19 серпня на Київщині в с. Медвин Богуславського району зусиллями сільської громади та сільського голови Петра Листопада, членів Історичного клубу “Холодний Яр” Петра Гогулі й Тараса Силенка, а також народного депутата України Івана Зайця урочисто вшанувано медвинських козаків і козачок, які 90 літ тому повстали проти московської комуни.
21 серпня в м. Кам’янка, що на Черкащині, в музичній школі відбувся вечір пам’яті героїв, організований членом Історичного клубу “Холодний Яр” Юрієм Ляшком та активістами партії “Батьківщина”. У його рамках було презентовано фільм “Отамани Холодного Яру” Романа Коваля та Олександра Домбровського (телеканал “Культура”), документальний роман Василя Шкляра “Чорний Ворон”, публіцистичну книгу “Людина і нація” Володимира Гонського та 12-те видання спогадів Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Окрасою вечора став виступ молодого бандуриста Данила Мельника та його старшого брата – кларнетиста Устима Мельника.
22 серпня на Черкащині в с. Матвіївка Чигиринського району врочисто відкрито пам’ятник землякам, які боролися за Самостійну Україну в 1917 – 1920-х роках. І тут ініціаторами вшанувань стали члени Історичного клубу “Холодний Яр”, серед них і матвіївська козачка Лідія Улянич. Спонсорували створення пам’ятника Іван Лисий, Олег і Леся Островські, Володимир Сапа, Федір Мустівий, Петро Литвин, Валентин Кострицький, Микола Бондаренко, Богдан Легоняк, Степан Буханець, Олег Поліщук та шестирічна (!) чигиринська козачка Анничка Жадан, яка пожертвувала 50 грн. Свою пожертву склав також Історичний клуб “Холодний Яр”. Допоміг і директор ДП “Чигиринське лісове господарство” Володимир Перебийніс, який надав кран для монтажних робіт. Будівельні роботи безкоштовно виконали медведівські, матвіївські  та чигиринські козаки, а саме: Микола Посипайко, Іван Янченко, Михайло Курка, Микола Кобзар, Іван Безпалий, Володимир Кобзар, Василь Ковтун та Анатолій Філоненко.
Місце для пам’ятника в Матвіївці було вибране гарне – навпроти церкви, біля сільради, клубу і школи. В урочистостях взяли участь сільський голова Матвіївки Василь Кобзар, в. о. голови Чигиринської районної ради Юрій Лисак, письменники Василь Шкляр та Василь Трубай, скульптор Дмитро Бур’ян, голова Кіровоградської обласної організації партії “Свобода” Олександр Ромащенко, делегація Бугогардівської паланки Українського козацтва на чолі з Віктором Шарим, а також делегація партії “Батьківщина” на чолі з Володимиром Гонським, який від імені своєї організації подарував футбольним командам шкіл Матвіївки, Медведівки та Кам’янки по 12 футбольних форм, м’ячі та рукавички для воротаря.
Пам’ятник створили Заслужений художник України скульптор Валентин Сірий і художник Олексій Шевченко за участі скульптора Максима Сірого. Освятив пам’ятник благочинний Чигиринського району УПЦ Київського патріархату о. Володимир. Меморіальний мітинг вели Роман Коваль та голова Чигиринського районного осередку Суспільної служби України Лідія Улянич. Вшанувати борців за волю України приїхали делегації із Києва, Черкас, Кіровограда, Чигирина, Кам’янки, Долинської, а також з Олександрівки на чолі з головою Олександрівської районної ради Станіславом Степановим та Обухівщини на чолі з редактором газети “Обухівські вісті” Оленою Артюшенко. Своїх представників прислали і повстанські села Медведівка, Цибулеве, Легедзине, Богданівка, Халеп’я, Гребені та інші.
23 серпня в с. Зміївка Бериславського району Херсонської області урочисто відкрито меморіал борцям за волю України. Меморіал споруджено у формі сонячного годинника, в центрі якого – двометровий гранітний обеліск із вигравіруваним золотим тризубом, під ним напис: “Борцям за волю України”. На циферблаті годинника замість цифр – дати Української державності та гасло “Майбутнє держави залежить від нас”. Зі сходом сонця тінь від обеліска проходить через головні дати Української державності: Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, IV Універсал, Акт Злуки, Акт 30 червня та Акт проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року.
Відкрив урочистості кулеметник УПА Іван Терлецький, перерізавши святкову стрічку. Освятили меморіал священики УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ. Було зачитано імена козаків і старшин Армії УНР, уродженців Херсонщини, та вояків і підпільників УПА, сім’ї яких нині живуть у Зміївці, загалом понад 150 імен (уклали список історики Олександр Жупина, Олексій Паталах та Микола Курівчак). За українськими героями відправлено панахиду.
З вітальним словом до селян звернулися сільський голова Олександр Єрмоленко та голова Бериславської районної державної адміністрації Ярослав Павлівський. Промовці зазначали, що Бериславщина зробила свій внесок у боротьбу за незалежність, зокрема 10 лютого 1919 р. Бериславська охоронна сотня Армії УНР під командуванням сотника Осауленка розбила розбійників-більшовиків, які збиткувалися над ченцями Свято-Григорівського Бізюкового монастиря.
Відкриття першого на Херсонщині Українського військового меморіалу супроводжувалось виступом народних музичних колективів (українського, шведського та німецького), поетичними читаннями, відкриттям виставки з історії Визвольних змагань. Участь у святі взяли ветерани УПА з Херсона та області, які зустрілись у Зміївці з побратимами по зброї (у селі нині проживає шестеро учасників збройної боротьби за незалежність).
Ініціатором спорудження меморіалу виступила Херсонська міська організація Спілки української молоді в Україні за сприяння благодійної ініціативи “Героїка”. Жертводавець – народний депутат України Андрій Шкіль. Активну участь у зборі коштів та організації святкових заходів взяли на себе мешканці Зміївки, зокрема Микола Терешнівський, який раніше побудував у Зміївці меморіал депортованим із Закерзоння бойкам; голова сільської “Просвіти” Микола Курівчак та панотець Олександр Квітка, який, попри тиск московських попів, освятив пам’ятник борцям за волю України.
Панотець Квітка – легендарна людина. З його ініціативи та завдяки його парафіянам у селі демонтовано пам’ятник Леніну, перейменовано всі комуністичні назви вулиць. Тепер мешканці села ходять вулицями Незалежності, В’ячеслава Чорновола, 20-ліття Народного Руху... Панотець Квітка народився на Черкащині. У Зміївці править ще від 1970-х років. Він перший в області почав відправляти богослужіння рідною мовою, організовував нелегальні вертепи, за що його неодноразово викликали до КҐБ, погрожували. Однак він свого не зрікся. 1990 року Олександр Квітка перейшов до Української автокефальної православної церкви, добився офіційного відкриття першого в Херсоні храму УАПЦ. Його зусиллями на Херсонщині утворено чимало парафій українських церков. Нині він править в УПЦ Київського патріархату. Авторитет панотця Олександра настільки великий, що до нього на благословення їздять і голова районної державної адміністрації, і голова райради. І мер Берислава їздив вінчатися до панотця Квітки, а не до УПЦ Московського патріархату. Не дивно, що о. Олександр Квітка охоче підтримав ідею спорудження меморіалу біля його храму та встановлення одинадцятиметрової щогли, на якій піднято державний прапор.
24 серпня в с. Ганнівка Петрівського району Кіровоградської області Тернівське козацтво на чолі з отаманом Юрієм Настусенком та Жовтоводське козацтво на чолі з отаманом Ярославом Левенцем вшанували Костя Блакитного (Пестушка): на високій могилі встановлено камінь, на якому прикріплено меморіальну дошку з написом: “Костеві Степовому-Блакитному, отаманові Степової дивізії і тисячам земляків, полеглих у боротьбі проти більшовицьких та білогвардійських окупантів”. Фінансово підтримав спорудження пам’ятного знаку криворізький підприємець Вадим Божко.
На День незалежності козаки Бугогардівської паланки Українського козацтва на чолі з отаманом Віктором Шарим поклали квіти до монументу отаманові Чорноліського полку Пилипові Хмарі в його рідному селі Цвітній, а також разом з делегацією Історичного клубу “Холодний Яр” вшанували хвилиною мовчання могилку Євгенії та Миколки Бондаренків – дружини і півторарічного сина чорноліського отамана Миколи Кібця-Бондаренка, закатованих більшовиками. Не забули вклонитися й праху гайдамацького ватажка XVII століття Маркові Мамаю в Мамаєву яру.
24 серпня в с. Вороньків Бориспільського району Київської області на насипаному кургані було встановлено обеліск та меморіальну дошку козакам і старшинам Вороньківської сотні Переяславського полку, які під проводом отамана Івана Черпака-Штурби стали на захист рідної землі від російських окупантів. Багато козаків полягло в боротьбі з більшовиками на річці Трубіж неподалік Баришівки 4 лютого 1919 року.
Ідея вшанування вороньківських козаків належала пасіонарному українцеві, невтомному краєзнавцю Андрієві Свириду, але несподівана його смерть зупинила реалізацію шляхетної ідеї. Аж тепер її втілили! Справедливість відновлено завдяки сільському голові Воронькова Ігореві Заборному, Товариству відродження української нації, Товариству “Чорні запорожці” та місцевим мешканцям, які відчувають себе козаками. Кошти на встановлення пам’ятника пожертвували Ігор Заборний, Володимир Бистрий, Олександр Ворона, Михайло Гресь, Володимир Лютий, Василь Ільчишин, Іван Волощук та Віктор Шваґрун, а фермер Сергій Черкунов безкоштовно надав техніку та брав участь у будівництві. Будівельні роботи безкоштовно виконала бригада із Закарпаття (виконроб Іван Волощук, робітники Микола Волощук, Володимир Шевельов, Василь Луцак та Іван Шандрук). Архітектором проекту виступив Юрій Новохатько. Вшанувала полеглих і делегація партії “Свобода” на чолі з Ігорем Петренком та Вадимом Шапошниковим. Історичну довідку про трагічні події 4 лютого 1919 р. надала директор Бориспільського історичного музею Наталія Йова.
Один із промовців, козак Товариства “Чорні запорожці” Василь Ільчишин, вороньківський лікар, сказав: “Пишаюся, що в нашому селі були козаки, які не побоялися піднятися проти грізного ворога. Національно-визвольна боротьба для нас свята, бо вона дає можливість усвідомити, хто ми і для чого живемо. ХХ століття сьогодні стукає в наші двері, ми повинні відчинити їх, щоб пізнати своє минуле, насамперед правду про тих, хто зі зброєю в руках здобував волю українському народові. Ми усвідомлюємо обов’язок перед полеглими борцями і перед майбутніми поколіннями, щоб передати їм козацький дух”. А Світлана Кругликова, двоюрідна онучка отамана Івана Черпака, член ВО “Свобода”, висловила щиру подяку учасникам вшанувань за те, що оживили пам’ять про її славного діда.
Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35 (Яків Грищук та Микола Кузнецов), Історичний клуб “Холодний Яр” та сільська громада Горбулева Черняхівського району Житомирської області (сільський голова Петро Радченко) запланували опівдні 5 вересня відкрити пам’ятник отаманам Соколовським та козакам їхніх загонів. На гранітній колоні викарбовано напис: “Козакам і козачкам села Горбулів, які боролися за волю України в 1917 – 1920 роках під проводом братів-отаманів Соколовських (Олексія, Дмитра, Василя), сестри їхньої Олександри – Марусі Соколовської – їхнього батька Тимофія, дяка Покровської церкви, та брата Степана, священика повстанського загону”.
11 вересня о 14.00 в Білій Церкві має розпочатися фестиваль “Отаман Z”, який мав відбутися ще 20 – 22 серпня. Його метою є привернути увагу до творчої спадщини будівничого Української держави отамана Зеленого (Данила Терпила).
На Покрову, 14 жовтня, Товариство “Чорні запорожці” запланувало встановити меморіальну плиту в Летичеві Хмельницької області на пам’ять про переможні бої полку Чорних запорожців Армії УНР за Летичів у жовтні 1920 року.
10 листопада в с. Легедзине Тальнівського району Черкаської області має постати пам’ятник козакам і козачкам цього села, які 90 років тому підняли повстання проти зловорожої московської комуни.
Восени 2010 року Історичний клуб “Холодний Яр” запланував провести презентації спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці” та 12-го видання спогадів Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – у Києві, Львові, Звенигородці, Летичеві та інших містах нашої Батьківщини, а у Вінниці і в Горбулеві представити книгу Костянтина Завальнюка “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша Маруся)”, а також презентувати документальний фільм “Юрій Горліс-Горський”.
Пам’ятаймо про тих, хто боровся за волю України!

Роман КОВАЛЬ, Павло ПОДОБЄД

На світлинах.
Відкриття пам’ятника холодноярцям у с. Матвіївка Чигиринського району Черкаської області. 22 серпня 2010 р.
Відкриття пам’ятника у с. Зміївка Бериславського району Херсонської області.

1 вересня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
1 вересня 1924 р. помер Остап ВАХНЯНИН, хорунжий УСС, педагог, учасник Української капели Олександра Кошиця.
1 вересня 2005 р. загинув Юрій МУРАШОВ, співголова комітету “Гельсінки-90”.
2 – 9 вересня 1621 р. Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ розбив турків.
2 вересня 1657 р. Івана ВИГОВСЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 вересня 1811 р. народився Іван ВАГИЛЕВИЧ, поет і фольклорист, член “Руської трійці”.
2 вересня 1952 р. в російському таборі смертників Абезь загинув Голова ради УНР в екзилі, видатний вчений Іван ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ.
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув Василь СТУС.
5 вересня 1676 р. московити арештували гетьмана Петра ДОРОШЕНКА.
5 вересня 1882 р. народився Михайло ГАВРИЛКО, різьбяр, художник, скульптор, поет; четар УСС, командант Ковельського і Луцького комісаріатів УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша ХМЕЛЬНИЦЬКОГО на Молдавію, під час якого в бою біля Сучави він був смертельно поранений.
6 вересня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО здобув місто-фортецю Кам’янець-Подільський.
6 вересня 1890 р. народився четар УСС, верховний отаман Україн­ського пласту (1924 – 1934) Северин ЛЕВИЦЬКИЙ.
6 вересня 1955 р. помер Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, голова Українського національного об’єднання (1937 – 1945).
6 вересня 1976 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Андрій ДОЛУД.
7 вересня 1921 р. загинула Віра БАБЕНКО, зв’язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії.
8 вересня 1848 р. з’явилася відозва Головної руської ради про організацію Української національної гвардії.
8 вересня 1950 р. москалі розстріляли Івана РЕМБОЛОВИЧА, підполковника Армії УНР, старшину дивізії “Галичина”, полковника УПА.
8 – 10 вересня 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Руху в Києві.
9 вересня 1769 р. народився Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
9 вересня 1863 р. народився Борис ГРІНЧЕНКО.
10 вересня 1929 р. помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР.
10 вересня 1967 р. помер Іван ЦАПКО, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, член Української вільної академії наук.
11 вересня 1864 р. народився Павло ГРАБОВСЬКИЙ.
11 вересня 1894 р. народився Олександр ДОВЖЕНКО.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
13 вересня 1873 р. народився Сень ГОРУК, командир куреня УСС, начальник штабу Галицької армії, командир бригади УГА, журналіст.
13 вересня 1937 р. москалі розстріляли Григорія ПИРХАВКУ, повстанського отамана, заступника міністра внутрішніх справ уряду УНР (1920).
14 вересня 1882 р. народився Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
14 вересня 1899 р. народився Дмитро НЕГРИЧ, підпоручик Гуцульського пробойового куреня УГА, інженер, лісничий.
14 вересня 1982 р. помер Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
15 вересня 1804 р. народився Михайло МАКСИМОВИЧ, етнограф і літературознавець.
15 вересня 1923 р. помер Степан ТИСОВСЬКИЙ, отаман УГА, редактор журналу “Молоде Життя”, член проводу Українського пласту.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбив військо Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. вибухнуло Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бесарабії.
16 вересня 1975 р. помер секретар Центральної Ради Михайло ЄРЕМІЇВ.
16 вересня 1976 р. помер Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
17 вересня 1864 р. народився письменник Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ.
18 вересня 1858 р. народився письменник Адріан КАЩЕНКО.
20 вересня 1923 р. загинув Сидір АНДРУЩЕНКО, подільський отаман.
20 вересня 1991 р. помер Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, голова ОУН у Краю, багатолітній в’язень російських концтаборів.
22 вересня 1888 р. народився барон Сергій ВАЛЬДШТАЙН, полковник Армії УНР, отаман кінного загону ім. кошового отамана Івана Сірка.
23 вересня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.
23 вересня 1900 р. народився Володимир КУБІЙОВИЧ, учений, організатор дивізії СС ”Галичина”, головний редактор “Енциклопедії українознавства”.
24 вересня 1882 р. народився Микола ҐАЛАҐАН, член Центральної Ради, ад’ютант командира 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького (1917).
25 вересня 1931 р. помер Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
26 вересня 1862 р. помер Яків КУХАРЕНКО, письменник, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
26 вересня 1890 р. народився Іван ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ, наказний отаман Вільного козацтва, генеральний писар Гетьмана України, повстанський отаман.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ (ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ), старшина 2-го Запорозького полку Армії УНР, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, письменник.
27 вересня 2005 р. помер бандурист Олексій НИРКО.
28 вересня 1947 р. помер Микола МАТІЇВ-МЕЛЬНИК, січовий стрілець, референт пропаганди УГА, член ОУН, письменник.
28 вересня 1974 р. помер останній кубанський прем’єр Василь ІВАНИС.
29 вересня 1845 р. народився письменник Іван ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ).
29 вересня 1866 р. народився Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ.
29 вересня 1897 р. народився Павло ШТЕПА, учасник Визвольної боротьби, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин і захопили 184 гармати.
30 вересня 1896 р. народився Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, майор дивізії “Галичина”.
Наприкінці вересня 1921 р. загинув подільський отаман Яків ШЕПЕЛЬ, начальник 6-го повстанського району 2-ї (Північної) групи Армії УНР.

5 вересня о 12.00 у с. Горбулів Черняхівського району Житомирської області буде відкрито пам’ятник козакам і козачкам села Горбулів, які боролися за волю України в 1917 – 1920 роках під проводом братів-отаманів Соколовських (Олексія, Дмитра, Василя) та сестри їхньої Олександри – Марусі Соколовської.
Їхати через місто Черняхів та села Дівочки – Бежів – Головин – Корчівку – Свидю або через Черняхів – Порадівку, або через Радомишль – Потіївку – Модулів.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Випадково потрапив до моїх рук роман вірменського радянського письменника Ваграма Алазана під поетичною назвою “Северная звезда”, виданий російською мовою 1960 року. В романі описано героїчні діяння “радянських людей” на трудовому фронті в часи війни з гітлерівською Німеччиною. Місце подій – Далека Північ, де в тяжких умовах воєнного часу було введено в дію унікальний склозавод, що мав забезпечувати скловиробами будівельного, технічного і побутового призначення цей найвіддаленіший, але стратегічно важливий край, звідки надходило необхідне для закупівлі оборонної техніки золото, а також рідкісні мінерали.
Твір перейнятий запалом і натхненням, з яким різнонаціональний колектив під проводом комуністичної партії долає труднощі й досягає високих звершень. Керує підприємством полум’яний комуніст Яків Бабайкін, якого партія послала на Північ на відповідальну посаду директора. У роботі він спирається на партійну, комсомольську і профспілкову організації колективу. Багато уваги автор приділяє прагненню молодих комсомолок опанувати складний нежіночий фах склодува. Щоб надати творові життєвості, автор вплітає в сюжет історію кохання з ревнощами…
Не дочитав би цей примітивний витвір соцреалізму, коли б не торкався він моєї юності. Роман наскрізь брехливий. Засвідчую це, бо працював в ті роки на тому склозаводі.
Перш за все єдиним вільнонайманим працівником заводу був його директор Бабєйкін Яків Якович – донедавній в’язень колимських таборів. Усі інші від найнекваліфікованіших підсобників до інженерно-технічних працівників були підконвойними в’язнями системи сталінських таборів. Головний інженер Логунов Іван Іванович (колишній головний інженер відомого Іжевського збройного заводу) відбував великий термін за “врєдітєльство” ніби-то як член “троцкістсько-бухарінського блоку”. Фахівців-склоробів зібрали з таборів та золотих “приісків” Колими, а потім дозбирували з наступних етапів. У той час на заводі не було жодної жінки.
Я почав працювати на цьому заводі під осінь 1946 року робітником дровоскладу газогенераторної станції, де бригади в’язнів цілодобово (позмінно) підносили, пиляли, кололи й подавали дрова для завантаження в жерла газгенів, що виробляли газ для опалювання скловарних печей. Постійно голодних в’язнів ця тяжка робота виснажувала.
Саме тоді працювали там двоє мовчазних вірмен. Один з них – слабенький чоловічок на прізвище Кабузян, про якого казали, що він відомий вірменський письменник. Другий – дужий селянин Петік Айропетян. Були вони нерозлучні, спали на сусідніх нарах нашого напівтемного холодного бараку. Петік, вважаючи за щастя, що доля звела його з “великою людиною”, обожнював Кабузяна, всіляко прислуговував йому, виконував за нього тяжчу частку праці.
1947 року, відбувши десятирічні терміни, вони повернулися на свою батьківщину. Відтоді від них вістей не було. І раптом – оця книга Кабузяна (Ваграм Алазан – його літературний псевдонім). Скажу відверто: був ошелешений, що колишній колимчанин, переживши довоєнні і воєнні колимські жахіття, опустився до написання такого.
Після цього “твору” Кабузяна поновили у Спілці радянських письменників, яка була знаряддям ідеологічної обробки народів комуно-московської імперії. Сполучаючи примус і пропаганду, влада досягала в цьому чималих успіхів. Навіть люди з вищою освітою проймалися навіюваним нею фальшивим світоглядом.
Забамбуленість мізків навіть у декого з “інтелектуалів” була настільки велика, що в пізніші часи нарікали вони на упадок трудового ентузіазму радянських громадян у порівнянні з баченим у кінофільмах і прочитаним у книгах. Як приклад наводився кінофільм “Комсомольськ”, в якому зображався героїзм комсомольської молоді на будові міста на Амурі. Їм і на думку не спадало, що Комсомольськ постав на кістках десятків тисяч в’язнів сталінських концтаборів, а комсомольцями там були хіба що їхні наглядачі, охоронці й конвоїри. Отак і багато хто з читачів “Северной звезды” завдяки Кабузянові уявлятиме собі райдужну картину комуністичного будівництва тих часів.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь, лютий 2008 р.

На світлині – Ренат Польовий у Південній Кореї. Позаду кореянка Анна Гелмедова. 2002 р.

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із “генеральною лінією” уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку – дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників – поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?! Хто відповість за них?
“Чого ми відходимо, від кого тікаємо?” – запитували козаки у старшин, а старшини – у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…
Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно-медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував, незважаючи на те що “ми маємо все Правобережжя” з усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, “опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.
Полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що “здобув на ворогові” або вилучав на цукроварнях чи спиртових заводах. Гола і боса армія, без зв’язку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.
А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.
Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо “ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно”. Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити “грабунки”. І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.
Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: “Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, – інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…”
Хто відповість на ці питання?
Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галицькій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Петлюра? Хто винний у цьому?
Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чотири роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити “м’яким місцем”, продав гешефтяру з Товмача реквізовану в панському маєтку пшеничку – щоб купити собі штани, сорочку і черевики.
– Панове судці, – тихим голосом визнав обвинувачений, – так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав – і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, дійсно, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я заслужив право на сорочку... Воші й бруд – чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я – чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..
Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади “іменем Української Народної Республіки” засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Петлюра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Батьківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:
– Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбницю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат поляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.
Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насамперед мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про трагедію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв’язок, харчування, постачання, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників зі свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не віддав їм величезні українські території з мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу “споминів”.
Але ж ні – Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів: “При владі тоді був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну “інспектуру”. Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду”.
А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. “Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, – сказав він, – і мене підганяти не треба!”

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна”. Вермахт програв, а хто програв – завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.
І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…
Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.
Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.
Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує “красних героїв”, з якими на смерть билися їхні земляки – брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.
Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ

“Чорні запорожці”
У світ вийшли спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка.

Генерал-поручник Армії УНР Петро Дяченко розповідає про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, зокрема бої на Чернігівщині та Харківщині, трагедію Петра Болбочана, відступ до Румунії і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ осені 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій. Основний масив споминів – це детальний опис боїв проти більшовиків, махновців та денікінців, боїв, як правило, успішних.
“Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ – усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно”, – писав Петро Дяченко.
Збагатили книгу документи та спомини про полк Чорних запорожців інших учасників Визвольної боротьби – Василя Чабанівського, Валентина Сім’янціва, Никифора Авраменка, Лавра Кемпе, Петра Первухина, Михайла Крата, Михайла Омеляновича-Павленка, Володимира Левицького, Дмитра Ґонти, Івана Цапка, Бориса Монкевича, Лева Шанковського та інших.
На сторінках книги висвітлено й участь Петра Дяченка у Другій світовій війні – у складі Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна” та Волинського легіону самооборони.
У “Неповному списку старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” зафіксовано майже 450 прізвищ та коротких біографій чорношличників.
Події ілюструють 200 фотографій, дві кольорові карти, іменні та географічні покажчики. Всього у книзі 448 сторінок. Палітурка повнокольорова, тверда.
Рецензент – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.
Упорядник-редактор Роман Коваль.
Книгу видано коштом Фонду “Чорні запорожці”.

“Холодний Яр”
Вийшло 12-те видання спогадів осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру

Юрій Городянин-Лісовський (Юрій Горліс-Горський) розповідає про боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!”
У 12-му виданні вперше опубліковано всі відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в Україні, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. Події ілюструють 177 фотографій, з них низка досі невідомих. Всього у книзі 512 сторінок. Палітурка повнокольорова, тверда.
Редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль.
Книга вийшла коштом мистецької агенції “Наш формат” та Віктора Рога.

До 120-ліття від дня народження

ЛЕВИЦЬКИЙ Северин Михайлович (6.09.1890, м. Щуровичі Бродівського пов., нині с. Щуровичі Радехівського р-ну Львівської обл. – 30.01.1962, м. Боффало, США). Військовий і громадський діяч, педагог; провідник Яворівської філії товариства “Січові стрільці” (1913), комендант бойових стеж УСС (1915), старшина Вишколу УСС (1918), командант бойового сектора “Замарстинів” (Львів, 11.1918), верховний отаман Українського Пласту (12.04.1924 – 1934), Начальний пластун (15.03.1947 – 30.01.1962), військове звання – четар УСС (02.1915).
Син священика, рідний брат Ольги Басараб. Закінчив польську гімназію (Броди, 1908). Учасник таємного українського гуртка. Закінчив філософсько-літературний факультет Львівського університету (1912). Активний учасник боротьби за Український університет та визволення з в’язниці Мирослава Січинського (1911). Член товариств “Сокіл” і “Січ”. Товаришував з майбутніми членами СВУ – Миколою Залізняком, Дмитром Донцовим і Володимиром Дорошенком. Учитель гімназії “Рідної школи” в Яворові біля Львова (1912 – 1913), організатор місцевої філії товариства “Січові стрільці” (1913). Військову службу проходив у австрійській старшинській школі в Раґузі (нині м. Дубровник, Хорватія) і в 88-му батальйоні в м. Невесіне (Герцоговина, 1913 – 1914). На початку Світової війни призначений підстаршиною до УСС. Зі стрілецтвом мандрував зі Львова до Стрия, Сваляви, Ужока та Верецького перевалу. Перекладач у складі пруського штабу генерала Маршаля (1915). Служив при штабах різних дивізій, зокрема старшиною розвідки при штабі 30-ї дивізії генерала Кайзера та інших розвідувальних служб на Буковині та в Карпатах (до кінця 1917 року). Учасник боїв у Львові та Городку. Ад’ютант полковника УСС Василя Вишиваного (з весни 1919). Організатор “II Муніційної обозної валки” УГА, з якою перейшов р. Збруч до Вінниці (07.1919). В “чотирикутнику смерті” перехворів на тиф. Вирвавшись із польського полону, повернувся до Львова (09.1920). Співпрацював з УВО. Викладав українську та німецьку мови, літературу в навчальних закладах Львова. Опікун 4-го Пластового полку імені Б. Хмельницького (02.1922 – 1924). Курінний 1-го куреня пластунів-сеніорів (1930). Пластовий псевдонім – “Сірий Лев”. Літературний псевдонім – “Шерш”. На еміграції – в баварському с. Еггенталь (лютий 1945), звідки у 1949 р. переїхав до м. Боффало, США. Член Братства УСС. Автор праці “Український Пластовий Улад в роках 1911 – 1945 у спогадах автора” (Мюнхен, 1967), багатьох статей і спогадів на пластову тематику. Прах С. Левицького перепохований у Пантеоні УГА на Личаківському кладовищі у м. Львові (13.04.2008).

Роман КОВАЛЬ, Юрко ЮЗИЧ

До 120-ліття від Дня народження

ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ Іван Васильович (26.09.1890 – 17.01.1957, Мюнхен, Німеччина). Військовий і громадський діяч; осавул 2-го Лінійного полку Кубанського війська, старшина школи броньових автомобілів (Петроград, 1917), організатор і отаман відділу Вільного козацтва у Петрограді (06.1917), наказний військовий отаман Вільного козацтва (10.1917 – 1918), член Генеральної ради Вільного козацтва (10.1917 – 1918), генеральний писар Гетьмана України (1918), повстанський отаман, військовий отаман Українського вільного козацтва на чужині (1920 – 1932), отаман Українського національного козацького товариства (УКАКОТО); військові звання – осавул Кубанського козацького війська, підполковник російської армії, полковник Вільного козацтва, полковник Армії Української Держави.
Під час Першої світової війни, за свідченням генерала Олександра Рогози, “був видатним офіцером, мав всі ордени, включаючи Георгіївську зброю”. Організатор експропріації в Історичному музеї в м. Петроград козацьких прапорів і зброї.. Ініціатор і один з організаторів Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва (Чигирин, 1917). Павло Скоропадський зазначав, що Іван Полтавець-Остряниця був “великим українським ентузіастом”, “авантюристом у повному розумінні цього слова, його можна було підбити на будь-який патріотичний захід”, “він дійсно чудово говорив і володів пером і гарно малював”.
“Ми гадаємо, – говорив Іван Полтавець Остряниця, – що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество, як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьогоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом – диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена”.
Вважав, що “саме демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі”. Розробляв проекти створення Вільного козацтва у складі Вермахту.

“До 60-ліття загибелі”

РЕМБОЛОВИЧ (РЕМБАЛОВИЧ) Іван Семенович (1897, м. Городня Чернігівської губернії – 8.09.1950, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ)
Військовий діяч; командир пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918), старшина 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (січень 1919), начальник зв’язку 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918) та штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи, пізніше командир ударної частини УПА Другого зимового походу (листопад 1921), командир саперної сотні та куреня дивізії “Галичина” (1943); військове звання – підполковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”.
Учасник Першої світової війни. Організатор Вільного козацтва на Чернігівщині. Делегат Першого, Другого і Третього всеукраїнських військових з’їздів (Київ, 1917). Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у “в’язниці 5-ї пішої дивізії”, з якої вдалося втекти. Учасник боїв на Чернігівщині проти червоних (грудень 1918 – січень 1919). Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії, під час якого вславився в боях за Коростень. 12 листопада в с. Чайківка поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під с. Малі Миньки 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення і 17-градусний мороз, роздягнений, босий, утік.
Учасник Другої світової війни. Закінчив саперну школу. Учасник бою під Бродами в липні 1944 р., де був тяжко поранений, внаслідок чого втратив ногу. Далі – в підпіллі УПА (псевдо “полковник Болбочан”). Арештований 6 листопада 1949 р. в с. Космачі Яблунівського району.
15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УССР військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив Івана Ремболовича до розстрілу. “Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції (1918 – 1920) служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії”, – так записано у висновку прокурора Івано-Франківської області 27 червня 1994 року, згідно з яким Іван Ремболович реабілітації не підлягає. Завдяки Володимиру В’ятровичу я ознайомився зі справою на Ремболовича І. С. та сфотографував її кожну сторінку. Планую писати про нього книгу.

Роман КОВАЛЬ

24 серпня був з товаришами біля Кобзаря. Слухали Юлю, яка презентувала програму дій Комітету національного порятунку з 15 пунктів. Пізніше прогулялись до Бесарабки, пройшли Хрещатиком до Майдану. Йдучи до сцени, я чув тільки російськомовну попсу. І вже збирався йти геть, як оголосили хор ім. Григорія Верьовки, а за ним – Національний оркестр українських народних інструментів (художній керівник Віктор Гуцал), а після нього – ансамбль Вірського. Це було неймовірне видовище. Це була могутня АТАКА України на все неукраїнське, що панувало на Майдані в ці дні. Під кінець концерту хотілося вигукнути, чи ще комусь хочеться, щоб не було української мови, бо так чітко для мене стало зрозуміло, що коли не буде мови, то не буде українського духу, який заворожив чи не всіх глядачів цього українського дійства. Таке відчуття, що в організаторів щось пішло не за сценарієм і, певно, хтось за це постраждає. Януковичі й табачники такого не планували.
Слава Україні! Козакам слава!

Максим СЕЛЮЗКІН
Київ

З ініціативи голови Крижопільської районної організації ВО “Свобода” на Вінниччині В’ячеслава Березовського до районної та сільських бібліотек Крижопільщини було безкоштовно передано 25 примірників легендарної книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Читачі та бібліотекарі висловили щиру подяку ініціаторові цієї акції.
“Ця книга про боротьбу за волю України має стати настільною кожного українця, – вважає В’ячеслав Березовський. – Той, хто хоч би раз прочитав цей твір, ніколи не зможе його забути. Автор книги сам був учасником боїв, які описав”.
Додамо від себе: “Це класичний підручник як треба любити Україну, а відтак і нищити її ворогів”.

Редакція НН”

“Листи, листи…”

Ми ж зовсім не знали (й не знаємо) нашої історії! Як губка насичуюсь відомостями з ваших видань! Хтіла би всі книги придбати, та пенсіон замалий… На цей раз замовляю “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського.
Хай Господь надихає вас на труди і здоровить вас!

Раїса КАРЯКІНА, пенсіонерка
м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської обл.