Ну ось і минуло десять років від того дня, коли у стінах Центральної Ради відбулася Установча конференція Історичного клубу “Холодний Яр”. Тоді, 3 січня 1997 р., ця обставина сприймалася нами як вагома, бо ми тоді ще не розуміли, що Центральна Рада не стала продовжувачем державної традиції…
І все ж тут кипіло. Окрім політичних москвофілів і борців з “українським мілітаризмом”, до цієї зали піднімалися сходами й люди з великим українським серцем – Микола Міхновський, брати Шемети, майбутній волинський отаман Лука Костюшко, Микола Ґалаган з кайзерівськими вусами, кубанець Віктор Павленко, організатор Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця, творець Одеського гайдамацького коша полковник Іван Луценко та багато інших пасіонарних особистостей, якими можемо пишатися. Це в цій залі 5 травня 1917 р. зібралося понад 700 делегатів на Перший український військовий з’їзд. Палка тоді була дискусія… “Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! – згадував делегат Певний. – Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком кинеш, ніби твоя власна стала... Так говорить – ніби купчу тобі на всю землю подарував... А по ньому Міхновський – поручник! Так цей... тільки Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає!.. Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо!”
А рівно за три місяці, 5 липня того ж року, саме перед цим будинком марширували полуботківці, передаючи владу в Києві Центральній Раді. А з вікон Педагогічного музею боязко спостерігали за українською силою члени Генерального секретаріату, помишляючи спекатися тих “клятих українських мілітаристів”…
Листопад 1917 року. Он у залі Педагогічного музею з люлькою походжає полковник авіації Віктор Павленко. Високий, в уніформі літуна. Його видно здалеку. До нього підходять військові, серед них і Микола Ґалаґан. На питання, що має робити його полк, почув у відповідь: “Що накажуть, те й робитимемо!”
А он у вестибулі Педагогічного музею знервовано кружляє Микола Порш. Він, як і інші члени Центральної Ради, не може вийти на вулицю, бо артилерія муравйовців засипала район шрапнелями. Безпорадні “парламентарії” визирають із дверей, намагаючись збагнути, чи можна вишмигнути… Ось вдарив в університет гарматний снаряд, за ним другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. Вирватись із будинку Ради було неможливо… А Порш все вигукував, що серед військових керівників “немає тямущої людини”. І це жалівся військовий міністр!
За таких керівників ми й програли Визвольні змагання…
Історичний клуб взяв на себе завдання висвітлити все як було – без прикрас і купюр. Наважився показати хто був хто. Спробував знайти причини історичних невдач. І вшанувати тих, хто не політикував, а сповняв свій обов’язок перед Батьківщиною на полях битв…
Тож 3 січня 1997 р. у все тих же стінах Центральної Ради зібралися нащадки учасників Визвольної боротьби 1917 – 1920-х рр., історики, краєзнавці, поети, письменники, журналісти, вчителі, інженери, просто небайдужі люди.
Юна Юля Улянич з Чигирина читала “Холодний Яр” Тараса Шевченка. Кобзар-чарівник Віктор Лісовол співав пісню “До кобзи” на слова Пантелеймона Куліша. Сивочолий Іван Драч розмірковував над історичними долями нашої Батьківщини. Професор Павло Вакулюк розповідав про українські ліси та їхнє значення у Визвольній боротьбі українського народу. Генерал-хорунжий УПА Василь Кук визнав, що Українська повстанська армія стала продовженням повстанських організацій Великої України. Поет з Кавказу Гурам Петріашвілі проводив паралелі Визвольної боротьби проти московської навали двох братніх народів – грузинського та українського. Вчитель з Ічкерії Мухамед Гадзієв підтримав наш почин від імені чеченського народу. Промовляли історики Андрій Демартино, Володимир Сергійчук, Ярослав Тинченко та Юрій Ляшко. Почули ми й слово нащадків холодноярських отаманів Якова Мамая-Щириці та Івана Лютого-Лютенка – Олекси Щириці та Бориса Козленка. А правозахисник Юрій Мурашов несподівано запропонував обрати Почесним головою Історичного клубу “Холодний Яр” Василя Кука, що й було одностайно підтримано.
17 СЕРПНЯ 2001 Р. В КИЇВСЬКОМУ МІСЬКОМУ БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ ВІДБУЛАСЯ ДРУГА КОНФЕРЕНЦІЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”, В ЯКІЙ, ОКРІМ ІСТОРИКІВ, КРАЄЗНАВЦІВ, ГРОМАДСЬКИХ ДІЯЧІВ, ВЗЯЛИ УЧАСТЬ НАЩАДКИ ПОВСТАНСЬКИХ ОТАМАНІВ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ДОБИ УНР: НАЩАДКИ ОТАМАНІВ ЧУЧУПАКІВ, ПАНАСА КЕЛЕБЕРДИ, ІВАНА ЛЮТОГО-ЛЮТЕНКА, МАРКА ШЛЯХОВОГО, ОВСІЯ ГОНЧАРА-БУРЛАКИ, ІВАНА ГАЙОВОГО-ГРИСЮКА, ЯКОВА КОЩОВОГО, ГАВРИЛА ЧОРНОГО-КУРЕДИ ТА СТАРШИНИ АРМІЇ УНР ВАСИЛЯ БУДЗІЛА.
КОНФЕРЕНЦІЯ УХВАЛИЛА ЗВЕРНЕННЯ ДО ВИЩОГО КЕРІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, В ЯКОМУ, ЗОКРЕМА, ГОВОРИТЬСЯ: “МИ, НАЩАДКИ КОЗАКІВ І СТАРШИН ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, ЇХНІ ДІТИ, ПЛЕМІННИКИ, ОНУКИ ТА ПРАВНУКИ, А ТАКОЖ УЧАСНИКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІНШИХ ЕПОХ, КОЛИШНІ ПОЛІТВ’ЯЗНІ, ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ ТА ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ, ІСТОРИКИ, КРАЄЗНАВЦІ, НАУКОВЦІ, ПИСЬМЕННИКИ, КІНОРЕЖИСЕРИ, ЖУРНАЛІСТИ ТА ПРЕДСТАВНИКИ ІНШИХ ПРОФЕСІЙ, ЗВЕРТАЄМОСЯ ДО ВАС З ПРОХАННЯМ ВИЗНАТИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАШОЇ БАТЬКІВЩИНИ ГЕРОЯМИ УКРАЇНИ… У ОФІЦІЙНИХ ВІДМОВАХ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ КОЗАКАМ І СТАРШИНАМ УНР ЧІТКО ПРОСТЕЖУЄТЬСЯ ВИЗНАННЯ ПРАЦІВНИКАМИ ПРОКУРАТУР ПОЛІТИЧНОГО МОТИВУ БОРОТЬБИ. ПРОКУРОРИ НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ ОЧЕВИДНОЇ ІСТИНИ, ЩО КОЗАКИ І СТАРШИНИ АРМІЇ УНР ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ БОРОЛИСЯ ЗА ВЛАДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. І САМЕ НА ЦІЙ ПІДСТАВІ ВІДМОВЛЯЮТЬ ЇМ У РЕАБІЛІТАЦІЇ. НИНІШНЄ ПОКОЛІННЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, БАЧАЧИ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ У СТАВЛЕННІ ДО ТИХ, ХТО ПРОЛИВАВ КРОВ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, НАВРЯД ЧИ ЗАХОЧЕ ПОВТОРЮВАТИ ЇХНІЙ ШЛЯХ, АДЖЕ ДЛЯ НИХ СТАЄ ОЧЕВИДНИМ, ЩО ВИКОНАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ОБОВ’ЯЗКУ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ ВЕДЕ В ІСТОРИЧНЕ ЗАБУТТЯ… ЧАС ВЖЕ ЧІТКО І ЯСНО ЗАЯВИТИ, ЩО УНР ТА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, ЯКА ІСНУВАЛА У 1918 Р., Є ПРЕДТЕЧАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, А КОЗАКИ І СТАРШИНИ ДІЄВОЇ АРМІЇ УНР І ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО, Є ОБОРОНЦЯМИ РІДНОГО КРАЮ, А ОТЖЕ МАЮТЬ БУТИ НЕ ТІЛЬКИ РЕАБІЛІТОВАНІ, АЛЕ Й ВШАНОВАНІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ, ЯК НАЦІОНАЛЬНІ ГЕРОЇ”.
У РАМКАХ КОНФЕРЕНЦІЇ ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ФІЛЬМУ “НЕЗГАСИМИЙ ОГОНЬ ХОЛОДНОГО ЯРУ” (ВИРОБНИЦТВО КІРОВОГРАДСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЇ ЗА УЧАСТЮ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”, РЕЖИСЕР ВОЛОДИМИР МОЩИНСЬКИЙ, АВТОРИ СЦЕНАРІЮ РОМАН КОВАЛЬ І МИКОЛА ХОМАНДЮК). ВЕЧІР, ЯКИЙ ВІДБУВСЯ ЗА ПІДТРИМКИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ОБ’ЄДНАННЯ “ДЕРЖАВНА САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ” У ВЩЕРТЬ ЗАПОВНЕНОМУ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ, ПРОЙШОВ НА ВЕЛИКОМУ ЕМОЦІЙНОМУ ПІДНЕСЕННІ.
І ось настав січень 2007 року. 19 січня в тій же конференц-залі відбувся вечір з нагоди 10-ї річниці від дня створення Історичного клубу “Холодний Яр”. Перше слово, як завжди, було за кобзарем. Сивочолий Василь Литвин почав з пісні “Отут, з Трипілля” на слова Михайла Іванченка, сина сотника Вільного козацтва. Отут з Трипілля наш пречистий виток
І неперервна в часі борозна,
А сизе жниво копитами збито,
Як безкінечних битов віщий знак.
…
О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд. Як стихли струни бандури, до мікрофона підійшов президент клубу Роман Коваль. “Про нашу роботу за ці 10 літ можна сказати багато, – сказав він. – Але я обмежусь однією фразою: випущено у світ десятки книг, сотні радіопередач, оприлюднено тисячі невідомих документів нашої Визвольної боротьби, проведено з дві сотні вечорів пам’яті, меморіальних заходів, презентацій нових книг, знайдено і впорядковано 12 могил учасників Визвольної війни та членів їхніх родин, замордованих нещадними окупантами… І все ж про могили мушу сказати ширше, бо хочу, щоб наша ініціатива була підтримана й іншими, братніми нам, організаціями. Силами нашого членства, друзів з “Тризубу” та інших організацій, а також рідних повстанців ожили могили: Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, його матері Оксани та тітки в с. Мельники, тепер Чигиринського району Черкаської області; холодноярців Прохора Івановича Деркача, Гаврилка-“Полтавця” і Петра Оверковича Токовенка на тому ж кладовищі; отамана Галаки (Івана Васильчикова) на кладовищі с. Пилипча Чернігівської області; Марка Шляхового, отамана 2-ї Київської повстанської селянської дивізії, на кладовищі с. Глеваха Васильківського району Київської області; отамана Івана Черпака-Штурби та його товаришів в урочищі Пупків біля с. Глибоке, тепер Бориспільського району Київської області; кількох сотень мобілізованих до Армії УНР юнаків з Бердичивщини і Літинщини, безжально порубаних примаковцями 25 березня 1919 року у Літині, тепер Вінницької області; орловецьких дівчат Якилини Євменівни Пелюхно, Ярини Андріївни Плигач і Ольги Архипівни Осадчої, зарубаних будьонівцями на Недашківській греблі в лісі між Млієвом і Орловцем, тепер Городищенського району Черкаської області; Чорного Ворона (Миколи Шкляра) та козаків його відділу – від 200 до 300 чоловік (в урочищі Чорний Ворон під селом Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області); козаків отамана Орлика (Федора Артеменка), в лісі неподалік Клавдієвого Київської області; Євгенії та Миколки Бондаренків – дружини і півторарічного сина цибулівського отамана Миколи Кібця-Бондаренка, яких закатували більшовики восени 1920 року в с. Чорнолісці. Не забуваємо ми навідуватися і до могил січових стрільців під Мотовилівкою та на кладовищі села Дідівщина Фастівського району, які відродили члени Братства вояків ОУН-УПА та інші добродії”.
І знову залунала бандура. Піснею “Ой полети, галко” Василь Литвин відтворив часи руйнування Січі. Ой ви, запорожці, хлопці молодії,
Та де ж вашії списи?.. І ожили голоси козаків… Від імені козацького братства бойового звичаю “Спас” вітальне слово мовив Олександр Корнієнко, який разом із друзями-спасівцями не один раз брав участь у меморіальних заходах Історичного клубу в Холодному Яру. Він наголосив, що й надалі “Спас” всіляко підтримуватиме холодноярців.
Високо оцінив діяльність історичного клубу і Тарас Рондзістий, заступник директора Центру національного відродження ім. Степана Бандери. А вишкільний референт Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери Зеновій Багрій наголосив на винятковій важливості праці клубу “Холодний Яр” з повернення історичної спадщини та правди і його наполегливої боротьби з перекрученнями нашої історії.
Промовляв і член Проводу ОУН, провідник Київської міської організації Богдан Червак. Зокрема він сказав: “Раніше тільки на Західній Україні було утверджено культ борців за свободу нашої Батьківщини. Тепер завдяки величезній роботі Історичного клубу “Холодний Яр” і на Східній Україні утвердився культ героїв, борців за Самостійну Україну”.
Від музичного гурту “Гайдамаки” привітав історичний клуб Іван Леньо. Почули присутні й пісенне вітання від Тризубого Стаса. Слово про Історичний клуб “Холодний Яр” сказала й поетеса Антоніна Литвин. Вона наголосила, що вічно житиме народ, який пам’ятає своїх героїв. Наприкінці виступу прочитала вірш “Встане гетьман”: В наших жилах предків кров гаряча,
І падіння, й злети омива,
Рідний край за вірність всім віддячить,
Встане гетьман! Блисне булава! Надійшла пора представляти нові видання історичного клубу. Віктор Рог розповів про головний твір видатного українського мислителя Дмитра Донцова “Націоналізм”, в якому визначено причини занепаду української державницької думки та окреслено шляхи досягнення національного ідеалу. А Роман Коваль розповів про історію перевидання спогадів Якова Гальчевського “З воєнного нотатника” та про зміст книги, в якій розповідається про службу українського старшини у Війську Польському, польсько-німецьку війну 1939 року й перебування в німецьких таборах.
Підсумок вечору підбив Василь Литвин. “Славна пам’ять про героїв України оживає, коли наш розум і серце зливаються в співзвучності з ідеями і вчинками оборонців рідного краю від ворожого засилля, – сказав він. – Тільки історія героїчного минулого батьківщини визначає хто ми – чи славні козаки, чи зрадники, чужинцям угідники, чи терплячі раби. Тож читаємо книги Історичного клубу “Холодний Яр”, пізнаваймо самі себе, хто ж ми є за духом!”
Якщо підводити підсумок десятилітній праці Історичного клубу “Холодний Яр”, то необхідно відмітити вагомий внесок таких його членів – Костянтина Завальнюка, який наполегливо і плідно працює в Державному архіві Вінницької області; Геннадія Іванущенка, директора Державного архіву Сумської області; Володимира Коротенка, працівника Державного архіву Полтавської області; Богдана Легоняка, директора Медведівського краєзнавчого музею; Юрія Ляшка, директора Кам’янського історичного музею; Василя Білошапку, завідувача фондами Олександрівського історичного музею; директора філіалу “Суботів” Чигиринського заповідника Віктора Гуглю, В’ячеслава Шкоду, хранителя фондів Знам’янського історичного музею; невтомного дослідника спадщини отамана Устима Кармелюка Володимира Вовкодава, лауреата премії ім. Якова Гальчевського; Павла Стегнія, який ще 2001 року захистив дисертацію на тему “Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921 – 1923 рр.”; вчителя історії з Вінниці Тараса Беднарчика та його батька Романа, організаторів краєзнавчих експедицій на Поділля; історика і публіциста Віктора Рога; письменника Леоніда Череватенка, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка; інженера-винахідника Рената Польового; Гурама Петріашвілі, автора десятків фільмів про українську культуру; Олександра Косіненка, Петра Гогулю, Андрія Мартиненка, Тетяни Косенко та Лідії Титаренко.
Окремо слід відзначити величезний внесок доброчинців з Черкас – Володимира Сапу та Анатолія Мандру, коштом яких було перевидано роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” і опубліковано книгу Романа Коваля “Коли кулі співали”, а також видавця Олександра Ткачука, коштом якого вийшли книги “Трагедія отамана Волинця”, “Повернення отаманів Гайдамацького краю” й інші видання. Не можна забути й внески багатолітнього спонсора наших видань Рената Польового, Андрія Коваля, Олега Горбаченка, Романа Проходи, Анатолія Сопільника та інших доброчинців.
Окреме слово подяки – кобзарям-бандуристам, які беруть участь у наших краєзнавчих експедиціях чи вечорах пам’яті, – Вікторові Лісоволу, Василеві Литвину, Тарасові, Святославу і Нелі Силенкам, Ярославові Чорногузу, Валерію Левандовському, Тарасові Компаніченку, подружжю Яницьких, Миколі Литвину, Раїсі Чорногуз, Михайлові Ковалю, Миколі Товкайлу, Василеві Лютому, Русланові Шевченку, Едуардові Драчу, Ігореві Рачку, Володимирові Єсипку, Василеві Нечепі, Романові Походні, Олегові Гусару, Оксані Захаровій, Олені Нечай та Наталці Кузіній.
У вечорах історичного клубу брали участь хори – “Гомін” Леопольда Ященка, “Чумаки” Василя Триліса, “Цвітень” Марії Пилипчак, “Родина” Катерини Оленецької, хор “Союзу українок”, гурт “Троянь”, ансамбль старовинної музики Костянтина Чечені, солісти гурту “Рутенія” Анатолій Сухий і Григорій Лук’яненко, гітаристи Ігор Якубовський, Віктор Колбун та Олена Голуб.
Сплели свої вінки пам’яті поетеси Антоніна Литвин, Ольга Страшенко та Галина Яблонська, письменники Василь Шкляр, Іван Драч, Сергій Плачинда, Анатолій Сопільник, Сергій Квіт, Валерій Шевчук, Галина Лозко, Іван Гнатюк, Олекса Мусієнко, Василь Юхимович, Олекса Мусієнко, Вадим Скуратівський, Борис Списаренко, Михайло Андрусяк, Олександр Сич, Ждан Шемет, Олесь Воля, Микола Шудря, Володимир Коломієць, Юрій Каплан, Микола Лисенко, Віктор Радіонов, “шістдесятники” Василь Овсієнко, Юрій Бадзьо та Левко Лук’яненко, історики Сергій Білокінь, Володимир Сергійчук, Євген Петренко, Ірина Пасько, Костянтин Гломозда, Михайло Ковальчук, а також легендарні учасники Визвольної боротьби у лавах УПА Василь Кук, Василь Галаса і Мирослав Симчич. Виступала на вечорах історичного клубу та її Ясновельможність гетьманівна Олена Павлівна Отт-Скоропадська.
Раді краєзнавці співпраці з “Тризубом” ім. Степана Бандери, МНК, “Патріотом України”, з козацьким братством бойового звичаю “Спас”, “Пластом” та іншими молодіжними і козацькими товариствами, звісно, і з колективом Будинку вчителя на чолі з Ларисою Мельник та колективом Українського радіо на чолі з Віктором Набруском, Валерієм Коліньком, Анатолієм Табаченком, Олексієм Березенком та Леонтієм Даценком, які відіграли винятково вагому роль у популяризації ідеї Визвольної боротьби нашого народу. Важливу роль у популяризації імен борців за українську державність відіграли і радіожурналісти Надійка Самуляк, Тетяна Теодорович та Анатолій Тарасенко.
Були на шляху і болючі втрати, адже смерть забрала з рядів історичного клубу дорогих нам людей: письменника і краєзнавця Миколу Петрова, одного з перших дослідників історії Холодноярської епопеї, народного артиста України Павла Громовенка, доктора медичних наук Віталія Западнюка, громадського діяча і правозахисника Юрка Мурашова, Лідію Чучупак-Завалішину, дочку начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака, героїню Визвольного руху Галину Грабець, дружину командира УПА-Південь Омеляна Грабця-“Батька”, письменника і громадського діяча з Великобританії Святомира Фостуна, громадського діяча Віктора Суковенка.
Попри велику роботу і чималі надбання, ми не досягли головного – реабілітації учасників Визвольного руху, а точніше – визнання їх героями України на державному рівні. У цій справі – повний морок, адже козакам і старшинам Армії УНР Генеральна прокуратура Самостійної України досі інкримінує участь у захисті своєї Батьківщини, членство в урядових партіях Центральної Ради, написанні “антирадянських статей”, участь у комітетах допомоги емігрантам. Це і нині називається “контрреволюційним злочином”. Висновки Генеральної прокуратури засвідчують, що її працівники є духовними нащадками вишинських, кагановичів і сталіних, бо вважають борців за волю України обґрунтовано засудженими і такими, що не підлягають реабілітації.
Станом на 2005 рік всі генеральні прокурори отримали від нас звернення про реабілітацію, як і всі голови Верховної Ради (і Мороз, і Плющ, і Литвин), всі прем’єрів, в тому числі і прем’єр Віктор Ющенко. Апелювали ми й до двох останніх президентів, але все марно. Відписку отримали тільки від міністерства юстиції. Інші ж просто промовчали. Та в розпач ми не впадаємо. Нам своє робить.
Закликаємо всіх, хто вважає себе не стільки політиком, стільки національним діячем, долучатися до роботи з увічнення пам’яті учасників Визвольної боротьби українського народу.
Вічна Їм слава! 
|
