Січень 1918 року. Ревуть гранати над Києвом. Стогне земля від стрілянини великих
гармат. Свистять на всі боки кулі, як ті бджоли... На Печерську йде бій між
москалями, які під керівництвом жидівки Бош підняли повстання проти Центральної
Ради, і військами Української держави, на чолі яких іде Слобідський курінь під
проводом Петлюри. Головною точкою бою є “Арсенал”, як одиноке джерело, звідкіль
можна дістати амуніцію. І тому як одні, так і другі вислали туди свої найкращі
сили. І там іде завзятий бій. Уже кілька днів українські війська переходили
в цім куточку в наступ і з великими втратами відходили. Тоді Петлюра дав наказ
стягнути до Царського саду всі війська зо всього Києва і перейти в рішучий наступ.
Побігли гонці в різні кінці міста і потягнулись до Царського саду з різних куточків
Києва невеличкі загони козаків...
Іде до них по Хрещатику і останній курінь Слобідської України. Іде бадьоро-весело,
якби йшли не у бій, а десь на прогулянку. Ідуть і цілою груддю співають “Ми
гайдамаки, ми всі однакі”.
Попереду йде хлопчик років дванадцяти, стрункий, синьоокий гуцул з гарними кучерями
і несе перед собою жовто-блакитний прапор. Цього хлопчика в ту пору увесь Київ
знав і звали його одні – Гриць, а другі – Гриша.
Ще в 1915 році, коли російські війська докотились аж до Карпат, з передових
ліній фронту повиганяли з сіл тих, що там мешкали, з одного боку, щоби не наражати
їх на небезпеку, а головне – паралізувати шпигунам роботу. Виселили таким чином
з села Жаб’я одну родину, жінку з маленькою донечкою (три-чотири роки) і хлопчиком
Грицем восьми років. Батько їх уже давно був в австрійській армії на Італійському
фронті. Ніякі просьби-протести не помагали, все мусили лишити і взяти з собою
лише те, що могли нести на собі. Посадили в потяги, як тих оселедців, і повезли
в далеку невідому дорогу.
За кілька днів доїхали до Києва. Тут зібралася сила вигнанців з різних кутків
Галичини і Буковини. Тут їх сортували, (вирішували) куди і кого відправити.
Назначили і родину Гриця кудись їхати... Хлопчик, якому батько і школа багато
говорили про столицю України Київ, пригадав собі, що тут колись були наші гетьмани
і князі. Ще в потягу не відходив від вікна, доки сонечко світило. І чого тільки
не передумала ця маленька голова. Як їхній потяг стояв у Києві, він уже не раз
пролізав через охорону жандармів і все вискакував зі станції, щоб подивитися,
який той Київ. Не було куточка на станції, де Гриць не заглянув би.
У цей час мати Гриця і його сестра вже сиділи в потязі, щоб їхати далі. Народу
набилось багато... Тут загудів потяг, рвонув зі всією силою вперед, штовхнув
назад і поїхав у назначене місце. В цей час прибіг Гриць… Заплакав він сердечними
сльозами, побачивши хвіст потягу... Щосили закричав “Мамо, мамо!”, та й побіг
за потягом. Побачив це машиніст, що вертався з роботи. Шкода йому стало хлопчика
і побіг він доганяти Гриця. Ледве, ледве догнав. Але де там! Хлопчик і слухати
не хоче залишатися тут без мами. Б’ється і дряпається як дике звірятко... Машиніст
легенько забрав хлопця на руки, пригорнув до себе і відніс до своєї хати.
Гриць пару днів плаче, їсти не хоче, нічого не п’є і все збирається втікати,
мамуню шукати. Та добре, любе серце його опікуна зробило своє діло. Хлопчик
потрохи почав призвичаюватися до свого приятеля, почав їсти і пити. Оповів опікуну,
як їх викинули з села, як мати плакала, як душно було їхати потягом до Києва,
бо вагони були товарові. У вагонах темно і лише з двох боків маленькі вікна,
в які він цілу дорогу дивився, яка то мила і гарна Україна. Сказав, що в селі
його кликали Грицько Гуцул. Оповів, яке гарне їхнє село, які гарні кругом гори,
а одна з них далеко в білій шапочці стоїть. І ще багато оповів, що тільки пригадала
його дитяча пам’ять.
Гриця полюбили всі робітники і сусіди його нового батька Павла Черняхівського…
Почав Гриць і до школи залізничників ходити. Там він дуже добре вчився, а вечорами
йому оповідали про Київ та про минуле України. Водили його і до Лаври, і на
майдан, і в музеї, і скрізь-скрізь. Так тягнулося до революції 1917 року, до
березня. І як тільки почали формуватися українські частини, Черняхівський записався
в одну з них і разом з собою забрав туди й Гриця.
Гриць став козаком. І на муштру ходить, і на обід, і на варту зі своєю частиною
іде, а на обід біжить і ніколи не забуває своєї дерев’яної ложки. Черняхівський
йому подарував малий український прапор із тризубом посередині. І Гриць того
прапора ніколи не залишав, а все з ним ходив... Так він і тепер зі своїм прапором
ішов на підмогу отаману Петлюрі, ішов відібрати від ворога “Арсенал”.
Був полудень. Українці приготувались до наступу, поставили дві гармати й прямою
наводкою гранатами розбили двері “Арсеналу”. Козаки кинулися вперед, та ворог
стрінув їх таким вогнем, що передні почали відходити. В цей час прийшов до царського
саду курінь Слобідської України... Гриць побачив, що гранати розбили двері “Арсеналу”,
кинувся вперед з криком: “Смерть ворогу! Слава Україні!” Всі козаки, і ті, що
відходили, повернулись і кинулися за Грицем… І “Арсенал” був взятий нашими козаками.
Це була велика радість, радість, а разом і велике горе, бо під самими воротами
“Арсеналу” лежав убитий Гриць. Всі плакали за цим лицарем-героєм, за цим незабутнім
хлопчиком.
Поховали Гриця на Аскольдовій могилі. Домовину ніс сам Черняхівський. Нікому
не дав. Всі присутні… плакали сердечними-болючими сльозами. В домовину поклали
і його прапор, а могилу засипали квітами...
Спи спокійно, любий Грицю, ти зробив для України велику роботу. Ти навчив наших
дітей, як треба любити свій рідний край!.. Вдячна мати Україна тебе ніколи не
забуде... Хай земля для тебе буде легкою!
Володимир СІКЕВИЧ, генерал-хорунжий Армії УНР
|