СТОВБУНЕНКО-ЗАЇЧЕНКО Олександр (Сашко, Олекса) Васильович (13.08.1898, м. Біла Церква Київської губ., тепер Київської обл. – після 17.06.1961, Каліфорнія, США). Військовий, повст. отаман, кооп. діяч, скульптор, учитель; звання – хорунжий Армії УНР, сотник ОНО “Карпатська Січ” (з 6.02.1939).
15 липня 1924 р. писав: “В 1917 р. витримав іспит за 7 класів Олександрівської реальної школи в Полтаві. Того ж року поступив на агрономічний відділ Київського політехнікума при Політехнічному інституті. В 1919 р. повернувся до 1 Залізничного полку 3 стрілецької бригади, в якому знаходився з 1917 року. В 1920 р. інтернований” (“Життєпис”). 1920-го в т. Ланцут відвідував “художню студію з відділом ліплення” живописця і графіка Василя Крижанівського, вихованця Київської рисувальної школи.
У лютому 1921 р. у т. Ланцут узяв участь у створенні пам’ятника борцям за волю України (разом з декоратором, хорунжим Армії УНР Олексою Харківим). “На трисхідчатому постаменті встановлено триметрову піраміду, що завершується хрестом Львівського ставропігійського братства, – читаємо в дослідженні Олександра Колянчука. – Напис «Вірним синам України – Старшини. 1919 – 1920» оточує орнамент на зразок герба гетьмана І. Мазепи. З протилежного боку піраміди – горельєф роботи художника Олекси Стовбуненка: рушниця схрещена з козацькою шаблею, а під ними – шапка-кримка з китицею. Справа – степовий шлях, самітня висока тополя і хатка, ніби перенесена з берегів Дніпра...” У т. Стшалково керував “відділом ліплення” художньої студії, яку створив разом із дружиною Марією (читай її біографію у попередньому числі “НН”. – Ред.).
“Із Стовбуненком я познайомився 1918 р. в Києві за гетьмана П. Скоропадського, – розповідав художник Василь Перебийніс. – Стовбуненко був тоді в товаристві дочки чи родички кол. міністра [Бориса] Бутенка. Походив він з Білої Церкви. 1920 рік. Стовбуненко прибув із повстання проти большевиків з групою козаків (300 чоловік) до Бердичева в казарми Лисої гори. Саме в той час там стояла 6-та запасова бригада під командою полк. [Гната] Порохівського. Я служив при штабі бригади і мав можливість зустрічатися й говорити з Стовбуненком. Його козаків включили в бригаду, а «сотнику» Стовбуненкові дали відпочинок. Згодом при бригаді назбиралось велике число українських старшин з різних розбитих частин української армії. Після інспекції ген. В.[севолода] Петрова була визначена спеціяльна комісія для провірки цього старшинського складу, щоб розіслати старшин до частин дивізії. Я був присутнім при цій перевірці. І от викликали С.[ашка] Стовбуненка. У нього на анкеті понаписувано Бог зна що, але після кількох запитань зразу виявилось, що він людина без військового знання. Пробую рятувати ситуацію й прошу комісію дати йому звання хорунжого, мотивуючи тим, що він прибув з повстання, у якому керував людьми, і хоч би за заслуги йому належиться старшинський ступень. Так і сталося – з умовою, що Стовбуненко повинен закінчити Юнацьку школу. Ми жили обидва в дружніх відносинах, і не раз довелось посміятися від щирої душі з його напрочуд фантастичних плянів. Запасова бригада, як вишкільна, мала завданням постачати доповнення 6-тій дивізії ген. [Марка] Безручка і в скорому часі була втягнена в бої. Влітку, одного пополудня, кавалерія Будьонного вдерлася через ліси на відтинок Житомир – Бердичів і зірвала там базу польської армії (тоді наших «союзників»). Польська залога втекла з Бердичева на Лису гору. Ми хоч зле озброєні, але мусіли зайняти бойові позиції. Стовбуненко мав боронити дорогу відступу Бердичів – Любар – Староконстянтинів. Тут він разом із своїми хлопцями продержався аж до наступного дня. Відбив кілька атак кавалерії Будьонного і дороги не віддав. Після цього випадку він став героєм. Бригада в боях відступала на Любар – Констянтинів. Стовбуненка я зустрічав ще кілька разів. Дух у нього був бойовий. Після бою під Сорокодубами ми розійшлися й зустрілися знову аж у Кракові 1921 р. [“Будучи у відділі Окремого кінно-гірного артилерійського дивізіону, що стояв у Кракові, вступив до Академії мистецтв” (“Життєпис”)]. Приїхав [Олександр] Стовбуненко до Кракова не сам, а з «козаком» Марком”. Це була його дружина Марія.
“Поступив Стовбуненко на відділ скульптури до проф. [Костянтина] Лящка” (цей відділ 10 р. раніше закінчив Михайло Гаврилко. – Ред.). Через важкі матеріальні обставини не міг щодня відвідувати академію. Врешті, з дружиною подалися до ЧСР. Кордон перейшли нелегально. У Празі “отримали стипендії й продовжували свої мистецькі студії”.
3 жовтня 1924 р. зарахований на екон. підвідділ екон.-кооп. відділу УГА в Подєбрадах. Військовий інвалід. Хворів. Через поганий стан здоров’я не зміг закінчити навчання. Постановою сенату 25 лютого 1931 р. звільнений із числа слухачів академії.
Читав лекції студентам із Закарпаття в Празі (20.08. – 30.10.1929). Звернувся із заявою про отримання громадянства ЧСР. Улітку 1930 р. дістав посаду договірного вчителя в с. Апшиця (округ Рахів), де працював до кінця 1938 року. В Апшиці купив землю. Дружина жила з ним. Діти: Василь (25.12.1926), Світослав (29.11.1928), Одарка (3.09.1930), Калина-Мая (16.05.1933).
“Кооперативну діяльність на Тячівщині розвивав скульптор Стовбуненко”, – писав Симон Наріжний (1930-ті), а Антін Кущинський додавав: “виробляв скульптурні річі”. Мешкав на Рахівщині в с. Вишній Апші (тепер с. Верхнє Водяне).
Приятель Пласту. 1934 р. під час побудови Гуцульського (пластового) табору в с. Верхньому Водяному біля Вел. Бичкова пластуни “збудували там ще й каплицю з п’ятикутною вежою (7 м. висока), після планів місцевого вчителя, інж. О. Стовбуненка”.
Батько жив у м-ку Остап’ї Хорольського пов., тепер Великобагачанського р-ну Полтавської області. В Остап’ї народився художник Федір Якович Стовбуненко (орієнтовно 1864 р.), напевно родич О. В. Стовбуненка, який і заохотив його до мистецтва. Федір Стовбуненко малював козаків-бандуристів, статечних і заможних українців, краєвиди із хатою, річкою та лебедями тощо. Зі збережених творів помітне місце займає картина “Козак-бандурист” (1890) (“Козак сидів не на землі, а на коні, при повному озброєнні – шабля, ратище, рушниця, кінь вороний б’є копитом землю, монументально височить фігура вершника на тлі вечірнього неба, у руках запорожця торбан, і чується: звучить з нього не сумна мелодія традиційних мамаїв, а героїчна торжественна музика”). Збереглася і картина “Козак Мамай” (1928). Ф. Я. Стовбуненко загинув під час Голодомору 1933 року.
У відділі скульптури Музею Визвольної боротьби України зберігалися твори О. Стовбуненка – “великих розмірів голова Т. Шевченка, (…) портрети гетьманів” та “інспіровані орієнтальним мистецтвом декоративні фігури”.
17 червня 1961 р. в Домі культурного осередку в Лос-Анджелесі (шт. Каліфорнія) відбулася мистецька імпреза, під час якої “про початки різьбарського мистецтва в Україні говорив п. Ол. Стовбуненко”.
Вічна слава!
Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3 |
