(29.08.1937, с. Старі Безрадичі Обухівського р-ну Київської обл. – 20.07.2012, Київ) З глибоким сумом сповіщаємо, що 20 липня 2012 р. після тяжкої хвороби помер великий громадянин, філософ, організатор українського самвидаву в 1960-х роках Василь Лісовий. У 1972 році він виступив з відритим листом на захист заарештованих шістдесятників і на знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними.
Народився Василь Лісовий у селянській родині. Батько загинув на війні. В дитинстві зимовими вечорами чув розповіді селян про національне відродження 1917 – 1920 роках. Запам’ятав слова матері: “От ходили з портретом Шевченка, співали українських пісень, за це нас і покарали”. Мати розповідала й про т. зв. колективізацію, “розкуркулення” і голод 1933 року. Ця усна історія суттєво відрізнялася від тієї, яку викладали в школі.
1962 року Василь Лісовий закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету. Викладав філософію в Тернопільському медичному інституті. У 1966 – 1969 рр. навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав у цьому університеті. З 1969 р. – співробітник Інституту філософії АН УРСР. 1971 року захистив кандидатську дисертацію на тему “Логіко-філософське дослідження побутової мови”.
Самвидав розповсюджував з 1961 року. З 1966-го, паралельно з науковою роботою, організовував виготовлення самвидаву, зберігання та розповсюдження його серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий – автор самвидавної статті “Лист виборця Антона Коваля”.
Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком він видав №6 (“київський”) самвидавного журналу “Український вісник”, відновленого з метою повідомити громадськість про арештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Лісовий також написав “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”. Він закінчувався так: “Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
Лист призначався для розповсюдження в самвидаві. З цією метою на друкарській машинці в червні – липні 1972 року було виготовлено понад 100 екземплярів листа і складено список осіб, яким передбачалося вручити чи надіслати його. Але 6 липня 1972 року Євген Пронюк був арештований з кипою відбитків – вертався від машиністки. Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноручно надрукований екземпляр на ім’я Л. Брежнєва, один – віднести у відділ листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один – вручити секретареві парткому Інституту філософії. 6 липня В. Лісовий був викликаний до інституту і затриманий, 8 липня виключений з КПРС, а 9 липня арештований. Одразу після арешту було звільнено з роботи в Інституті педагогіки його вагітну дружину Віру Лісову-Гриценко (Віра народила сина Оксена 21 липня).
Київський обласний суд 6 грудня 1973 р. засудив Лісового до 7 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання за ст. 62 ч.1 КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”. Разом з ним засуджені Євген Пронюк та Василь Овсієнко.
Василь Лісовий карався в таборах Мордовії ЖХ-385/3 (сел. Барашево, 1974-75), №19 (сел. Лєсной). Наприкінці 1976 року разом з іншими політв’язнями його перевели до таборів Пермської області ВС-389/37 (сел. Половинка, до середини 1978 р.) та №35 (ст. Всесвятська). Покаранням за перехід на статус політв’язня втратив рахунок.
1979 року Василя Лісового етапували на заслання в сел. Нова Брянь Заіграєвського району Бурятської АРСР. Але й тут Василь не мовчав, зокрема заявив протест проти введення радянських військ в Афганістан. Йому створили нестерпні умови на роботі, він покинув її і був засуджений за звинуваченням у “дармоїдстві” до року таборів суворого режиму. Решту заслання відбував у селищі Ілька того ж району. Працював токарем на авторемонтному заводі. На заслання до чоловіка переїхала дружина Віра Лісова з дітьми – Мирославою та Оксеном.
Звільнений у липні 1983 року. 
Працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983 – 1987), вчителем Великодмитрівської школи Обухівського району (1987 – 1989).
1989 року ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук. 1989 року Василя Лісового реабілітовано, а у 1990-му поновлено на роботі в Інституті філософії НАН України – спочатку на посаді наукового співробітника, згодом старшого наукового співробітника, від 1997 р. він – завідувач відділу Історії філософії України цього інституту. Викладав філософію на посаді професора в Київському міжнародному університеті (1996 – 1999) та в Kиєво-Могилянській академії (1998 – 2002).
Публікував статті на теми філософії і політології, готував навчальну літературу, укладав антології, перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов, опублікував спогади.
Указом Президента України від 26.11.2005 нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять! Василь ОВСІЄНКО,
Харківська правозахисна група |
