Прикрий випадок привів мене на лікарняне ліжко. Сусід по палаті відпросився на день додому, а радіоприймач залишив. На 1-му каналі Національного радіо почув знайомі голоси. Звучала радіопередача Галини Бабій, а в студії – автор багатьох ґрунтовних досліджень про відродження Української державності 1917 – 1920-х рр. Роман Коваль.
Говорили про його нову книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Гаврилко. До болю знайоме прізвище! Розгорнув книгу, яку прихопив із собою до лікарні з наміром ґрунтовніше опрацювати: “Листування В. Липинського” (т. 1).
У листах В’ячеслав Липинський не раз згадує Михайла Гаврилка як одного з художників, які готували ілюстрації до 2-го видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса. Крім Гаврилка, над ілюстраціями працювали Осип Курилас, Гнат Хоткевич, Тит Романчук, Кароль Ліпінський. 2-ге видання “Історії України-Русі” спочатку редагував Василь Доманицький, але 1910 року він помер. По його смерті книгу взявся редагувати Богдан Лепкий, а В’ячеслав Липинський всіляко допомагав – був співредактором тексту, координував роботу редакційної групи, контактував з авторами та художниками.
Листи В’ячеслава Липинського до Василя Доманицького вказують на тісні контакти Липинського з Гаврилком. Так, у листі від 19 квітня 1908 р., відправленого з Кракова до Закопаного, де лікувався Доманицький, Липинський зазначав: “З тутешньої української колонії я тільки вчора на улиці бачив Брилинського, який між іншим, зовсім спокійно мені заявив, що цю мою статейку до Січового альманаху має у себе і може мені її віддати; це, розуміється, дурниця, але все ж дрібненький доказ високої, по словам Хоткевича, галицької культури. Від Брилинського довідався я, що Гаврилко поїхав на свята до Львова”.
З листа Липинського від 25 січня 1909 р. до Василя Доманицького довідуємося про участь Михайла Гаврилка у підготовці деяких ілюстрацій до праці Миколи Аркаса: “Був вчора у мене Гаврилко. Просив передати Вам, що як його “Нечай” має піти до “Історії”, то, щоб Ви сказали його сфотографувати (Лепкий радить, тому, хто робитиме кліше) і один знимок просить дати йому (м. п. Гаврилкові)”.
Окремі ілюстрації Гаврилка для “Історії України-Русі” не пройшли конкуру. Про це Липинський повідомляє Доманицького в листі від 11/24 листопада 1909 року: “Нечай” піде Романчуківський, а не Гаврилків; Гаврилків “Шевченко” не піде”.
Ця відмова не дає підстав говорити про низьку художню вартість робіт, адже невідомо, за якими критеріями проводився відбір ілюстрацій.
Доопрацьоване та доповнене, насичене ілюстрованим матеріалом 2-ге видання “Історії України-Русі” вийшло у світ уже по смерті Миколи Аркаса – напередодні Першої світової війни. Доля видання сумна – російська окупаційна влада наклала арешт на наклад, що знаходився на складах видавництва у Львові. Книги вивезено зі Львова і спалено. Вціліли одиничні екземпляри.
Із листів В’ячеслава Липинського до Андрія Жука довідуємося про участь Михайла Гаврилка в таємних зібраннях 1911 року у Львові, на яких готувалась теоретична база для створення Союзу визволення України. Липинський підготував для організації програмовий документ “Меморіал”, в якому виразно зафіксовано курс на здобуття державної незалежності України – як у під російській, так і у підавстрійській її частинах. Липинський розглядав австрофільство лише як можливий тактичний прийом у певних умовах, адже в повітрі вже витало передчуття війни.
У листі до Андрія Жука, датованого травнем 1911 року, Липинський пише: “Маю до Вас, Товаришу, велике прохання, може б Ви довідались у Львові адресу Гаврилка і мені її якнайшвидше переслали, бо маю до його важне діло, а не знаю де він”.
У наступному листі до Андрія Жука повідомлялося: “Одержані гроші (30 кор.) передав Гаврилкові”. А в липні 1912 р. Липинський у листі до Андрія Жука запитує: “Чи дістали лист і посилку для Гаврилка?”
Наведені фрагменти листів В’ячеслава Липинського виразно засвідчують про постійні його контакти з Михайлом Гаврилком упродовж щонайменше чотирьох років (з 1908 по 1912 рр.), коли вони обоє навчалися у Кракові та зустрічалися у Львові.
Невідомо, чи продовжувалося їхнє спілкування, але твердо знаємо, що вони обидва до кінця своїх днів залишилися вірними синами України, для яких ідея державної незалежності рідного краю була не лише мрією, а й реальною потребою їхнього життя.
Віталій КУШНІР,
завідувач Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського
Село Затурці на Волині |
