Не за гроші
Після відступу з Києва в лютому 1918 р. Січові стрільці пішли разом з урядом на Житомир, Гайдамацький кіш Слобідської України зосередився у Шпітьках, а решта українського війська зібралась у м-ку Гнатівці над річкою Ірпінь, неподалік с. Гореничі.
У цей час надійшов наказ Військового секретаріату про призначення тим козакам, які залишилися вірними Центральній Раді, грошової винагороди та платні в 300 карбованців щомісячно. Наказ погіршив і без того тяжку моральну ситуацію. Більшість гайдамаків полку ім. Костя Гордієнка вирішила: “Не кидаючи зброї, вертатись домів і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би необхідності мати військо з найманців”.
Мова як ознака кревної спільноти
Під час відступу з Києва на Житомир у лютому 1918 р. командир гордієнківців Всеволод Петрів із великою прикрістю зауважував, що населення київських сіл страшенно пасивне і затуркане, позбавлене розуміння загальнонаціональних інтересів і відчуття “почуття всенародної спільноти”. Та “колосально” байдуже до наслідків боротьби – не тільки близької, гук якої селяни чули, а й до боротьби на німецько-російському фронті. З таким народом важко будувати державу. Тож у багатьох вояків опускалися руки. Підтримувала лише повсюдна приязнь селян до українського війська, бо воно “по-селянські балакало”.
Чого хотіли житомиряни
Населення Житомира в лютому 1918 р. було безнадійно дезорієнтоване: з одного боку, воно боялося приходу німців, з іншого, страхалося повернення російських більшовиків, пекельну вдачу яких вже відчули всі. Щодо чехів, які формували у місті дивізію, то житомиряни тремтіли від думки, що ті кудись помандрують і залишать їх без захисту; водночас мешканці побоювалися, що чехи залишаться і їхня присутність викличе бої в місті. Дивними були й політичні настрої: мріючи про Російські установчі збори, жителі одночасно хотіли, щоб залишилася Центральна Рада, з якою вони пов’язували такий-сякий порядок.
Особливо нервували місцеві євреї: вони намагалися догодити всім, тож і відповідали мовою тих, хто до них звертався, калічачи слова до невпізнання.
“Гох ді дайтшен, офіціре!”
У житомирському готелі “Рим” Всеволод Петрів та його ад’ютант Олекса Григоріїв стали свідками такого випадку. В ресторані готелю відпочивало чимало колишніх офіцерів російської армії, деякі з них уже одягнули царські погони.
Раптом до ресторації зайшли німецькі старшини. Російські офіцери, які люто ненавиділи німців, раптом підскочили як по команді й радісно заволали: “Гох ді дайтшен, офіціре!”
– Стало так гидко, – згадував Всеволод Петрів, – бо ж німці йшли таки проти росіян і не в спілці з ними, і тому я скорше забрався та відійшов до своїх хлопців.
Підготував Роман КОВАЛЬ
Дж.: Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002.
|
