Навколо степ, сухий, потрісканий, квіти в’ялі, трава зжовкла. Десь вдалині стугонить, земля здригається. На те стугоніння поспішають жінки. І ми втрьох: я, мої подруги Валентина Бердник і Марія Гармаш – теж поспішаємо туди. Жінки утворили коло, а в центрі – жерло вулкана, зрідка в’ються язики полум’я. І раптом звідти на мітлі вилітає Баба-Яга. Висока, ставна – а обличчя, як спечене яблуко, зморщене. Тільки очі – великі, зоряні, сяють зеленим світлом. Глянула навколо, гримнула на всіх:
– А чого ви тут зібралися?
Усі мовчать. Вона тоді:
– А, знаю!
І майнула знову під землю. За хвильку винесла мішок, розв’язала його і сипнула між жінок. Там було все для рукоділля: голки-нитки-спиці… Половина жінок кинулася збирати, взяла кожна, що хотіла, і пішли собі. Баба-Яга до тих, що залишились:
– А ви що чекаєте?
Мовчання. Махнула рукою:
– А, знаю!
Повертається під землю, виносить ще мішок, розв’язує і висипає. Це були люстерка, гребінки, пудри, рум’яна… Друга половина жінок взяла, що хотіла, і розійшлися. А ми втрьох стоїмо. Баба-Яга пильно подивилась нам в очі, мовила:
– А вам що потрібно?
Ми мовчимо.
– А, знаю!
Повернулася під землю, знову підлетіла до нас і дає Валентині обручку, а в колечку, як на екрані, щось палко промовляє її чоловік Олесь Бердник. Марії Гармаш дає записник і олівець із вогняним осердям. Як написати щось на папері, літери сяють вогнем (вона пише вірші). А мені дає бандуру. Я дивуюсь: навіщо? Я ж не вмію грати!
– А! Це для мого Василя-бандуриста.
Дивлюсь – бандура незвичайна: біля кожного кілочка срібний дзвіночок, який відповідає голосу струни. І басів стільки ж, як і підголосків.
Хапаю бандуру і поспішаю, шукаю свого Василя. Всі йдуть за мною, і Баба-Яга теж. Вдалині, на високій могилі сидить Василь, підперши руками голову, а поруч стоїть Олесь і пильно вдивляється в небо. Я даю в руки Василеві бандуру, і він, нічого не кажучи, починає грати і співати. Цю пісню я винесла зі сну. Я пісню шукаю, яку світ не знав,
Якої ніколи ніхто не співав.
Та пісня дрімає у лоні пітьми,
Сповита, укрита своїми крильми.
Розквітне в тій пісні незнаний вогонь
Із щирого серця, із теплих долонь.
Обійме любов’ю та пісня весь світ,
У кожній душі розцвіте дивосвіт.
Та пісня весняних лісів і гаїв,
То дзвін жайворонка, то спів солов’їв,
В тій пісні єднаються небо й земля,
Їм стежку єднання веселка встеля.
Я прагну ту пісню, яку світ не знав,
Якої ніколи ніхто не співав,
І серце буремне спалю без жалю, –
Лиш тільки прокинься, о Пісне, молю! Як тільки залунала пісня, Олесь раптом почав ловити сонячні промені й кидати їх на струни. Вони засвітилися всіма барвами веселки, задзвеніли, як супровід оркестру. А навколо творилося щось неймовірне. Незвичайне. Сходилися, зникали тріщини в землі, піднімалася зелена свіжа трава, зводили голівки пониклі квіти. Степ розцвітав і співав разом із Василем.
А з Баби-Яги сталася жінка небаченої вроди. Тільки очі не змінились. Але вони тепер блищали радісно і сонячно.
Підійшла вона до Василя й Олеся, розцілувала їх і мовила:
– Спасибі, діти! Ви мені подарували нове життя! Із книги Антоніни Литвин-Гармаш “Голос утопленого села” 
    |
