Роман Коваль представив книжки про уродженців Великої України, вояцьке життя яких було пов’язане з Галичиною, – підполковника Армії УНР Івана Ремболовича, а також про скульптора, чотаря УСС, повстанського отамана Михайла Гаврилка.
У книзі “Іван Ремболович”, яка вийшла у світ 4 липня ц. р., розповідається про вояцький шлях отамана півсотні Вільного козацтва на Чернігівщині в 1918 р., начальника зв’язку Дієвої армії УНР, учасника Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника в листопаді 1921 р., командира саперного куреня дивізії “Галичина”, учасника підпілля ОУН на Прикарпатті в 1944 – 1949 роках, зокрема на Коломийщині та Гуцульщині.
Книжка “Іван Ремболович” з’явилася завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА та Історичного клубу “Холодний Яр”. Ось її параметри: Коваль Р., “Іван Ремболович” (Київ – Вінниця: Історичний клуб “Холодний Яр”, ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка), наклад 1000 пр.
Було також представлено книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (2011), в якій ідеться про забутого скульптора, художника і поета. В історію він увійшов як організатор Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та повстансько-партизанського руху на Полтавщині.
Презентації відбулися за сприяння Івано-Франківського музею Визвольної боротьби ім. Степана Бандери (директор Ярослав Коретчук), Івано-Франківської обласної організації “Просвіта” (голова Степан Волковецький), Івано-Франківської міської організації ВО “Свобода” (голова Руслан Марцинків), Івано-Франківської міської ради, голови Івано-Франківської обласної ради Олександра Сича, директора готелю “Писанка” Ольги Руданець, Болехівської міської організації Союзу українок (голова Лариса Дармохвал), Рожнятівської районної бібліотеки (директор Марія Рибчак), українського патріота з Рожнятова Левка Юречка; члена Історичного клубу “Холодний Яр” та голови Української вільної бібліотеки Станіслава Власова; голови Спілки малого і середнього бізнесу “Альтернатива” Володимира Іваницького; голови Калуської міської організації “Свобода” Василя Романовича та організатора Всесвітнього фестивалю кредитних спілок Люби Хомчак.
22 липня делегація Історичного клубу “Холодний Яр” взяла участь в урочистостях, організованих Галицьким братством колишніх вояків 1-ї УД УНА  і Товариством пошуку жертв війни “Пам’ять” (голова Любомир Горбач), зокрема в перепохованні трьох вояків дивізії “Галичина” на цвинтарі, що при дорозі між селами Ясенівці й Червоне Золочівського району Львівської області, поклала квіти на символічні могили Івана Ремболовича, Дмитра Паліїва, Миколи Палієнка та інших вояків дивізії “Галичина”.
Вічна слава полеглим!
Подяка тим, хто вшановує їхню пам’ять!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На 1-й світлині – перепоховання вояків дивізії “Галичина”

.

На 2-1 світлині – Леонід Муха, кулеметник дивізії “Галичина”, член Історичного клубу “Холодний Яр” з реконструкторами.
Золочівський район Львівської області. 22 липня 2012 р.
Світлини Романа Коваля.

1 серпня 1897 р. народився Сава Яськевич, сотник УГА та Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”, голова Союзу українських комбатантів в Австралії, генерал-хорунжий (в еміграції).
1 серпня 1913 р. відійшла у засвіти Леся Українка.
1 серпня 1960 р. помер Петро Філоненко, начальник 9-го повстанського району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
1 серпня 1965 р. помер Михайло Клячко, хорунжий полку Чорних запорожців, лицар Залізного хреста Армії УНР.
2 серпня 1893 р. народився Левко Балицький, командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, підполковник Армії УНР.
2 серпня 1919 р. загинув Дмитро Вітовський, головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
2 серпня 1941 р. мадяри розстріляли Петра Васкула, сотника УГА, члена Проводу ОУН.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна Радзивілла сплюндрували Київ.
3 серпня 1894 р. народився Мирон Нижанківський, санітарний медик Гуцульської сотні УСС, лікар 1-ї бригади УСС УГА, курінний і полковий лікар дивізії “Галичина”.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана Мазепу.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1968 р. помер Олександр Загродський, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
5 серпня 1882 р. народився Петро Будз, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади Галицької армії, полковник Армії УНР, співредактор щомісячника “Український Скиталець”, директор Бережанської дівочої гімназії.
5 серпня 1899 р. народився письменник Борис Антоненко-Давидович.
5 серпня 1940 р. помер історик Дмитро Яворницький.
6 серпня 1657 р. (за н. ст.) помер Гетьман України Богдан Хмельницький.
6 серпня 1892 р. народився Михайло Крат, начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії та 1-ї кінної бригади Окремої кінної дивізії, командир 1-ї УД УНА.
6 серпня 1900 р. народився Іван Старченко, козак гарматної сотні полку Чорних запорожців, хорунжий Армії УНР, учасник Першого зимового походу.
6 серпня 1972 р. помер Осип “Юно” Навроцький, чотар УСС, сотник УГА, майор Армії УНР, член Начальної команди УВО, поручник дивізії “Галичина”, головний директор видавництва “Червона калина”, співредактор “Історичного Календаря-Альманаха Червоної Калини”, шеф канцелярії Військової управи дивізії “Галичина”.
6 серпня 1978 р. помер Лев Рудницький, хорунжий УГА і дивізії “Галичина”, член Української вільної академії наук.
7 серпня 1897 р. народився Леонід Мосендз, старшина Армії УНР, письменник, член Легії українських націоналістів.
7 серпня 1977 р. помер Микола Стечишин, підполковник Армії УНР, генерал-хорунжий (в еміграції).
8 серпня 1819 р. прийшов у світ Пантелеймон Куліш.
8 серпня 1901 р. народився Павло Шевців, стрілець УГА та дивізії “Галичина”.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро Соколовський, повстанський отаман.
8 серпня 1979 р. помер Михайло Крат, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу, командир 1-ї УД УНА.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький розбив поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. відійшов у засвіти запорозький кошовий Іван Сірко.
11 серпня 1942 р. помер Кость Лінський, кубанський бандурист.
11 серпня 1964 р. помер Олександр Болдирів, командир Запорозького автопанцерного дивізіону, учасник Першого зимового походу, лицар Залізного хреста.
12 серпня 1107 р. під Лубнами київські князі розбивають половців.
12 серпня 1890 р. народився Олександр Вишнівський, командир 7-го Синього пішого полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії, 3-го кінного полку, учасник Першого зимового походу Армії УНР, лицар Залізного хреста.
12 серпня 1899 р. народився Любомир Макарушка, поручник УГА, сотник дивізії “Галичина”, майор 1-ї УД УНА , доктор економічних наук, посол до польського сейму.
12 серпня 1925 р. помер поет Володимир Самійленко.
14 серпня 1893 р. народився Ілля Бодруг, командант 24-го Коломийського піхотного полку УГА.
14 серпня 1897 р. прийшов у світ Микола Дручків, стрілець УСС та УГА, голова Брустурської “Просвіти”, кооператор.
14 серпня 1922 р. загинув Марко Шляховий, отаман, автор спогадів.
14 серпня 1968 р. помер Данило Лимаренко, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан Хмельницький переміг поляків під Зборовом.
15 серпня 1895 р. народився Матвій Заяць, хорунжий УГА та дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА, благодійник.
16 серпня 1884 р. народився Ісак Мазепа, голова уряду УНР, автор споминів.
17 серпня 1245 р. король Данило Галицький розбив мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Андріян Марущенко-Богданівський, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР, історик.
17 серпня 1962 р. помер Кирило Соловій, учасник Першого зимового походу Армії УНР, лицар Залізного хреста і Військового хреста. Учасник боїв у лавах 1-ї УД УНА.
18 серпня 1881 р. народився Клим Гутковський, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
18 серпня 1900 р. народився Євген Пиндус, січовий стрілець, старшина УГА, кооператор, педагог, 1-й заступник шефа канцелярії дивізії “Галичина”.
18 серпня 1948 р. у московській катівні загинув Василь Вишиваний (Вільгельм фон Габсбург), австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
19 серпня 1945 р. москалі закатували Юрія Липу, письменника та лікаря УПА.
19 серпня 1963 р. помер Василь Чабанівський, начальник оперативного відділу штабу Запорозького корпусу, командир батальйону 2-го Гродненського полку Війська Польського, генерал-хорунжий (на еміграції).
20 серпня 1965 р. помер Тихін Строкун, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита Мандрика, поет, член Центральної Ради, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви Беринди – перший словник української мови.
21 серпня 1925 р. помер поет Осип Маковей.
22 серпня 1901 р. народився Лавро Кемпе, козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор.
23 серпня 1870 р. народився Володимир Сікевич, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
23 серпня 1898 р. народився Михайло Кушнір, стрілець УГА, письменник, гравер, просвітянин; керівник відділу культурної праці Українського центрального комітету, культурно-освітній референт Військової управи дивізії “Галичина”, редактор органу СУМ США “Авангард”.
24 серпня 1897 р. народився Степан Сулятицький, командант чоти і скорострільної сотні Гуцульського куреня УГА, командант Карпатської Січі, голова ОУН у Західній Німеччині.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1878 р. народився Михайло Галущинський, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
26 серпня 1899 р. народився Семен Федунь, січовий стрілець, старший десятник УГА, кооператор, учасник творення дивізії “Галичина”, до якої послав двох синів – Івана та Ярослава.
26 серпня 1992 р. помер Юліан Темник, сотник УГА і дивізії “Галичина”, інженер-агроном, управитель Української торонтської кредитної спілки.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван Франко.
27 серпня 1920 р. створено Українську військову організацію.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета Гулевичівна, співзасновниця Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван Попко, кубанський етнограф, історик.
28 серпня 1886 р. народився Олександр Бойків, десятник УСС, підхорунжий УГА, член ПУН, член Сенату ОУН.
28 серпня 1920 р. загинув козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців Олекса Пиріг.
28 серпня 1922 р. у Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Лозовика, Михайла Гудимовича, Настю Гудимович, Івана Тарасенка, Марію Тарасенко, Коломійця (разом 82 особи).
30 серпня 1673 р. почався похід Івана Сірка на Крим.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму.
30 серпня 1895 р. народився Олександр Шандрук-Шандрукевич, командир кулеметної сотні 2-го Запорозького полку Запорозької дивізії, хорунжий дивізії “Галичина”, начальник постачання УНА.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Іванові Котляревському.
31 серпня 1881 р. народився Іван Омелянович-Павленко, командир групи “Наварія” Галицької армії, командир Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник Українського охоронного батальйону №109 та начальник охорони Вінницького району (1942 – 1943), художник.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

Валерій Войтович – мій давній друг-товариш, адже, як і я, на багато літ пов’язав свою долю зі Всеукраїнським політичним об’єднанням “Державна самостійність України”, а відтак і з Холодним Яром. Валерій – один з тих небагатьох, хто в середині 1990-х років починав відроджувати славу Холодного Яру.
Валерій – геніальний художник і мислитель. Він має дар проникати думкою в стародавнє минуле нашого народу й реконструювати те, що, здавалося, давно втрачене. Це Божий дар! А ще Валерій – добрий і чуйний товариш та неймовірної інтенсивності трудівник. Валерій Войтович – це наша гордість і слава України! Це антитеза байдужим і безталанним.
Друже Валерію, вітаючи тебе із 60-літтям, зобов’язую ще не менше 25 літ працювати на добро і славу нашої Батьківщини. 
Нових відкриттів, нових книг, нових картин!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

У фондах Національної бібліотеки України ім. Володимира Вернадського зберігається чимало стародавніх українських газет. Особливо цікаво гортати сторінки фронтових часописів Армії УНР. З газетних шпальт можна довідатися не лише про тогочасні політичні події, а й ознайомитися з дописами самих вояків. Часом, на дозвіллі, козак брав до рук олівця та писав гумореску або пісню. Нерідко на пожовклих сторінках натрапляємо на згадки про загиблих побратимів. Автори нотаток писали простою мовою, наче підкреслюючи, що найперше козак має володіти рушницею та шаблею, а вже потім мистецтвом красномовства. У ч. 43 газети “Український козак” від 31 серпня 1919 р. вміщено статтю, яка підштовхнула представників благодійної ініціативи “Героїка” вирушити в краєзнавчу експедицію.
Ось її текст: “24 серпня 1919 року наш полк мав змогу віддати останню шану своїм товаришам – козакам та старшинам, замученим большевиками в с. Холодець після бою 1 червня 1919 року. На могилку зібралося майже все село. Під час панахиди та промови командира полку селяни плакали. Після панахиди команда віддала траурний салют. Панахида зробила сильне вражіння на селян, які, до речі сказати, дали останній притулок на цьому світі мученикам на сільському кладовищі. Селяни розказували, що після того, як большевики (таращанці) вибили нас з-під міста Купеля (?), в село в’їхав на фаетоні старий, сивий большевицький комісар чи командір. В цей мент біля ставу були вистроєні полонені козаки та старшини, всього 17 чоловік, яких він почав бити канчуком по обличчям та головам. Після звірського знущання, після того, як у деяких були розбиті голови, їм наказано було бігти просто в ставок. Одразу зацокав кулемет. Большевики почали стріляти з рушниць. Всі наші сірожупанники полягли біля ставу, та де-які у дворі. Після цього большевики доколювали де-яких багнетами та добивали прикладами. Через декілька днів селяни, зібравши окремі члени трупів, поховали їх на своєму цвинтарі. Тепер на тих дорогих могилах полк поставив хреста з мідною дошкою, на якій написано: “Борцям за Україну – козакам та старшинам 10-го полку сірожупанників, замученим большевиками в с. Холодець після бою 1 червня 1919 року”. Є.Т. Дієва армія УНР. 24-8-19”.
Ця згадка безцінна для дослідників, які прагнуть відшукати та впорядкувати могили українських воїнів. Украй рідко щастить зустріти опис не лише загибелі, а й похорону бійців Армії УНР. До слів невідомого автора, який підписався ініціалами Є. Т., варто додати спогади старожилів села Холодець, зібрані 20 липня 2012 року представниками благодійної ініціативи “Героїка”. Спілкування із селянами засвідчило, що пам’ять про трагедію збереглася, бо батьки переказували про неї дітям. Селяни розповіли, що один з вояків утік з-під варти й, рятуючись, заховався на пасіці, однак червоні знайшли його та закололи багнетами. Інший полонений, не чекаючи, коли його розстріляють, пірнув у ставок і зник з очей більшовиків. Випірнув уже на іншому березі, але впав від рушничного пострілу червоноармійця.
Командир, який віддав шану своїм побратимам по зброї, – Анатолій Костик. Цей відважний старшина через півроку розділив долю своїх товаришів – загинув у бою під час Першого зимового походу.
Старий дерев’яний хрест, установлений на могилі вояків 24 серпня 1919 року, давно зогнив та розвалився. Близько 10 років тому зусиллями місцевих пенсіонерів на могилі було встановлено скромний металевий хрест. Таблички з написом на могилі немає. Поховання занедбане. Сільська рада за 20 років незалежності нічого не зробила, щоб упорядкувати братську могилу українських козаків. Що вже казати про пам’ятник!
Благодійна ініціатива “Героїка” вирішила відновити справедливість стосовно полеглих і спорудити на братській могилі, що на сільському кладовищі с. Холодець Волочиського району Хмельницької області, пам’ятник. Загальний кошторис будівництва становить 10000 грн. Переказати кошти на цей проект можна на картку ПриватБанку: 4149 6050 5124 4937. Слабоспицький Олег Олександрович. Докладніша інформація: heroic.spirit@gmail.com  + 38 093 725 67 45 (Павло Подобєд).

Павло ПОДОБЄД

У липні 1942 р. в м. Мукачеві відбулися три судові процеси, в результаті яких було ув’язнено 123 підпільників – членів ОУН(б) (катувань під час слідства зазнали 173 особи). Сьогодні живуть лише шестеро колишніх підсудних. У США мешкають Василь Маркусь, Осип Данко та Іван Черешня, а на рідному Закарпатті – Василь Звонар (Іршава), Михайло Шваб (Ужгород) та Михайло Копинець (смт Буштине Тячівського району).
Учасникам конференції прислали вітання Микола Мушинка (Пряшів) та Василь Маркусь (США). “Я щиро підтримую ідею заснувати в палаці Ковнера Меморіальний музей Національно-визвольної боротьби українців Закарпаття, – наголосив професор Микола Мушинка. – Це буде гідне вшанування героїв, які в цій тюрмі за свободу Закарпатської України “муки страшнії терпіли”, а десятки з них і життя поклали”. А професор Василь Маркусь зазначив: “Вітаю і підтримую тих, хто намагається захистити права українців на Закарпатті”.
В урочистих заходах та науково-практичній конференції “70-річчя Ковнерських процесів” узяли участь 90-літній Михайло Шваб та Михайло Копинець, якому вже виповнилося 88 років. Зі сльозами на очах вони розповіли про ті події. “Злочином, в якому нас звинуватили, було те, що ми хотіли захистити права нашого народу і припинити репресії проти нашої мови і культури”, – зазначали сиві завзятці. Учасники конференції оваціями вітали українських героїв.
“Історія Національно-визвольних змагань замовчується або оббріхується, – заявив ініціатор ушанувань Олег Куцин. – У шкільних підручниках уже практично немає позитивних згадок про боротьбу ОУН та УПА”.

Із доповіддю “Українське націоналістичне підпілля на Закарпатті в роки Другої світової війни” виступив голова Закарпатської обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” Володимир Піпаш. Промовляла й голова МГО “Світовий конгрес бойків” Ірина Гармасій (доповідь “Ідея соборності України в поглядах емігранта Василя Маркуся”).
Учасники конференції постановили звернутися до Президента України, Верховної Ради та Уряду з пропозицією відзначити учасників Ковнерівських процесів як учасників бойових дій у Другій світовій війні державними нагородами та підтримали ініціативу Закарпатської обласної організації ВО “Свобода” про створення в палаці Ковнера Музею-меморіалу Національно-визвольної боротьби українців Закарпаття, а також зобов’язати Закарпатську ОДА й Закарпатську обласну раду перевидати книги про Ковнерівські процеси та встановити щорічну грошову премію Михайлові Швабу, Михайлові Копинцю та Василеві Звонарю.

Вшанували героїв хор Союзу українок і товариства “Просвіта” м. Мукачева “Відгомін” (художній керівник Наталія Добра) та чоловічий хор “Купаж” із м. Берегового (художній керівник Ігор Полянський).
Після “маршу вишиванок” відбувся мітинг-реквієм біля палацу Ковнера. Священики на чолі з владикою Кирилом, єпископом Ужгородським і Закарпатським УПЦ КП, відправили панахиду, поіменно згадавши всіх засуджених.
Вічна слава борцям за Українське Закарпаття!

За матеріалами прес-служби Закарпатської обласної організації ВО “Свобода”
На світлині – промовляють Олег Куцин та Михайло Копинець, який, проживши 60 років у США, на схилі віку, 5 років тому, повернувся на рідне Закарпаття.

Коли координатор Комітету визволення політв’язнів Микола Коханівський та журналістка Олена Білозерська приїхали у Семиполки, село виглядало як після погрому московського “продзагону”: люди пригнічені й перелякані, чоловіки в синцях та з ознаками катувань, меблі в домівках потрощені – після смерті колеги міліція влаштувала в селі терор… А Віталій Запорожець зазнав у райвідділі нелюдських тортур.
Тим часом село оговталося й завдяки наступальній позиції Комітету визволення політв’язнів вийшло на масові акції на захист Віталія. На території одного з відвойованих у московських попів храмів, на довжелезному сувої матерії члени КВП намалювали гасло “Запорожець – наш герой”. Треба було бачити як вирячили очі броварські міліціонери, коли його розгорнули під їхнім управлінням! З тим гаслом селяни ходили і до прокуратури, і до МВС, і до адміністрації президента, і під Лук’янівське СІЗО. Необхідно відзначити лідера броварської “Свободи” Олега Шевчука – непересічного оратора й талановитого організатора.

На першому засіданні суду дівчата подарували Віталію величезний букет квітів. Тримався Запорожець гідно. А от влада нервувала: мінялися прокурори й судді, свідки обвинувачення плуталися у показах. Суддя Міхієнкова, як і належить, не раз перебивала Віталія, не давала йому завершити думку, відмовлялася заслуховувати свідків захисту, заборонила журналістам відеозйомку. Це викликало протест: дівчата з Братства святого Луки Ганна та Ярослава всілися на стіл судді й не давали розпочати засідання. Засідання завершилося штовханиною з охоронцями та затриманням протестувальників. Журналісти, які висвітлювали процес, отримали травми.
На завершальному засіданні 27 червня люди, обурені несправедливим вироком Запорожцю (14 років ув’язнення!), загнали “Беркут” у двір суду. Щоправда, підкріплення відтіснило людей. Серйозно постраждали пенсіонер Ігор Панченко та важко хворий юнак Андрій Бовтрук. Окрім них, затримали ще трьох. На всіх накладено штрафи.
Як бачимо, Віталій Запорожець своїм пострілом пробудив у земляків гідність. Недарма Фундація Олекси Гірника присвоїла йому звання лауреата.
Більш докладно про суд над Віталієм Запорожцем та діяльність КВП можна дізнатись у блозі: http://bilozerska.livejournal.com та на сайті: http://www.bilozerska.info/

Кость ЗАЦАРНИЙ,
координатор Комітету визволення політв`язнів

11 травня рівненська інтелігенція вітала із 60-річчям та 35-річчям творчої діяльності відомого до­слідника української міфології, краєзнав­ця, художника та видавця Валерія Войтовича. З цієї нагоди в мистецькій залі Рівненської обласної бібліоте­ки для юнацтва відбувся творчий вечір. Привітати ювіляра завітали друзі, однодумці, журналісти. Було сказано багато хороших і щирих побажань від проректора Національного університету “Острозька академія” Петра Кралюка, директора культурно-археологічного центру “Пересопниця” Миколи Федоришина, начальника обласного управління освіти й науки Рівненської облдержадміністрації Івана Вєтрова, заслуженого артиста України Олексія Заворотнього та багатьох інших.
Відомим загалу Валерій Войтович став у 2002 році, коли побачила світ його 700-сторінкова “Українська міфологія”  – хоча до її появи вже вийшли книги “Український гороскоп”, “Молитва до Дажбога”, “Сокіл-Род. Легенди і міфи стародавніх українців”, “Храм: Істо­ричні церковні пам’ятки м. Рівне та його околиць”, комплекти листівок “Гетьмани України” та “Гомери України”. Саме завдяки “Українській міфології” ба­гато хто усвідомив, що, попри намагання Росії асимілювати українців, наша нація зберегла автентичність та ідентичність.
Автор на досягнутому не зупинився – одна за одною побачили нові товстенні книги – “Міфи та легенди давньої України”, тритомник “Ан­тологія українського міфу”, “Генеалогія богів давньої України”. Валерій Войтович опрацював тонни літера­тури, щоб наблизити сучасників до зашифрованого предками пласту культу­ри, підняти завісу незвіданого.
Приємно здивували читача книги “Коляда. Дитячі щедрівки, колядки та засівалки”, “Амазонка. Богиня-Діва-Воїн”, які разом з “Генеалогією богів давньої України” увійшли до “100 кращих книг України 2008 року”.
Написав Валерій Войтович і книгу про свою малу батьківщи­ну – Степань, адже саме там, як губка, вбирав у себе пра­давню історію краю, заглиблювався у його минуле. Так з’явилися книги “Степань моя мила” та “Степанський край. Історія та культура”. Досліджуючи літописні дже­рела, Войтович наштовхнувся на згадки і про Пересопницю – давній княжий град. І знову нова книга! Назвав її “Пересопниця. Рівненський край: історія та культура”.
Заслужений журналіст України Георгій Сербін у той день презентував книжку про Валерія Войтовича – “Художник земних і космічних світил”. Георгій Сербін сказав: “Валерій Войтович – це наше волинсько-поліське диво, гордість і слава Рівненщини, яка житиме у віках”. Дивовижною є працездатність Валерія Войтовича. Він виконав такий обсяг роботи, який по сназі Академії наук!
Відтепер груди ювіляра прикрашатиме почесна від­знака Рівненської обласної ради, яку вручив керуючий справами виконавчого апарату Рівненської обласної ради Микола Яцюк.
Що ж до планів Валерія Войтовича, то сьогодні він більше часу приділяє малюванню. Він пише та ілюструє книгу “Популярна українська міфологія” у 2-х томах, а ще готує солідне академічне видання “Купало” і “Колядки та щедрівки”.
– Те, що я зробив, – говорить Валерій Войто­вич, – це краплиночка! Треба більше і наполегливіше працювати, відроджувати духовні джерела українсько­го народу, відшукувати, підіймати, досліджувати націо­нальний пласт.

Ольга ШАХРАЙ
Рівне

На світлині – Валерій Войтович біля дуба Максима Залізняка.
Холодний Яр. 2006 р.
Світлина Володимира Захарука. Публікується вперше.

У сьомому томі “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича про нього написано лише кілька рядків: “Рембалович Іван (1891 – 1944), військ. діяч, підполк. Армії УНР, делеґат 1, 2, 3 Всеукр. Військ. з’їздів у 1917, начальник зв’язку Запор. корпусу і І Запор. стрілецької дивізії у 1918-20, учасник 1 і 2 Зимових походів; поляг під Бродами як старшина Дивізії “Галичина”.
31 слово і трохи не завжди точних цифр, разом 42 знаки. У них вміщено біографію людини, яка пройшла дві світові війни, дві епопеї Визвольної боротьби.
Скупі згадки про Ремболовича і в мемуарній літературі. Вояки дивізії “Галичина” Володимир Малкош, Леонід Муха, Богдан Маців і Зеновій Врублевський у розмовах зі мною дивувалися: як могло статися, що про таку славетну людину настільки мало свідчень?!
Сотник Ремболович від грудня 1917 р. до листопада 1921 р. воював за волю і долю України, спочатку на рідній Чернігівщині проти Таращанського і Богунського полків Красної армії. На Київщині бився проти Семена Будьонного, на Поділлі й Волині – проти Григорія Котовського. Десятки, а може, й сотні боїв! І що ми про них знаємо?!
Якби не редактор збірника “Базар” і журналу “За Державність” Михайло Садовський, який запропонував Іванові Ремболовичу написати спомини про свою боротьбу, то що б взагалі ми знали про підполковника Ремболовича – героя Визвольної війни 1917 – 1921 років?!
Навіть ця книжка – лише ескіз до його біографії. Працюючи над нею, я весь час відчував брак матеріалу.
Книжка “Іван Ремболович” з’явилася не тільки завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА, а й конкретному сприянню її членів. Насамперед хотів би вклонитися Володимирові Малкошу, який найбільше зробив для повернення цього імені, зокрема він 10 літ наполегливо добивався в Івано-Франківському управлінні СБУ архівної “кримінальної” справи на Івана Ремболовича.
Підхопивши ідею Малкоша, я звернувся до директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира Вятровича з проханням викликати справу Ремболовича з Івано-Франківського управління СБУ. Володимир Вятрович пішов мені назустріч – і я зміг ознайомитися з нею в читальному залі Галузевого державного архіву СБУ.
Ця справа й лягла в основу цієї книжки.

Справа Ремболовича була закрита для істориків упродовж 20 років української незалежності, бо в нашій державі продовжують діяти імперські закони, згідно з якими всі, хто виступав зі зброєю в руках проти червоної Москви, чи пак “совєтської влади”, довіку вважатимуться “контрреволюціонерами”, тобто злочинцями у безсовісно-нахабних очах “матушкі Росіі”.
Особливу ненависть у Москви та її малоросійських слуг викликають ті, хто допомагав німцям бити її комуну. Ці люди, на переконання Кремля, є колаборантами, а таким прощення бути не може.
Насправді ж колаборантами є ті українці, які в 1917 – 2012 роках допомагали впроваджувати владу російського народу. І всі, хто збройно боровся проти Москви та її посіпак, на мою думку, осуду не підлягають. Хоч би з чортом, лиш би скинути владу Москви з її леніниними, троцькими, котовськими, сталіними, тухачевськими, єжовими, кагановичами, хатаєвичами, беріями і жуковими!
Я би теж вступив до дивізії “Галичина”, навіть якби мій батько був у Красній армії! Дивізія “Галичина” – це була можливість створити клітину майбутнього українського війська, яке б могло стати в обороні нашого історичного буття.
Коли в 1943 році було проголошено створення дивізії, підполковник Ремболович, як і багато комбатантів УСС, УГА, Армії УНР вступив до неї добровільно. Генерал-чотар Української галицької армії Віктор Курманович чітко означив проблему: “…Найстрашнішим ворогом усього національно думаючого українства є більшовики, так що нам по дорозі тільки з тим, хто йде проти них. Ми могли опинитися лиш у протибільшовицькому таборі”.
Це була не любов до німців, які дикою політикою налаштували галичан проти нової окупаційної влади. Це був вибір меншого зла. Німці б’ють наших історичних ворогів, тож мусимо їм у цьому допомогти.
До того ж комбатанти Визвольної боротьби 1914 – 1920-х років сподівалися, “що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянтами і СССР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена дивізія разом з УПА стане ядром Українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України”. Це думка Володимира Малкоша.
“Лише Німеччина тоді могла й мала бажання воювати проти більшовиків, – продовжував він. – І з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, що виношувала божевільні пляни “дранґ нах Остен”, були в Німеччині сили, які пам’ятали Берестейський мир 1918 року й мислили реально та тверезо. Вони прихильно ставилися до українців і намагалися силоміць усунути Гітлера. На жаль, це їм не вдалося”.
Одним з таких, прихильних до українців, німців був полковник УГА Альфред Бізанц, начальник Військової управи дивізії “Галичина”. У роки Другої світової війни він врятував життя багатьом українцям, зокрема домігся звільнення з табору совєтських полонених 1500 українців, визволив з в’язниці відомого діяча ОУН Миколу Капустянського. Організував переселення з Бойківщини та Гуцульщини, де панував голод, 25 тисяч дітей, врятувавши їх від неминучої загибелі. Влаштував у Галичині 1366 народних кухонь, у яких харчувалося понад 100000 бідняків, а також організував понад 2000 дитячих садків, де безкоштовно годували 114000 дітей. За одне тільки це йому можна ставити пам’ятники на Бойківщині та Гуцульщині! І не тільки там!
Німці – люди державні, на новобранців вони дивляться як на майбутніх вояків, а не як на гарматне м’ясо. Понад рік німецькі старшини вишколювали вояків “Галичини”, видали їм наймодернішу зброю. Більшовики ж посилали на фронт майже беззбройних і часто навіть необмундированих новобранців уже через тиждень-два після мобілізації. Посилали на вірну загибель. Москві ніколи не було шкода українців – мовляв, як німців не здолаємо, то “українську проблему” вирішимо німецькими кулями та снарядами. І кидали беззбройних українців під танки та на німецькі дзоти. Казали: здобудете зброю у бою!
Іван Ремболович пройшов перепідготовку у саперній школі й одержав звання сотника. З огляду на вік і слабке знання їхньої мови німці не погодилися зберегти йому звання підполковника. Але це не стало перешкодою в його прагненні послужити Україні на полях битв, які проходили на її теренах.
В апокаліптичній битві під Бродами в липні 1944 року Ремболович командував саперною сотнею, а тоді й саперним куренем. У бою під селом Ясенівці він дістав тяжке поранення. “Всі гадали, що сотник загинув, – зазначав Володимир Малкош. – В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у “Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії “Галичина” УНА...” він числився як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест”.
Не дивно, що й упорядник збірника спогадів “Броди” Олег Лисяк написав: “Вони віддали життя за Україну! Нехай не загине слава про майора Палієнка і майора Ремболовича та сотника Палієва – синів Східних і Західних земель України, нехай славиться ім’я кубанського козака-поручника Поспіловського, нехай гомонить пісня слави про синів усіх земель, що знайшлися в рядах Ди­візії і віддали життя у брідських боях. Вони згинули в найтяжчих атаках і відбоях під Почапами, Олеськом, Кутами, Хильчицями, Ожидовом, Закомарами, Княжим, Білим Каменем – у стіп Маркіянової гори!”
Але Ремболович вижив… Останні роки свого життя він провів в оунівському підпіллі на Прикарпатті та Гуцульщині. Уповноважений МҐБ Куліков арештував його в листопаді 1949 року – навіть без ордера, тому в архівній справі фігурують різні дати арешту – 6, 7 і 8 листопада. Уповноважені МҐБ і не надто намагалися приховати це порушення.
В архівній справі №7127 під протоколами допитів є особисті підписи арештованого. Скрізь він підписувався як Ремболович. Відтак можемо стверджувати, що упорядники “Енциклопедії українознавства” помилилися в написанні його прізвища. До того ж і всі його рідні мають прізвище Ремболович, а не Рембалович.

Багато особистих трагедій пережив герой цієї книги: смерть друзів, нареченої Світлани Харченко (помічника полкового лікаря 1-го полку Синьої дивізії), страшні польські табори, катастрофу над річкою Звіздаль, московський полон, загибель Української держави, смерть сина Юрка та дружини Ванди в 1930-х, 17 місяців німецької тюрми, тяжке поранення під Бродами… Товариші тричі вважали його загиблим – у 1918 році, в 1921-му та 1944-му, але він виживав, одужував і знову повертався до боротьби.
Саме боротьба давала йому найбільшу радість життя. Він мав чимало особистих перемог на фронтах. Про це свідчать ордени Станіслава ІІІ ступеня, Анни ІІІ ступеня, Володимира ІV ступеня, які він здобув у боях з німцями на “першій імперіалістичній”.
Якби Симон Петлюра розумів роль нагород, то, поза сумнівом, груди Ремболовича були б укриті багатьма бойовими орденами та медалями. Але Петлюра першу відзнаку ввів тільки на третій рік війни, 1920 року, – за участь у Першому зимовому поході, в якому Іван Ремболович участі не брав, бо перебував у польських таборах. За Другий зимовий Петлюра нагород не вводив, можливо, через те, що не хотів нагороджувати Юрка Тютюнника, з яким перебував у непримиренному конфлікті. А жаль! Хто-хто, а учасники Другого зимового походу заслужили право на відзнаку! Скільки перемог і над собою, і над ворогами України здобув Іван Ремболович у цьому поході! Скільки московської чортівні відправив до пекла! Скількох вояків спонукав до героїзму! І все ж не через це він залишився в українській історії. Героїв було багато, а хто тепер згадає їхні імена?
Перо! Вояцьке перо! І наполегливість полковника Михайла Садовського – дбайливого збирача вояцьких спогадів. Якби не він, імена Ремболовича та багатьох інших вояків могли б загубитися-забутися за темні десятиліття панування російського тоталітарного режиму.
Головний набуток цієї праці – підполковник Іван Ремболович залишився в нашій історії, його подвиг не забуто. Сподіваюся, що вихід цієї книжки викличе інтерес до його постаті, а відтак можуть з’явитися нові свідчення, нові джерела.
Дорогі друзі, пишіть про тих, хто боровся за Україну.
Це наш національний обов’язок!

Роман КОВАЛЬ

З глибоким сумом сповіщаємо, що 20 липня 2012 р. після тяжкої хвороби помер великий громадянин, філософ, організатор українського самвидаву в 1960-х роках Василь Лісовий. У 1972 році він виступив з відритим листом на захист заарештованих шістдесятників і на знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними.
Народився Василь Лісовий у селянській родині. Батько загинув на війні. В дитинстві зимовими вечорами чув розповіді селян про національне відродження 1917 – 1920 роках. Запам’ятав слова матері: “От ходили з портретом Шевченка, співали українських пісень, за це нас і покарали”. Мати розповідала й про т. зв. колективізацію, “розкуркулення” і голод 1933 року. Ця усна історія суттєво відрізнялася від тієї, яку викладали в школі.
1962 року Василь Лісовий закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету. Викладав філософію в Тернопільському медичному інституті. У 1966 – 1969 рр. навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав у цьому університеті. З 1969 р. – співробітник Інституту філософії АН УРСР. 1971 року захистив кандидатську дисертацію на тему “Логіко-філософське дослідження побутової мови”.
Самвидав розповсюджував з 1961 року. З 1966-го, паралельно з науковою роботою, організовував виготовлення самвидаву, зберігання та розповсюдження його серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий – автор самвидавної статті “Лист виборця Антона Коваля”.
Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком він видав №6 (“київський”) самвидавного журналу “Український вісник”, відновленого з метою повідомити громадськість про арештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Лісовий також написав “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”. Він закінчувався так: “Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
Лист призначався для розповсюдження в самвидаві. З цією метою на друкарській машинці в червні – липні 1972 року було виготовлено понад 100 екземплярів листа і складено список осіб, яким передбачалося вручити чи надіслати його. Але 6 липня 1972 року Євген Пронюк був арештований з кипою відбитків – вертався від машиністки. Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноручно надрукований екземпляр на ім’я Л. Брежнєва, один – віднести у відділ листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один – вручити секретареві парткому Інституту філософії. 6 липня В. Лісовий був викликаний до інституту і затриманий, 8 липня виключений з КПРС, а 9 липня арештований. Одразу після арешту було звільнено з роботи в Інституті педагогіки його вагітну дружину Віру Лісову-Гриценко (Віра народила сина Оксена 21 липня).
Київський обласний суд 6 грудня 1973 р. засудив Лісового до 7 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання за ст. 62 ч.1 КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”. Разом з ним засуджені Євген Пронюк та Василь Овсієнко.
Василь Лісовий карався в таборах Мордовії ЖХ-385/3 (сел. Барашево, 1974-75), №19 (сел. Лєсной). Наприкінці 1976 року разом з іншими політв’язнями його перевели до таборів Пермської області ВС-389/37 (сел. Половинка, до середини 1978 р.) та №35 (ст. Всесвятська). Покаранням за перехід на статус політв’язня втратив рахунок.
1979 року Василя Лісового етапували на заслання в сел. Нова Брянь Заіграєвського району Бурятської АРСР. Але й тут Василь не мовчав, зокрема заявив протест проти введення радянських військ в Афганістан. Йому створили нестерпні умови на роботі, він покинув її і був засуджений за звинуваченням у “дармоїдстві” до року таборів суворого режиму. Решту заслання відбував у селищі Ілька того ж району. Працював токарем на авторемонтному заводі. На заслання до чоловіка переїхала дружина Віра Лісова з дітьми – Мирославою та Оксеном.
Звільнений у липні 1983 року.

Працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983 – 1987), вчителем Великодмитрівської школи Обухівського району (1987 – 1989).
1989 року ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук. 1989 року Василя Лісового реабілітовано, а у 1990-му поновлено на роботі в Інституті філософії НАН України  – спочатку на посаді наукового співробітника, згодом старшого наукового співробітника, від 1997 р. він – завідувач відділу Історії філософії України цього інституту. Викладав філософію на посаді професора в Київському міжнародному університеті (1996 – 1999) та в Kиєво-Могилянській академії (1998 – 2002).
Публікував статті на теми філософії і політології, готував навчальну літературу, укладав антології, перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов, опублікував спогади.
Указом Президента України від 26.11.2005 нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять!

Василь ОВСІЄНКО,
Харківська правозахисна група

Про це повідомив портал “Четверта влада” з посиланням на прес-службу рівненського управління СБУ.
26 червня 1941 р. на роздоріжжі Дубно – Луцьк – Рівне біля села Панталія Дубенського району в результаті бою з німецькими передовими частинами загинули керівники та співробітники дубенських районних відділів НКҐБ та НКВД, райвідділу міліції, кілька військовослужбовців Дубенського гарнізону та члени їхніх сімей.
“З метою збереження пам’яті про героїзм воїнів, які вступили в бій з фашистськими загарбниками в перші дні війни, – йдеться у прес-релізі УСБУ, – та виховання в молодих співробітників шанобливого ставлення й поваги до подвигу захисників Українського народу керівництво управління СБУ організувало зустріч з ветеранами та очевидцями тих страшних подій”.
22 червня 2012 р. ветерани КҐБ та співробітники міжрайонних підрозділів і Управління СБУ в Рівненській області взяли участь у заходах, присвячених Дню скорботи й вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Вшанувавши пам’ять загиблих хвилиною мовчання, поклали квіти.
Колишній викладач історії Національного університету водного господарства та природокористування, а нині голова Благодійної місії “Православне діло” священик Віталій Поровчук повідомив, що працівники НКВД, відступаючи, розстріляли політичних в’язнів дубенської в’язниці.
Станом на 10 червня 1941 р. УНКВД тримало в ній 738 арештантів, нагадує газета “Волинь”. Завдяки доповідній записці від 28 червня 1941 р. відомо, що там сталося 24 – 25 червня.
Начальник УНКВД в Рівненській області лейтенант держбезпеки Клімов телефоном розпорядився: в разі неможливості відправити на схід засуджених і тих, хто перебував під слідством за “контрреволюційними” статтями, їх слід знищити, інших –звільнити.
Розстріли почалися о 20.00 24 червня. Кати мали намір розстріляти 320 осіб, але швидкий наступ німців не дав можливості здійснити плани до кінця. У камерах залишилося близько 60 – 70 чоловік. О 22 год. 30 хв. кати вирушили до Рівного. Вранці особовий склад в’язниці №2 зустрівся з керівництвом дубенських райвідділів НКВД і НКҐБ, яке прямувало в Дубно на розвідку.
До них приєдналося 10 працівників буцегарні. Вони й доповіли про не доведену до кінця справу. Вранці 25 червня чекісти повернулися в дубенську темницю. Розправою керували начальник РО НКҐБ Я. Винокур і дідько Бронштейн… Багатьох в’язнів закололи багнетами або добили кольбами рушниць. Добре, що дехто вже встиг утекти: виламавши двері в камерах чи пробивши стіни за допомогою батарей опалення, вийшли у внутрішній двір тюрми та перелізли через стіну за допомогою зв’язаних коців.
Ось що побачили представники німецької таємної військової поліції 27 червня: “Картина… була жахливою – її неможливо описати словами. Всюди лежали розстріляні та знівечені багнетами тіла старців, чоловіків, жінок та дівчат приблизно шістнадцятирічного віку. Всього виявлено понад сто тіл (багато тіл уже забрали родичі. – Ред.). Деякі жінки, побачивши те, що сталося з їхніми родичами, билися від розпачу та жаху головою об стіни в’язниці. Через спеку в приміщеннях тюрми неймовірно смерділо”. Німці знайшли й сліди катувань: здерту шкуру з руки, чоловічу ступню з обідраною шкірою… Чимало ув’язнених жінок було зґвалтовано.
Не минула смерть і московських мучителів. Від Дубна вони проїхали лише близько півтора кілометра. Тут їх зустріли німецькі кулі.
Частина представників НКҐБ, НКВД та партійних органів одразу “героїчно” загинула, частина міліціонерів, партійців та іншої братії дременула через болото. Дехто потрапив у полон. Першим здався політрук Челнаков. Коли німці взяли катів у кільце, начальник міліції Черевко запропонував усім здаватися.
1966 року совєтська влада поставила катам пам’ятник. І тепер працівники СБУ впорядкували територію навколо пам’ятного знака на місці загибелі начальника РО НКҐБ Винокура.
Ганьба!
Вічна ганьба!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА,
дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького

У змаганнях узяло участь понад два десятки учасників віком від 14 до 17 років. Переможцем стала Ірина Замулянець, призерами – Костянтин Буцмак та Владислав Швець. Переможців нагороджено грамотами та призами.
Суддівське журі очолював член Тальнівської спілки прикордонників Валерій Шкода. Зважаючи на захоплення учасників і патріотичний дух, що світився у очах юних стрільців, організатори вирішили зробити турнір щорічним.
Виступаючи на церемонії нагородження переможців, голова Тальнівської районної організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Віталій Шуляк сказав: “Мусимо пам’ятати – лише навчившись влучно стріляти, зможемо наблизити українську перемогу. Надихаючись прикладом нашого земляка отамана Дерещука, який боровся проти московського режиму навіть на Соловках, ми мусимо завершити його справу і визволити Україну”.

Прес-служба Тальнівської районної організації ВО “Свобода”
097-459-43-68. Skype: botnar-yuriy

4 липня Товариство політв’язнів та репресованих Чернівецької області провело презентацію 19-го тому нової серії “Літопису УПА” – “Підпілля ОУН на Буковині, 1943 – 1951. Документи і матеріали”, упорядником якого є Дмитро Проданик, представник Історичного клубу “Холодний Яр” на Буковині.
На захід зібралося добірне товариство: доктори історичних наук Петро Брицький, Нестор Мизак та Марія Мандрик, кандидат історичних наук Іван Фостій, дослідники Визвольного руху, члени Товариства політв’язнів і репресованих, представники “Літопису УПА” (генеральний директор Ігор Гомзяк та дослідник Богдан Столяр), директор Івано-Франківського музею Визвольної боротьби Ярослав Коретчук, завідувач Історично-меморіального музею Степана Бандери в с. Старий Угринів Степан Лесів, упорядник книги “Яворівський фотоархів УПА” та “Рейд УПА в Румунію” Василь Гуменюк, краєзнавець і колекціонер з Коломиї Юрій Тимошенко.
Збірник “Підпілля ОУН на Буковині, 1943 – 1951. Документи і матеріали” має п’ять розділів і додатки (59 фотографій, таблиці, схеми, картосхеми, біографічні довідки, разом 784 сторінки.
Книга рекомендована Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення у вищих і середніх навчальних закладах України.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”