Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується
Микола ЩЕРБАК
Месницькі мечі
Далекі дні, овіяні грозою,
Вже відійшли у вічність, наче спів,
Та дихає понад Дніпром-рікою
Поривний подих вогняних вітрів.
Встає минуле – мрій і духу вияв,
І губиться, і знову вироста,
Як наш світильник на пригір’ях – Київ,
Як наша мука і ясна мета!
І в непокорі зводиться Трипілля,
Немов надія – промінь з глибини –
Із Вороньків, з Обухова – з довкілля –
Ідуть, ідуть, як месники, сини.
Ідуть у млу, засмаглі і уперті –
З-за хмар пробила громовісна мить!..
Ой не один дивився в очі смерті
Щоб Україна сяла, як блакить!..
Минулого не повернуть ніколи,
Та чути віку віщий передзвін...
Спадають зорі. Місяць робить коло.
Іде у бій Зеленого загін.
Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”
Не знаючи в пориві берегів.
Із-за Дніпра омріяна Держава
Підноситься, як сонце і як спів!
***
Гуде майдан, шумить майдан святково,
Куди не глянь: шинелі, сіряки...
А хто ж то, хто там промовляє слово?
Кого це так вітають козаки?
Чи це клекоче грізне Запоріжжя,
Чи засіяла невгамовна Січ?
...Іде весна по мокрих роздоріжжях,
І їй ідуть схвильовано навстріч...
Ідуть... ідуть... Як гомінкі потоки,
Рокочуть з гір, струмують звідусіль –
Пливуть колони на майдан широкий,
Несуть свою надію і свій біль!..
Надію й біль!.. Як розповім про біль я,
Що в грудях не стихає, не вмира!..
Гримить Трипілля, закипа Трипілля,
Як повінь повноводого Дніпра!
Гримить Трипілля!.. Жовто-сині стяги
Гойдаються на вітровім крилі.
Збудили душу в козака-нетяги
Журба віків, і кривда, і жалі...
Майдан притихнув... Промовля Данило.
Замовкли люди, та говорить кров...
Що ж так серця спрагнілі полонило,
Неначе шерех гіллям перейшов?!.
Вже досить мук... і тюрем, і Сибірів...
Наш Київ знемагає... Знов Москва
Несе неволю... Чуєте, як звірі
Лютуються – вовчиця завива...
У бій, козацтво! Мати-Україна
Чекає нас, синів-січовиків!
– У бій! У бій! – прорвалася лавина.
– За рідний край! – майдан полум’янів...
...– Благословіть нас, тату! – став Данило
І перед батьком голову схилив...
– Хай Бог благословить! – а серце нило.
– Хай Бог... – промовив...
Козаків розлив –
Жива вода, що рве й лама загати! –
Гримів Трипіллям! – У похід! В похід!
...Молився батько... Біля хати мати
Тривожно їм дивилася услід...
***
Бої... Фронти... Луна Трипілля!
Загомоніли лозняки...
Як буревій, що трощить гілля,
Дихнули гнівом козаки...
Гарячі коні рвуть вудила
І крешуть камінь. Ніч стара
Хрипить, конає скостеніла
По схилах сивого Дніпра.
Хрипить. Московським яничарам
Безвихідь б’є у береги...
І котить хвилі помста яра –
Вогненні хвилі навкруги!
Вогненні хвилі – згубні стріли,
Мов жах полями перейшов,
Аж в небі зорі побіліли,
Тамуючи загуслу кров.
– Ще, хлопці, ще! – як блиск із хмари,
Поривним помахом руки
Кресав отаман...
– Зайдам кари! –
Дихнули гнівом козаки...
***
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква горить – блискавицями зайдів зустріла.
Пан отаман, як грім...
У Черкасах сідлає коня.
Над Дніпром пролетить. У Таращі розпростує крила.
Як вогонь, він випалює й косить бур’ян-блекоту,
Із двосічним мечем викорчовує плем’я Батиїв.
У Трипіллі зітхне, як подивиться в мряку густу,
Де в диму клекотить і палає розтерзаний Київ.
Заскрегоче зубами, наморщить високе чоло,
Стисне в боки коня і, як вихор, шугне в надвечір’я...
Вільна Січ ожила, і козацтво, як мак, розцвіло.
Хвиля б’є в береги – розлилось українське безмір’я!
***
– На Канів, лицарі, до бою! –
Заграли сурмою кличі...
І вранці над Дніпром-рікою
Заблисли месницькі мечі!
– На Канів, лицарі!.. Гармати
Ударили, як грізний грім...
– Тікай, конай, кривавий кате!
Гори у шквалі вогнянім.
– Вгощайся! – рушилися кручі,
І мов валилася земля.
– Напийсь води! – Дніпро ревучий
В священнім гніві промовля...
Та раптом – що це? – крови плями?!..
Отамане! Чому поблід?!
Вхопивсь за груди... Смутно глянув,
Як похитнувся сірий схід...
Мигнула біля хати мати,
Немов жива і нежива...
Ревіли над Дніпром гармати
І пахла спалена трава...
***
– Спи, батьку! – він витер непрохані сльози
І хрипко промовив, козак сивобровий. –
– Нехай тобі сняться шаліючі грози
І лицарі вірні, і пісня з діброви...
– Спи, батьку!.. Трипілля твоє в узголов’ї,
І нива в колоссі, на жито багата!
Прислухайсь крізь сон, як гуде Придніпров’я,
Як славне козацтво січе супостата...
– Спи, батьку!.. І гримнули тричі салюти,
Відлунням відбилися гори й долини...
– Спи, батьку!.. Шаблюки, вогнем перекуті,
Горіли на сонці, як гнів України!
***
Зима минула... Одцвіла весна...
Зарослий Гощів їх прийняв у гості...
Землянки. Нетрі. Ліс. Трясовина.
Та неба шмат, та сонце в високості...
– І хто б міг думати в високу мить
Гарячих рейдів і стрімких походів,
Що доведеться на безлюдді жить,
Що висихатимуть бурхливі води
І тільки в снах жахтітимуть бої?..
– У снах? Ні, ні! Мене підносить мрія,
Що десь Петлюра... Уряд... Є свої!
Ми не самітні! Україна зріє,
Як світлий колос! Ще душа жива!
І кров у жилах закипа, іскриться!.. –
Промовив сотник, і його слова
Дописувала шаблею правиця...
– Так, сотнику! Ще є у нас мечі!
Лише б Зеленого!.. Ніхто не збудить
Отамана...
– Це добре, що вночі,
Коли пішли із похорону люди,
Подбали ми про вічний супокій –
Переховали Батька... Хижі звірі
Глумилися б у лютості лихій...
О, Божа сило! Бий їх, бузувірів!
Скарай їх, зайдів!
– Добре, що в ту ніч
Переховали й зброю... О надіє!
І мовив сотник: – Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум’ям повіє!
Вогнем із яру!.. Якось в темноті
Блукаючи, я вийшов на узлісся...
Блідий світанок зорі золоті
Гасив у небі... Наче камінь ніс я...
І враз – як в казці! – блиснули мені
Понад Трипіллям, пройнятим імлою,
Жаскі вогні, запалені вогні!
Мов блискавиці, кресані грозою...
Спливала мла, і густо бурий дим
Дихнув у сутінь, над Дніпром розлиту.
І я здригнувся... Довго ще ходив
І дивувався... Не заснув до світу...
Загомоніли лицарі: – Ні, ні!
То не вогні, то блиск мечів із яру,
Де ми сховали їх у глибині
На слушний час – на боротьбу, на кару!..
На слушний час!..
... І досі уночі,
Як Бог благословляє світло днини,
Жахтять із яру месницькі мечі –
Святі мечі за волю України!
З книги: Щербак М. Чебрець. Поезії. Київ: ПВП “Задруга”, 2004.
Редактор Дмитро Чередниченко.
| 
