1 грудня несподівано відійшов у засвіти подвижник української культури Василь
Тегза, засновник народного історико-етнографічного музею “Сріберна земля” у
с. Грушеве Закарпатської області.
Ще минулого року з родиною Горбаченків-Чучупаків ми були в цьому музеї. Тоді
Василь подарував мені надзвичайно цінний експонат – шапку січовика Карпатської
України, який відсидів 25 років за те, що хотів добра своєму народові. Я запитав
прізвище вояка. Василь сказав, що прізвище він призабув, але воно десь записано.
Вже з Києва я не раз збирався йому зателефонувати, щоб з’ясувати прізвище карпатського
січовика. І все відкладав, бо вирішив запитати, коли вітатиму його з Новим роком.
Але трубку вже підняв не він, а дружина Людмила. Вона й сповістила трагічну
новину. Отак осиротив Василь свого єдиного сина – не по літах серйозного і змістовного
хлопця Василька. Наврочую йому щасливу долю на тій стежці, якою йшов його Батько,
творець української культури і невтомний збирач її скарбів.
Мене з Василем познайомив у серпні 2004 року Олег Куцин. Саме він уперше привіз
мене у Грушеве. Після відвідання музею я написав статтю “Український подвижник
із Закарпаття Василь Тегза”. Ось уривок з неї: “Перше, що здивувало, коли увійшов
до будинку пана Василя – як же це дружина пана Василя Людмила терпить у своєму
будинку музей? Адже ще треба десь і жити... А тут тисячі й тисячі експонатів...
Василь Тегза хитро посміхнувся: “Це раніше терпіла... А тепер зрозуміла, яке
це багатство... Тепер кожна жінка на Закарпатті візьме мене з цією колекцією...”
Музей Василя Тегзи тісниться у кількох кімнатах. Тут, здається, немає сантиметру
вільного простору. “Сріберна земля” має 12 відділів: нумізматичний, філателістичний,
керамічний, вироби з металу, дерева, народний одяг, зброя, стародруки та інші.
Є в колекції музею і власні картини Василя Тегзи.
Читаємо довідку про “Сріберну землю” в буклеті “Музеї Закарпаття”: “Яскравий
приклад того, як у наш занадто стрімкий час виключно завдяки ентузіазму однієї
людини абсолютно безкорисно зберігається і примножується культура наших предків.
Кількості експонатів, що зібрані на невеликій площі в 3-х музейних кімнатах,
вистачило б, напевно на десяток виставкових залів. Окремі з них унікальні й
могли б стати окрасою будь-якого столичного музею. Серед них – рукописне “Євангеліє”
та ще 65 фоліантів релігійного змісту (XVIII ст.), старовинна церковна чаша,
ікона закарпатської школи живопису, перші українські гривні, рідкісні марки
багатьох країн. Окрім цього, в музеї зібрано понад 200 зразків одягу, переважно
гуцульського, пряльні станки з мотовилами, велика кількість предметів домашнього
вжитку (діжки, маслобойки, глечики, бербенички, розписані тарілки)”. Додам від
себе, що філателістична колекція становить 90000 марок, а нумізматична – 5000
монет.
У музеї все можна взяти до своїх рук, відчути енергетику стародавніх майстрів.
Можна навіть приміряти на себе деякі з експонатів. Так, відвідувачки можуть
вбратися в плаття, яким понад 100, а деяким близько 200 років, одягти пацьоркасті
з блискітками, монетами й пантликами віночки, в яких дівували їхні бабусі. А
юнаки можуть похизуватися в широкополих закосичених кресанях, вуйошах, ще й
із замашними лісорубськими топірцями в руках. А хто хоче, може взутися у дерев’яні
черевики, яким вже за дві сотні років. “Ви не уявляєте собі, – каже Василь Тегза,
– як це важливо для нинішньої юні, яку потрібно обороняти від очерствіння, іржавого
збайдужіння до її власного історичного й культурного прапракоріння...”
Отакий чоловік відійшов від нас!
Народився Василь Васильович Тегза 9 лютого 1951 р. в селі Березове Хустського
району Закарпатської області. Рано став сиротою. Дитинство провів у школах-інтернатах.
Вже тоді Василь виявив нахил до малювання. Фахову освіту здобував в Ужгородському
художньому училищі.
Все життя Василь малював, фіксуючи мальовничі пейзажі рідного Закарпаття, його
квіти та плоди, церкви, хати, криниці та старожитності… Якось сказав мені, показуючи
на полотно із зображенням старовинної дерев’яної церкви: “Цього року вона згоріла”.
Шкода, що зникла ще одна пам’ятка української культури, але ж як добре, що Василь
встиг її увічнити своїм пензлем!
Упродовж десятиліть Василь Тегза не тільки знаходив, але й реставрував тисячі
українських старожитностей. Окрім того, він був сміливим громадським діячем,
засновником Українського національного руху на Закарпатті наприкінці 1980-х
– на початку 1990-х років. Створював осередки “Просвіти”, УГС і УРП, членом
яких тоді був і я, Незалежну спілку художників Закарпаття. Не пройшла без нього
і Помаранчева революція…
Держава наша, звісно, нічим не допомогла подвижникові і ніяк не відмітила його
хист і винятково важливу для прийдешніх поколінь працю. Хіба в останній рік
життя закарпатські просвітяни відзначили Василя Тегзу обласною премією ім. Августина
Волошина.
Дай Боже, щоб його вірна дружина Людмила та син Василько зберегли від чужих
людей унікальну колекцію, а може, згодом і передали її до державного музею.
Коли я торкнувся цієї теми в розмові з пані Людмилою, вона з гіркотою сказала,
що їй вже натякнули, що треба дати хабара, щоб музей від неї прийняла держава.
Важко таке коментувати…
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, редакції газети “Незборима нація”
та наших читачів висловлюємо щирі співчуття та моральну підтримку родині Василя
Тегзи.
А Василькові бажаємо не сходити з Батькової стежки.
Роман КОВАЛЬ
|
