До 120-ліття від дня народження
ЛЕВИЦЬКИЙ Северин Михайлович (6.09.1890, м. Щуровичі Бродівського пов., нині с. Щуровичі Радехівського р-ну Львівської обл. – 30.01.1962, м. Боффало, США). Військовий і громадський діяч, педагог; провідник Яворівської філії товариства “Січові стрільці” (1913), комендант бойових стеж УСС (1915), старшина Вишколу УСС (1918), командант бойового сектора “Замарстинів” (Львів, 11.1918), верховний отаман Українського Пласту (12.04.1924 – 1934), Начальний пластун (15.03.1947 – 30.01.1962), військове звання – четар УСС (02.1915).
Син священика, рідний брат Ольги Басараб. Закінчив польську гімназію (Броди, 1908). Учасник таємного українського гуртка. Закінчив філософсько-літературний факультет Львівського університету (1912). Активний учасник боротьби за Український університет та визволення з в’язниці Мирослава Січинського (1911). Член товариств “Сокіл” і “Січ”. Товаришував з майбутніми членами СВУ – Миколою Залізняком, Дмитром Донцовим і Володимиром Дорошенком. Учитель гімназії “Рідної школи” в Яворові біля Львова (1912 – 1913), організатор місцевої філії товариства “Січові стрільці” (1913). Військову службу проходив у австрійській старшинській школі в Раґузі (нині м. Дубровник, Хорватія) і в 88-му батальйоні в м. Невесіне (Герцоговина, 1913 – 1914). На початку Світової війни призначений підстаршиною до УСС. Зі стрілецтвом мандрував зі Львова до Стрия, Сваляви, Ужока та Верецького перевалу. Перекладач у складі пруського штабу генерала Маршаля (1915). Служив при штабах різних дивізій, зокрема старшиною розвідки при штабі 30-ї дивізії генерала Кайзера та інших розвідувальних служб на Буковині та в Карпатах (до кінця 1917 року). Учасник боїв у Львові та Городку. Ад’ютант полковника УСС Василя Вишиваного (з весни 1919). Організатор “II Муніційної обозної валки” УГА, з якою перейшов р. Збруч до Вінниці (07.1919). В “чотирикутнику смерті” перехворів на тиф. Вирвавшись із польського полону, повернувся до Львова (09.1920). Співпрацював з УВО. Викладав українську та німецьку мови, літературу в навчальних закладах Львова. Опікун 4-го Пластового полку імені Б. Хмельницького (02.1922 – 1924). Курінний 1-го куреня пластунів-сеніорів (1930). Пластовий псевдонім – “Сірий Лев”. Літературний псевдонім – “Шерш”. На еміграції – в баварському с. Еггенталь (лютий 1945), звідки у 1949 р. переїхав до м. Боффало, США. Член Братства УСС. Автор праці “Український Пластовий Улад в роках 1911 – 1945 у спогадах автора” (Мюнхен, 1967), багатьох статей і спогадів на пластову тематику. Прах С. Левицького перепохований у Пантеоні УГА на Личаківському кладовищі у м. Львові (13.04.2008).
Роман КОВАЛЬ, Юрко ЮЗИЧ
До 120-ліття від Дня народження
ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ Іван Васильович (26.09.1890 – 17.01.1957, Мюнхен, Німеччина). Військовий і громадський діяч; осавул 2-го Лінійного полку Кубанського війська, старшина школи броньових автомобілів (Петроград, 1917), організатор і отаман відділу Вільного козацтва у Петрограді (06.1917), наказний військовий отаман Вільного козацтва (10.1917 – 1918), член Генеральної ради Вільного козацтва (10.1917 – 1918), генеральний писар Гетьмана України (1918), повстанський отаман, військовий отаман Українського вільного козацтва на чужині (1920 – 1932), отаман Українського національного козацького товариства (УКАКОТО); військові звання – осавул Кубанського козацького війська, підполковник російської армії, полковник Вільного козацтва, полковник Армії Української Держави.
Під час Першої світової війни, за свідченням генерала Олександра Рогози, “був видатним офіцером, мав всі ордени, включаючи Георгіївську зброю”. Організатор експропріації в Історичному музеї в м. Петроград козацьких прапорів і зброї.. Ініціатор і один з організаторів Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва (Чигирин, 1917). Павло Скоропадський зазначав, що Іван Полтавець-Остряниця був “великим українським ентузіастом”, “авантюристом у повному розумінні цього слова, його можна було підбити на будь-який патріотичний захід”, “він дійсно чудово говорив і володів пером і гарно малював”.
“Ми гадаємо, – говорив Іван Полтавець Остряниця, – що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество, як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьогоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом – диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена”.
Вважав, що “саме демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі”. Розробляв проекти створення Вільного козацтва у складі Вермахту.
“До 60-ліття загибелі”
РЕМБОЛОВИЧ (РЕМБАЛОВИЧ) Іван Семенович (1897, м. Городня Чернігівської губернії – 8.09.1950, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ)
Військовий діяч; командир пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918), старшина 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (січень 1919), начальник зв’язку 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918) та штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи, пізніше командир ударної частини УПА Другого зимового походу (листопад 1921), командир саперної сотні та куреня дивізії “Галичина” (1943); військове звання – підполковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”.
Учасник Першої світової війни. Організатор Вільного козацтва на Чернігівщині. Делегат Першого, Другого і Третього всеукраїнських військових з’їздів (Київ, 1917). Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у “в’язниці 5-ї пішої дивізії”, з якої вдалося втекти. Учасник боїв на Чернігівщині проти червоних (грудень 1918 – січень 1919). Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії, під час якого вславився в боях за Коростень. 12 листопада в с. Чайківка поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під с. Малі Миньки 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення і 17-градусний мороз, роздягнений, босий, утік.
Учасник Другої світової війни. Закінчив саперну школу. Учасник бою під Бродами в липні 1944 р., де був тяжко поранений, внаслідок чого втратив ногу. Далі – в підпіллі УПА (псевдо “полковник Болбочан”). Арештований 6 листопада 1949 р. в с. Космачі Яблунівського району.
15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УССР військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив Івана Ремболовича до розстрілу. “Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції (1918 – 1920) служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії”, – так записано у висновку прокурора Івано-Франківської області 27 червня 1994 року, згідно з яким Іван Ремболович реабілітації не підлягає. Завдяки Володимиру В’ятровичу я ознайомився зі справою на Ремболовича І. С. та сфотографував її кожну сторінку. Планую писати про нього книгу.
Роман КОВАЛЬ |
