Ну ось і минуло десять років від того дня, коли у стінах Центральної Ради відбулася Установча конференція Історичного клубу “Холодний Яр”. Тоді, 3 січня 1997 р., ця обставина сприймалася нами як вагома, бо ми тоді ще не розуміли, що Центральна Рада не стала продовжувачем державної традиції…
І все ж тут кипіло. Окрім політичних москвофілів і борців з “українським мілітаризмом”, до цієї зали піднімалися сходами й люди з великим українським серцем – Микола Міхновський, брати Шемети, майбутній волинський отаман Лука Костюшко, Микола Ґалаган з кайзерівськими вусами, кубанець Віктор Павленко, організатор Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця, творець Одеського гайдамацького коша полковник Іван Луценко та багато інших пасіонарних особистостей, якими можемо пишатися. Це в цій залі 5 травня 1917 р. зібралося понад 700 делегатів на Перший український військовий з’їзд. Палка тоді була дискусія… “Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! – згадував делегат Певний. – Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком кинеш, ніби твоя власна стала... Так говорить – ніби купчу тобі на всю землю подарував... А по ньому Міхновський – поручник! Так цей... тільки Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає!.. Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо!”
А рівно за три місяці, 5 липня того ж року, саме перед цим будинком марширували полуботківці, передаючи владу в Києві Центральній Раді. А з вікон Педагогічного музею боязко спостерігали за українською силою члени Генерального секретаріату, помишляючи спекатися тих “клятих українських мілітаристів”…
Листопад 1917 року. Он у залі Педагогічного музею з люлькою походжає полковник авіації Віктор Павленко. Високий, в уніформі літуна. Його видно здалеку. До нього підходять військові, серед них і Микола Ґалаґан. На питання, що має робити його полк, почув у відповідь: “Що накажуть, те й робитимемо!”
А он у вестибулі Педагогічного музею знервовано кружляє Микола Порш. Він, як і інші члени Центральної Ради, не може вийти на вулицю, бо артилерія муравйовців засипала район шрапнелями. Безпорадні “парламентарії” визирають із дверей, намагаючись збагнути, чи можна вишмигнути… Ось вдарив в університет гарматний снаряд, за ним другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. Вирватись із будинку Ради було неможливо… А Порш все вигукував, що серед військових керівників “немає тямущої людини”. І це жалівся військовий міністр!
За таких керівників ми й програли Визвольні змагання…
Історичний клуб взяв на себе завдання висвітлити все як було – без прикрас і купюр. Наважився показати хто був хто. Спробував знайти причини історичних невдач. І вшанувати тих, хто не політикував, а сповняв свій обов’язок перед Батьківщиною на полях битв…
Тож 3 січня 1997 р. у все тих же стінах Центральної Ради зібралися нащадки учасників Визвольної боротьби 1917 – 1920-х рр., історики, краєзнавці, поети, письменники, журналісти, вчителі, інженери, просто небайдужі люди.
Юна Юля Улянич з Чигирина читала “Холодний Яр” Тараса Шевченка. Кобзар-чарівник Віктор Лісовол співав пісню “До кобзи” на слова Пантелеймона Куліша. Сивочолий Іван Драч розмірковував над історичними долями нашої Батьківщини. Професор Павло Вакулюк розповідав про українські ліси та їхнє значення у Визвольній боротьбі українського народу. Генерал-хорунжий УПА Василь Кук визнав, що Українська повстанська армія стала продовженням повстанських організацій Великої України. Поет з Кавказу Гурам Петріашвілі проводив паралелі Визвольної боротьби проти московської навали двох братніх народів – грузинського та українського. Вчитель з Ічкерії Мухамед Гадзієв підтримав наш почин від імені чеченського народу. Промовляли історики Андрій Демартино, Володимир Сергійчук, Ярослав Тинченко та Юрій Ляшко. Почули ми й слово нащадків холодноярських отаманів Якова Мамая-Щириці та Івана Лютого-Лютенка – Олекси Щириці та Бориса Козленка. А правозахисник Юрій Мурашов несподівано запропонував обрати Почесним головою Історичного клубу “Холодний Яр” Василя Кука, що й було одностайно підтримано.
17 СЕРПНЯ 2001 Р. В КИЇВСЬКОМУ МІСЬКОМУ БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ ВІДБУЛАСЯ ДРУГА КОНФЕРЕНЦІЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”, В ЯКІЙ, ОКРІМ ІСТОРИКІВ, КРАЄЗНАВЦІВ, ГРОМАДСЬКИХ ДІЯЧІВ, ВЗЯЛИ УЧАСТЬ НАЩАДКИ ПОВСТАНСЬКИХ ОТАМАНІВ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ДОБИ УНР: НАЩАДКИ ОТАМАНІВ ЧУЧУПАКІВ, ПАНАСА КЕЛЕБЕРДИ, ІВАНА ЛЮТОГО-ЛЮТЕНКА, МАРКА ШЛЯХОВОГО, ОВСІЯ ГОНЧАРА-БУРЛАКИ, ІВАНА ГАЙОВОГО-ГРИСЮКА, ЯКОВА КОЩОВОГО, ГАВРИЛА ЧОРНОГО-КУРЕДИ ТА СТАРШИНИ АРМІЇ УНР ВАСИЛЯ БУДЗІЛА.
КОНФЕРЕНЦІЯ УХВАЛИЛА ЗВЕРНЕННЯ ДО ВИЩОГО КЕРІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, В ЯКОМУ, ЗОКРЕМА, ГОВОРИТЬСЯ: “МИ, НАЩАДКИ КОЗАКІВ І СТАРШИН ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, ЇХНІ ДІТИ, ПЛЕМІННИКИ, ОНУКИ ТА ПРАВНУКИ, А ТАКОЖ УЧАСНИКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІНШИХ ЕПОХ, КОЛИШНІ ПОЛІТВ’ЯЗНІ, ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ ТА ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ, ІСТОРИКИ, КРАЄЗНАВЦІ, НАУКОВЦІ, ПИСЬМЕННИКИ, КІНОРЕЖИСЕРИ, ЖУРНАЛІСТИ ТА ПРЕДСТАВНИКИ ІНШИХ ПРОФЕСІЙ, ЗВЕРТАЄМОСЯ ДО ВАС З ПРОХАННЯМ ВИЗНАТИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАШОЇ БАТЬКІВЩИНИ ГЕРОЯМИ УКРАЇНИ… У ОФІЦІЙНИХ ВІДМОВАХ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ КОЗАКАМ І СТАРШИНАМ УНР ЧІТКО ПРОСТЕЖУЄТЬСЯ ВИЗНАННЯ ПРАЦІВНИКАМИ ПРОКУРАТУР ПОЛІТИЧНОГО МОТИВУ БОРОТЬБИ. ПРОКУРОРИ НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ ОЧЕВИДНОЇ ІСТИНИ, ЩО КОЗАКИ І СТАРШИНИ АРМІЇ УНР ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ БОРОЛИСЯ ЗА ВЛАДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. І САМЕ НА ЦІЙ ПІДСТАВІ ВІДМОВЛЯЮТЬ ЇМ У РЕАБІЛІТАЦІЇ. НИНІШНЄ ПОКОЛІННЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, БАЧАЧИ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ У СТАВЛЕННІ ДО ТИХ, ХТО ПРОЛИВАВ КРОВ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, НАВРЯД ЧИ ЗАХОЧЕ ПОВТОРЮВАТИ ЇХНІЙ ШЛЯХ, АДЖЕ ДЛЯ НИХ СТАЄ ОЧЕВИДНИМ, ЩО ВИКОНАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ОБОВ’ЯЗКУ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ ВЕДЕ В ІСТОРИЧНЕ ЗАБУТТЯ… ЧАС ВЖЕ ЧІТКО І ЯСНО ЗАЯВИТИ, ЩО УНР ТА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, ЯКА ІСНУВАЛА У 1918 Р., Є ПРЕДТЕЧАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, А КОЗАКИ І СТАРШИНИ ДІЄВОЇ АРМІЇ УНР І ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО, Є ОБОРОНЦЯМИ РІДНОГО КРАЮ, А ОТЖЕ МАЮТЬ БУТИ НЕ ТІЛЬКИ РЕАБІЛІТОВАНІ, АЛЕ Й ВШАНОВАНІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ, ЯК НАЦІОНАЛЬНІ ГЕРОЇ”.
У РАМКАХ КОНФЕРЕНЦІЇ ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ФІЛЬМУ “НЕЗГАСИМИЙ ОГОНЬ ХОЛОДНОГО ЯРУ” (ВИРОБНИЦТВО КІРОВОГРАДСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЇ ЗА УЧАСТЮ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”, РЕЖИСЕР ВОЛОДИМИР МОЩИНСЬКИЙ, АВТОРИ СЦЕНАРІЮ РОМАН КОВАЛЬ І МИКОЛА ХОМАНДЮК). ВЕЧІР, ЯКИЙ ВІДБУВСЯ ЗА ПІДТРИМКИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ОБ’ЄДНАННЯ “ДЕРЖАВНА САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ” У ВЩЕРТЬ ЗАПОВНЕНОМУ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ, ПРОЙШОВ НА ВЕЛИКОМУ ЕМОЦІЙНОМУ ПІДНЕСЕННІ.
І ось настав січень 2007 року. 19 січня в тій же конференц-залі відбувся вечір з нагоди 10-ї річниці від дня створення Історичного клубу “Холодний Яр”. Перше слово, як завжди, було за кобзарем. Сивочолий Василь Литвин почав з пісні “Отут, з Трипілля” на слова Михайла Іванченка, сина сотника Вільного козацтва.

Отут з Трипілля наш пречистий виток
І неперервна в часі борозна,
А сизе жниво копитами збито,
Як безкінечних битов віщий знак.
…
О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.

Як стихли струни бандури, до мікрофона підійшов президент клубу Роман Коваль. “Про нашу роботу за ці 10 літ можна сказати багато, – сказав він. – Але я обмежусь однією фразою: випущено у світ десятки книг, сотні радіопередач, оприлюднено тисячі невідомих документів нашої Визвольної боротьби, проведено з дві сотні вечорів пам’яті, меморіальних заходів, презентацій нових книг, знайдено і впорядковано 12 могил учасників Визвольної війни та членів їхніх родин, замордованих нещадними окупантами… І все ж про могили мушу сказати ширше, бо хочу, щоб наша ініціатива була підтримана й іншими, братніми нам, організаціями. Силами нашого членства, друзів з “Тризубу” та інших організацій, а також рідних повстанців ожили могили: Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, його матері Оксани та тітки в с. Мельники, тепер Чигиринського району Черкаської області; холодноярців Прохора Івановича Деркача, Гаврилка-“Полтавця” і Петра Оверковича Токовенка на тому ж кладовищі; отамана Галаки (Івана Васильчикова) на кладовищі с. Пилипча Чернігівської області; Марка Шляхового, отамана 2-ї Київської повстанської селянської дивізії, на кладовищі с. Глеваха Васильківського району Київської області; отамана Івана Черпака-Штурби та його товаришів в урочищі Пупків біля с. Глибоке, тепер Бориспільського району Київської області; кількох сотень мобілізованих до Армії УНР юнаків з Бердичивщини і Літинщини, безжально порубаних примаковцями 25 березня 1919 року у Літині, тепер Вінницької області; орловецьких дівчат Якилини Євменівни Пелюхно, Ярини Андріївни Плигач і Ольги Архипівни Осадчої, зарубаних будьонівцями на Недашківській греблі в лісі між Млієвом і Орловцем, тепер Городищенського району Черкаської області; Чорного Ворона (Миколи Шкляра) та козаків його відділу – від 200 до 300 чоловік (в урочищі Чорний Ворон під селом Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області); козаків отамана Орлика (Федора Артеменка), в лісі неподалік Клавдієвого Київської області; Євгенії та Миколки Бондаренків – дружини і півторарічного сина цибулівського отамана Миколи Кібця-Бондаренка, яких закатували більшовики восени 1920 року в с. Чорнолісці. Не забуваємо ми навідуватися і до могил січових стрільців під Мотовилівкою та на кладовищі села Дідівщина Фастівського району, які відродили члени Братства вояків ОУН-УПА та інші добродії”.
І знову залунала бандура. Піснею “Ой полети, галко” Василь Литвин відтворив часи руйнування Січі.

Ой ви, запорожці, хлопці молодії,
Та де ж вашії списи?..

І ожили голоси козаків… Від імені козацького братства бойового звичаю “Спас” вітальне слово мовив Олександр Корнієнко, який разом із друзями-спасівцями не один раз брав участь у меморіальних заходах Історичного клубу в Холодному Яру. Він наголосив, що й надалі “Спас” всіляко підтримуватиме холодноярців.
Високо оцінив діяльність історичного клубу і Тарас Рондзістий, заступник директора Центру національного відродження ім. Степана Бандери. А вишкільний референт Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери Зеновій Багрій наголосив на винятковій важливості праці клубу “Холодний Яр” з повернення історичної спадщини та правди і його наполегливої боротьби з перекрученнями нашої історії.
Промовляв і член Проводу ОУН, провідник Київської міської організації Богдан Червак. Зокрема він сказав: “Раніше тільки на Західній Україні було утверджено культ борців за свободу нашої Батьківщини. Тепер завдяки величезній роботі Історичного клубу “Холодний Яр” і на Східній Україні утвердився культ героїв, борців за Самостійну Україну”.
Від музичного гурту “Гайдамаки” привітав історичний клуб Іван Леньо. Почули присутні й пісенне вітання від Тризубого Стаса. Слово про Історичний клуб “Холодний Яр” сказала й поетеса Антоніна Литвин. Вона наголосила, що вічно житиме народ, який пам’ятає своїх героїв. Наприкінці виступу прочитала вірш “Встане гетьман”:

В наших жилах предків кров гаряча,
І падіння, й злети омива,
Рідний край за вірність всім віддячить,
Встане гетьман! Блисне булава!

Надійшла пора представляти нові видання історичного клубу. Віктор Рог розповів про головний твір видатного українського мислителя Дмитра Донцова “Націоналізм”, в якому визначено причини занепаду української державницької думки та окреслено шляхи досягнення національного ідеалу. А Роман Коваль розповів про історію перевидання спогадів Якова Гальчевського “З воєнного нотатника” та про зміст книги, в якій розповідається про службу українського старшини у Війську Польському, польсько-німецьку війну 1939 року й перебування в німецьких таборах.
Підсумок вечору підбив Василь Литвин. “Славна пам’ять про героїв України оживає, коли наш розум і серце зливаються в співзвучності з ідеями і вчинками оборонців рідного краю від ворожого засилля, – сказав він. – Тільки історія героїчного минулого батьківщини визначає хто ми – чи славні козаки, чи зрадники, чужинцям угідники, чи терплячі раби. Тож читаємо книги Історичного клубу “Холодний Яр”, пізнаваймо самі себе, хто ж ми є за духом!”
Якщо підводити підсумок десятилітній праці Історичного клубу “Холодний Яр”, то необхідно відмітити вагомий внесок таких його членів – Костянтина Завальнюка, який наполегливо і плідно працює в Державному архіві Вінницької області; Геннадія Іванущенка, директора Державного архіву Сумської області; Володимира Коротенка, працівника Державного архіву Полтавської області; Богдана Легоняка, директора Медведівського краєзнавчого музею; Юрія Ляшка, директора Кам’янського історичного музею; Василя Білошапку, завідувача фондами Олександрівського історичного музею; директора філіалу “Суботів” Чигиринського заповідника Віктора Гуглю, В’ячеслава Шкоду, хранителя фондів Знам’янського історичного музею; невтомного дослідника спадщини отамана Устима Кармелюка Володимира Вовкодава, лауреата премії ім. Якова Гальчевського; Павла Стегнія, який ще 2001 року захистив дисертацію на тему “Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921 – 1923 рр.”; вчителя історії з Вінниці Тараса Беднарчика та його батька Романа, організаторів краєзнавчих експедицій на Поділля; історика і публіциста Віктора Рога; письменника Леоніда Череватенка, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка; інженера-винахідника Рената Польового; Гурама Петріашвілі, автора десятків фільмів про українську культуру; Олександра Косіненка, Петра Гогулю, Андрія Мартиненка, Тетяни Косенко та Лідії Титаренко.
Окремо слід відзначити величезний внесок доброчинців з Черкас – Володимира Сапу та Анатолія Мандру, коштом яких було перевидано роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” і опубліковано книгу Романа Коваля “Коли кулі співали”, а також видавця Олександра Ткачука, коштом якого вийшли книги “Трагедія отамана Волинця”, “Повернення отаманів Гайдамацького краю” й інші видання. Не можна забути й внески багатолітнього спонсора наших видань Рената Польового, Андрія Коваля, Олега Горбаченка, Романа Проходи, Анатолія Сопільника та інших доброчинців.
Окреме слово подяки – кобзарям-бандуристам, які беруть участь у наших краєзнавчих експедиціях чи вечорах пам’яті, – Вікторові Лісоволу, Василеві Литвину, Тарасові, Святославу і Нелі Силенкам, Ярославові Чорногузу, Валерію Левандовському, Тарасові Компаніченку, подружжю Яницьких, Миколі Литвину, Раїсі Чорногуз, Михайлові Ковалю, Миколі Товкайлу, Василеві Лютому, Русланові Шевченку, Едуардові Драчу, Ігореві Рачку, Володимирові Єсипку, Василеві Нечепі, Романові Походні, Олегові Гусару, Оксані Захаровій, Олені Нечай та Наталці Кузіній.
У вечорах історичного клубу брали участь хори – “Гомін” Леопольда Ященка, “Чумаки” Василя Триліса, “Цвітень” Марії Пилипчак, “Родина” Катерини Оленецької, хор “Союзу українок”, гурт “Троянь”, ансамбль старовинної музики Костянтина Чечені, солісти гурту “Рутенія” Анатолій Сухий і Григорій Лук’яненко, гітаристи Ігор Якубовський, Віктор Колбун та Олена Голуб.
Сплели свої вінки пам’яті поетеси Антоніна Литвин, Ольга Страшенко та Галина Яблонська, письменники Василь Шкляр, Іван Драч, Сергій Плачинда, Анатолій Сопільник, Сергій Квіт, Валерій Шевчук, Галина Лозко, Іван Гнатюк, Олекса Мусієнко, Василь Юхимович, Олекса Мусієнко, Вадим Скуратівський, Борис Списаренко, Михайло Андрусяк, Олександр Сич, Ждан Шемет, Олесь Воля, Микола Шудря, Володимир Коломієць, Юрій Каплан, Микола Лисенко, Віктор Радіонов, “шістдесятники” Василь Овсієнко, Юрій Бадзьо та Левко Лук’яненко, історики Сергій Білокінь, Володимир Сергійчук, Євген Петренко, Ірина Пасько, Костянтин Гломозда, Михайло Ковальчук, а також легендарні учасники Визвольної боротьби у лавах УПА Василь Кук, Василь Галаса і Мирослав Симчич. Виступала на вечорах історичного клубу та її Ясновельможність гетьманівна Олена Павлівна Отт-Скоропадська.
Раді краєзнавці співпраці з “Тризубом” ім. Степана Бандери, МНК, “Патріотом України”, з козацьким братством бойового звичаю “Спас”, “Пластом” та іншими молодіжними і козацькими товариствами, звісно, і з колективом Будинку вчителя на чолі з Ларисою Мельник та колективом Українського радіо на чолі з Віктором Набруском, Валерієм Коліньком, Анатолієм Табаченком, Олексієм Березенком та Леонтієм Даценком, які відіграли винятково вагому роль у популяризації ідеї Визвольної боротьби нашого народу. Важливу роль у популяризації імен борців за українську державність відіграли і радіожурналісти Надійка Самуляк, Тетяна Теодорович та Анатолій Тарасенко.
Були на шляху і болючі втрати, адже смерть забрала з рядів історичного клубу дорогих нам людей: письменника і краєзнавця Миколу Петрова, одного з перших дослідників історії Холодноярської епопеї, народного артиста України Павла Громовенка, доктора медичних наук Віталія Западнюка, громадського діяча і правозахисника Юрка Мурашова, Лідію Чучупак-Завалішину, дочку начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака, героїню Визвольного руху Галину Грабець, дружину командира УПА-Південь Омеляна Грабця-“Батька”, письменника і громадського діяча з Великобританії Святомира Фостуна, громадського діяча Віктора Суковенка.
Попри велику роботу і чималі надбання, ми не досягли головного – реабілітації учасників Визвольного руху, а точніше – визнання їх героями України на державному рівні. У цій справі – повний морок, адже козакам і старшинам Армії УНР Генеральна прокуратура Самостійної України досі інкримінує участь у захисті своєї Батьківщини, членство в урядових партіях Центральної Ради, написанні “антирадянських статей”, участь у комітетах допомоги емігрантам. Це і нині називається “контрреволюційним злочином”. Висновки Генеральної прокуратури засвідчують, що її працівники є духовними нащадками вишинських, кагановичів і сталіних, бо вважають борців за волю України обґрунтовано засудженими і такими, що не підлягають реабілітації.
Станом на 2005 рік всі генеральні прокурори отримали від нас звернення про реабілітацію, як і всі голови Верховної Ради (і Мороз, і Плющ, і Литвин), всі прем’єрів, в тому числі і прем’єр Віктор Ющенко. Апелювали ми й до двох останніх президентів, але все марно. Відписку отримали тільки від міністерства юстиції. Інші ж просто промовчали. Та в розпач ми не впадаємо. Нам своє робить.
Закликаємо всіх, хто вважає себе не стільки політиком, стільки національним діячем, долучатися до роботи з увічнення пам’яті учасників Визвольної боротьби українського народу.
Вічна Їм слава!

22 січня в Черкасах відбулася презентація книги Романа Коваля “Коли кулі співали”. Її організаторами виступили кореспондент “Голосу України” у Черкаській області Лідія Титаренко, інженер Володимир Сапа та колектив Черкаського обласного краєзнавчого музею, який люб’язно надав великий актовий зал.
Основну аудиторію склали старшокласники черкаських шкіл. Їх захопила емоційна розповідь автора книги, адже такої гарячої правди у школі, на жаль, сьогодні не почуєш. Було радісно чути з уст учнів, що їх схвилював подвиг невідомих досі героїв Визвольної боротьби і їм теж хотілося би щось зробити для нашої Батьківщини.
На презентацію завітала делегація з Кіровоградщини у складі голови Олександрівської районної ради народних депутатів Станіслава Степанова та авторів книги “Голодомор 1932 – 1933. Олександрівський вимір” Василя Білошапки та Івана Петренка. Прибула й делегація у складі заступника голови Кам’янської районної державної адміністрації Андрія Гріпаса, директора Кам’янського державного історико-культурного заповідника Галини Таран та директора Кам’янського історичного музею Юрія Ляшка, співупорядника додатка документів до презентованої книги.
Не оминули події і посланці Холодного Яру – мешканці Мельників і Медведівки – холодноярський отаман Богдан Легоняк, панотець Української православної церкви Київського патріархату Володимир та дитячий медведівський хор на чолі з матінкою Марією.
Освятили подію Черкаський і Чигиринський єпископ Іоан та черкаський кобзар Михайло Коваль. Презентацію широко висвітлювали черкаські телевізійні канали, міське радіо та низка газет. А головне, що книга про боротьбу на Черкащині потрапила до бібліотек освітніх закладів – шкіл, бібліотек та музеїв, а також на радіо, телебачення і в редакції деяких газет.

Член Української гельсінкської спілки (у минулому. – Ред.) Роман Коваль видав не одну книжку про Визвольні змагання початку ХХ століття. І нова документальна збірка “Багряні жнива Української революції”, з одного боку, – мартиролог загиблих за волю, а з другого – велична картина того, яких висот може сягати народний дух. Правда у цій книжці непричепурена: тут і зрада (як-от ганебне роззброєння полку ім. Полуботка за наказом Центральної Ради), і незламність (розділ про опір селян мобілізації більшовиками перед приходом Денікіна), і кривава помста (розстріл комісарів тетіївськими гайдамаками), і недитячі вчинки дітей (12-річний хлопчина застрелив двох червоних, рятуючи свого батька – отамана Трифона Гладченка), і безкорислива допомога цивільних (щемка розповідь про Орисин кожух). Автор звіряється: “Звісно, мене ніхто не силував. Понад те, я сам змушував себе писати. Сльози заливали очі й окуляри, було боляче, було нестерпно, втім, я писав”. Читати цю книжку доводиться так само – зі сльозами, але не читати її не можна.

Джерело: Книжковий клуб плюс. – 2006. – Грудень. – Ч. 12 (56). – С. 26.

Микола ЩЕРБАК

Месницькі мечі

Далекі дні, овіяні грозою,
Вже відійшли у вічність, наче спів,
Та дихає понад Дніпром-рікою
Поривний подих вогняних вітрів.

Встає минуле – мрій і духу вияв,
І губиться, і знову вироста,
Як наш світильник на пригір’ях – Київ,
Як наша мука і ясна мета!

І в непокорі зводиться Трипілля,
Немов надія – промінь з глибини –
Із Вороньків, з Обухова – з довкілля –
Ідуть, ідуть, як месники, сини.

Ідуть у млу, засмаглі і уперті –
З-за хмар пробила громовісна мить!..
Ой не один дивився в очі смерті
Щоб Україна сяла, як блакить!..

Минулого не повернуть ніколи,
Та чути віку віщий передзвін...
Спадають зорі. Місяць робить коло.
Іде у бій Зеленого загін.

Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”
Не знаючи в пориві берегів.
Із-за Дніпра омріяна Держава
Підноситься, як сонце і як спів!

***
Гуде майдан, шумить майдан святково,
Куди не глянь: шинелі, сіряки...
А хто ж то, хто там промовляє слово?
Кого це так вітають козаки?

Чи це клекоче грізне Запоріжжя,
Чи засіяла невгамовна Січ?
...Іде весна по мокрих роздоріжжях,
І їй ідуть схвильовано навстріч...

Ідуть... ідуть... Як гомінкі потоки,
Рокочуть з гір, струмують звідусіль –
Пливуть колони на майдан широкий,
Несуть свою надію і свій біль!..

Надію й біль!.. Як розповім про біль я,
Що в грудях не стихає, не вмира!..
Гримить Трипілля, закипа Трипілля,
Як повінь повноводого Дніпра!

Гримить Трипілля!.. Жовто-сині стяги
Гойдаються на вітровім крилі.
Збудили душу в козака-нетяги
Журба віків, і кривда, і жалі...

Майдан притихнув... Промовля Данило.
Замовкли люди, та говорить кров...
Що ж так серця спрагнілі полонило,
Неначе шерех гіллям перейшов?!.

Вже досить мук... і тюрем, і Сибірів...
Наш Київ знемагає... Знов Москва
Несе неволю... Чуєте, як звірі
Лютуються – вовчиця завива...

У бій, козацтво! Мати-Україна
Чекає нас, синів-січовиків!
– У бій! У бій! – прорвалася лавина.
– За рідний край! – майдан полум’янів...

...– Благословіть нас, тату! – став Данило
І перед батьком голову схилив...
– Хай Бог благословить! – а серце нило.
– Хай Бог... – промовив...
Козаків розлив –

Жива вода, що рве й лама загати! –
Гримів Трипіллям! – У похід! В похід!
...Молився батько... Біля хати мати
Тривожно їм дивилася услід...

***
Бої... Фронти... Луна Трипілля!
Загомоніли лозняки...
Як буревій, що трощить гілля,
Дихнули гнівом козаки...

Гарячі коні рвуть вудила
І крешуть камінь. Ніч стара
Хрипить, конає скостеніла
По схилах сивого Дніпра.

Хрипить. Московським яничарам
Безвихідь б’є у береги...
І котить хвилі помста яра –
Вогненні хвилі навкруги!

Вогненні хвилі – згубні стріли,
Мов жах полями перейшов,
Аж в небі зорі побіліли,
Тамуючи загуслу кров.

– Ще, хлопці, ще! – як блиск із хмари,
Поривним помахом руки
Кресав отаман...
– Зайдам кари! –
Дихнули гнівом козаки...

***
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква горить – блискавицями зайдів зустріла.
Пан отаман, як грім...
У Черкасах сідлає коня.
Над Дніпром пролетить. У Таращі розпростує крила.

Як вогонь, він випалює й косить бур’ян-блекоту,
Із двосічним мечем викорчовує плем’я Батиїв.
У Трипіллі зітхне, як подивиться в мряку густу,
Де в диму клекотить і палає розтерзаний Київ.

Заскрегоче зубами, наморщить високе чоло,
Стисне в боки коня і, як вихор, шугне в надвечір’я...
Вільна Січ ожила, і козацтво, як мак, розцвіло.
Хвиля б’є в береги – розлилось українське безмір’я!

***
– На Канів, лицарі, до бою! –
Заграли сурмою кличі...
І вранці над Дніпром-рікою
Заблисли месницькі мечі!

– На Канів, лицарі!.. Гармати
Ударили, як грізний грім...
– Тікай, конай, кривавий кате!
Гори у шквалі вогнянім.

– Вгощайся! – рушилися кручі,
І мов валилася земля.
– Напийсь води! – Дніпро ревучий
В священнім гніві промовля...

Та раптом – що це? – крови плями?!..
Отамане! Чому поблід?!
Вхопивсь за груди... Смутно глянув,
Як похитнувся сірий схід...

Мигнула біля хати мати,
Немов жива і нежива...
Ревіли над Дніпром гармати
І пахла спалена трава...

***
– Спи, батьку! – він витер непрохані сльози
І хрипко промовив, козак сивобровий. –
– Нехай тобі сняться шаліючі грози
І лицарі вірні, і пісня з діброви...

– Спи, батьку!.. Трипілля твоє в узголов’ї,
І нива в колоссі, на жито багата!
Прислухайсь крізь сон, як гуде Придніпров’я,
Як славне козацтво січе супостата...

– Спи, батьку!.. І гримнули тричі салюти,
Відлунням відбилися гори й долини...
– Спи, батьку!.. Шаблюки, вогнем перекуті,
Горіли на сонці, як гнів України!

***
Зима минула... Одцвіла весна...
Зарослий Гощів їх прийняв у гості...
Землянки. Нетрі. Ліс. Трясовина.
Та неба шмат, та сонце в високості...

– І хто б міг думати в високу мить
Гарячих рейдів і стрімких походів,
Що доведеться на безлюдді жить,
Що висихатимуть бурхливі води
І тільки в снах жахтітимуть бої?..

– У снах? Ні, ні! Мене підносить мрія,
Що десь Петлюра... Уряд... Є свої!
Ми не самітні! Україна зріє,
Як світлий колос! Ще душа жива!
І кров у жилах закипа, іскриться!.. –

Промовив сотник, і його слова
Дописувала шаблею правиця...
– Так, сотнику! Ще є у нас мечі!
Лише б Зеленого!.. Ніхто не збудить
Отамана...
– Це добре, що вночі,
Коли пішли із похорону люди,
Подбали ми про вічний супокій –
Переховали Батька... Хижі звірі
Глумилися б у лютості лихій...
О, Божа сило! Бий їх, бузувірів!
Скарай їх, зайдів!
– Добре, що в ту ніч
Переховали й зброю... О надіє!
І мовив сотник: – Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум’ям повіє!
Вогнем із яру!.. Якось в темноті
Блукаючи, я вийшов на узлісся...
Блідий світанок зорі золоті
Гасив у небі... Наче камінь ніс я...
І враз – як в казці! – блиснули мені
Понад Трипіллям, пройнятим імлою,
Жаскі вогні, запалені вогні!
Мов блискавиці, кресані грозою...
Спливала мла, і густо бурий дим
Дихнув у сутінь, над Дніпром розлиту.
І я здригнувся... Довго ще ходив
І дивувався... Не заснув до світу...
Загомоніли лицарі: – Ні, ні!
То не вогні, то блиск мечів із яру,
Де ми сховали їх у глибині
На слушний час – на боротьбу, на кару!..

На слушний час!..
... І досі уночі,
Як Бог благословляє світло днини,
Жахтять із яру месницькі мечі –
Святі мечі за волю України!

З книги: Щербак М. Чебрець. Поезії. Київ: ПВП “Задруга”, 2004.
Редактор Дмитро Чередниченко.

Січень 1918 року. Ревуть гранати над Києвом. Стогне земля від стрілянини великих гармат. Свистять на всі боки кулі, як ті бджоли... На Печерську йде бій між москалями, які під керівництвом жидівки Бош підняли повстання проти Центральної Ради, і військами Української держави, на чолі яких іде Слобідський курінь під проводом Петлюри. Головною точкою бою є “Арсенал”, як одиноке джерело, звідкіль можна дістати амуніцію. І тому як одні, так і другі вислали туди свої найкращі сили. І там іде завзятий бій. Уже кілька днів українські війська переходили в цім куточку в наступ і з великими втратами відходили. Тоді Петлюра дав наказ стягнути до Царського саду всі війська зо всього Києва і перейти в рішучий наступ. Побігли гонці в різні кінці міста і потягнулись до Царського саду з різних куточків Києва невеличкі загони козаків...
Іде до них по Хрещатику і останній курінь Слобідської України. Іде бадьоро-весело, якби йшли не у бій, а десь на прогулянку. Ідуть і цілою груддю співають “Ми гайдамаки, ми всі однакі”.
Попереду йде хлопчик років дванадцяти, стрункий, синьоокий гуцул з гарними кучерями і несе перед собою жовто-блакитний прапор. Цього хлопчика в ту пору увесь Київ знав і звали його одні – Гриць, а другі – Гриша.
Ще в 1915 році, коли російські війська докотились аж до Карпат, з передових ліній фронту повиганяли з сіл тих, що там мешкали, з одного боку, щоби не наражати їх на небезпеку, а головне – паралізувати шпигунам роботу. Виселили таким чином з села Жаб’я одну родину, жінку з маленькою донечкою (три-чотири роки) і хлопчиком Грицем восьми років. Батько їх уже давно був в австрійській армії на Італійському фронті. Ніякі просьби-протести не помагали, все мусили лишити і взяти з собою лише те, що могли нести на собі. Посадили в потяги, як тих оселедців, і повезли в далеку невідому дорогу.
За кілька днів доїхали до Києва. Тут зібралася сила вигнанців з різних кутків Галичини і Буковини. Тут їх сортували, (вирішували) куди і кого відправити. Назначили і родину Гриця кудись їхати... Хлопчик, якому батько і школа багато говорили про столицю України Київ, пригадав собі, що тут колись були наші гетьмани і князі. Ще в потягу не відходив від вікна, доки сонечко світило. І чого тільки не передумала ця маленька голова. Як їхній потяг стояв у Києві, він уже не раз пролізав через охорону жандармів і все вискакував зі станції, щоб подивитися, який той Київ. Не було куточка на станції, де Гриць не заглянув би.
У цей час мати Гриця і його сестра вже сиділи в потязі, щоб їхати далі. Народу набилось багато... Тут загудів потяг, рвонув зі всією силою вперед, штовхнув назад і поїхав у назначене місце. В цей час прибіг Гриць… Заплакав він сердечними сльозами, побачивши хвіст потягу... Щосили закричав “Мамо, мамо!”, та й побіг за потягом. Побачив це машиніст, що вертався з роботи. Шкода йому стало хлопчика і побіг він доганяти Гриця. Ледве, ледве догнав. Але де там! Хлопчик і слухати не хоче залишатися тут без мами. Б’ється і дряпається як дике звірятко... Машиніст легенько забрав хлопця на руки, пригорнув до себе і відніс до своєї хати.
Гриць пару днів плаче, їсти не хоче, нічого не п’є і все збирається втікати, мамуню шукати. Та добре, любе серце його опікуна зробило своє діло. Хлопчик потрохи почав призвичаюватися до свого приятеля, почав їсти і пити. Оповів опікуну, як їх викинули з села, як мати плакала, як душно було їхати потягом до Києва, бо вагони були товарові. У вагонах темно і лише з двох боків маленькі вікна, в які він цілу дорогу дивився, яка то мила і гарна Україна. Сказав, що в селі його кликали Грицько Гуцул. Оповів, яке гарне їхнє село, які гарні кругом гори, а одна з них далеко в білій шапочці стоїть. І ще багато оповів, що тільки пригадала його дитяча пам’ять.
Гриця полюбили всі робітники і сусіди його нового батька Павла Черняхівського… Почав Гриць і до школи залізничників ходити. Там він дуже добре вчився, а вечорами йому оповідали про Київ та про минуле України. Водили його і до Лаври, і на майдан, і в музеї, і скрізь-скрізь. Так тягнулося до революції 1917 року, до березня. І як тільки почали формуватися українські частини, Черняхівський записався в одну з них і разом з собою забрав туди й Гриця.
Гриць став козаком. І на муштру ходить, і на обід, і на варту зі своєю частиною іде, а на обід біжить і ніколи не забуває своєї дерев’яної ложки. Черняхівський йому подарував малий український прапор із тризубом посередині. І Гриць того прапора ніколи не залишав, а все з ним ходив... Так він і тепер зі своїм прапором ішов на підмогу отаману Петлюрі, ішов відібрати від ворога “Арсенал”.
Був полудень. Українці приготувались до наступу, поставили дві гармати й прямою наводкою гранатами розбили двері “Арсеналу”. Козаки кинулися вперед, та ворог стрінув їх таким вогнем, що передні почали відходити. В цей час прийшов до царського саду курінь Слобідської України... Гриць побачив, що гранати розбили двері “Арсеналу”, кинувся вперед з криком: “Смерть ворогу! Слава Україні!” Всі козаки, і ті, що відходили, повернулись і кинулися за Грицем… І “Арсенал” був взятий нашими козаками. Це була велика радість, радість, а разом і велике горе, бо під самими воротами “Арсеналу” лежав убитий Гриць. Всі плакали за цим лицарем-героєм, за цим незабутнім хлопчиком.
Поховали Гриця на Аскольдовій могилі. Домовину ніс сам Черняхівський. Нікому не дав. Всі присутні… плакали сердечними-болючими сльозами. В домовину поклали і його прапор, а могилу засипали квітами...
Спи спокійно, любий Грицю, ти зробив для України велику роботу. Ти навчив наших дітей, як треба любити свій рідний край!.. Вдячна мати Україна тебе ніколи не забуде... Хай земля для тебе буде легкою!

Володимир СІКЕВИЧ, генерал-хорунжий Армії УНР

1 грудня несподівано відійшов у засвіти подвижник української культури Василь Тегза, засновник народного історико-етнографічного музею “Сріберна земля” у с. Грушеве Закарпатської області.
Ще минулого року з родиною Горбаченків-Чучупаків ми були в цьому музеї. Тоді Василь подарував мені надзвичайно цінний експонат – шапку січовика Карпатської України, який відсидів 25 років за те, що хотів добра своєму народові. Я запитав прізвище вояка. Василь сказав, що прізвище він призабув, але воно десь записано.
Вже з Києва я не раз збирався йому зателефонувати, щоб з’ясувати прізвище карпатського січовика. І все відкладав, бо вирішив запитати, коли вітатиму його з Новим роком. Але трубку вже підняв не він, а дружина Людмила. Вона й сповістила трагічну новину. Отак осиротив Василь свого єдиного сина – не по літах серйозного і змістовного хлопця Василька. Наврочую йому щасливу долю на тій стежці, якою йшов його Батько, творець української культури і невтомний збирач її скарбів.
Мене з Василем познайомив у серпні 2004 року Олег Куцин. Саме він уперше привіз мене у Грушеве. Після відвідання музею я написав статтю “Український подвижник із Закарпаття Василь Тегза”. Ось уривок з неї: “Перше, що здивувало, коли увійшов до будинку пана Василя – як же це дружина пана Василя Людмила терпить у своєму будинку музей? Адже ще треба десь і жити... А тут тисячі й тисячі експонатів... Василь Тегза хитро посміхнувся: “Це раніше терпіла... А тепер зрозуміла, яке це багатство... Тепер кожна жінка на Закарпатті візьме мене з цією колекцією...”
Музей Василя Тегзи тісниться у кількох кімнатах. Тут, здається, немає сантиметру вільного простору. “Сріберна земля” має 12 відділів: нумізматичний, філателістичний, керамічний, вироби з металу, дерева, народний одяг, зброя, стародруки та інші. Є в колекції музею і власні картини Василя Тегзи.
Читаємо довідку про “Сріберну землю” в буклеті “Музеї Закарпаття”: “Яскравий приклад того, як у наш занадто стрімкий час виключно завдяки ентузіазму однієї людини абсолютно безкорисно зберігається і примножується культура наших предків. Кількості експонатів, що зібрані на невеликій площі в 3-х музейних кімнатах, вистачило б, напевно на десяток виставкових залів. Окремі з них унікальні й могли б стати окрасою будь-якого столичного музею. Серед них – рукописне “Євангеліє” та ще 65 фоліантів релігійного змісту (XVIII ст.), старовинна церковна чаша, ікона закарпатської школи живопису, перші українські гривні, рідкісні марки багатьох країн. Окрім цього, в музеї зібрано понад 200 зразків одягу, переважно гуцульського, пряльні станки з мотовилами, велика кількість предметів домашнього вжитку (діжки, маслобойки, глечики, бербенички, розписані тарілки)”. Додам від себе, що філателістична колекція становить 90000 марок, а нумізматична – 5000 монет.
У музеї все можна взяти до своїх рук, відчути енергетику стародавніх майстрів. Можна навіть приміряти на себе деякі з експонатів. Так, відвідувачки можуть вбратися в плаття, яким понад 100, а деяким близько 200 років, одягти пацьоркасті з блискітками, монетами й пантликами віночки, в яких дівували їхні бабусі. А юнаки можуть похизуватися в широкополих закосичених кресанях, вуйошах, ще й із замашними лісорубськими топірцями в руках. А хто хоче, може взутися у дерев’яні черевики, яким вже за дві сотні років. “Ви не уявляєте собі, – каже Василь Тегза, – як це важливо для нинішньої юні, яку потрібно обороняти від очерствіння, іржавого збайдужіння до її власного історичного й культурного прапракоріння...”
Отакий чоловік відійшов від нас!
Народився Василь Васильович Тегза 9 лютого 1951 р. в селі Березове Хустського району Закарпатської області. Рано став сиротою. Дитинство провів у школах-інтернатах. Вже тоді Василь виявив нахил до малювання. Фахову освіту здобував в Ужгородському художньому училищі.
Все життя Василь малював, фіксуючи мальовничі пейзажі рідного Закарпаття, його квіти та плоди, церкви, хати, криниці та старожитності… Якось сказав мені, показуючи на полотно із зображенням старовинної дерев’яної церкви: “Цього року вона згоріла”. Шкода, що зникла ще одна пам’ятка української культури, але ж як добре, що Василь встиг її увічнити своїм пензлем!
Упродовж десятиліть Василь Тегза не тільки знаходив, але й реставрував тисячі українських старожитностей. Окрім того, він був сміливим громадським діячем, засновником Українського національного руху на Закарпатті наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Створював осередки “Просвіти”, УГС і УРП, членом яких тоді був і я, Незалежну спілку художників Закарпаття. Не пройшла без нього і Помаранчева революція…
Держава наша, звісно, нічим не допомогла подвижникові і ніяк не відмітила його хист і винятково важливу для прийдешніх поколінь працю. Хіба в останній рік життя закарпатські просвітяни відзначили Василя Тегзу обласною премією ім. Августина Волошина.
Дай Боже, щоб його вірна дружина Людмила та син Василько зберегли від чужих людей унікальну колекцію, а може, згодом і передали її до державного музею. Коли я торкнувся цієї теми в розмові з пані Людмилою, вона з гіркотою сказала, що їй вже натякнули, що треба дати хабара, щоб музей від неї прийняла держава.
Важко таке коментувати…
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, редакції газети “Незборима нація” та наших читачів висловлюємо щирі співчуття та моральну підтримку родині Василя Тегзи.
А Василькові бажаємо не сходити з Батькової стежки.

Роман КОВАЛЬ

“Як полуду з очей знімаєте”

Шановний Роман Миколайович! Спасибі Вам за книги “Нариси з історії Кубані”, “За волю і честь” та “Коли кулі співали”. Спасибі за те, що написали про наших дідів. Про їхнє лицарство. Мій дід Захар Гриценко з хутора поблизу с. Зеленого (тепер Петровського району Кіровоградської області) був офіцером царської армії. Під час Визвольної війни пішов у козаки. Приблизно 1922 року прийшов уночі побачити дітей (щойно народився четвертий син). А за хатою стежили. Активісти поспішили до хати. Вивели його на подвір’я і вбили на очах старшого сина…
Я читала Ваші книги і бачила свого діда. Шкода, що ми так мало знаємо про ті події. Ви як полуду з очей знімаєте…

Алла КУЧЕРЕНКО
м. Кіровоград

“Щось найшло”

Переглядала нове видання “Холодного Яру” Горліса-Горського (щось найшло)… Книга читається набагато легше за попередні, де фотографій і документів не було. Читається на одному подиху. Це видання наочніше. Повстанці як живі перед тобою.

Леся
м. Берлін