У нашій родині був “ворог народу” – дід Ливон. Старші пояснювали причину трагедії: “Дід був великим хазяїном, мав гарну сім’ю, був грамотним, от завидники і написали на нього бамагу в район”. Словом, розстріляли нізащо. З цього і склалося у мене враження, що більшовики стріляли без розбору всіх хазяйновитих і грамотних українців.
Зацікавившись Визвольною боротьбою та історією родини, зрозумів: більшовики репресії проводили на державному рівні – системно, чітко і скрупульозно.
З архівної справи на мого прадіда довідався, що він народився 18 червня 1899 р. в с. Іллівка, тепер Крижопільського району Вінницької області. В 1919 р. був бунчужним Запорозької Січі отамана Юхима Божка.
Бунчужний – один з найвищих військових чинів, охоронник (також носій) бунчука і командир частини козацького війська; помічник отамана у військових справах. Це виборна посада, тобто бунчужним могла стати лише загально шанована людина. “Кошовий отаман ішов повагом, вистав­ляючи наперед високу палицю, як пастирський посох, – писав Петро Панч, – попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою йшли полковники, курінні отамани й сотенні”. Так було і “на Запорожжі” отамана Божка, який прагнув відновити в Україні старожитну Запорозьку Січ з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом.
Навесні 1919 року запорожці через Румунію переїхали у Галичину, в Заліщики. Був серед них і мій прадід. У травні Запорозька Січ із Заліщиків бравурно пішла в наступ на більшовиків. При форсуванні річки Збруч отаман Божко, зазначав Микола Капустянський, “виявив мужність, підбадьорюючи власним прикладом козаків, що працювали під сильним гарматним і скорострільним обстрілом, улаштовуючи переправу”. Напевно, в тому бою брав участь і бунчужний Вівсяний…
Після відступу Армії УНР у листопаді 1920 р. за Збруч він повернувся додому.
Окупанти не забули, що Леонтій Вівсяний “во время гражданской войны служил добровольно в армии Петлюры”. В обвинувальному висновку сказано, що “Овсянной” (так чекісти спотворили прізвище мого прадіда), “будучи недоволен существующим строем, агитировал колхозников против коллективизации, доказывая им, что колхозы – это панщина, и что такого рабского труда нигде нет в свете. Сов. Власть надела ярмо и [народ] тянет, как тянули наши деды сто лет назад”.
У висновку також зазначено, що Вівсяний підтримував тісний зв’язок з “контр-революционным элементом, кулаками и петлюровцами”. Інкримінували йому й активну участь “в мартовской кулацкой волинке” (селянське повстання на Вінниччині 1930 року), систематичну  антисоветську агітацію та переховування учасників повстання. Непокоїло катів і те, що Леонтій Вівсяний “высказывал по отношению коммунистов террористические тенденции” (виписка з протоколу №47 “трійки” Управління НКВС у Вінницькій області від 26 березня 1938 р., підписане секретарем “трійки” Гольдштейном). Промовистими було й передбачення Леонтієм Вівсяним війни та його плани на той час. “Скоро будет война и он первым пойдет рубить комунистов”, – переказували сексоти його слова.
Леонтія Михайловича Вівсяного арештували в лютому 1938 року. Коли прощався з дружиною, наостанок сказав: “Югеню, xліба не доїж, а дітей вивчи”.
Судили мого прадіда за статтею 54-10 КК УРСР – “антирадянська пропаганда та агітація”. Розстріляли у вінницькій тюрмі 4 квітня 1938 року. 

Збереглася старовинна світлина весни 1919 року: в Заліщиках, на ґанку панського палацу, штаб Запорозької Січі сфотографувався з письменником Осипом Маковеєм, директором учительської семінарії.
Я пильно вдивляюсь в обличчя козаків і старшин – хто ж з них мій прадід?! Хлопець з оселедцем, що стоїть за плечем отамана Божка? Чи юнак за спиною Маковея? Як хочеться не помилитися!
Осип Маковей писав:

Хай усім нам лягти,
Не дійти до мети,
Та про нас говоритимуть внуки...

Так і сталося!
Я пишаюсь своїм прадідом!

Максим ПЛЕШКО, правнук Леонтія Вівсяного,
кандидат філософських наук

На світлині – старшина Запорозької Січі Юхима Божка (попереду з кинджалом і шаблею) та директор учительської семінарії Осип Маковей (у цивільному). З оригіналу. Заліщики, 17 квітня 1919 р.

1 квітня 1905 р. народився кубанець Ігор Поспіловський, поручник УГА, Армії УНР і дивізії “Галичина”.
1 квітня 1907 р. народився Зенон Коссак, бойовий референт УВО, оборонець Карпатської України.
3 квітня 1903 р. народився Остап Поляків, поручник Армії УНР, хорунжий дивізії “Галичина”, соліст Львівської опери
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа Орлика.
5 квітня 1882 р. народився історик В’ячеслав Липинський.
6 квітня 1984 р. помер бандурист Григорій Китастий.
7 квітня 1919 р. загинув Іван Луценко, лікар, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР.
8 квітня 1709 р. укладено договір між Іваном Мазепою, Костем Гордієнком і Карлом ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман Богдан.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1622 р. помер гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва.
10 квітня 1898 р. народився Степан Скрипник, Патріарх УАПЦ Мстислав.
10 квітня 1931 р. поляки замордували Степана Охримовича, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій Чуприна.
11 квітня 1950 р. помер Осип Баб’юк, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав Січинський убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь Чучупак, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
12 квітня 1980 р. помер Оверко Гончаренко, полковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина” та 1-ї УД УНА.
13 квітня 1892 р. народився Іван Голуб, подільський отаман, полковник Армії УНР, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан Ерастов, український діяч Кубані, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер Іван Шовгенів, перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах, батько Олени Теліги.
14 квітня 1892 р. народився підполковник Віктор Дяченко, курінний полку Чорних запорожців Армії УНР.
14 квітня 1898 р. народився Ріхард Ріко Ярий, сотник УГА та Армії УНР, полковник ДУН.
15 квітня 1899 р. народився Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців, редактор “Українського вісника”.
15 квітня 1918 р. помер письменник Іван Нечуй-Левицький.
15 квітня 1920 р. у бою проти москалів загинув Олексій Бандура, козак полку Чорних запорожців.
15 квітня 1944 р. загинув Андрій Осьмачків, підстаршина полку Чорних запорожців, вояк протипанцерної бригади “Вільна Україна”, Лицар Залізного хреста Армії УНР
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван Трейко, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
16 квітня 1912 р. народилася Галина Дидик, зв’язкова головного командувача УПА, політв’язень російських концтаборів.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина впровадила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр Удовиченко, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко Тютюнник, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 квітня 1892 р. народився Іван Баб’юк, сотник УГА та освітній діяч.
20 квітня 1996 р. помер Сава Яськевич, сотник УГА та Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
21 квітня 1597 р. поляки закатували Северина Наливайка.
21 квітня 1890 р. народився Станімір Осип, сотник УГА
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи  УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою Свистуном-“Ясенем” проти  більшовиків.
22 квітня 1969 р. помер Юрій Сидурко, січовий стрілець, бунчужний Армії УНР, вояк дивізії “Галичина”.
23 квітня 1185 р. князь Ігор вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро Дяченко, отаман полку Чорних запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
23 квітня 1967 р. навіки спочив Іван Лазор, командир батареї полку Чорних запорожців.
24 квітня 1803 р. народився Олександр Духнович, український закарпатський просвітитель.
24 квітня 1899 р. народився Валентин Сімянців, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. війська Петра Болбочана звільнили Сімферополь від більшовиків.
24 квітня 1975 р. спочив Володимир Герасименко, старшина полку Чорних запорожців, командувач Українського легіону самооборони (1943).
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло Скоропадський, гетьман Української Держави.
26 квітня 1971 р. відійшов у засвіти курінний полку Чорних запорожців Армії УНР підполковник Віктор Дяченко.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків Мамай-Щириця.
27 квітня 1958 р. помер Олександр Плітас, лікар Армії УНР, лицар Залізного хреста.
27 квітня 1969 р. помер Роман Смаль-Стоцький, посол УНР у Німеччині та Польщі.
27 квітня 1972 р. – орієнтовна дата загибелі композитора Володимира Івасюка.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах.
28 квітня 1943 р. у Львові почалося формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1648 р. Богдана Хмельницького проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло Башловка.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

3 березня 2011 р. делегація Одеської “Свободи” відвідала с. Секретарка Кривоозерського району Миколаївської області, де взяла участь у вшануванні отамана Якова Кощового.
На зібранні в сільській бібліотеці кандидат історичних наук Сергій Боган розповів про повстанський рух на півдні України, а племінниця отамана Ганна Никифорівна Скрипка повідала про боротьбу свого дядька з російськими окупантами.
Більшовики стверджували, що вбили отамана 1 червня 1921 р. біля с. Синьки, що за 18 кілометрів на північний захід від м. Голованівська, а Ганна Никифорівна стверджує, що отаман боровся принаймні до кінця серпня 1921 року. Смерть зустрів недалеко с. Полянецького, на Савранщині. Не бажаючи потрапляти в полон, він застрелився. Вічна пам’ять борцям за волю України!

Олександр БЄСЄДКОВ
Одеса

Перекладачка української літератури англійською мовою Віра Річ народилася 24 квітня 1936 р. у Лондоні. Починаючи з 1961 р., перекладала творчість Тараса Шевченка (“Кобзар” перекладено повністю), Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Зерова, Павла Тичини, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших видатних українських письменників.
Віра Річ написала сотні статей про українську літературу. Про її творчість знали в Україні, про неї з повагою писали Р. Зорівчак, Д. Дроздовський, С. Гальченко, М. Кочур, Г. Косів, В. Радчук та інші.
За вагомий внесок у популяризацію української літератури та культури в англомовному світі Національна спілка письменників України 1997 року нагородила Віру Річ премією ім. Івана Франка – найвищою перекладацькою нагородою.
Восени 2005 року Віру Річ удостоїли почесного звання члена Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. 2006 року її нагороджено орденом княгині Ольги.
24 квітня 2006 р. Віра Річ відсвяткувала своє сімдесятиріччя в Україні. В такий спосіб вона висловлювала пошану до української землі. Тоді Віра Річ зізналася, що хоче бути похованою поряд з могилою Тараса Шевченка.
До самої смерті Віра Річ перекладала шедеври української літератури.
Померла вона 20 грудня 2009 р. в Лондоні.
15 квітня 2011 р. прах Віри Річ перепоховано на канівській землі – неподалік  могили Тараса Шевченка.
Вічна Їй пам’ять!

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Київ

З Володимиром Вовкодавом я познайомився, коли працював над книжкою “Отаман святих і страшних”. Коли пишеш книжки про Визвольну боротьбу, завжди шукаєш краєзнавців – вони можуть розповісти те, чого не знаєш, проконсультувати і допомогти знайти свідків тієї доби, родичів, які б додали штрихи до біографії того чи іншого діяча Визвольного руху. У краєзнавців можуть бути фотографії та документи, які збагатять твою книжку. Але це теорія, на практиці ж переконався – сільських краєзнавців чи вчителів історії, які щось знають про Визвольну боротьбу 1917 – 1920-х років, майже немає!
Краєзнавці тобі розкажуть, як хан Батий спалив їхнє село, як турки в такому-то році спалили їхню церкву, особливо багацько вони б розповіли про “Велику Вітчизняну війну” – якби тільки ти хотів слухати! Про те ж, чим жили їхні батьки та діди, про Визвольну війну проти московських окупантів, вони мовчать. Ні, не зі страху. Не знають! Бо батьки їхні, нажахані апокаліптичними московськими репресіями, нічого їм не розповідали. Наскільки Москва налякала людей, що перервалася історична пам’ять – народ забув борців за визволення!
І тоді ти сам розповідаєш краєзнавцям, хто був у їхньому селі отаманом Вільного козацтва, скільки георгіївських хрестів він здобув на “першій імперіалістичній”, скільки хлопців із села було в сільському “отряді”, їхні списки, в якому вибалку вони розбили кайзерівців у 1918-му…
З Вовкодавом було не так. І не дивно! Адже його батько, червоний козак-примаковець боровся проти Орла-Гальчевського, отого отамана святих і страшних, а дядько, Данило Вовкодав, у загоні отамана Орла бився за волю нашого народу під жовто-блакитним прапором. Отак Гальчевський увійшов у життя краєзнавця Володимира Вовкодава! Він став другою після Устима Кармелюка фігурою його духовного світу, тож, коли ми знайшли один одного, він з радістю допоміг: подарував низку безцінних фотографій, зокрема й помічниці Якова Гальчевського Маланки Верміяш, закатованої жидками в Багринівській ЧК за те, що вона годувала партизанів.
Володимир Вовкодав допомагав пристрасно – на всі запити намагався дати вичерпні відповіді. Від нього я вперше почув про існування спогадів Якова Гальчевського під назвою “Записки майора”. Справжня їхня назва “З воєнного нотатника”. Знайшов їх аж у далекій Філадельфії, а, знайшовши, підготував до друку. Видав їх Олександр Ткачук.
Володимир Петрович Вовкодав народився в селі Лозни, яке дало багато козаків для Подільської повстанської групи, в селі, яке пам’ятало як Орел-Гальчевський покарав башкинських гвалтівників на Лознівській цукроварні, відтявши їм їхню чоловічу гідність…
Дав Володимир Вовкодав і фотографію тієї цукроварні, від якої зараз уже і руїн майже не лишилося, а також фотографії своїх рідних – помічників отамана Орла, розповів, де живе рідна сестра Якова Гальчевського Ганна, з якою мені пощастило зустрітися й подарувати книжку про її брата.
Бабуся була розгублено-щаслива – та вони про того Якова вже й згадувати забули, а тут письменник, з Києва, книжку про нього тримає в руках.
Як вона бігала-поспішала, щоб якось віддячити –  і горіхамии, і грушками, і квітами…
– Ой, що ж вам ще дати?!
А я вже приглядів на старезній печі старезні ночовки. Ще в Малинівці (колись Гута-Літинська!) називали їх нецками.
– А це часом не вашої матері?
– Її, а кого ж?
– А можете подарувати?
– Та беріть! – вона аж зраділа такому простому проханню.
У нецках ще було свіже борошно. Бабуся поспіхом пересипала його на газету.
Так у моїй колекції старожитностей з’явилися столітні ночовки, в яких мати Якова Гальчевського Мотря місила тісто для вареників, а може, й купала малу дитину.
Коли я приїхав вдруге до бабусі Ганни, то застав її в труні. Їхав розпитати, що не розпитав першого разу, а довелося проводжати в останню дорогу.
Ця моя важлива життєва зустріч – з рідною сестрою отамана Гальчевського – відбулася завдяки Володимирові Вовкодаву. Впевнений, що багато людей, які зверталися до нього за допомогою, розповіли б подібні історії.
Про його смерть мене сповістив Іван Бурлака з Літина. Іван Бурлака уже давно перейшов рубіж у 80-ть, але його гаряче серце не спить, прагне щось зробити, або іншим нагадати, щоб не забули вшанувати ось того і ось цих. Він і мені багато допоміг у зборі матеріалів про отамана Шепеля та начальника його штабу Микиту Кулика – другого чоловіка його матері Марії.
Іван Бурлака прислав коротку біографію Володимира Вовкодава, складену професором А. Подолинним, та своє прощальне слово, в якому назвав товариша “незборимим сином України”.
Виявляється, Володимир Вовкодав був репресований владою, за встановлення якої боровся його батько. За розповсюдження листівок УПА Володимир карався на Воркуті в 1944 – 1955 роках.
Працюючи сільським фельдшером, він записав 2000 народних пісень, сотні легенд, переказів, усмішок, приказок, повір’їв, замовлянь, тлумачень снів, прізвиськ, топонімічних назв, діалектизмів, які увійшли до збірників “Весільні пісні” (1982), “Народні оповідання” (1983), “Калинова сопілка” (1989), “Український сонник” (1991), “Голод-33: народна книга-меморіал” (1991), “Євшан-зілля” (1992), “Народні повір’я” (1994) та “Подільські криниці” (1994).
Видав Володимир Вовкодав і свої фольклорні записи про Устима Кармалюка “Останній гайдамака” (2001), народну сатиру на совєтську владу “Правда очі коле” (2003), збірку “Людське око бачить глибоко” (2006). Він – співавтор історично-краєзнавчого нарису “Жмеринський край” (2003), автор багатьох публікацій про Визвольну боротьбу, зокрема про отаманів Якова Гальчевського, Якова Шепеля, Хмару (Семена Харченка-Харчука), ініціатор встановлення пам’ятників Устимові Кармалюку в Летичеві та його родинному селі Головчиці – тепер Кармалюковому.
Боровся за Українську державу в лавах Руху, “Просвіти”, “Меморіалу”, Історичного клубу “Холодний Яр”. З 1996 р. Володимир Вовкодав – член Національної спілки журналістів України. Тоді ж став лауреатом літературно-фольклорної премії ім. Павла Чубинського, згодом – премії “За подвижництво у державотворенні” ім. полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського.
Тепер є й премія ім. Володимира Вовкодава. Вручається вона школярам, кращим знавцям рідного краю і рідної мови. Заснувала премію Жмеринська районна організація Української народної партії.
Недаремно остання книга з нарисами Володимира Вовкодава та згадками про нього називається “Лицар українського духу”. Вийшла вона 2008 року.
Поховано Володимира Вовкодава 6 березня в  рідному селі дружини Курилівцях, неподалік села Кармелюкове (Головчинці). Він пішов у землю, яка народила Устима Кармалюка, увічненню якому він віддав своє життя.
Вічна пам’ять незборимим синам України!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

Із січовим стрільцем Йосипом Оробком Юрій Горліс-Горський (тоді Юрко Городянин) познайомився в лютому 1920 року в Мотриному монастирі. Обидва працювали за завданням отамана Холодного Яру в кам’янській міліції, брали участь в успішному нападі на новомиргородський гарнізон червоних, ЧК й тюрму. Під час повернення в Холодний Яр мій дядько загинув у бою. Ось як описав його останні хвилини Юрій Горліс-Горський: “Один за одним впали два брати Отамасі. Впав з перебитою ногою Йосип Оробко. Затримую лаву і наказую двом хлопцям нести його – ліс уже недалеко. Йосип заперечує.
– Ні-ні! Не можна, не треба, – крутить він головою. – Рятуйтеся самі, хлопці. Як зостанеться хто живий, вітайте Галичину!
Починаю переконувати його, та Йосип підносить свого “Стаєра” і пострілом у скроню припиняє розмову”.
Родина довго нічого не знала про Йосипа. Лише коли у Львові 1934 року вийшла перша частина споминів Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, рідні довідалися про його долю. Брат Михайло (мій майбутній батько) листом звернувся до Горліса-Горського. “Вістка сумна, – писав він, – болісна, але радісна тим, що мій добрий брат загинув (…) чесно, не зрадив нашої матері-України та не сплямив нашого роду”. Горліс-Горський опублікував цього листа наприкінці 2-ї частини “Холодного Яру”.
І ось я, Святослав-Василь Михайлович Оробко, племінник Йосипа Оробка, на прохання Романа Коваля написав про наш родовід.
Йосип Оксентійович Оробко народився в селі Кулаківці, тепер Заліщицького району Тернопільської області. Мав чотирьох братів, найменший з них, Михайло, – мій батько.
Рід Оробків – з незаможної шляхти, коріння можна простежити приблизно до 1750 року. Всі наші пращури були письменні, серед них були священик, учитель і сільський голова. Батько Йосипа Оробка, Оксент (Аксентій) Миколайович, народився 1866 року, а мати, Гафія (Агафія) Теодорівна (з роду Гаврилюків) – 1872 року. Усім синам прагнули дати освіту. Щоб заплатити за їхнє навчання, Оксент Миколайович навіть поїхав на заробітки до Канади.
Найстарший Василь народився 29 серпня 1893 року. У 1912 році, маючи за плечима гімназію, виїхав до Канади. Там продовжив навчання, а після закінчення працював інженером на Канадській тихоокеанській залізниці. Двоє його синів під час Другої світової війни воювали у складі Британських військово-повітряних сил. Після закінчення війни працювали в канадському уряді.
Іван Оробко народився 30 серпня 1895 року. Він, як і Василь, закінчивши гімназію, в 1912 році виїхав до Канади. Там продовжив навчання. Здобувши медичну освіту, працював хірургом. Згодом викладав у медичному університеті, через деякий час очолив його. Канадська преса писала про Івана Оробка, що він був одним з перших українців, який досяг такого успіху в Канаді.
Йосип Оробко, герой роману “Холодний Яр, народився 16 квітня 1897 року. Припускаю, що Йосип теж навчався в гімназії в Коломиї, де і вступив до лав УСС.
Петро Оробко народився 4 лютого 1899 року. Прожив він найменше: 1915 року через село Кулаківці переходив фронт, і випадкова куля просто на подвір’ї обірвала його життя.
Михайло (мій батько) народився в січні 1905 року. Він теж, як і Йосип Оробко, потрапив у вир боротьби за волю України, але вже під час Другої світової війни. Був освіченою людино, належав до ОУН. Перед початком війни громада обрала його сільським головою Кулаківців. Залишався на цій посаді аж до травня 1944 року. Під час німецької окупації, обіймаючи посаду сільського голови, всіляко саботував постачання продовольства для німців.
Коли гітлерівці влаштували полювання на сільську молодь з метою відправлення на роботу до Німеччини, він, знаючи наперед про цю акцію, збирав хлопців і дівчат у себе, таким чином рятуючи їх.
1944 року, коли на Західній Україні запанувала радянська влада, Михайло Оробко був засуджений до 20 років каторжних робіт. Помер у сибірському таборі “Ангарлаг” 1945 року. А в 1947 році мою маму, Стефанію Оробко, старшого брата Івана й мене, шестилітнього, було вислано на спецпоселення на Північний Урал (м. Козел Молотовської області Пермського краю). Про цей період мого життя я можу багато чого розповісти, але це вже інша історія.
Хочу висловити свою щиру подяку всім, хто причетний до перевидання роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Хай Бог вам допомагає робити цю добру справу – справу відновлення героїчної історії нашого українського народу. Цього нам тепер дуже не вистачає.

Святослав-Василь ОРОБКО
с. Великополовецьке Сквирського р-ну Київської обл.

На світлині Йосип Оробко сидить праворуч.
Публікується вперше.
Світлину надав Святослав-Василь Оробко.

4 березня у Ковелі та Луцьку було представлено книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” і “Тернистий шлях кубанця Проходи”. Чому саме тут? Бо життя і боротьба чотаря УСС Михайла Гаврилка та сотника Армії УНР Василя Проходи пов’язані саме з цими містами.
Михайло Гаврилко, скульптор, художник, керівник Луцького та Ковельського комісаріатів Українських січових стрільців 1916 року відкрив перші українські школи в Луцьку, Ковелі та відповідних повітах. Тільки на Ковельщині за рік праці Михайло Гаврилко, Дмитро Вітовський та їхні товариші заснували 17 українських народних шкіл. І це в умовах війни! А Василь Прохода, начальник штабу 1-го полку Сірої дивізії та Ковельської групи Армії УНР, захищав Волинь від польської навали навесні 1919 року.

Творити українські школи на Волині у 1916 році було вкрай важко, адже російські війська, відступаючи, попалили українські села, вивезли в Росію мало не всю українську інтелігенцію. Надуживаннями “уславилася” й австро-угорська адміністрація.
Михайло Гаврилко не раз чув від волиняків: “Ми сподівалися, що сюди прийде Австрія, а з нею й австрійські закони і національна рівноправність, а тим часом нам тут заводять Польщу. Полякам віддали владу уже тепер над нами, і поляки мають уже школи, а нам немає нічого”.
Селяни Луцького повіту не раз жалілися Михайлові Гаврилку на урядовців, які звертаються до них чужими мовами і чужою мовою здійснюють різні написи в селах, понад дорогами, річками тощо. В деяких селах місцеві команданти відкрили московські та польські школи замість українських, а у Воютині обер-лейтенат Пенчек заборонив українські шкільні підручники, “дозволені австрійськими законами в Галичині”. Пенчек, поляк за національністю, дав слово “гонору”, що в Ковелі “або будуть польські школи, або не буде ніяких!”
Нова влада реквізувала худобу та коней насамперед у православних українців, легше було українцям-римо-католикам, майже не постраждали поляки та євреї. “Приміром, – писав Михайло Гаврилко, – Польська Колонія “Wola Ostrowiecka” має 70 дворів і майже в кожнім по корові і коневі, досить свиней полишалося, і в Жидів більше є корів і коней, в той час, як в Українців, приміром, в Яворнику, де є 32 родини, забрано 44 корів, а лишилося тілько шість”.
Австрійська військова влада не хотіла визнати українців “як осібний народ”. “Навіть російський уряд не записував Українців Москалями, – скаржився Михайло Гаврилко у звіті командуванню 4-ї австро-угорської армії, – тільки Малоросами, як осібний народ, а деякі функціонери цісарських і королевських воєнно-цивільних властей систематично понижують Українців, записуючи їх під ріжними іменами, але ніколи під їх власним іменем “Українець”.
Тяжко було в таких умовах творити українські школи! Але Михайло Гаврилко та його товариші зробили неможливе – у 1916 – 1917 рр. на Волині постало 150 українських шкіл!
З документів, опублікованих у книжці “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, бачимо виняткову турботу українського скульптора про простих, Богом забутих, нещасних селян.
Добром на добро відповідали волиняки. “Симпатії населення до УСС росли дуже скоро, і вони здобули собі серед нього вже небавком безмежне довір’я, – стверджував січовий стрілець Василь Левицький-Софронів. – Малі й великі дізнались багато нового про Україну, Українців та їхні змагання. Між населенням і Стрільцями зав’язалась сердечна дружба... З дітьми заходили до школи деколи і старші та залюбки прислухались науці. Національна свідомість села зростала на очах”.
Ковельський кооператор Марко Луцкевич у грудні 1916 року із жалем писав голові президії Союзу визволення України Андрієві Жуку: “Шкода, що Гаврилко кіда Волинь”.
І ось на початку березня 2012 року, майже через 100 літ, Михайло Гаврилко повернувся на Волинь у вигляді ошатної книги. Вона має 472 сторінки кольорового друку. У ній вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, багато з яких стосується Волині. Формат книги – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий, палітурка – тверда, кольорова.
Голова Волинської організації Товариства ім. Олени Теліги Леся Ковальчук, промовляючи під час презентації у Луцьку, висловила авторові глибоку подяку за опрацьований огром матеріалів, за створення величезної бази аргументів у боротьбі українців за право творити свою національну державу, розповіла як книги “вже працює в студентських аудиторіях, серед науковців та краєзнавців”.
Ведучий презентації професор Волинського національного університету ім. Лесі Українки Олексій Колісник назвав книгу про Михайла Гаврилка “історією нашої ідентичності”. З глибоким аналізом книжки виступили Віталій Кушнір, директор Музею-садиби В’ячеслава Липинського у Затурцях, та Анатолій Лесик. Промовляли краєзнавець Вальдемар Пясецький та професор Анатолій Свідзинський. А директор середньої школи Ігор Ткачук, що представляв книгу в Ковелі, сказав, що досі ми мали поетичну збірку Євгена Маланюка “Стилет і стилос”, тепер маємо книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. “Стилет – це тригранний клинок, це символ боротьби, символ дії; стилос – це перо літописця та поета. Сотник Армії УНР Євген Маланюк, змінивши стилет на стилос, став видатним поетом. Гаврилко ж поміняв стек – головний інструмент скульптора при ліпці – на шаблю, на зброю, щоб здобути своїй Батьківщині свободу”.

Представляючи книжку “Тернистий шлях кубанця Проходи”, Роман Коваль сказав: “Цей шлях кубанця пройшов і через Волинь. Про це говорять назви розділів “Бійка на станції Здолбунів”,  “Безладдя у Луцьку” та “Луцька катастрофа”. Про Волинь навесні 1919 року можна прочитати у розділах “На роздоріжжі”, “Чудасії Осецького”, “Вістки Сірих”, “Короткий злет Володимира Оскілка”, “Радості та оваціям тут не було кінця”, “Ось така перемога”, “Живе слово українського часопису” та інших.
Роман Коваль зачитав замітку Йосипа Мандзенка з газети “Вістки Сірих” про те, що відбувалося на вулицях Луцька навесні 1919 року: “Ось швиденько дрібушать назустріч дві панни-українки, яких я бачив на відкриттю клюбу “Українська хата”. Коли їх я бачу, то чую лише “настоящій нєподдєльний малоросійскій діалект русскага язика”. Час би цим паннам кинути це кривляння!”
Йосип Мандзенко вгледів на вулицях Луцька свого товариша сірожупанника, який мав “чудове історичне, самостійницьке прізвище”. І що ви думаєте? “Походжає він із якоюсь панною і цвенька по-російськи немилосердно. Кажуть, що вона не розуміє по-українськи. Але одне обличчя її каже мені, що вона є росіянка “із-под Луцка”…
А що в ковбасній лавці? А тут загортають ковбасу в “Козацьку відозву” куреня смерті імені Максима Залізняка. А в цукерні булку пакують у часопис “Вільна Україна”. Питає сірожупанник: “Де взяли цього паперу?” – “Ето мальчік пріньос два фунта”.
Це було на третій день після виходу газети. Редактор і журналісти думають, що їхнє слово пішло в люди, а “Вільна Україна” іде на фунт.
Отакий зріз українського суспільства станом на весну 1919 року!
У книжці “Тернистий шлях кубанця Проходи” згадано вояків, які загинули в обороні Волині, наприклад, козака 2-го полку сірожупанників Василя Ярмолюка, забитого в бою з поляками 29 березня 1919 року під селом Переспа. А старшина 3-го Сірого полку Гнат Бойчук, “гарний друг і чесний трудяка”, помер у Луцьку 2 травня 1919 р від плямистого тифу. Хто згадає і вшанує їх?
Нагадав Роман Коваль і про наш борг перед учителем Павлом Голубовичем та кооператором Марком Луцкевичем – організаторами українського життя на Волині в 1916 – 1920-х рр., побратимами Михайла Гаврилка. “Великі борги у нас перед забутими оборонцями української землі, – сказав Роман Коваль. – Друзі, давайте вшануємо їх!”
Роман Коваль від імені Історичного клубу “Холодний Яр” звернувся до депутата Ковельської міської ради від ВО “Свобода” Ігоря Ткачука (організатора презентації у Ковелі) та до лідера фракції ВО “Свобода” у Луцькій міській раді Святослава Боруцького (організатора презентації у Луцьку) з листами, в яких запропонував увічнити імена оборонців Волині – Михайла Гаврилка та Василя Проходу – у назвах вулиць та меморіальних дошках на них.
“Вшанування борців за волю України не тільки відновить справедливість до них, але й ошляхетнить нинішнє покоління українців”, – підсумував Роман Коваль.
Організувала презентації Волинська обласна організація ВО “Свобода” (голова – Анатолій Вітів). Щиро дякуємо всім, хто докладав зусиль, щоб повернути славні імені Михайла Гаврилка та Василя Проходи!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Олександр Колянчук народився 2 квітня 1932 р. у с. Вілька-Тарновська на Холмщині. В 1947 р. розділив долю тисяч українських родин, депортованих у рамках операції “Вісла” на північні околиці Польщі. В 1956 р. закінчив Вищу аграрну школу в Ольштині. Активний член Українського суспільно-культурного товариства та Об’єднання українців у Польщі. Довголітній редактор україномовних програм обласного радіо, учитель та менеджер державних підприємств, співробітник наукових журналів, з 1998 р. – віце-президент Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі.
За визнанням Олександра Колянчука, здобути правильні орієнтири на все життя допомогла йому киянка Марія Вовк, у минулому розвідниця Повстансько-партизанського генерала-хорунжого Юрка Тютюнника. Два місяці її побуту в хаті його батька під час німецької окупації, її розповіді про Визвольну боротьбу, про необхідність зберегти пам’ять про героїв, доглядати їхні могили, відроджувати зруйновані кладовища схвилювати його і спонукали стати на стежку відновлення історичної справедливості до борців за волю України, дбайливого ставлення до всього, що пов’язане з їхніми чистими іменами. Все те, що казала йому Марія Вовк, Олександр Колянчук і робив упродовж свого життя.
2000 року у Львові він захистив кандидатську дисертацію “Українська військова еміграція у Польщі (1920 – 1939)”. Він – автор багатьох книжок українською та польською мовами, ось назви деяких з них: “Незабуті могили” (Львів, 1993), “Генералітет Українських визвольних змагань. Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ століття” (Львів, 1995; співавтори М. Литвин та К. Науменко), “Internowani zolnierze armii UNR w Kaliszu 1920 – 1939” (Kalisz – Przemysl – Lwow 1995), “Cmentarz Prawoslawny na Woli w Warszawie. Groby ukrainskie. Przewodnik” (Warszawa, 2002; співавтор Р. Шаґала), “Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 – 30-х років ХХ ст. у Польщі” (Львів, 2003), “Nekropolie i groby uczestnikow ukrainskich walk niepodleglosciowych w latach 1917 – 1921” (Przemysl, 2003), “Umarli, aby zmartwychwstala Ukraina” (Przemysl, 2007), “Ukrainscy generalowie w Polsce. Emigranci polityczni w latach 1920 – 1939. Slownik biograficzny” (Przemysl, 2009).
Чорні запорожці та Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітають високодостойного українця Олександра Колянчука з його 80-літтям.
Бажаємо Вам, дорогий пане Олександре, козацького здоров’я, довгих років, наповнених працею для України. Впевнені, що Ваша робота надихатиме наступні покоління українців, які нестимуть у майбутнє вічну пам’ять про незламних Борців за волю України.
Многая літа!

Від імені Товариства “Чорні запорожці” Роман БОРОВИК та Олександр СТЕЦЬ.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” Роман КОВАЛЬ

На світлині Олександр Колянчук. Перемишль, 2007 р.

Звістка про побудову пам’ятника скульптору Михайлові Гаврилку в Болехові дійшла і до Косова. Голова Союзу українок Косівщини Анна Богдан у розмові зі мною згадала, що її мама, Катерина Богдан, 1901 року народження, розповідала, як вона малою дівчинкою напередодні Першої світової війни брала участь у підготовці свята відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку, який зробив Михайло Гаврилко.
На початку літа 1914 р. у Косові Союз українок, “Просвіта”, “Січ” готувалися до встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку. Оголосили, що це народна справа. Ґазди фірами возили глину з власних городів. А одягалися в ті дні, як на великі свята, – у білі сорочки. Інтелігенція теж не стояла осторонь – возила глину тачками. Вчителька у школі сказала дітям, щоб і вони працювали з дорослими. Тому діти до школи прийшли без книжок, з невеликими кошичками. Йшли парами, набирали підвезену землю та несли її на пагорб, де мали спорудити пам’ятник Тарасові Шевченку. Серед тих дітей була й тринадцятилітня Катруся Ониськів, пізніше Катерина Богдан.
І тепер, майже через століття, інтелігенція Косівщини вирішила допомогти зібрати кошти на пам’ятник Михайлові Гаврилку. Звернення надіслані у всі школи. А у Болехові в кожному номері міської газети публікуватимуться уривки з книги Романа Коваля про Михайла Гаврилка.
Болехів – єдине місто в Україні, де є вулиця Михайла Гаврилка. Тепер тут буде йому пам’ятник. Його проект створив львівський скульптор Василь Ярич.
Приблизна вартість робіт і матеріалу – 400 тисяч гривень.
Звертаємося до українського громадянства із закликом допомогти втілити шляхетну ідею, переказавши кошти на рахунок: МФО 336503, КОД 09336500, р/р 29097134 ТРАНЗИТ. Болехів, на пам’ятник Михайлові Гаврилку.
На святі вшанування Тараса Шевченка, 9 березня, у Болехові, директор Прикарпатського лісогосподарського коледжу Юрій Черневий вручив мені 1000 грн. – благодійний внесок працівників та студентів цього навчального закладу на пам’ятник Михайлові Гаврилку. Щиро дякую! Пам’ятник буде!

Лариса ДАРМОХВАЛ
м. Болехів Івано-Франківської обл.

На світлині – так виглядатиме пам’ятник Михайлові Гаврилку в Болехові. Серед іншого там буде напис: “Прийди і привітайся!”

29 квітня 2012 р., в неділю, о 12.00 в селі Соснівка Олександрівського району Кіровоградської області відбудеться урочисте відкриття пам’ятника хліборобам Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки, які загинули післяжнивної пори 1920 року від шабель червоного ескадрону (при нинішній трасі Київ – Знам’янка, поворот на Соснівку). Автор пам’ятника – Дмитро Бур’ян (Черкаси). Побудову пам’ятника здійснено коштом Холодноярської ініціативи за участю Історичного клубу “Холодний Яр”. У цей же день, о 15.00, відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
30 квітня, у понеділок (вихідний день!), о 10.30, в центрі села Мельники Чигиринського району Черкаської області розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, козаків та старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
У програмі вшанувань покладання квітів на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярців, меморіальний мітинг біля пам’ятника Героям Холодного Яру та пам’ятника Юрію Горлісу-Горському (в центрі с. Мельники, біля школи), покладання квітів до меморіалу Холодноярським героям, реконструкція бою холодноярців з більшовиками (100 м праворуч від дороги Мельники – Кресельці, 1,5 км від місця проведення мітингу), освячення зброї та прапорів на берегах Гайдамацького ставу (неподалік Мотриного монастиря, табличка “Монастирський став”), поминальний обід, екскурсія до дуба Максима Залізняка.
Охочі можуть провести і ніч у Холодному Яру.
Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних патріотичних організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів “Незборимої нації”, “Шляху перемоги”, “Літературної України”, “Української літературної газети”, “Українського слова”, “Свободи”, “Нації і держави”, всіх небайдужих.
Співорганізаторами меморіальних заходів у Холодному Яру можуть вважатися об’єднання, партії, товариства та фізичні особи, які внесуть благодійні внески на організацію урочистостей. Назви організацій та прізвища благодійників і суми пожертв будуть оприлюднені в окремому комюніке.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Довідки: 098-00-26-994 (Петро), 066-270-20-98 (Максим),
066-709-83-16 (Владислав).
Koval_r@ukr.net
kovalroman1@gmail.com

ВІВСЯНИЙ Леонтій Михайлович (18.06.1899, с. Іллівка Піщанської вол. Ольгопільського пов., тепер Крижопільського р-ну Вінницької обл. – 4.04.1938, м. Вінниця). Військовий діяч, господар; бунчужний Запорозької Січі отамана Юхима Божка (1919).
Учасник селянських повстань на Вінниччині в 1930 році.
Арештований у лютому 1938 року.
Розстріляний.

Світлину надав Максим Плешко.
Публікується вперше.

4 березня ми мали зустріч з цікавою людиною – автором книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Ця книга відкрила нам зовсім невідому, а таку важливу в історії Волині та Ковеля, постать, а також маловідомий історичний період 1915 – 1916 років. Ця зустріч ще раз переконала мене: нічого випадкового в житті не буває.
У книзі Коваля написано: “Все ж Гаврилко знайшов у Луцьку однодумців, насамперед у родині Павла Голубовича, який захопився ідеєю створити українську школу”. Потім Михайло назвав Павла Голубовича своїм товаришем. У книзі Голубович не раз згадується... А всі корені мого чоловіка Євгена в Луцьку! Приходимо до висновку, що Павло Голубович – це його прадід, який працював учителем у Луцьку та жив на Красному, де й було засновано українську народну школу. Роки його життя: 1871 – 1931. Тепер ми знаємо, з чого розпочати дослідження наших припущень, які практично не залишають сумнівів.
Книга про Михайла Гаврилка – це велика наша історія!
Але, щоб її читати, треба вже дуже багато знати.

Галина ГОЛУБОВИЧ,
член управи Ковельської районної організації Союзу українок

Маразми Самостійної України

Уже давно вулиці Червоноармійській повернули питому назву – Велика Васильківська, але досі на ній висіли старі таблички.
Проїжджаючи 2 березня Великою Васильківською, я помітив, що робітники чіпляють нові дорожні знаки і шильди з номерами будинків та назвою вулиці. Шильди були багато кращі та більші як старі таблиці. Тільки назва вулиці на них була такою, як за часів СССР, –  “Червоноармійська”.
Щось пояснити мені працівники Київського КП “Парк-сервіс” не змогли.
– Вішаємо, бо так нам наказали, – була відповідь.
Відео про цю подію розмістила на своєму сайті Олена Білозерська.
Ось така влада!
Невже до Києва знову прийшли московські червоноармійці?!

Петро БИЛИНА
Київ

Чесний спадок життя Польового,
світлі спогади друзів, рідні,
і скарби листування живого,
і звитяжні козацькі пісні.
Адже він – запорозький нащадок,
гордий в’язень із мгли Колими,
все дбайливо розкрив упорядник,
ще й світлини з такими людьми!
Патріот, винахідник яскравий,
в хорі “Гомін” – удатний співець;
ми тримаємо книгу, як славу,
ось де вам, українці, взірець!

Цей Володя ще юний, несхибний,
він ще мовить до когось: “Люблю...”
А сьогодні ми кажем: “Спасибі
за цей том козаку Ковалю!”
Дар новий Історичного клубу
ми підносимо всім на виду,
про подвижника і життєлюба...
Хто ж наступний у цьому ряду?!

Ольга СТРАШЕНКО, член НСПУ,
лауреат Літературної премії ім. Василя Симоненка

На світлині
Київ, Музей Івана Гончара, Ольга Страшенко та Володимир Іванків, охоронець музею, 27 січня 2012 р.