У сьомому томі “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича про нього написано лише кілька рядків: “Рембалович Іван (1891 – 1944), військ. діяч, підполк. Армії УНР, делеґат 1, 2, 3 Всеукр. Військ. з’їздів у 1917, начальник зв’язку Запор. корпусу і І Запор. стрілецької дивізії у 1918-20, учасник 1 і 2 Зимових походів; поляг під Бродами як старшина Дивізії “Галичина”.
31 слово і трохи не завжди точних цифр, разом 42 знаки. У них вміщено біографію людини, яка пройшла дві світові війни, дві епопеї Визвольної боротьби.
Скупі згадки про Ремболовича і в мемуарній літературі. Вояки дивізії “Галичина” Володимир Малкош, Леонід Муха, Богдан Маців і Зеновій Врублевський у розмовах зі мною дивувалися: як могло статися, що про таку славетну людину настільки мало свідчень?!
Сотник Ремболович від грудня 1917 р. до листопада 1921 р. воював за волю і долю України, спочатку на рідній Чернігівщині проти Таращанського і Богунського полків Красної армії. На Київщині бився проти Семена Будьонного, на Поділлі й Волині – проти Григорія Котовського. Десятки, а може, й сотні боїв! І що ми про них знаємо?!
Якби не редактор збірника “Базар” і журналу “За Державність” Михайло Садовський, який запропонував Іванові Ремболовичу написати спомини про свою боротьбу, то що б взагалі ми знали про підполковника Ремболовича – героя Визвольної війни 1917 – 1921 років?!
Навіть ця книжка – лише ескіз до його біографії. Працюючи над нею, я весь час відчував брак матеріалу.
Книжка “Іван Ремболович” з’явилася не тільки завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА, а й конкретному сприянню її членів. Насамперед хотів би вклонитися Володимирові Малкошу, який найбільше зробив для повернення цього імені, зокрема він 10 літ наполегливо добивався в Івано-Франківському управлінні СБУ архівної “кримінальної” справи на Івана Ремболовича.
Підхопивши ідею Малкоша, я звернувся до директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира Вятровича з проханням викликати справу Ремболовича з Івано-Франківського управління СБУ. Володимир Вятрович пішов мені назустріч – і я зміг ознайомитися з нею в читальному залі Галузевого державного архіву СБУ.
Ця справа й лягла в основу цієї книжки. 
Справа Ремболовича була закрита для істориків упродовж 20 років української незалежності, бо в нашій державі продовжують діяти імперські закони, згідно з якими всі, хто виступав зі зброєю в руках проти червоної Москви, чи пак “совєтської влади”, довіку вважатимуться “контрреволюціонерами”, тобто злочинцями у безсовісно-нахабних очах “матушкі Росіі”.
Особливу ненависть у Москви та її малоросійських слуг викликають ті, хто допомагав німцям бити її комуну. Ці люди, на переконання Кремля, є колаборантами, а таким прощення бути не може.
Насправді ж колаборантами є ті українці, які в 1917 – 2012 роках допомагали впроваджувати владу російського народу. І всі, хто збройно боровся проти Москви та її посіпак, на мою думку, осуду не підлягають. Хоч би з чортом, лиш би скинути владу Москви з її леніниними, троцькими, котовськими, сталіними, тухачевськими, єжовими, кагановичами, хатаєвичами, беріями і жуковими!
Я би теж вступив до дивізії “Галичина”, навіть якби мій батько був у Красній армії! Дивізія “Галичина” – це була можливість створити клітину майбутнього українського війська, яке б могло стати в обороні нашого історичного буття.
Коли в 1943 році було проголошено створення дивізії, підполковник Ремболович, як і багато комбатантів УСС, УГА, Армії УНР вступив до неї добровільно. Генерал-чотар Української галицької армії Віктор Курманович чітко означив проблему: “…Найстрашнішим ворогом усього національно думаючого українства є більшовики, так що нам по дорозі тільки з тим, хто йде проти них. Ми могли опинитися лиш у протибільшовицькому таборі”.
Це була не любов до німців, які дикою політикою налаштували галичан проти нової окупаційної влади. Це був вибір меншого зла. Німці б’ють наших історичних ворогів, тож мусимо їм у цьому допомогти.
До того ж комбатанти Визвольної боротьби 1914 – 1920-х років сподівалися, “що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянтами і СССР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена дивізія разом з УПА стане ядром Українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України”. Це думка Володимира Малкоша.
“Лише Німеччина тоді могла й мала бажання воювати проти більшовиків, – продовжував він. – І з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, що виношувала божевільні пляни “дранґ нах Остен”, були в Німеччині сили, які пам’ятали Берестейський мир 1918 року й мислили реально та тверезо. Вони прихильно ставилися до українців і намагалися силоміць усунути Гітлера. На жаль, це їм не вдалося”.
Одним з таких, прихильних до українців, німців був полковник УГА Альфред Бізанц, начальник Військової управи дивізії “Галичина”. У роки Другої світової війни він врятував життя багатьом українцям, зокрема домігся звільнення з табору совєтських полонених 1500 українців, визволив з в’язниці відомого діяча ОУН Миколу Капустянського. Організував переселення з Бойківщини та Гуцульщини, де панував голод, 25 тисяч дітей, врятувавши їх від неминучої загибелі. Влаштував у Галичині 1366 народних кухонь, у яких харчувалося понад 100000 бідняків, а також організував понад 2000 дитячих садків, де безкоштовно годували 114000 дітей. За одне тільки це йому можна ставити пам’ятники на Бойківщині та Гуцульщині! І не тільки там!
Німці – люди державні, на новобранців вони дивляться як на майбутніх вояків, а не як на гарматне м’ясо. Понад рік німецькі старшини вишколювали вояків “Галичини”, видали їм наймодернішу зброю. Більшовики ж посилали на фронт майже беззбройних і часто навіть необмундированих новобранців уже через тиждень-два після мобілізації. Посилали на вірну загибель. Москві ніколи не було шкода українців – мовляв, як німців не здолаємо, то “українську проблему” вирішимо німецькими кулями та снарядами. І кидали беззбройних українців під танки та на німецькі дзоти. Казали: здобудете зброю у бою!
Іван Ремболович пройшов перепідготовку у саперній школі й одержав звання сотника. З огляду на вік і слабке знання їхньої мови німці не погодилися зберегти йому звання підполковника. Але це не стало перешкодою в його прагненні послужити Україні на полях битв, які проходили на її теренах.
В апокаліптичній битві під Бродами в липні 1944 року Ремболович командував саперною сотнею, а тоді й саперним куренем. У бою під селом Ясенівці він дістав тяжке поранення. “Всі гадали, що сотник загинув, – зазначав Володимир Малкош. – В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у “Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії “Галичина” УНА...” він числився як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест”.
Не дивно, що й упорядник збірника спогадів “Броди” Олег Лисяк написав: “Вони віддали життя за Україну! Нехай не загине слава про майора Палієнка і майора Ремболовича та сотника Палієва – синів Східних і Західних земель України, нехай славиться ім’я кубанського козака-поручника Поспіловського, нехай гомонить пісня слави про синів усіх земель, що знайшлися в рядах Дивізії і віддали життя у брідських боях. Вони згинули в найтяжчих атаках і відбоях під Почапами, Олеськом, Кутами, Хильчицями, Ожидовом, Закомарами, Княжим, Білим Каменем – у стіп Маркіянової гори!”
Але Ремболович вижив… Останні роки свого життя він провів в оунівському підпіллі на Прикарпатті та Гуцульщині. Уповноважений МҐБ Куліков арештував його в листопаді 1949 року – навіть без ордера, тому в архівній справі фігурують різні дати арешту – 6, 7 і 8 листопада. Уповноважені МҐБ і не надто намагалися приховати це порушення.
В архівній справі №7127 під протоколами допитів є особисті підписи арештованого. Скрізь він підписувався як Ремболович. Відтак можемо стверджувати, що упорядники “Енциклопедії українознавства” помилилися в написанні його прізвища. До того ж і всі його рідні мають прізвище Ремболович, а не Рембалович. Багато особистих трагедій пережив герой цієї книги: смерть друзів, нареченої Світлани Харченко (помічника полкового лікаря 1-го полку Синьої дивізії), страшні польські табори, катастрофу над річкою Звіздаль, московський полон, загибель Української держави, смерть сина Юрка та дружини Ванди в 1930-х, 17 місяців німецької тюрми, тяжке поранення під Бродами… Товариші тричі вважали його загиблим – у 1918 році, в 1921-му та 1944-му, але він виживав, одужував і знову повертався до боротьби.
Саме боротьба давала йому найбільшу радість життя. Він мав чимало особистих перемог на фронтах. Про це свідчать ордени Станіслава ІІІ ступеня, Анни ІІІ ступеня, Володимира ІV ступеня, які він здобув у боях з німцями на “першій імперіалістичній”.
Якби Симон Петлюра розумів роль нагород, то, поза сумнівом, груди Ремболовича були б укриті багатьма бойовими орденами та медалями. Але Петлюра першу відзнаку ввів тільки на третій рік війни, 1920 року, – за участь у Першому зимовому поході, в якому Іван Ремболович участі не брав, бо перебував у польських таборах. За Другий зимовий Петлюра нагород не вводив, можливо, через те, що не хотів нагороджувати Юрка Тютюнника, з яким перебував у непримиренному конфлікті. А жаль! Хто-хто, а учасники Другого зимового походу заслужили право на відзнаку! Скільки перемог і над собою, і над ворогами України здобув Іван Ремболович у цьому поході! Скільки московської чортівні відправив до пекла! Скількох вояків спонукав до героїзму! І все ж не через це він залишився в українській історії. Героїв було багато, а хто тепер згадає їхні імена?
Перо! Вояцьке перо! І наполегливість полковника Михайла Садовського – дбайливого збирача вояцьких спогадів. Якби не він, імена Ремболовича та багатьох інших вояків могли б загубитися-забутися за темні десятиліття панування російського тоталітарного режиму.
Головний набуток цієї праці – підполковник Іван Ремболович залишився в нашій історії, його подвиг не забуто. Сподіваюся, що вихід цієї книжки викличе інтерес до його постаті, а відтак можуть з’явитися нові свідчення, нові джерела.
Дорогі друзі, пишіть про тих, хто боровся за Україну.
Це наш національний обов’язок! Роман КОВАЛЬ |
