11 лютого 2011 р. в Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України з великим успіхом відбулася прем’єра фільму Романа Коваля та Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський” – про боротьбу за Самостійну Україну поручника Армії УНР, осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, автора роману “Холодний Яр”.
Синій зал не вмістив усіх, хто прийшов на прем’єру. Люди впритул стояли в проходах, а кілька сотень людей не могли навіть увійти до зали. Тоді адміністрація Будинку кіно запропонувала екстраординарний крок – перенести демонстрацію в Червоний зал. Цей зал (на 670 осіб) ледь вмістив усіх охочих.
Фільм викликав інтерес у багатьох відомих людей. У залі можна було помітити письменників Івана Драча, Михайла Наєнка, Ольгу Страшенко, Наталю Осьмак, Гриця Гайового, Василя Трубая, Петра Осадчука, народного художника України Феодосія Гуменюка, режисерів Олександра Рябокриса, Леоніда Мужука, Олеся Янчука та Івана Сергієнка, скульптора Руслана Найду, професора Володимира Черняка, редактора “Літературної України” Сергія Козака, журналістів Емму Бабчук, Олену Артюшенко, Костянтина Диканя та Ростислава Мартинюка, борців за волю України Василя Овсієнка та Олеся Сергієнка, оператора Павла Щирицю (творця першого фільму про боротьбу в Холодному Яру під проводом Василя Чучупака), кобзаря Ярослава Чорногуза, співаків хору “Гомін” та багатьох інших творців української культури. Була й присутня родина Чучупаків на чолі зі старійшиною роду Володимиром Дем’яновичем Чучупакою та представники інших повстанських родів.
Розпочався вечір з лемківської пісні “Кедь ми прийшла карта”. Її виконали Тарас Силенко та Олексій Кабанов. Потім до учасників презентації звернулися заслужений артист України Петро Бойко і письменник Василь Шкляр. Слово їхнє було лаконічне, глибоке і тепле.
Кінокартину, як виявилося, знімали 7 операторів. Зйомки відбувалися в Холодному Яру, в Мельниках, Матвіївці, Розумівці, Цибулевому, Чорнолісці, на хуторі Буда, в Києві та на Київщині. Окрім мальовничої природи Холодного Яру, у фільмі було широко використано документальну кінохроніку Першої світової війни, Визвольної війни 1917 – 1920-х років, II Речі Посполитої, СССР, Другої світової війни, фотографії із приватного архіву Юрія Горліса-Горського та постановочні сцени, в яких взяли участь військово-історичні клуби з Києва і Кам’янця-Подільського. Впродовж фільму звучала музика гурту “Хорея козацька” та пісня “Чи чули сте, миле браття” у прекрасному виконанні Тараса Силенка і цимбаліста Олексія Кабанова. Слово Юрія Горліса-Горського оживив заслужений артист України Петро Бойко. Від імені дружини Юрія, Галини Городянин-Лісовської, з екрану талановито промовляла журналістка Ірина Ільченко.
Фільм зворушив глядачів до сліз. Під час його перегляду не раз лунали оплески та вигуки “Слава Україні!”.
Прем’єру завершив чудовими піснями про Визвольну боротьбу кобзар Тарас Компаніченко.
Після перегляду на сцену вийшли творці фільму, в тому числі й виконавці головної ролі – Тарас Дунський (у дитинстві) і Владислав Куценко. Особливо зворушив виступ 12-річного Тараса. Виявляється, він уже прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Чорних запорожців” Петра Дяченка, “Отамана Орлика” Романа Коваля та інші книги про Визвольну боротьбу українського народу.
Виступив і холодноярець Петро Билина, який на своєму “Ланосі” днями возив кінознімальну групу, не беручи плати за свою послугу. “Як на мене, головний висновок фільму, – сказав він, – полягає в тому, що до ворога ми повинні ставитися так само непримиримо як і Юрій Горліс-Горський, а до товаришів – толерантно, як і він”.
Глядачі щиро вітали Василя Шкляра зі здобуттям Національної премії ім. Тараса Шевченка за роман “Чорний Ворон”. Василь Шкляр у відповідь дякував творцям фільму за видатну роботу.  

1946 року, в таборах переміщених осіб у Німеччині, Юрій Горліс-Горський не мріяв, як багато інших емігрантів, виїхати до США в пошуках спокійнішого життя.
Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру.
Видно, вірив, що сюди ще повернеться.
І він повернувся. І не тільки своїми книгами.
9 жовтня 2010 р. в селі Мельники, колишній “столиці” Холодного Яру, йому поставлено пам’ятник, а ось тепер знято про нього фільм.
Він заслужив на таку пам’ять, адже він 30 літ захищав Україну із самопосвятою, залишаючись, попри страшні випробування, товариським і людяним.
Його життя – це приклад, як треба любити Батьківщину.
Вшанування Юрія Горліса-Горського та Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака продовжаться 17 квітня в Холодному Яру.

Роман КУРИЛО
Кадр з фільму “Юрій Горліс-Горський”

Євген МАЛАНЮК

Увага!

У ч. 1 “НН” за цей рік у статті Дмитра Проданика “Сотник Василь Онищук” допущено помилку. Необхідно читати так: “Поруч з ним лежав поранений від розриву міни хлопець із с. Раковець Данило Сенчак (його рідний брат)”.
Просимо вибачення!

Ред.

“У зверненні до селян Ларика Власенка-“Плисаки”, ад’ютанта отамана Орлика, є такі слова: “Наші події, які ми творили, будуть записані наколись письменниками в історії золотими буквами. Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів-селян, матерів і сестер!”
Пророцтво справдилось.
Не тільки історики, але й письменники звертаються до лісової творчості гайдамаків ХХ століття, оспівують героїзм селян, які взяли в руки зброю, щоб захистити землю і волю.
Стверджую, що роман Василя Шкляра і є отими золотими буквами, про які писав Ларик Власенко-“Плисака” із села Плисецького, що на Фастівщині”, – так я почав свій виступ на презентації роману “Чорний Ворон” Василя Шкляра 27 листопада 2009 року. Минуло трохи більше року, й Шевченківський комітет абсолютною більшістю визнав, що “букви” Василя Шкляра такі золоті!
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція “Незборимої нації” вітають Василя Шкляра з найвищим літературним визнанням – Національною премією ім. Тараса Шевченка, та бажають не полишати теми Визвольної боротьби і своїми “золотими буквами й далі увічнювати подвиг борців за волю України.
“Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів-селян, матерів і сестер!”

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газета “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

У неділю 17 квітня 2011 р. в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області відбудеться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та Юрія Горліса-Горського, автора документального роману “Холодний Яр”.
Збір у центрі села Мельники о 10.30 на розі вулиць Холодноярська та братів Чучупаків (біля повороту на кладовище, де священики проведуть панахиду на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярців).
Після покладання квітів до монументів на місці останнього бою Василя Чучупака, заплановано реконструкцію бій холодноярців із більшовиками. Після посвячення зброї на берегах Гайдамацького ставу, що неподалік Мотриного монастиря, буде проведено поминальний обід.
З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, із Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин чи Суботів – Новоселицю.
16 квітня, в суботу, опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області заплановано вшанування отамана Чорного Ворона та демонстрація фільму “Юрій Горліс-Горський”.
Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, народних депутатів всіх рівнів, читачів “Незборимої нації”, “Шляху перемоги”, всіх небайдужих.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Довідки: 044-242-47-38
Koval_r@ukr.net
kovalroman1@gmail.com

“Сини мої, гайдамаки”

День 5 лютого видався дощовим та вітряним. Але негода, що так несподівано розгулялася, не стала на заваді великій групі українських патріотів з ВО “Свобода”, КУН, ОУН, Спілки офіцерів України, Українського козацтва, молодіжних організацій та поодиноких представників націонал-демократії зібратися в селі Воронькові біля пам’ятника козакам Вороньківської сотні, що полягли за волю України. Зібрались, щоб віддати шану подвигу своїх земляків...
Саме цього дня далекого 1919 року сотник Іван Черпак повів свою сотню, що складалася з вороньківських, бориспільських та баришівських повстанців, у бій проти червоної більшовицької орди, яка сунула на Київ.
Поблизу села Коржі Баришівського району біля залізничного мосту через річку Трубіж невеликий і погано озброєний загін українських козаків заступив шлях окупантам. Сили були нерівні. Проте героїчний спротив повстанців на кілька днів затримав ворога на підступах до столиці. Затримали ціною власних життів, оскільки більшість їх з того бою не повернулася. За тими ж, кому разом зі своїм командиром пощастило залишитися в живих, довгий час полювали чекісти.
Комуністична влада робила все можливе, щоб назавжди стерти спогади про хоробрих і мужніх бійців козацької сотні, котрі в тяжкий час випробувань стали на захист свого краю. А людська пам’ять виявилася сильнішою за всі заборони і замовчування...
На місці того легендарного бою і тепер несе свої води швидкоплинний Трубіж, а холодний зимовий вітер провіває мало не до кісток кожного, хто туди приходить. Виникає питання: як же ті хлопці бились у таких умовах? Мабуть, їх гріла і давала їм сили рідна земля, яку вони до останнього захищали від загарбників.
На воду Трубіжа лягли живі квіти, котрі якимось незрозумілим, містичним чином раптом поплили проти швидкої течії і зупинилися під залізничним мостом. Може, саме тут холодна вода річки змішалася з кров’ю Героїв у далекому 1919-му...
З кожним роком усе більше і більше українців приходитиме на це місце, а поруч із залізницею підніметься насипаний ними курган. Герої не вмирають, вони повертаються до нас через десятиліття забуття і темряву брехні та облуди. Повертаються, щоб бути поруч з живими і підтримувати їхній дух.

Ігор ПЕТРЕНКО,
депутат Бориспільської міської ради від ВО “Свобода”

Традицією для патріотичної молоді Києва стає вшанування холодноярських отаманів, які 9 лютого 1923 р. підняли повстання в Лук’янівській в’язниці. Як і торік, ініціаторами заходу стали лідер рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, голова київської “молодіжки” ВО “Свобода” Руслан Андрійко та студент Іван Стичинський.
На стіні Лук’янівської в’язниці хлопці встановили інформаційний стенд з іменами та прізвищами загиблих отаманів та історичною довідкою про повстання. Поклавши квіти та розвісивши на мурах та стінах сусідніх будинків інформацію про цю подію, юні патріоти заспівали гімн.
Невипадковою стала зустріч під мурами в’язниці із селянином з Черкащини, який закликав відвідати батьківщину славетних отаманів Чучупаків, Хмари та Гризла.
Радіє, що кияни не забувають подвиг холодноярців, Тамара Демидюк, племінниця отамана Дениса Гупала, який загинув під час повстання 9 лютого. В листі до редакції “НН” вона пише: “Минуло 88 років, як у Лук’янівській в’язниці загинули холодноярські, чорноліські та київські отамани та їхні козаки. В застінках вони не тільки не схилили голови, а й вчинили відчайдушну спробу вирватися на волю. 14 років тому, українське радіо вперше повідомило, що в цей день у Київському будинку вчителя відбудеться вечір пам’яті холодноярських отаманів, які поклали свої буйні голови 9 лютого 1923 р. в Києві. Цей вечір провів Історичний клуб “Холодний Яр”. Щиро дякую організаторам того пам’ятного вечора, бо ж та трагедія була тоді мало кому відома. Дякую і хлопцям, які торік і цього року вшанували мого дядька та його побратимів. Передавайте вітання і Василеві Шкляру зі здобуттям Шевченківської премії!”
До привітань на адресу письменника приєдналося багато українців, в тому числі й професор Вадим Шмирьов з Новосибірська. Він пише в листі до редакції: “Довідався, що Василеві Шкляру дали Шевченківську премію за “Чорного Ворона”. Дуже зрадів. Щиро вітаю його! Та хочу і Вас, пане Романе, привітати з цією дуже важливою подією. Це визнання важливості теми Визвольної боротьби українців у 1920-ті роки, якій Ви віддали так багацько зусиль. Усі це визнають і дуже Вам вдячні. Будемо сподіватись, що тепер ця тема набере ще більшого розголосу”.
Слава і вічна пам’ять нашим героям! Слава Україні!
Віримо, що дороги ще не раз зведуть патріотів – і в Холодному Яру, і на барикадах боротьби за кращу долю України.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА

13 лютого в Будинку кіно в Києві відбувся вечір пам’яті холодноярських отаманів, які загинули під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року.
У вечорі взяв участь письменник Василь Шкляр. “Що відчували ці зраджені та ув’язнені леви в той день, коли підняли своє останнє повстання? – запитав він. – Вони зробили це, адже для воїна найвища чеснота – загинути в бою. Весь світ знає і шанує японських самураїв з їхнім кодексом воїнської честі, але світ поки що не знає про наших отаманів, про наших повстанців, які жили і помирали як справжні воїни. Недруги дорікають мені, що в моєму романі “Чорний Ворон” забагато жорстокості, насилля. Що, мовляв, описані мною повстанці – це люди, для яких вбивство стало ремеслом. Але саме так воно і було! Для справжнього воїна вбивство окупантів – це ремесло. Що залишається робити, коли окупанти нищать твою націю, вирізають твою родину, топлять у крові твої рідні села? Лишається тільки війна”.
А голова Київської міської організації ВО “Свобода” Андрій Іллєнко заявив: “Популяризація визвольного ідеалу, поширення інформації про легендарну Армію УНР, про Холодний Яр, повстанський рух 1920-х років – це наш святий обов’язок і це єдиний шлях відновлення історичної справедливості. Коли ми розповідаємо українцям Наддніпрянщини, Донбасу чи Слобожанщини про Визвольну епопею 1917 – 1920-х років, коли приходимо до могил наших земляків, які воювали в лавах Армії УНР та повстанських загонів, це окриляє людей, вселяє в їхні душі гордість за свою велику націю. Московські окупанти витравлювали з народної пам’яті згадки про народну війну тих років. Вони хотіли зробити з українців безбатченків, замінити українських героїв на лжегероїв. І сьогодні ми бачимо, що різні імперські холуї хочуть нав’язати нам огидну брехню про те, що нібито націоналізм та Визвольна боротьба характерна тільки для Західної України, в той час як Велика Україна прийняла совєтську владу як свою. На цю брехню ми відповімо тотальною просвітницькою роботою, популяризацією наших славних предків, наших героїв з берегів Дніпра, які написали на своєму бойовому прапорі “Воля України або смерть!”. Ми не нащадки грушевських-винниченків, ми – нащадки Чорних запорожців та холодноярських отаманів!”
Учасникам вечора пам’яті допомогли глибше відчути козацький дух українських повстанців прекрасні пісні Сергія Василюка, лідера гурту “Тінь Сонця”.
Організатором вшанувань виступила Київська міська організація ВО “Свобода”.

Валентина ПЕРЕДЕРІЙ

У львівській школі № 31 вшановано видатного українського археолога та поета Бориса Мозолевського. Нагода поважна – 75 років від дня народження!
Дійство “Я воскресну в тридцятім столітті...” провели учні 6-Б та 7-Б класів. В основу було покладено уривки з творів Бориса Мозолевського, фрагменти його біографії та відеопрезентацію документальних світлин.
У вступному слові Ірина Васильків, ініціатор вшанувань, розповіла, що в далекому 1957-му, після раптового звільнення з лав військової авіації колишній пілот приїхав до Львова в пошуках праці, прожив тут деякий час. Працевлаштуватися не зміг, але наше місто полюбив, присвятивши йому кілька віршів. Працюючи на важкій і непрестижній роботі кочегара впродовж майже 13 років на підприємствах Донецька і Києва, Борис Мозолевський не опустив рук, а наполегливо вдосконалював себе на ниві красного письменства та історії, навчаючись заочно в Київському державному університеті.
Як студент історичного факультету під час першої ж археологічної експедиції інтуїтивно віднайшов сховок унікальних скіфських виробів у пограбованій ще в давнину Гаймановій могилі. Після цього вирішив присвятити археології усе своє подальше життя.
Вершиною його успіхів в археології стала золота пектораль, яку він знайшов у кургані Товста могила в червні 1971 року. Окрім цієї унікальної знахідки, Мозолевський зібрав більше половини експонатів Київського музею історичних коштовностей, що складає гордість української археології та історії.
Літературно-художню композицію талановито вели Христина Мильо та Роман Крутяк. Інші учні читали вірші – “Герри”, “Лежу один в долині серед ночі”, “Всьому свій час, всьому жорстока міра”, “Степе мій, полиновий і тирсовий”, своєрідний заповіт “Вітер провулком ридає”, ліричні строфи “Не барися, Марисю”, “Топки мої неситі”, “Червоний барбарис” та інші, які буквально просяться до шкільних програм, адже співмірні і співзвучні з творами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського та інших українських поетів ХХ століття. Діти читали вірші з почуттям. Кращими серед них були Роксолана Щетина, Софія Стасів, Лілія Динисюк, Божена Гарасимчук, Софія Кошова та Петро Козовий.
Закінчення дійства переповнений зал зустрів бурхливими оплесками. Це стало свідченням того, що близько сотні юних душ на все життя ввібрали в себе ім’я і славу Бориса Мозолевського, якого, на превеликий жаль, в Україні так мало знають.
Учасникам свята було подаровано електронні версії книги Бориса Мозолевського “Скіфський степ”.

Василь ГУМЕНЮК, упорядник книги “Яворівський архів УПА”

На світлині – учасники відзначення 75-річчя з дня народження Бориса Мозолевського. 4 лютого 2011 р.

Роман Коваль написав нову книжку – про “всесвітньо невідомого” скульптора, художника і поета Михайла Гаврилка, творця бурхливої шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. “Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої в минувшинї і не зневіреної в її велич”, – так оцінив мистецтвознавець Микола Голубець одну з робіт Михайла Гаврилка – проект пам’ятника Тарасові Шевченку. Називається книга “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. “До чого тут шабля? – здивується читач. – І що таке стек?” Стек – головне знаряддя скульптора, а шаблею та іншою зброєю Михайло в 1914 – 1920 роках боровся в лавах Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та на чолі повстанського загону за право жити і творити в Шевченковій Україні. Пропонуємо читачам “НН” розділ з цієї книжки під назвою “Шевченко в цісарській гімназії”.

Довідавшись, що в Чернівцях оселився скульптор Гаврилко, вчителі Кіцманської гімназії звернулись до нього з проханням зробити для їхньої гімназії пам’ятник Кобзареві – з нагоди його 100-літнього ювілею. Домовились про оплату, помешкання, харчування.
І Михайло потягом Чернівці – Лужани приїхав до повітового Кіцманя. Місто, обрамоване з одного боку лісом, справляло симпатичне враження і більше нагадувало село: вулиці чистенькі, без “брудної, чужоплемінної дітвори”, можна було зустріти і стріхи, люди високі, поставні. Гаврилко з ностальгією сказав: “Нагадує мені мій Миргород”.
Двоповерховий будинок Цісарської королівської українсько-німецької державної гімназії, для якої Гаврилко мав робити погруддя Тараса Шевченка, розташувався на просторій толоці посеред містечка. Скульптор одразу “взявся до праці – і помалу таки з кіцманської глини виростало з півтора природньої величини погруддя Шевченка”…
Ініціатива встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Кіцманській гімназії напевно належала її директорові, Агенору Артимовичу. Його батько, невисокого рангу залізничний урядовець, був українцем. Помер рано. Мати, німкеня, як видно, кохала свого чоловіка, бо виховувала дітей у переконанні, що вони українці. “Мала, дрібна, непоказна жінка взяла виховання своїх двох синів на свої горем прибиті плечі. Вона не тільки посилала їх до гімназії, але разом з ними “вчилася”. Дуже талановитий Аґенор вибився на першого учня: всі кляси переходив з відзначенням, так само здав “матуру”. Опісля університетські іспити складав з відзначенням, з надзвичайним успіхом зробив докторат. Був промований (іменований. – Ред.) на доктора філософії “суб аусспіцііс імператоріс” (sub auspiciis Imperatoris. – під егідою імператора. – Ред.), за що одержувало кілька подібних щасливців перстень “від цісаря”, як нагороду і признання”. Перстень був золотий та з діамантами, його давали лише за виняткові заслуги…
Коли помер перший директор Кіцманської гімназії, Сергій Шпойнаровський, перекладач поезії Тараса Шевченка на німецьку мову, Агенора Артимовича призначили на його місце з певними ваганнями, адже він, попри знання латинської, грецької, німецької, англійської, французької, чеської та, в меншій мірі, італійської мов, “дуже слабенько” володів українською, а “в українських колах у Чернівцях був мало знаний”. І все ж таки, орієнтовно у травні 1910 року, призначення отримав. За його попередника, Сергія Шпойнаровського, в гімназії, як і в інших навчальних закладах Буковини, панував німецький дух. Відтак під час вступу на посаду нового директора сеньйор учительського збору професор Гошовський вітав його за традицією німецькою мовою. Агенор Артимович відповів українською:
– Мої панове! Я дуже тішуся, що бачу таких молодих професорів. Ми будемо гарно працювати.
Після цих слів перейшов на німецьку, виправдовуючись, що він ще не зовсім гарно володіє українською.
– Мої панове! – сказав він. – Від щирого серця дякую за вітання, але мене вразило, що ви привітали мене німецькою. Ми ж українці, тож між собою мусимо послуговуватися на наших зібраннях українською мовою.
Враження було надзвичайне! Слова директора стали повною несподіванкою, вони були незвичні і майже революційні. “Представник уряду, ц. к. (цісарської королівської. – Ред.) Шкільної Ради, на офіційній конференції звертається до учительського збору на українській мові та заповідає уживання цієї мови під час майбутніх урядових чинностей”, – розповідав учасник тієї зустрічі Омелян Цісак.
Новий директор негайно взявся за українізацію закладу. Проводив її послідовно і планово. Закликавши на допомогу учителів, які зустріли нові віяння з великою радістю, дав їм оберемок німецьких формулярів і попросив перекласти на українську.
З перших днів шкільного року забезпечив опікунів класів шкільними щоденниками, видрукуваними українською мовою. Над дверми класів з’явилися нові таблички: “Кляса ІА”, “Кляса ІБ” і т. д., замість дотеперішніх ІА, ІВ, ІС... Декому з вчителів, серед них були й українці, новація не сподобалася, але Агенор Артимович на це не звертав уваги.
Згідно з урядовими приписами і дотеперішньою практикою навчання в гімназії відбувалося двома мовами. Українською вивчали лише математику, латинь і власне українську мову, всі інші предмети викладались німецькою.
Директор хотів провадити українізацію ширше, одначе цього прямо не міг зробити, бо за такі самовільні рішення центральна влада могла притягнути його до відповідальності. Він знайшов інший спосіб: на учительських конференціях нагадував про розпорядження влади вживати рідну для учнів мову для кращого засвоєння матеріалу. Навіть відповідні параграфи цитував. “На запит декого з учителів, у якому розмірі це робити, відповів: це лишається дано учителеві, він, мовляв, знає, як у даних випадках діяти. Ці директорські вказівки помалу входили в практику. Українською мовою почали послуговуватися при навчанні в таких предметах, як історія і географія, пізніше інших... Найдовше держалася німецька мова при навчанні грецької мови”.
Самовільну українізацію Кіцманської гімназії начальство толерувало, особливо після розділу Крайової шкільної ради на національні секції. Сприяло й те, що опікуном середніх шкіл був інспектор Антін Клим, українець, який заплющував очі на цю “аномалію”.
“Завдяки енергійному і розумному проводові та доброму доборові учительського збору гімназія в Кіцмані виросла на важливий і цінний осередок української культури. Численні учні напливали не тільки з недалекого Подністров’я, але і з інших галицьких гімназій, з яких польська влада викидала за “політику” (агітація при виборах, праця в сільській читальні, нелегальні самоосвітні гуртки тощо). Учительський збір стояв на висоті свого завдання. Були це молоді люди, працездатні, обов’язкові, а їх працею керував визначний, розумний і тактовний управитель. Праця горіла! Це мало додатній (позитивний. – Ред.) вплив на учнів, які теж пильно працювали”.
Українська мова в гімназії викладалась на високому рівні, бо її вчителі були учнями професора Степана Смаль-Стоцького! Вони творили український гурток, який гаряче підтримував політику директора. Лідером цього патріотичного гурту став учитель Микола Равлюк зі Снятинщини.
Агенор Артимович умів прихилити до себе не тільки серця вчителів та учнів, а і їхніх батьків, які приїздили “до дирехтора” запитати як вчаться їхні діти. “Приходить, бувало, такий ґазда в полотнянці, з широким саморобним капелюхом в одній руці, а з батогом у другій, його шкільний сторож (“терціян”) оголошує директорові, – згадував учитель української мови Омелян Цісак. – Директор негайно виходить йому назустріч, вітається з ним, просить до своєї широкої, гарно умебльованої канцелярії. Бере від нього капелюх, кладе на один з фотелів, бере батіг і кладе в кутку, саджає дядька на плюшевий фотель або на канапу, сам сідає поблизу, трактує його папіроскою (невідступні директорські плескаті “Дамеси”) і починає з ним розмову... про урожай, про його поле... родину і т. д., має терпеливість слухати його “епічних” оповідань… і вкінці доходять до справи, яка дядька привела до нього. Наші селяни не мали слів признання і похвали для “файного” директора!”.
Ось такий чоловік покликав Гаврилка зробити погруддя Кобзаря! Напевно, полтавець і буковинець припали один одному до серця: обоє ж були правдомовними, прямими, не терпіли викрутасів, з погордою ставились до брехні й облуди.
Гаврилко помітив, що українська мова директора часом зраджує йому, бо “нею він не говорив з дитинства. Вона вивчена, справляє йому певні труднощі”, які він, одначе, долає. Може, й тому директор говорив повільно, карбуючи кожне слово. А ось рухи його були, попри поважність, енергійні!
Про рівень патріотичного виховання у Кіцманській гімназії свідчить те, що погруддя Тараса Шевченка виготовлено коштом учнів, серед яких були й пластуни.
Пам’ятник поставили у вестибюлі гімназії. Відкриття було урочистим. Після доповідей відбувся концерт.
Пам’ятник викликав резонанс у мистецьких колах. Про це свідчить, зокрема, лист Володимира Ніжовського з Косова до студента прав Петра Білоскурського в Коломию (для скульптора Михайла Гаврилка) від 26 травня 1914 року. Ось його текст: “Дорогий товаришу! Прошу Вас, будьте ласкаві, подати менї, не зволїкаючи, до відома, кілько може коштувати бронзова копія з Вашого прегарного, як я чув, погрудя Т. Шевченка, котре Ви зробили для Кіцм. ґімназиї. Будьте ласкаві подати цїни всїх можливих відливів і комбінаций. Тутешнїй Комітет ювилейний хоче подбати про таке погрудя на памятник (але не має багато грошей), і я пишу отсе в імени Комітету. Жду нетерпеливо й цїлую Вас. Щиро Ваш Володимир Ніжовський, Канд. адв. в Косові”.
А журнал “Сяйво” повідомляв: “Бюст п. Гаврилкові удався в такій мірі, що він одержав замовлення на повторення цеї праці і тому одлив її із штучного каменя в числі кількох примірників”.
Але… Але вибухнула війна.
Царські полчища зайняли Буковину вже в серпні 1914 року. Якась російська частина стала на перепочинок у будинку гімназії, “в деяких кімнатах держали коней, все понищили, пам’ятник Шевченка розторощили на дрібні куски, а в природничому кабінеті повипивали (дослівно!) всякі “жабівки”, ”ящірівки” і інші “настоянки”. Було знищено й дві гарних бібліотеки – для учнів і вчителів.
Росія знову несла свою “культуру” в Європу. А “багато кіцманецької гімназійної молоді зголосилося в ряди Січових Стрільців”, щоб зупинити російську орду та відстояти своє право жити в Шевченковій Україні.

(Подається зі скороченнями)

Роман КОВАЛЬ

Шановні друзі! Хто хоче бути причетним до видання книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, просимо надсилати кошти у гривнях на такий рахунок: Львівський обласний благодійний фонд “Надії нації”, Україна, 79034, Львівська область, м. Львів, вул. Литовська, буд. 8, кв. 1; №Р 26002010019859 у Львівському відділенні ПАТ “Укрсоцбанк”, код банку (МФО) 300023; ІН 20856878, Україна, 79000, м. Львів, площа Міцкевича, 10.
Ця книга є спробою запізнілої спокути за наше безпам’ятство.
Історичний клуб “Холодний Яр”

28 березня 1912 р. у Богородчанах народився Олекса Гірник, який все своє життя присвятив боротьбі за волю Україну. Загинути він вирішив у вогні, в Каневі, біля могили Тараса Шевченка. Самоспалення здійснив на знак протесту проти колоніального становища України. У прощальному листі дружині він написав: “ Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”.

Хоч і здобув Олекса за польської влади середню освіту, та не міг улаштуватися на роботу: поляки вимагали покатоличення. Відтак пішов працювати в патріотичну організацію “Сокіл”, очолив Улад пластових новаків у Богородчанах. Хотів поступати на філософський факультет Львівського університету, але його призвали до Війська Польського.
Якось він висловився: “Остогидла осоружна польська армія. Хочу змінити конфедератку на мазепинку”. У березні 1937 р. військовий трибунал Речі Посполитої присудив рядовому артилерії Гірнику 5 р. і 3 міс. ув’язнення “за зраду Ойчизни”. Сидів у львівській тюрмі “Бригідки”, в острогах Кракова і Тарнова, Березі Картузькій. Під час німецько-польської війни у вересні 1939 р. втік із тюрми.
11 листопада 1939 р. поїхав у Стрий, щоб відновити давні зв’язки з підпіллям. Інтелігентно одягнений чоловік викликав у міліції підозру. В нього перевірили документи. Прийшовши на станцію, Олекса побачив, як енкаведисти із собаками заганяли в товарні вагони поляків, щоб вивозити їх у Сибір. Намагався захистити їх, тоді і його побили та запхали до вагону. На допитах відмовився давати покази. Хоч його тяжко били, він нікого не виказав. На цей раз Олексу засудили “за предательство Родины”.
8 років він карався на Уралі, пиляв ліс у тайзі, бив камінь у кар’єрах, працював на підземному заводі, неодноразово сидів у карцерах.
З табору вийшов глибокої осені 1948 року. На той час мати і молодша сестра померли, брат Федір загинув на фронті. Нікого з ровесників Олекса серед живих не застав: в одному тільки Дем’яновому Лазі загинуло 25 його товаришів із Богородчан.
Працював у Станіславі на цегельні копачем. 1949 року одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка повернулася із заслання. Наступного року в родині з’явися син Маркіян. У рік смерті Сталіна подружжя перебралося в Калуш, до брата Кароліни, греко-католицького священика Михайла Петраша, який повернувся із заслання. Тут 1954 року народився син Євген (у роки незалежності він став народним депутатом України).
Олекса страшенно переживав національний гніт і русифікацію, що наростали. Неговіркий, ззовні суворий, із природним почуттям справедливості, він був толерантний до людей різних національностей, але гостро реагував на несправедливість. Їздив із дружиною на Чернечу гору в Канів, де особливо, як оголений нерв, відчував трагічну бездержавність своєї Вітчизни. Його бентежила думка: “Чому я не звідав радощів вільної людини, що має свою державу, свою правду?” Знаходив відповідь у Тараса Шевченка, словами якого пересипав свою мову.
1976 року Олекса збудував на своїй садибі кухню з малою кімнаткою на другому поверсі, де мав тайник. У тій кімнатці він тривалий час писав листівки, спрямовані проти російської окупації і русифікації України. За свідченням знайомих, 1977 року Олекса дуже змарнів. Написав біля тисячі листівок (відомо 8 їхніх варіантів). У листівках були міркування про історичну долю українського народу, підтверджені цитатами з Тараса Шевченка.
У прощальному листі дружині 6 січня 1978 р. Олекса Гірник написав: “Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”. На столі залишив записку: “Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення! Олекса. 19.1.1978 р.”.
20 січня 1978 р. у Києві Олекса Гірник відвідав Святу Софію і Києво-Печерську Лавру (у сумці збереглися квитки). О 19 год. останнім автобусом виїхав до Канева. Мав сумку з двома каністрами бензину – на 2,5 та 1 л.
До Чернечої гори пройшов три кілометри проти сильного вітру. Тричі обійшов пам’ятник Тарасові Шевченку. Вибрав місце на нижній перетиці, на північному схилі Чернечої гори, за метрів 10 – 12 ліворуч від оглядового майданчика (там знайдено сумку, дві порожні каністри і запальничку). Дістав листівки і пустив на вітер, який порозносив їх. На гранітну брилу поклав прощальну духівницю: “Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. – 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!”.
Приблизно о 3 год. ночі 21 січня 1978 р. Олекса Гірник облився бензином і креснув запальничку… Обгоріле тіло в характерній для загиблих від вогню “позі боксера” виявив постовий міліціонер. Заступник начальника райвідділу міліції Олександр Гнучий викликав працівників міліції капітана Івана Терещенка та сержанта Романа Крамаренка. Вони визбирали близько 970 листівок. Кілька з них заховали. У спецкімнаті музею листівки перерахували і розсортували працівники облуправління КҐБ. Подальша доля листівок невідома. Каґебісти попередили працівників музею, щоб нічого не розповідали про подію. Попри сувору заборону КҐБ будь-що говорити про подію, саме від міліціонерів увесь Канів дізнався ім’я Олекси Гірника з Калуша. Віра Гнуча, дружина міліціонера, зачитувала 4 листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці.
У дружини Олекси Гірника в Калуші було проведено обшук. Їй сказали, що чоловік згорів в автокатастрофі. Допитали родичів.
Тіло оглянув і поклав у домовину лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко (згодом він опублікував низку статей і книжку про Олексу Гірника). Тим часом КҐБ поширював чутки, що згорів п’яниця чи то релігійний фанат.
Священик Михайло Петраш уночі в хаті Гірників відслужив панахиду. Порушивши заборону, син Євген відкрив домовину і попрощався з батьком.
Попри заборони й замовчування, щороку, 21 січня, упродовж багатьох років хтось на місце трагічного чину клав червону калину. Її розтоптували. 22 травня 1991 р. у Каневі побував Патріарх Мстислав (Скрипник). Він сказав: “Хтось може подумати, що Олекса Гірник – самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину – свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог його простить. Він усього себе віддав Україні, без останку. Могила Шевченка, Чернеча гора бачилися йому найпотужнішим вогнищем українського національного духу, і він приніс сюди полум’я свого великого серця. Олекса Гірник займе гідне місце в пантеоні найвидатніших борців української нації”.

22 січня 1993 р. в Калуші іменем Олекси Гірника названо вулицю, на його будинку встановлено меморіальну дошку з барельєфом. 28 травня 1995 р. в Богородчанах біля батьківської хати споруджено пам’ятний знак, у школі обладнано кімнату-музей Олекси Гірника. 1999 року створено Київський благодійний фонд ім. Олекси Гірника “Українським дітям – українське слово” (голова – народний депутат, просвітянин Юрій Гнаткевич). У січні 2003 р. відбувся вечір товариства “Просвіта”, присвячений подвигу Олекси Гірника.
На місці загибелі посаджено кущ калини. 2000 р. директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий (згодом міністр культури) встановив тут півторатонну брилу червоно-зернистого граніту. В музеї експонуються портрет, копія листівки Олекси Гірника. Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 р. за проявлені мужність і самопожертву в ім`я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Вічна пам’ять!

Василь ОВСІЄНКО

ЗВЕРНЕННЯ
У зв’язку з бездіяльністю міліції у пошуку та затриманні підозрюваних у вчиненні наруги над пам’ятками української історії

10 січня 2011 р. пам’ятний знак на місці, де мають установити пам’ятник голові ОУН Степанові Бандері в Луцьку, обмалювали червоною фарбою. Невідомі зобразили нацистську свастику із трьох його боків.
30 січня 2011 р. у Дніпропетровську зруйновано хрест на місці поховання козаків УНР.
1 лютого 2011 р. невідомі зірвали з постаменту пам’ятник жертвам Голодомору в Білгороді-Дністровському Одеської області.
8 лютого у Кривому Розі вандали розбили встановлений ще 2006 р. пам’ятник борцям за волю України. Пам’ятний хрест скинуто з бетонної підпори та розбито кувалдою.
Бездіяльність правоохоронних органів із приводу цих актів вандалізму на фоні масового переслідування патріотів України через пошкодження пам’ятника кату українського народу Сталіну в Запоріжжі підтверджує вибірковість переслідувань та розгортання антиукраїнської кампанії у країні (до відома: міськвиконком Запоріжжя визнав, що пам’ятник Сталіну встановлено незаконно).
Звертаємось до Вас із вимогами:
– негайно закрити всі сфабриковані кримінальні справи проти українських патріотів, негайно звільнити політично ув’язнених “тризубівців” у Запоріжжі та Івано-Франківську, припинити масові репресії членів Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери;
– надати інформацію щодо розслідування згаданих злочинів.
У випадку незадоволення наших вимог ми, українська громадськість, будемо вимагати звільнення високопосадовців у правоохоронних органах, які відповідають за безпідставне переслідування та репресії українських патріотів та за бездіяльність правоохоронної системи у розслідуванні злочинів проти українського народу.

Всеукраїнська організація “Жіноча Січ”

Пане Романе! Не можемо Вам надякуватись за “Чорних запорожців” Петра Дяченка. Багато описаних подій відбуваються в нашій місцевості. Всі села і містечка такі знайомі, рідні. Читаєш про Чорних і серце стискається від любові та ненависті, а рука тягнеться до шаблі. Раджу своїм друзям придбати у Вас цю та інші книги Історичного клубу “Холодний Яр”. Паралельно проглядаю книгу Костянтина Завальнюка “Провісники волі” (і всюди відчувається Ваша присутність!). Боже, які були герої, патріоти!.. А провід був чахлий.
Подивишся на теперішні українські села і серце розривається.
Як нас нищили північні людожери!
Вважаємо, що належимо до когорти тих, що б’ються до останнього набою і подиху. Живемо Україною. На кожному кроці відчуваємо як надійну підтримку Ваше могутнє плече. Міцно Вас обнімаємо.

Володимир КАРАТАШ, учасник повстання в Кенгірі,
автор спогадів “На барикадах Кенгіра”

Був на прем’єрі фільму “Юрій Горліс-Горський” у Будинку кіно. Фільм сильний і поліжанровий. Він нікого не залишає байдужим. Відтворена історична правда зводить нанівець дрібні недоліки картини. Важливо, зокрема, що є портретна схожість виконавця головної ролі на Юрія Горліса-Горського. Проте, на мою думку (як режисера і PR-консультанта за фахом) варто, все ж, було Владиславові Куценку зачесати волосся назад, як у головного героя.

Михайло РОЛЬ, портал “Воля народу”.

Я щиро Вас, нас усіх вітаю, що цей фільм так прекрасно розпочав своє життя. Ця дитинка ще зробить свою велику справу. Жалкую, що не зміг потрапити на презентацію, але душею був разом з товариством і радів.

Сергій АФАНАСЬЄВ, Київ.

Поздоровляю з прем’єрою фільму “Юрій Горліс-Горський”, де можна купити?

Микола КУЛІШОВ, Каліфорнія, США.

Я директор Українського кіноклубу Колумбійського університету у Нью-Йорку Юрій Шевчук. Звертаюся до вас у справі фільму про Юрій Горліса-Горського. Ми були б зацікавлені показати його в Нью-Йорку. Наш клуб – некомерційна освітня ініціатива. Тому ми не платимо за показ фільмів. Зате ми пропонуємо досить великий розголос і в Нью-Йорку і в інших містах, де ми постійно показуємо українські фільми. Ми націлені на міжнародного глядача, тому всі без винятку фільми показуємо із англійськими субтитрами. Ми будемо раді, якщо ви виявите зацікавлення у співпраці з нами.

Юрій ШЕВЧУК, США

Євгенія Степанівна Лещук
(7.09.1928, с. Квасів, тепер Горохівського р-ну Волинської обл. – 28.12.2010, Львів)

Кандидат медичних наук, автор 19 книг поезії, фотопоезіоальбомів “Берестечко. Свята дорога”, “Вічність Івана Богуна”, трилогії “Мій Храм”, книги “Волинський повстанець”, за яку нагороджена грамотою Головної булави Всеукраїнського братства ОУН-УПА; член Національної спілки письменників України, лауреат премії ім. Василя Стуса, голова фонду “Богун”, що мав не меті увічнити пам’ять полковника Івана Богуна, захисниця Козацьких могил під Берестечком, співець козацької слави та слави УПА, Почесний академік Універсальної академії, що діє під егідою ООН (у царині поезії), лауреат декількох міжнародних премій, зокрема Срібної троянди – це лише малий фрагмент біографії волинської козачки Євгенії Лещук. А ще вона сприяла відкриттю музею Лесі Українки в Ялті та хати-музею Лесі Українки в Сан-Ремо (Італія).
Похована Євгенія Лещук у рідному Квасові Горохівського району на Волині.
Земля їй пухом. Віна пам’ять!

Володимир КАРАТАШ з родиною і друзями
смт. Побузьке Кіровоградської обл.