27 вересня в с. Довжок (колись Кетроси), що на прикордонні з Молдовою, було відкрито Музей Марківської сотні, створеної на початку 1919 року підполковником Армії УНР Семеном Ільницьким. Вона стала підвалиною збройних формувань “Ямпільської республіки”, що майже півтора року боролася під жовто-блакитним прапором. Українське козацтво встановило владу УНР на значній території – від Ямполя до Тиврова, Жмеринки, Вапнярки, Крижополя, Рудниці, північних районів Одещини та сучасної Придністровської Молдавської Республіки. Кожне село мало охоронні сотні, діяла польова жандармерія, піхотні, гарматні, кулеметні відділи. Ямпільці планували очистити українську землі від більшовиків аж до Жмеринки й Одеси. Їм протистояли відділи червоних головорізів Григорія Котовського та Федора Криворучка. Марківська сотня не раз здобувала над котовцями перемоги, а відтак і повагу селян, через це й виросла до Наддністрянського куреня, фактично бригади, адже у складі було 4000 козаків і старшин. Згодом вони поповнили ряди Армії УНР, брали участь у Першому зимовому поході, який закінчився у травні 1920 р. з’єднанням українських армій на теренах Ямпільщини. Козаки Наддністрянського куреня були удостоєні найвищої бойової нагороди УНР – стали лицарями ордену Залізного хреста. Дехто з них поліг у листопаді 1921 р. під час Другого зимового походу.
Правду про ті далекі часи зберіг козак Марківської сотні Дмитро Косаківський, який під псевдонімом “Дмитро Кетрос” видав книжку “Так творилось українське військо” (Лондон, 1958). Через півстоліття її перевидав Історичним клуб “Холодний Яр”.

Цього року Історичний клуб “Холодний Яр та Ямпільська районна адміністрація здобули перемогу на конкурсі Вінницької обласної ради, що дало змогу профінансувати створення Музею Марківської сотні, придбати експонати, виготовити макети зброї, відновити плац, на якому відбувалася муштра молодих козаків Марківської сотні, привести до ладу козацьку криничку, встановити кольорові міні біг-борди по дорозі до музею. Розмістився він у хаті поряд зі збереженим будинком отамана Ямпільської республіки полковника Армії УНР Семена Ільницького.
На відкриття музею прибули й посланці знаменитого Холодного Яру. Крайовий отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський щиро привітав нащадків ямпільського козацтва зі святом вшанування своїх дідів. Більше сотні селян та гостей мали можливість вислухати й Івана Кириловича Вдовцова – внука Якова Ільницького, рідного брата отамана Семена Ільницького (Якова більшовики знищили 1937 року). Промовляли також сільський голова Іван Бажура, представник Ямпільського козацького товариства “Святого Спаса” Михайло Гервазюк, представник Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслав Березовський, співавтор книги “Незламні ямпільці” Сергій Барсуковський. Промовці висловили впевненість у тому, що вшанування козаків “Ямпільської республіки” стануть щорічними.
Даниною пам’яті славних попередників стала сальва на місці постою козаків Марківської сотні та поминальний обід.
Депутат Вінницької міської ради від ВО “Свобода” Антон Бойдаченко, який вкладає кошти в національне відродження на Вінниччині, та його побратими відвідали старий цвинтар, на якому краєзнавець Юрій Зозуля відшукав та відновив могилу полковника Семена Ільницького, який загинув у Кетросах 1920 року.
Приспущений холодноярський прапор, оголена козацька шабля та щира молитва священика УПЦ Київського патріархату панотця Андрія Толстого поєдналися із полум’ям свічки поминального калача на могилі отамана. На честь героїчного отамана, його козаків та завзятої дружини Марії, яка на чолі загону продовжила боротьбу, знову пролунала сальва.
У цей день у Кетросах було свято села. Дві події, які можна було гармонійно поєднати, влада чомусь не поєднала. Більше того, вирішила увінчати сільське свято демонстрацією антиукраїнського фільму “Весілля в Малинівці”. Як кажуть, ви своїх героїв вшановуєте, а ми – своїх.
І все ж більшість мешканців Довжка радіють, що в їхньому селі відкрито Музей Марківської сотні, радіють, що слава їхніх дідів докотилася до самого Холодного Яру.

В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Вінниччина

На світлині – Олег Островський (з пістолетом) та його козаки.
Світлина В’ячеслава Березовського.

1 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер полковник Андрій МЕЛЬНИК, начальник штабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
4 листопада 1952 р. спочив Володимир СВІДЕРСЬКИЙ, усусус, начальник медичної служби ІІІ корпусу УГА, командир курдського загону, що бився проти москалів та англійців, лицар Турецького півмісяця і німецького Залізного хреста, лікар ОУН і УПА.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
6 листопада 1883 р. народився Дмитро ФЕРЕНЧУК, сотник УСС.
7 листопада 1919 р. москалі повісили о. Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської Ради.
7 листопада 1924 р. загинув отаман ХМАРА (Семен ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК).
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва Києва.
8 листопада 1895 р. народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу.
8 листопада 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби.
8 листопада 1926 р. помер переяславський отаман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА).
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії.
8 листопада 2002 р. помер Іван КАНДИБА член-засновник Української робітничо-селянської спілки (1960) та УГГ (1976), голова ДСУ, голова Проводу ОУН в Україні.
9 листопада 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, отаман ЧОРНИЙ ВОРОН.
11 листопада 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, командир чоти УСС, лицар Срібної медалі хоробрості та Військового хреста, науковець.
12 листопада 1887 р. народився Карліс БРОЖЕ, заступник командира полку Чорних запорожців Армії УНР.
12 листопада 1905 р. в Лубнах вийшла перша українська газета в царській Росії – “Хлібороб”.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, Крайовий провідник ОУН.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1905 р. народився Ніл ХАСЕВИЧ, художник, учасник Визвольної боротьби у лавах УПА.
15 листопада 1901 р. прийшов у світ Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир Легіону дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився Михайло ІВАНЧЕНКО, письменник і художник.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1883 р. народився богуславський отаман Григорій ПИРХАВКА.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
21 листопада 1921 р. москалі розстріляли Миколу ЛОЗОВИКА, голову Бойової управи 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників).
21 листопада 1942 р. спочив генерал-хорунжий Армії УНР Віктор КУЩ.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в м-ку Базар москалі розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
24 листопада 1890 р. народився Володимир БІЛОЗОР, лікар Коша УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медичного відділу Військової управи дивізії СС “Галичина”.
24 листопада 1937 р. москалі розстріляли кобзаря Івана КУЧЕРЕНКА-КУЧУГУРУ.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР.
26 листопада 1940 р. помер Анатоль БАЗИЛЕВИЧ, духівник Вишколу УСС, учасник “Листопадового зриву” 1918 року, священик І бригади УСС Галицької армії.
27 листопада 1863 р. народилася Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945).
28 листопада 1941 р. помер Осип СОРОХТЕЙ, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 листопада 1972 р. відійшов у засвіти кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1879 р. прийшов у світ Грицько ЧУПРИНКА, поет, козак Богданівського полку.
29 листопада 1899 р. народився Григорій КОСИНКА (СТРІЛЕЦЬ), поет, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.

На початку листопада 1919 р. загинув отаман ЗЕЛЕНИЙ (Данило ТЕРПИЛО).

Читай між рядків

18 січня 1934 р. московська газета “Правда” заявила: “Контреволюційний націоналізм знищено, проте загроза національного шовінізму й далі існує на Україні”. Іншими словами – Голодомором знищено опір московській окупації, але українці ще залишилися...

Передплати “Незбориму націю”

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2011 р.  Ціна на рік – 17.34 грн.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли. Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

“Шлях перемоги” відтепер в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

З нагоди 20-ліття відновлення Української державності у Черкаському музеї “Кобзар” відбулася 4-та персональна виставка робіт студента 3-го курсу Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Дмитра Бур’яна. 21-літній митець представив скульптурні портрети Тараса Шевченка, Василя Симоненка‚ Григора Тютюнника, Василя Стуса, Алли Горської, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Євгена Сверстюка та Бориса Олійника. Виліпив Дмитро і Степана Бандеру, Євгена Гуцала, поета Богдана-Ігоря Антонича та Сергія Параджанова.
Заслуговують на увагу прекрасні рельєфи за мотивами поезій Василя Симоненка, образи кобзарів (зокрема “Українська мелодія”) та запорожців (наприклад, “Клич доби”). Особливо вдало у Дмитра виходять коні, одну з таких робіт під назвою “Закохані” Дмитро представив на виставці в рідних Черкасах.
Дмитро Бур’ян – єдиний в Україні скульптор, який взявся увічнити українських отаманів доби Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. У його творчих планах створити образи Василя Чучупака, Семена Гризла, Пилипа Хмари, Андрія Чорноти, Миколи Кібця-Бондаренка, Костя Блакитного, отаманів Зеленого, Орлика, Чорного Ворона та інших ватажків Визвольного руху, а також глодоських повстанців, серед яких були, напевно, й діди Дмитра, адже його батько походить із козацького села Глодоси, яке в обороні Центральної Ради виставило полк.

Дмитро вже виконав погруддя отамана Михайла Гаврилка та осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського. Намалював він і графічні образи отаманів, яких планує випустити на широкий історичний шлях.
  Побажаємо здійснення планів молодому скульпторові! А добродії, які бажають фінансово підтримати шляхетні плани молодого скульптора, звертайтесь до редакції нашої газети. 

Роман КОВАЛЬ

На світлинах роботи Дмитра Бур’яна:
“Закохані”. Гіпс. 2009 р.
“Клич доби”. Тонований гіпс, 2010 р.
“Михайло Гаврилко”. Шамот. 2011 р.

На межі Закарпатської та Львівської областей, на Верецькому перевалі, відбулося перепоховання тлінних останків захисників Карпатської України. Організаторами виступили Львівська обласна рада (голова Олег Панькевич) та Закарпатська обласна організація ВО “Свободи” (голова Олег Куцин).
Сім маленьких могил. Сім маленьких трун під державними прапорами України з останками убієнних. Багато священиків. Військовий оркестр, вояки у парадних строях, почесна варта. Багато людей у вишиванках. Політики з прапорами. Але не чомусь не видно “закарпатських державних мужів”. Невже вирішили, що ці семеро закатованих і розстріляних захисників Карпатського краю не гідні їхньої уваги?
Не було й урядовців із районного центру Воловець. Напевно, й у них “сіно ще не складене”. Небагато було й людей із навколишніх сіл, батьки і діди яких, напевно, захищали рідний край від мадярських і польських окупантів. Майже не видно було представників інтелігенції краю.
Зате не бракувало святково налаштованих угорських туристів, які в майках з написом “Панєвропейський пікнік 20-річчя” безперервною вервечкою проходили повз жалобну процесію. Що було у них на серці? Сором за звірство своїх дідів чи радість за криваву угорську перемогу? Чи пояснили екскурсоводи угорським дітям, наскільки доречною є їхня присутність під час скорботної церемонії?
Чому угорці вирішили, що 20-річчя відкриття угорсько-австрійського кордону потрібно святкувати в Україні на Верецькому перевалі і саме в цей день? Щоб підкреслити “дружні почуття” до українського народу та його землі?

Орися КРАВЧУК
Закарпаття

15 жовтня в місті Богуслав, що на Київщині, урочисто відкрили монумент “На пам’ять про підпільників ОУН Богуславського району”. Попри сильний дощ, в освяченні пам’ятного знаку взяли участь представники духовенства, жертводавці, історики, громадські діячі та інші небайдужі.
Місцем вшанування видатних земляків богуславці обрали подвір’я Свято-Миколаївського чоловічого монастиря УПЦ Київського патріархату. “Монастир – це святиня Богуслава, туристична принада та мальовнича місцина нашого міста. Відвідини монастиря – пункт програми багатьох подорожніх. Отже, кращого місця для пам’ятника годі придумати”, – пояснив один з організаторів спорудження пам’ятного знаку богуславець Сашко Мельник.
На гранітній плиті викарбовано: “У пам’ять про підпільників ОУН Богуславського району. Слава Україні! Героям слава! Петро Солуха, голова районного проводу ОУН 1941 – 1943 рр., редактор районної газети “Вільна Україна”; Георгій Фастовець, член ОУН, з 1943 р. – голова районного проводу ОУН; Мирослава Лещенко, зв’язкова ОУН; Іван Любарський, член ОУН; Василь Коваленко, член ОУН; Гнат Недобитий, співробітник Служби безпеки ОУН; Іван Сарапука, керівник осередку ОУН у с. Медвин; Іван Кондратюк-“Кубанець”; “Кучерявий”, член ОУН; Дмитро Гриб та його брат, члени ОУН; Марушевський, член осередку ОУН у с. Медвин; Мартиненко, художник, член районного проводу ОУН; Науменко, член районного проводу ОУН; Пантюха, член ОУН”.
Нагадаємо, що 20 листопада 2010 р. на подвір’ї Свято-Миколаївського монастиря було відкрито пам’ятний знак козакам Армії УНР Іванові Білецькому та Оверкові Бондаренку, учасникам Другого зимового походу. Богуславці спільно з благодійною ініціативою “Героїка” мають намір продовжувати справу увічнення пам’яті борців за волю України.

Завершилися роботи з обладнання площі у Старих Петрівцях під Києвом, на якій височіє велична скульптора київського князя. Святослава Хороброго зображено на коні – саме так він провів більшу частину свого життя.
Збудовано пам’ятник з ініціативи та максимального сприяння голови Старопетрівської сільської ради Олександра Миколайовича Єреми. Над створенням пам’ятника працювали скульптори Б. Крилов та О. Сидорук, архітектори В. Климчик та П. Зікунов. Фінансували проект О. Пархоменко, В. Касьянов, Д. Ведмідь, Г. Любименко та О. Ніколаєнко.
Олександр Єрема вважає, що приклад князя-полководця, який зростав на землях Вишгородщини, буде найкращим прикладом для старопетрівчан у суспільному житті, особливо для чоловіків і юнаків – майбутніх захисників нашої держави.
Крім того, головна вулиця Старих Петрівців (колись Леніна) тепер носить горде ім’я князя Святослава.
Приклад, гідний поваги!

Олександр КОНОНЕНКО

Прикрий випадок привів мене на лікарняне ліжко. Сусід по палаті відпросився на день додому, а радіоприймач залишив. На 1-му каналі Національного радіо почув знайомі голоси. Звучала радіопередача Галини Бабій, а в студії – автор багатьох ґрунтовних досліджень про відродження Української державності 1917 – 1920-х рр. Роман Коваль.
Говорили про його нову книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Гаврилко. До болю знайоме прізвище! Розгорнув книгу, яку прихопив із собою до лікарні з наміром ґрунтовніше опрацювати: “Листування В. Липинського” (т. 1).
У листах В’ячеслав Липинський не раз згадує Михайла Гаврилка як одного з художників, які готували ілюстрації до 2-го видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса. Крім Гаврилка, над ілюстраціями працювали Осип Курилас, Гнат Хоткевич, Тит Романчук, Кароль Ліпінський. 2-ге видання “Історії України-Русі” спочатку редагував Василь Доманицький, але 1910 року він помер. По його смерті книгу взявся редагувати Богдан Лепкий, а В’ячеслав Липинський всіляко допомагав – був співредактором тексту, координував роботу редакційної групи, контактував з авторами та художниками.
Листи В’ячеслава Липинського до Василя Доманицького вказують на тісні контакти Липинського з Гаврилком. Так, у листі від 19 квітня 1908 р., відправленого з Кракова до Закопаного, де лікувався Доманицький, Липинський зазначав: “З тутешньої української колонії я тільки вчора на улиці бачив Брилинського, який між іншим, зовсім спокійно мені заявив, що цю мою статейку до Січового альманаху має у себе і може мені її віддати; це, розуміється, дурниця, але все ж дрібненький доказ високої, по словам Хоткевича, галицької культури. Від Брилинського довідався я, що Гаврилко поїхав на свята до Львова”.
З листа Липинського від 25 січня 1909 р. до Василя Доманицького довідуємося про участь Михайла Гаврилка у підготовці деяких ілюстрацій до праці Миколи Аркаса: “Був вчора у мене Гаврилко. Просив передати Вам, що як його “Нечай” має піти до “Історії”, то, щоб Ви сказали його сфотографувати (Лепкий радить, тому, хто робитиме кліше) і один знимок просить дати йому (м. п. Гаврилкові)”.
Окремі ілюстрації Гаврилка для “Історії України-Русі” не пройшли конкуру. Про це Липинський повідомляє Доманицького в листі від 11/24 листопада 1909 року: “Нечай” піде Романчуківський, а не Гаврилків; Гаврилків “Шевченко” не піде”.
Ця відмова не дає підстав говорити про низьку художню вартість робіт, адже невідомо, за якими критеріями проводився відбір ілюстрацій.
Доопрацьоване та доповнене, насичене ілюстрованим матеріалом 2-ге видання “Історії України-Русі” вийшло у світ уже по смерті Миколи Аркаса – напередодні Першої світової війни. Доля видання сумна – російська окупаційна влада наклала арешт на наклад, що знаходився на складах видавництва у Львові. Книги вивезено зі Львова і спалено. Вціліли одиничні екземпляри.
Із листів В’ячеслава Липинського до Андрія Жука довідуємося про участь Михайла Гаврилка в таємних зібраннях 1911 року у Львові, на яких готувалась теоретична база для створення Союзу визволення України. Липинський підготував для організації програмовий документ “Меморіал”, в якому виразно зафіксовано курс на здобуття державної незалежності України – як у під російській, так і у підавстрійській її частинах. Липинський розглядав австрофільство лише як можливий тактичний прийом у певних умовах, адже в повітрі вже витало передчуття війни.
У листі до Андрія Жука, датованого травнем 1911 року, Липинський пише: “Маю до Вас, Товаришу, велике прохання, може б Ви довідались у Львові адресу Гаврилка і мені її якнайшвидше переслали, бо маю до його важне діло, а не знаю де він”.
У наступному листі до Андрія Жука повідомлялося: “Одержані гроші (30 кор.) передав Гаврилкові”. А в липні 1912 р. Липинський у листі до Андрія Жука запитує: “Чи дістали лист і посилку для Гаврилка?”
Наведені фрагменти листів В’ячеслава Липинського виразно засвідчують про постійні його контакти з Михайлом Гаврилком упродовж щонайменше чотирьох років (з 1908 по 1912 рр.), коли вони обоє навчалися у Кракові та зустрічалися у Львові.
Невідомо, чи продовжувалося їхнє спілкування, але твердо знаємо, що вони обидва до кінця своїх днів залишилися вірними синами України, для яких ідея державної незалежності рідного краю була не лише мрією, а й реальною потребою їхнього життя.

Віталій КУШНІР,
завідувач Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського
Село Затурці на Волині

(21.05.1921, с. Білозірка, тепер Ланівецького р-ну Тернопільської обл. – 15.10.2011, Томськ, Росія)
У червневому числі “Незборимої нації” за цей рік ми опублікували вітання Таїсії Калагурській з поважно-тривожним ювілеєм – 90-літтям. Більшу частину цих літ, понад шістдесят, вона прожила на непривітній сибірській землі. Вислали її до Сибіру через те, що була донькою отамана Волинця.

Таїсія Волинець народилася в сім’ї, де панувала велика любов. Гармонійними були не тільки стосунки батьків, але й взаємини зі всіма, хто їх оточував, у тому числі й із тваринним світом. “Це великий Божий дар мати таких маму і тата, – писала в листі до мене. – З розмов моїх батьків, я зрозуміла, що молодь тих часів була прекрасна”.
Родинне щастя продовжувалося до вересня 1939 року, коли Красна армія спільно з Вермахтом увійшли до Польщі. Під час повальних арештів української інтелігенції московські спецслужби схопили й Ананія Волинця. У травні 1941 р. його розстріляли, а дружину Ольгу, членкиню Союзу українок, вислали до Казахстану у “Голодні степи”.
Уночі 22 травня запхали у переповнений “телячий вагон” і студентку філологічного факультету Львівського університету Таїсію Волинець. “Як була, без всякого одягу і копійки за душею, так і опинилася серед зовсім чужих людей далеко на півночі Сибіру, куди привезли пароплавом по Обі”.
Наримський край! Тут можна втратити віру і надію на майбутнє.
Минуло небагато часу, а Таїсія вже виглядала на 10 років старшою. Аж не вірилося, що ще 21 травня 1941 р. у Львові вона відзначала своє двадцятиліття.
І раптом – надія! Колишніх громадян Польщі у 1944 році переведено в категорію евакуйованих із поверненням прав. Їм видали паспорти. Відтак з’явилася можливість вирватися із “сибірського пекла”. Таїсія втікає з місця висилки останнім пароплавом. Хотіла потрапити в Новосибірськ, але за 40 км від Томська річка замерзла. До міста добиралася пішки.
1944 року Таїсія разом із колишніми польськими громадянами приїхала в Краснодарський край на станцію Тихорецьк (зерносовхоз “Газирі”). В наказі було зазначено: “Для улучшения бытовых условий эвакуированных, бывших польских граждан”.
На Кубані Таїсія нарешті довідалася, де перебуває її мати, про яку три роки нічого не знала, хоча багато разів зверталася в міліцію. Отримавши перепустку, вирушила до Південного Казахстану (“Голодная степь”, совхоз “Пахта-Арал”). Там усі перебували “під комендатурою”. Навкруги – табори, в яких утримувалися полонені італійці. “Атмосфера така, що якби я довше там затрималася, – згадувала Таїсія, – то мене знову взяли б під комендатуру”.
Зустрівшись із мамою, Таїсія поїхала у Ташкент шукати роботу, – щоб дістати хлібні картки. А тут друзі зі Львова прислали їй виклик як студентці Львівського університету (на підставі архівних даних). Отримавши перепустку, вона у грудні 1945 р. повернулася до Львова.
Львів’яни допомогли їй влаштуватися на роботу в аптечному управлінні. На кожному кроці вона відчувала теплоту сердець галичан, які у всьому їй допомагали. “У мене з’явилась цікава праця, пов’язана з медициною і з медиками, – писала вона. – У мене утворилося широке коло знайомих лікарів. Добрі люди допомогли з помешканням. У першій моїй трудовій книжці відділ кадрів записав прекрасну професію – “продавець хірургічних інструментів”. Така спеціальність допомогла мені багато добитися у житті”.
Працюючи у Львівському аптечному управлінні, Таїсія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Володимиром Калагурським.
1946 року у Львів до дочки приїжджає мама. Хвора на малярію, без документів, вона приїхала рятуватись. Таїсині друзі допомогли оформити документи. Тільки тоді вона дала згоду Володимирові вийти за нього заміж. Одружилися 25 лютого 1950 року. У Таїсії з’явилася прекрасна сім’я, чудове помешкання (“не помешкання, а мрія!”) в центрі міста, поруч з університетом. І тут на вершині її щастя, влітку 1950 р. арештовують маму й засуджують на 8 років.
14 січня 1951 р. у Таїсії народжується син Богдан, а 25 червня 1952 р. її арештовують. Знову настає сибірський період життя. Вона знову “враґ народа”.
У Томську можна було влаштуватися лише “чорноробочою” на будівництві. А Таїсія на той час була вагітна. Довелося, як і раніше, відмічатися в комендатурі НКВД.
Якби ж поруч був чоловік! Але їх розлучили – Володимир залишився у Львові з малою дитиною (1 рік 5 місяців). Він розшукував дружину, але прокуратура жодної інформації йому не давала. Як тільки вона вийшла з тюрми, де пробула 3 тижні (плюс місяць тюрми в дорозі), послала чоловікові телеграму. Через тиждень він, залишивши маленького Богдана у знайомих, приїхав до Томська. Потім повернувся до Львова, щоб підготуватися до переїзду в Сибір.
25 січня 1953 р. в Томську у Таїсії народився син Володя, а у червні цього ж року до неї приїхав чоловік із Богданом, якому вже було 2 роки і 5 місяців. Цілий рік мати не бачила його! Володі ж на момент зустрічі з батьком виповнилося тільки 5 місяців.
Володимир Калагурський заради дружини залишив комфортне життя у Львові. Львів’янки, претендентки на Таїсине місце, говорили йому, що “він ненормальний: усе, що за своє життя придбав, залишив і їде у Сибір”.
Того ж літа у Томськ перебралася й Ольга Волинець – смерть Сталіна багатьом подарувала свободу.
“Сім’я наша оберігала всі українські традиції, – писала Таїсія Калагурська. – Моя Мама не вміла зовсім розмовляти російською, визнавала тільки українську мову. А чоловік говорив українською з галицьким акцентом. Так що мої діти виховувалися в українській сім’ї, але “дєтсад”, російська школа і армія своє зробили… А потім і дружини”.
Пекучого болю завдав Таїсії Ананіївні Костянтин Басенко, який написав про отамана Волинця книжку “На крутозламі” (Київ: Радянський письменник, 1970). Коли Таїсія читала її, то в серці “все переверталось від такої брехні”. “Автор зробив з отамана п’яницю, бандита з перекошеними чорними очима, з навислими бровами і т. д., – писала Таїсія Ананіївна в листі до мене. – Насправді, мій батько не пив і не курив, мав добрі блакитні очі й добре, чуле серце”.
Таким як Басенко пані Таїсія відповідала словами Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде –
Народ мій є! У його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

З великою радістю Таїсія Ананіївна зустріла нашу з Костем Завальнюком книжку про її батька (“Трагедія отамана Волинця”, Київ: Діокор, 2002; коштом Олександра Ткачука). Її листи до нас були переповнені радістю і вдячністю.
Раділо її серце і коли я з кобзарем Тарасом Компаніченком 14 травня 2001 р. провів вечір пам’яті Ананія Волинця – у той день минуло 60 років як його розстріляли. У тому ж приміщенні Центральної Ради 4 жовтня 2002 р. відбулася і презентація книги ”Трагедія отамана Волинця”. На Покрову ми представили її у Вінниці.
Усі ці роки я підтримував листовний зв’язок з пані Таїсією. Ми вітали одне одного у дні народження, на Новий рік та на День незалежності. Остання наша розмова була в день її 90-ліття – 21 травня цього року. Таїсія Ананіївна вже не була така дзвінкоголоса як завжди. Не відчувалось уже звичної бадьорості, наснаженості. Вона не все чула, не все розуміла. Нелегко було підтримувати розмову. “Згасає”, – подумав я. І ось 15 жовтня – сумна вістка з Томська від сина Володимира. Неминуче сталося опівдні за київським часом.
Таїсія Ананіївна була надзвичайно доброзичливою, делікатною, теплою людиною. У мене залишилися на пам’ять про неї десятки її листів, багато фотографій і три подушки, які вона вишила для мене. Сумно і гірко, що вона відійшла. А як сумно, що Українська держава за 20 років не знайшла часу реабілітувати її батька та його побратимів! І все ж тепло з України до отаманової доньки доходило, вона бачила, що на Батьківщині з кожним роком збільшується коло людей, які шанують подвиг її батька, схиляють голову перед світлою пам’яттю борців за волю України.
Ми ж, поки сущі, пізнаючи історію Визвольної боротьби, стаємо сильніші спогадами про світлі роки Визвольних змагань, не одну сторінку яких своєю кров’ю написав й Ананій Волинець.
Вічна пам’ять світлій родині Волинців!

Роман КОВАЛЬ

У червні 2011 р. сесія Горлівської міської ради відхилила пропозицію Горлівської міської організації ВО “Свобода” встановити біля школи № 23 погруддя Героєві України Василеві Стусу (в цій школі він викладав українську мову і літературу). Відхилили, хоча на спорудження монумента не передбачалося використання коштів міського бюджету.
Тоді керівництво Горлівського заводу гумових виробів ВАТ “Еластомер” запропонувало свободівцям встановити погруддя поетові біля прохідної заводу, на місці, де закладено алею на честь Василя Стуса. Оскільки територія є власністю ВАТ “Еластомер”, спорудження на ній пам’ятника не потребує дозволу дикунів-депутатів.
І ось 4 вересня, в річницю загибелі Василя Стуса, створено оргкомітет зі спорудження пам’ятника поетові. Оголошено конкурс на найкращий проект погруддя та відкрито рахунок для реалізації проекту.
До оргкомітету увійшли Ігор Славгородський (голова Горлівської міської організації ВО “Свобода”), Граєр Хачатрян (директор-голова правління ВАТ “Еластомер”), Станіслав Власов (голова товариства “Українська варта”), Валентина Жмура (голова Донецького обласного товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса) та Євген Шаповалов (голова товариства ім. Олекси Тихого).
Оргкомітет надав повноваження Ігорю Славгородському на відкриття карткового рахунку для накопичення коштів на проектування і спорудження у Горлівці погруддя Василеві Стусу. Ось реквізити рахунку: Славгородський Ігор Васильович, СКР №26258200060901, банк ПАТ “УкрСоцБанк”. Для юридичних осіб додатково: транзитний рахунок № 29248150000006, МФО 300023 ОКПО 00039019.
Для остаточного визначення скульптурного образу майбутнього пам’ятника Василеві Стусу, оргкомітет оголошує конкурс робіт на найкращий варіант пам’ятника (погруддя). Пропозиції надсилати на igor_slavik@i.ua

За матеріалами прес-служби Донецької обласної організації ВО “Свобода”

“Українці з минулого”

Козак Військової жандармерії Армії Української Народної Республіки.
Німець.
Чоловік Зінаїди Шепель – сестри повстанського отамана Якова Шепеля

Знаючи настрої переважної більшості своїх земляків, не хотів я витрачати час на безплідні ініціативи, але земляки-патріоти, які перебувають у меншості, таки намовили мене. Ось мій лист до міського голови Горлівки Є. Клепа.
“Звертається до Вас уродженець міста Горлівки, дослідник історії боротьби за Українську державність у ХХ столітті Роман Коваль. Мені дуже хочеться, щоб у моєму рідному місті були вулиці, а може, й площі, які б носили імена борців за волю України. Тож звертаюся до Вас із проханням назвати одну з вулиць Горлівки іменем генерала-хорунжого Армії УНР Володимира Сікевича, командувача Слов’янської групи Армії УНР, яка наприкінці квітня 1918 р. звільнила Донбас, зокрема Слов’янськ, Бахмут, Горлівку, Микитівку, Дебальцеве та Юзівку від військ більшовицької Росії.
Отож від імені Історичного клубу “Холодний Яр” звертаюсь до Вас, шановний пане Голово, із проханням назвати одну з вулиць міста Горлівки іменем Володимира Сікевича – організатора українського війська, дипломата, автора споминів, та встановити меморіальну дошку на його пам’ять. Цю людину шанували не тільки українці, але й іноземці, про що свідчать його зустрічі з королевою Єлизаветою, королем Георгом, керівниками інших європейських держав.
Помер Володимир Сікевич 1952 року у Торонто. В його похороні взяло участь 3500 осіб, що також засвідчує повагу до цієї людини українців та іноземців.
Наступного року виповнюється 60 років від дня його смерті. До цієї дати цілком можливо реалізувати нашу ініціативу. Наперед дякую всім, хто з розумінням поставиться до ідеї вшанування борця за Україну, борця за Донбас”.

Міський голова Горлівкb Є. Клеп надіслав таку відповідь: “Шановний пане Романе! Вашу пропозицію щодо присвоєння одній з вулиць міста Горлівка імені генерала-хорунжого Армії УНР Володимира Сікевича та встановлення на його честь меморіальної дошки розглянуто заступниками міського голови, членами рад ветеранів війни та праці й членами органів самоорганізації населення. За результатами розгляду було з’ясовано, що Ваша пропозиція не знайшла позитивної підтримки. Враховуючи вищезазначене, вважаємо недоцільним встановлення меморіальної дошки Володимиру Сікевичу та присвоєння його імені одній з вулиць м. Горлівки”.
Чи потрібні коментарі?
Якщо потрібні, дивись назву рубрики.

Роман КОВАЛЬ

“Згадаємо”

Начальник господарчої частини 4-го сірожупанного полку 1-ї рекрутової дивізії хорунжий Стефан Синиця народився 1887 року в с. Узин Васильківського повіту Київської губернії (тепер Білоцерківський р-н Київської області).
Безбатченко. Закінчив двокласне училище та Київську школу прапорщиків. Учителював. Від 1918-го в українській армії. У 1920 р. служив у 3-й Залізній дивізії на посаді помічника обозного 21-го куреня, начальником штабу якого був сотник Василь Прохода. Під час Другого зимового походу – помічник начальника господарчої частини 5-го куреня 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. У полон потрапив 16 листопада під с. Миньки. Розстріляний 22 листопада 1921 р. у м. Базар.
Реабілітований 25 березня 1998 року.
Не забуваймо борців за волю України!

Роман КОВАЛЬ

Шановний Романе Миколайовичу! Прийміть низький уклін з Буковини і щиру подяку за Вашу книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Нехай Вам Бог помагає бути патріотом України, улюбленим письменником і дарує Вам здоров’я, сили, таланту вчити своїми творами наш народ. Шевченкове слово і Ваша книга будуть пошановані на довгі-довгі роки-віки і зберігатимуться з покоління у покоління.
У Кіцманському агротехнікумі відновлено погруддя Тараса Шевченка, яке колись зруйнували московські солдати. Запрошую до Кіцманя, де працював Ваш і мій улюблений герой Михайло Гаврилко і жив у скульптурі безсмертний Тарас.
Чекаю на кожний номер  Вашої газети, яку передплачую. Дякую за неї!

Орися МАРКОВСЬКА
м. Кіцмань Чернівецької обл.

Як мало в нас дитячої літератури, здатної плекати любов до свого народу! Казка Володимира Горбатюка “Про славну дівчинку Катрусю” – одна з небагатьох, що формує в маленьких нащадках почуття самобутності, відвагу та відповідальності за свою країну. На пізнання рідної історії маленького читача налаштовують яскраві малюнки, захоплюючий сюжет та казкові персонажі.
А почалось все з того, що ненажерливий “пейсатий” моксель-змій, що прилетів з півночі, поневолив неньку-Україну. Мокселі не давали людям спокою, а ті підкорились жорстокій владі. Але живе на світі дід Володя, який здатен чарівною грою на бандурі осліпити мокселів. Ті знали це, тому й боялись старого. Одного разу дід знайшов на городі маленьку дівчинку, яка пряла нитку з проміння сонця та тонких стебел дивосилу. Дівчинка назвалась онучкою Катрусею:

Я прийшла на Землю нині
Визволяти Україну.
Не дивися, що маленька, –
Виросту за рік швиденько,
З ниток цих зроблю сорочку,
Вишию і оторочу.

Катруся кожній справі дає лад, добрим словом зігріє душу і молитвою до сонця освятить день.
Веселий тон, легка іронія, влучні дотепи та вбивчий сарказм автора проймають душі дітей та дорослих.
Розгортається боротьба Катрусі з “пейсатим” змієм, який безжальним вогнем нищить усе на своєму шляху. А дівчинка, озброєна стрілами й Божим благословенням, знешкоджує ворога. В образі дівчинки постає Україна, яка прокинулась від сну поневолення.
Автор висміює жадібних мокселів, немов проводить паралелі із сучасною владою. Ця казка вчить діток любити українську державу, відстоювати та захищати права народу. Воля до перемоги та віра у власні сили виховують у дітей національну свідомість, збагачують серце добрими вчинками.

Там, де єдність, там, де згода,
Віра в міць свого народу,
Де своїх героїв знають, –
Там завжди перемагають.

Тетяна НАУМЧУК
Київщина