Роман Коваль написав нову книжку – про “всесвітньо невідомого” скульптора, художника і поета Михайла Гаврилка, творця бурхливої шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. “Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої в минувшинї і не зневіреної в її велич”, – так оцінив мистецтвознавець Микола Голубець одну з робіт Михайла Гаврилка – проект пам’ятника Тарасові Шевченку. Називається книга “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. “До чого тут шабля? – здивується читач. – І що таке стек?” Стек – головне знаряддя скульптора, а шаблею та іншою зброєю Михайло в 1914 – 1920 роках боровся в лавах Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та на чолі повстанського загону за право жити і творити в Шевченковій Україні. Пропонуємо читачам “НН” розділ з цієї книжки під назвою “Шевченко в цісарській гімназії”.
Довідавшись, що в Чернівцях оселився скульптор Гаврилко, вчителі Кіцманської гімназії звернулись до нього з проханням зробити для їхньої гімназії пам’ятник Кобзареві – з нагоди його 100-літнього ювілею. Домовились про оплату, помешкання, харчування.
І Михайло потягом Чернівці – Лужани приїхав до повітового Кіцманя. Місто, обрамоване з одного боку лісом, справляло симпатичне враження і більше нагадувало село: вулиці чистенькі, без “брудної, чужоплемінної дітвори”, можна було зустріти і стріхи, люди високі, поставні. Гаврилко з ностальгією сказав: “Нагадує мені мій Миргород”.
Двоповерховий будинок Цісарської королівської українсько-німецької державної гімназії, для якої Гаврилко мав робити погруддя Тараса Шевченка, розташувався на просторій толоці посеред містечка. Скульптор одразу “взявся до праці – і помалу таки з кіцманської глини виростало з півтора природньої величини погруддя Шевченка”…
Ініціатива встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Кіцманській гімназії напевно належала її директорові, Агенору Артимовичу. Його батько, невисокого рангу залізничний урядовець, був українцем. Помер рано. Мати, німкеня, як видно, кохала свого чоловіка, бо виховувала дітей у переконанні, що вони українці. “Мала, дрібна, непоказна жінка взяла виховання своїх двох синів на свої горем прибиті плечі. Вона не тільки посилала їх до гімназії, але разом з ними “вчилася”. Дуже талановитий Аґенор вибився на першого учня: всі кляси переходив з відзначенням, так само здав “матуру”. Опісля університетські іспити складав з відзначенням, з надзвичайним успіхом зробив докторат. Був промований (іменований. – Ред.) на доктора філософії “суб аусспіцііс імператоріс” (sub auspiciis Imperatoris. – під егідою імператора. – Ред.), за що одержувало кілька подібних щасливців перстень “від цісаря”, як нагороду і признання”. Перстень був золотий та з діамантами, його давали лише за виняткові заслуги…
Коли помер перший директор Кіцманської гімназії, Сергій Шпойнаровський, перекладач поезії Тараса Шевченка на німецьку мову, Агенора Артимовича призначили на його місце з певними ваганнями, адже він, попри знання латинської, грецької, німецької, англійської, французької, чеської та, в меншій мірі, італійської мов, “дуже слабенько” володів українською, а “в українських колах у Чернівцях був мало знаний”. І все ж таки, орієнтовно у травні 1910 року, призначення отримав. За його попередника, Сергія Шпойнаровського, в гімназії, як і в інших навчальних закладах Буковини, панував німецький дух. Відтак під час вступу на посаду нового директора сеньйор учительського збору професор Гошовський вітав його за традицією німецькою мовою. Агенор Артимович відповів українською:
– Мої панове! Я дуже тішуся, що бачу таких молодих професорів. Ми будемо гарно працювати.
Після цих слів перейшов на німецьку, виправдовуючись, що він ще не зовсім гарно володіє українською.
– Мої панове! – сказав він. – Від щирого серця дякую за вітання, але мене вразило, що ви привітали мене німецькою. Ми ж українці, тож між собою мусимо послуговуватися на наших зібраннях українською мовою.
Враження було надзвичайне! Слова директора стали повною несподіванкою, вони були незвичні і майже революційні. “Представник уряду, ц. к. (цісарської королівської. – Ред.) Шкільної Ради, на офіційній конференції звертається до учительського збору на українській мові та заповідає уживання цієї мови під час майбутніх урядових чинностей”, – розповідав учасник тієї зустрічі Омелян Цісак.
Новий директор негайно взявся за українізацію закладу. Проводив її послідовно і планово. Закликавши на допомогу учителів, які зустріли нові віяння з великою радістю, дав їм оберемок німецьких формулярів і попросив перекласти на українську.
З перших днів шкільного року забезпечив опікунів класів шкільними щоденниками, видрукуваними українською мовою. Над дверми класів з’явилися нові таблички: “Кляса ІА”, “Кляса ІБ” і т. д., замість дотеперішніх ІА, ІВ, ІС... Декому з вчителів, серед них були й українці, новація не сподобалася, але Агенор Артимович на це не звертав уваги.
Згідно з урядовими приписами і дотеперішньою практикою навчання в гімназії відбувалося двома мовами. Українською вивчали лише математику, латинь і власне українську мову, всі інші предмети викладались німецькою.
Директор хотів провадити українізацію ширше, одначе цього прямо не міг зробити, бо за такі самовільні рішення центральна влада могла притягнути його до відповідальності. Він знайшов інший спосіб: на учительських конференціях нагадував про розпорядження влади вживати рідну для учнів мову для кращого засвоєння матеріалу. Навіть відповідні параграфи цитував. “На запит декого з учителів, у якому розмірі це робити, відповів: це лишається дано учителеві, він, мовляв, знає, як у даних випадках діяти. Ці директорські вказівки помалу входили в практику. Українською мовою почали послуговуватися при навчанні в таких предметах, як історія і географія, пізніше інших... Найдовше держалася німецька мова при навчанні грецької мови”.
Самовільну українізацію Кіцманської гімназії начальство толерувало, особливо після розділу Крайової шкільної ради на національні секції. Сприяло й те, що опікуном середніх шкіл був інспектор Антін Клим, українець, який заплющував очі на цю “аномалію”.
“Завдяки енергійному і розумному проводові та доброму доборові учительського збору гімназія в Кіцмані виросла на важливий і цінний осередок української культури. Численні учні напливали не тільки з недалекого Подністров’я, але і з інших галицьких гімназій, з яких польська влада викидала за “політику” (агітація при виборах, праця в сільській читальні, нелегальні самоосвітні гуртки тощо). Учительський збір стояв на висоті свого завдання. Були це молоді люди, працездатні, обов’язкові, а їх працею керував визначний, розумний і тактовний управитель. Праця горіла! Це мало додатній (позитивний. – Ред.) вплив на учнів, які теж пильно працювали”.
Українська мова в гімназії викладалась на високому рівні, бо її вчителі були учнями професора Степана Смаль-Стоцького! Вони творили український гурток, який гаряче підтримував політику директора. Лідером цього патріотичного гурту став учитель Микола Равлюк зі Снятинщини.
Агенор Артимович умів прихилити до себе не тільки серця вчителів та учнів, а і їхніх батьків, які приїздили “до дирехтора” запитати як вчаться їхні діти. “Приходить, бувало, такий ґазда в полотнянці, з широким саморобним капелюхом в одній руці, а з батогом у другій, його шкільний сторож (“терціян”) оголошує директорові, – згадував учитель української мови Омелян Цісак. – Директор негайно виходить йому назустріч, вітається з ним, просить до своєї широкої, гарно умебльованої канцелярії. Бере від нього капелюх, кладе на один з фотелів, бере батіг і кладе в кутку, саджає дядька на плюшевий фотель або на канапу, сам сідає поблизу, трактує його папіроскою (невідступні директорські плескаті “Дамеси”) і починає з ним розмову... про урожай, про його поле... родину і т. д., має терпеливість слухати його “епічних” оповідань… і вкінці доходять до справи, яка дядька привела до нього. Наші селяни не мали слів признання і похвали для “файного” директора!”.
Ось такий чоловік покликав Гаврилка зробити погруддя Кобзаря! Напевно, полтавець і буковинець припали один одному до серця: обоє ж були правдомовними, прямими, не терпіли викрутасів, з погордою ставились до брехні й облуди.
Гаврилко помітив, що українська мова директора часом зраджує йому, бо “нею він не говорив з дитинства. Вона вивчена, справляє йому певні труднощі”, які він, одначе, долає. Може, й тому директор говорив повільно, карбуючи кожне слово. А ось рухи його були, попри поважність, енергійні!
Про рівень патріотичного виховання у Кіцманській гімназії свідчить те, що погруддя Тараса Шевченка виготовлено коштом учнів, серед яких були й пластуни.
Пам’ятник поставили у вестибюлі гімназії. Відкриття було урочистим. Після доповідей відбувся концерт.
Пам’ятник викликав резонанс у мистецьких колах. Про це свідчить, зокрема, лист Володимира Ніжовського з Косова до студента прав Петра Білоскурського в Коломию (для скульптора Михайла Гаврилка) від 26 травня 1914 року. Ось його текст: “Дорогий товаришу! Прошу Вас, будьте ласкаві, подати менї, не зволїкаючи, до відома, кілько може коштувати бронзова копія з Вашого прегарного, як я чув, погрудя Т. Шевченка, котре Ви зробили для Кіцм. ґімназиї. Будьте ласкаві подати цїни всїх можливих відливів і комбінаций. Тутешнїй Комітет ювилейний хоче подбати про таке погрудя на памятник (але не має багато грошей), і я пишу отсе в імени Комітету. Жду нетерпеливо й цїлую Вас. Щиро Ваш Володимир Ніжовський, Канд. адв. в Косові”.
А журнал “Сяйво” повідомляв: “Бюст п. Гаврилкові удався в такій мірі, що він одержав замовлення на повторення цеї праці і тому одлив її із штучного каменя в числі кількох примірників”.
Але… Але вибухнула війна.
Царські полчища зайняли Буковину вже в серпні 1914 року. Якась російська частина стала на перепочинок у будинку гімназії, “в деяких кімнатах держали коней, все понищили, пам’ятник Шевченка розторощили на дрібні куски, а в природничому кабінеті повипивали (дослівно!) всякі “жабівки”, ”ящірівки” і інші “настоянки”. Було знищено й дві гарних бібліотеки – для учнів і вчителів.
Росія знову несла свою “культуру” в Європу. А “багато кіцманецької гімназійної молоді зголосилося в ряди Січових Стрільців”, щоб зупинити російську орду та відстояти своє право жити в Шевченковій Україні.
(Подається зі скороченнями)
Роман КОВАЛЬ
Шановні друзі! Хто хоче бути причетним до видання книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, просимо надсилати кошти у гривнях на такий рахунок: Львівський обласний благодійний фонд “Надії нації”, Україна, 79034, Львівська область, м. Львів, вул. Литовська, буд. 8, кв. 1; №Р 26002010019859 у Львівському відділенні ПАТ “Укрсоцбанк”, код банку (МФО) 300023; ІН 20856878, Україна, 79000, м. Львів, площа Міцкевича, 10.
Ця книга є спробою запізнілої спокути за наше безпам’ятство.
Історичний клуб “Холодний Яр”
|
