Розколи, міжусобиці, внутрішні протистояння впродовж тисячі років не давали українцям збудувати сильну державу. На жаль, і тепер відсутність єдності руйнує наші зусилля. Що спричиняє вже традиційну внутрішню усобицю – індивідуалістична психологія українців чи слабкість українських еліт?
Відповіді на ці запитання львівська газета “Експрес” шукала разом з істориками Сергієм Білоконем, Романом Ковалем, Тарасом Чухлібом та Станіславом Кульчицьким.

Р. Коваль: Людина або нація, шукаючи причину своїх нещасть за межами себе, за межами своїх кордонів, ніколи її не знайде. Так, у житті українського народу не бракувало загарбників: татари, поляки, росіяни, німці та інші відігравали негативну роль в історії України. Але причина таких реалій не тільки в їхній силі, а й у наших слабкостях. Біда й у тому, що ми ніколи не прагнемо з’ясувати, чим зумовлені наші невдачі, та ще не хочемо визнати власних помилок. А за таких умов вони повторюватимуться. І далі матимемо негативний результат. От, скажімо, якщо на позаминулих виборах Москва нахабно втручалася в наше внутрішнє життя, намагалася сформувати громадську думку проти українського кандидата, то на цих виборах її вплив не був такий явний. У тому, що московська п’ята колона на чолі зі своїм лідером офіційно прийшла до влади в Україні, провина не чия-небудь, а наша, насамперед українських націоналістів і демократів.

С. Білокінь: Ми часто нарікаємо самі на себе. Дехто навіть каже: “Мабуть, дерево наше таке плохе”. Але це не так. Бо мало хто знає, що під землею із залученням спеціальних землерийних машин підрубують коріння цього дерева, і нищиться все українське. Отже, нарікати треба не на менталітет і не на рівень освіти. Говорити треба про конкретних людей, конкретні ситуації та конкретні причини. Перекладати провину на всіх українців не варто.

С. Кульчицький: Чвари завжди були і будуть. Так само, як і союзи. Тобто створюватимуться спілки і домовленості між тими, хто вважає, що спільними зусиллями можна щось зробити. Біда в тому, що наша політична еліта недосконала. Чому за весь період незалежності України, чому за ті п’ять років після Помаранчевої революції миру у владі так і не вдалося досягти?

Р. Коваль: Нинішні протистояння в Україні спричинені амбіціями політичних лідерів та інтересами наших сусідів, які зацікавлені в політичній нестабільності в Україні. Чому ми програли ці вибори? Тому, що Віктор Ющенко поставив свою особисту антипатію до Юлії Тимошенко понад національні інтереси, і фактично приєднався до команди того, проти кого виступив Майдан 5 років тому. Людина, яка постійно говорила “моя нація”, “мій народ”, яка демонструвала, що мислить національними категоріями, врешті-решт зійшла на банальний шлях ворожнечі зі своїми колишніми соратниками…
За десятиліття так званої радянської влади, насправді диктатури чужинців, Москва винищила мільйони українців та заселила в українські хати мільйони росіян. Мільйони українців нащадків по собі не залишили, а чужинці дали щедре потомство. І ось тепер нащадки окупантів обирають собі президента. Не за його програму голосують вони, не за розумові здібності, а за те, що він пообіцяв запровадити російську мову як державну – нащадки окупантів бажають комфортно почуватися на завойованих територіях, хочуть залишитися в соціокультурному російському полі.

М. Білокінь: Справді, Голодомор у радянську епоху не минув безслідно. Це відклалося на нашому генетичному коді. Зіпсовано наш генетичний фонд. Якщо хтось, незважаючи на це, каже про якісь дефекти нашої ментальності, то це чистісінький расизм. Ми – велика, міцна і мудра нація. Але ті історичні проблеми, які ми мали протягом тисячі літ своєї історії, вилазять нам боком у конкретних випадках. Тож треба думати, як бути, гуртуватися, вистоювати проти викликів сьогодення.

Р. Коваль: Інші нації вирішили свої національні проблеми, тож і займаються політикою. Їхні конфлікти не мають апокаліптичних наслідків. У нас же не політика, у нас триває Національно-визвольна боротьба. Це підтверджує те, що на території, де проживає український народ, сьогодні найзаможніші люди – іншої національності, тієї, що раніше становила більшість у керівництві ЧК, ҐПУ та НКВД. Завдяки чужоземній олігархії утримуються “українські” телеканали, виходять у світ сотні проросійських газет та журналів, які й формують настрої електорату, що потім за них голосує. Якщо наші надра, наші гроші належать нащадкам окупантів, значить, ми не визволились.
Мир може бути лише на наших умовах. Усі заклики до миру, коли ворог керує в нашій державі, це капітулянські, антинаціональні заклики. Ми не маємо права жити в мирі, якщо лишаємося паріями на своїй землі. Якщо ти на своїй землі парій і закликаєш до миру, значить ти раб. Ми мусимо стати панами на своїй землі і зберегти буття нашої нації.

Т. Чухліб: Треба мати опертя на власну історію. Так роблять у всіх країнах світу. У Німеччині в кожному маленькому містечку видають історичний журнал. А в нас на всю 46-мільйонну країну їх два-три виходить. Шанують свою історію і поляки, і росіяни. Нам треба брати з них приклад. Бо, не знаючи свого минулого, не збудуємо майбутнього.

Наталія ВАСЮНЕЦЬ, кореспондент газети “Експрес”

1 березня 1901 р. народився Степан ЩЕРБАК, герой Другого зимового походу.
1 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли юнака-бандуриста з Кубані МІНЯЙЛЕНКА.
2 березня 1861 р. в Україні (під російською займанщиною) скасовано кріпацтво.
2 березня 1980 р. помер письменник Павло ШТЕПА.
3 березня 1890 р. народився Герасим НЕСТЕРЕНКО (холодноярський отаман ОРЕЛ).
3 березня 1921 р. загинув звенигородський кошовий Вільного козацтва Семен ГРИЗЛО.
3 березня 1939 р. в московській катівні загинув Гриць КОССАК, командир ІІІ корпусу УГА.
4 березня 1750 р. відновлено гетьманство в Україні.
4 березня 1952 р. загинув художник УПА Ніл ХАСЕВИЧ.
4 березня 1962 р. помер Никифор ГІРНЯК, командант Коша УСС, отаман УГА.
5 березня 1878 р. народився Ілько ГАВРИЛЮК, сотник УГА, поет, учитель.
5 березня 1882 р. народився Ярослав ВОЄВІДКА, командир 1-го гарматного полку бригади УСС Галицької армії.
5 березня 1950 р. у бою з москалями загинув Роман ШУХЕВИЧ.
5 березня 1950 р. помер Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, підполковник Армії УНР.
5 березня 1953 р. здох Йосип СТАЛІН, кат українського народу.
6 березня 1892 р. народився Іван ЧМОЛА, організатор Пласту, командир 3-го полку СС, начальник Коша СС, полковник Армії УНР.
7 березня 1882 р. народився Гриць КОССАК, командант Легіону УСС.
8 березня 972 р. загинув князь СВЯТОСЛАВ-ЗАВОЙОВНИК.
8 березня 1889 р. народився Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист і майстер бандур.
8 березня 1908 р. народився Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ”.
8 березня 1930 р. в бою загинув отаман Андрій БЛАЖЕВСЬКИЙ.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1865 р. театр Омеляна БАЧИНСЬКОГО зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі вперше виконав гімн “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1868 р. народився Кіндрат БАРДІЖ, організатор Вільного козацтва на Кубані.
9 березня 1918 р. москалі розстріляли Кіндрата БАРДІЖА, його батька та синів Віанора і Миколу.
9 березня 1970 р. помер Петро БУДЗ, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади Галицької армії, співредактор щомісячника “Український Скиталець”.
10 березня 1787 р. народився Устим КАРМАЛЮК.
10 березня 1842 р. народився Микола ЛИСЕНКО.
10 березня 1861 р. помер Тарас ШЕВЧЕНКО.
14 березня 1822 р. в Києві поставлено першу виставу українською мовою.
14 березня 1939 р. в Хусті проголошено Карпатську Україну самостійною державою.
15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України затвердив державну символіку – золотий тризуб і гімн “Ще не вмерла Україна”.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, поет, сотник Армії УНР.
16 березня 1897 р. народився Ларіон ЗАГОРОДНІЙ, керівник Холодноярської організації (1922).
16 березня 1917 р. засновано Український військовий клуб ім. Павла Полуботка.
16 березня 1943 р. в російських концтаборах загинув Степан ЖАРКО, художній керівник капели бандуристів кубанської станиці Канівської.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада.
17 березня 1937 р. помер Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 березня 1880 р. народився Роман ДУДИНСЬКИЙ, командир 1-го куреня УСС, командир II (Коломийської) бригади УГА.
18 березня 1882 р. народився Олекса ІВАНЧУК, хорунжий УСС, етнограф.
19 березня 1895 р. народився Гриць ГОЛИНСЬКИЙ, командир Гуцульського куреня УГА.
19 березня 1918 р. у Києві на Аскольдовій могилі поховали крутянців.
19 березня 1930 р. народилася поетеса Ліна КОСТЕНКО
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, звенигородський отаман.
20 березня 1632 р. народився Гетьман України Іван МАЗЕПА.
21 березня 1888 р. народився Василь ІВАНИС, голова уряду Кубанського краю.
22 березня 1943 р. загинув Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, подільський отаман.
23 березня 1903 р. народився Петро ГУЗІЙ, кубанський бандурист.
23 березня 1917 р. загинув Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС.
24 березня 1113 р. князь Володимир МОНОМАХ розгромив половців над р. Солоницею.
25 березня 1651 р. полковник Іван БОГУН розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1880 р. народився Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 березня 1890 р. народився Остап ВАХНЯНИН, хорунжий УСС, педагог, організатор Пласту.
25 березня 1896 р. народився Борис МОНКЕВИЧ, сотник Армії УНР, історик.
25 березня 1897 р. народився Гаврило КУРЕДА“ЧОРНИЙ”, переяславський отаман.
26 березня 1664 р. поляки розстріляли під Корсунем Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 вересня 1911 р. народився Михайло СОРОКА, член Крайової екзекутиви ОУН, багатолітній політв’язень.
28 березня 1623 р. народився Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ, козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
28 березня 1885 р. народився Роман САМОКИШ (САМОКИШИН), організатор Вільного козацтва, командир полку Армії УНР, актор.
29 березня 1921 р. помер Адріан КАЩЕНКО, письменник і видавець.
29 березня 1973 р. помер митрополит ІЛЛАРІОН – професор Іван ОГІЄНКО.
30 березня 1920 р. загинув Ярослав ВОЄВІДКА, чотар УСС, отаман УГА.
30 березня 1973 р. помер Дмитро ДОНЦОВ, публіцист і редактор.
31 березня 1873 р. народився Микола МІХНОВСЬКИЙ, ідеолог Самостійної України, творець українського війська.
31 березня 1987 р. помер Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист та майстер бандур.

Цитата дня

Нація, якої політичні керівники, що скомпрометували себе, продовжують відігравати роль, не є стійкою і внутрішньо сильною нацією.
Василь ПРОХОДА

Приклад для наслідування

Торік наш читач з Харкова Віталій Чуприна передплатив українській школі в м. Щолкіне, що у Криму, комплект книг Історичного клубу “Холодний Яр”. Тепер він передплатив три книги для Миргородської міської бібліотеки, а саме: ”Отаман Орлик”, “Гуцули у Визвольній боротьбі” і “Тернистий шлях кубанця Проходи”.
Завдяки добродієві Чуприні діти та дорослі в Миргороді та Щолкіному зможуть доторкнутися до правдивої історії нашої Батьківщини.
Шановні передплатники, закликаємо Вас брати приклад з Віталія Чуприни!

Редакція

Фільм “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва”

http://www.youtube.com/watch?v=RO6UfS1tccI
http://www.youtube.com/user/skutsan#p/a/u/2/7bO314hk_0g
http://www.youtube.com/user/skutsan#p/a/u/0/j3_BtoaYN48
http://www.youtube.com/user/skutsan#p/a/u/1/eeZO3gHN3Cw

Фільм “Гуцули у Визвольній боротьбі”
Оголошення про можливість купити вашу книгу теж є на сайті:
http://www.kosivart.com/index.cfm/fuseaction/events.event/id/67/

Російський кінематограф зробив неабиякий крок уперед у висвітленні образу українця в неоімперському кіно. Якщо у фільмі “Брат” наших земляків зображено потворними “бандерівськими мафіозі”, яких “удалиє русскіє рєбята мочат в сартірах Нью-Йорка”, а в “Адміралі” українцям відведено роль зрадників, що стали на заваді шляхетним планам Колчака, то цього разу найвпливовіше з мистецтв подало хохла (на українця не тягне) як телепня, доброго і набожного. Очевидний прогрес…
Картина російського режисера з українським прізвищем Андрія Кавуна “Кандагар” зображує події 1995 - 1996 рр., коли екіпаж російського ІЛ-76, потрапивши в полон до талібів, через рік спромігся захопити власний літак і повернутися додому.
Образ придуркуватого хохла професійно втілив Богдан Бенюк. Щоправда, участь “махрового націоналіста” в героїчному російському кіно чомусь обурила вітренківців та їм подібних. Але чого репетувати? Українця зображено полохливим і м’якодухим, розмазнею-ганчіркою. В той час як інші герої демонструють майже нордичний характер, герой Бенюка весь час скиглить і капризує. “Саджай літак, капітане, бо зіб’ють”, – вирячивши зі страху очі, звертається він до командира… Герой Бенюка боязко втягує голову, коли росіянин рятує товариша від гранати, а згодом з переляканими очима (в Бенюка це файно виходить) шепоче “я не зможу”, коли йому доручають “зняти” вартового. “Боже, мамочка!” – з жахом шепоче він під час втечі, коли літак ледь не торкається барханів…
Майже весь фільм герой Бенюка говорить українською (який здобуток!) і водночас принизливо-меншовартісно записується в “русскіє”: “Да не могут они нас забыть. Мы же русские летчики”. “Ага! Особенно ты!” – відповідають йому з насмішкою.
Російські критики про роль українського артиста відгукнулися так: “Учитывая, что наш кинематограф берет пример с американского, естественно в “Кандагаре” появился украинец, незатейливый такой”. Російські глядачі були відвертіші: “Украинец, туповатый и смешной нацмен… В США для таких ролей используют негров, а у нас вместо негров теперь украинцы”.
Чи відчуває Бенюк, що його роль принизлива? Як актор, до того ж націоналіст (не впевнений, яке з двох визначень взяти в лапки), не міг він не розуміти, як виглядатиме його “українець” в очах глядача.
Росіяни оцінили талант Бенюка. “Создающий национальное разнообразие боязливый бортинженер-украинец” – це найтолерантніше, що вдалося знайти серед відгуків. А ось найтиповіша оцінка: “На фоне своих русских товарищей по несчастью украинец Роман выглядит трогательным недоумком”, що дає уявлення про українців як про “не зовсім повноцінних росіян”.
Подивугідним є заклик “русскіх блоков” та іже з ними вітренківців до представників російської культури припинити запрошувати на роботу “відвертих ворогів Росії”. Та який же він “ворог”?! Він так щиро підіграв їй.
Схоже, що Бенюк почувається героєм. Чого не скажеш про багатьох українців, гідність яких, до речі, береться захищати його партія, одним з облич якої він є.
Особливо задоволені фільмом російські глядачки. “Приятно жить в стране, где есть такие мужчины!” – кажуть вони про кіногероїв “Кандагару”. Зрозуміло, що образ “недомужчины-недорусского”, який переконливо втілив Бенюк, якраз і покликаний підкреслити російську мужність, викликати нову хвилю російського патріотизму.
Російські ЗМІ визначили “головним героєм” фільму “стойкость русского человека”. Хоч “русскіх” там якраз майже і не було, – адже авіакомпанія “Аеростат” з Татарстану, відтак половину екіпажу складали татари-мусульмани, а командир Володимир Шарпатов виявився марійцем. Зірку Героя Росії, крім нього, отримав другий пілот Газінур Хайруллін. Отже, героїв татар і командира-марійця кінематографісти зробили “русскімі”, а бортінженера Асхата Аббязова – “хохлом”. Татаринів “викинули за борт фільму”, бо завдання було оспівати росіян, що протистоять “терористам-фундаменталістам” та їхнім “підлим” спробам навернути членів екіпажу в іслам. Кумедно вийшло, та не зовсім.
Голова Тюменського казияту (аналог єпархії в християнських церквах) зазначив, що в режисера була чудова нагода “на прикладі багатонаціонального екіпажу показати братерство російських народів”. І Бенюк, схоже, допоміг у цьому.
Ось так: 2006 року Богдан Бенюк “записався в націоналісти”, а вже наступного року знявся свинопасом у російському фільмі.
Було б смішно, якби не сумно.

Олексій РЕДЧЕНКО, журналіст

В “Ділі” від 15 грудня ц. р. (1929 р. – Ред.) помістив п. Ст. Гайдучок спомин “Чума з лопатою ходила”, який потягнув мої думки в ті часи, про які згадує шановний автор.
Я був між тими, яких забрала вузькоторова залізниця та повезла, чи там поволікла з Немирова по Винниці, щоби відставити цілий транспорт хорих до лічниці, що містилась у Кримських казармах. На стації у Винниці кожний хорий мусів давати собі раду як умів та як міг. Я вештався по цілій стації та глядів за кимсь, хто занявся би мною та іншими хорими, що лежали в товарових вагонах. Та, на жаль, не найшов я ні сліду із санітарної обслуги. Після кількох годин чекання приїхали підводи, хорих поскладали на возах і повезли до лічниці.
В лічниці після довгих хороводів порозміщували хорих. Обдерта, чорна, непривітна кімната, напіврозвалена грубка, в куті трохи соломи – це було місце, де я мав виздоровіти з тифусy. У цій кімнаті лежало кількох старшин, які навіть не звернули ніякої уваги на нового квартиранта.
Так минуло кілька тижнів, довгих як вік, тяжких як олово.
Одного дня горячка зменшилась до нормального стану (температура нормалізувалась. – Ред.), і я з радістю почав думати про поворот до куріня, бо якась велика, непереможна сила тягнула мене до тих, з якими я пережив хвилини радощів і горя, до тих, що бачили Винники, Бережани, Чортків, Житомир... Та замісць постою застав я лише одну назву “курінь”, бо сила його розсіялась чорними могилками по українському чорноземі.
У Немирові, де був постій II корпусу У.Г.А., усі публичні будинки були переповнені хорими. Великий будинок жіночої гімназії, мужеська гімназія, народна школа, приватна лічниця лікаря Черкавського, земська лічниця, монастирська школа – це все були місця, де II корпус У.Г.А. зводив страшний бій з найлютішим своїм ворогом – тифом.
А скільки старшин та стрільців лежало по приватних кватирах, щодо цього навіть не було точної статистики. Тут був один з пунктів, що творив “чотирикутник смерти”.
Прийшла “злука” з Денікіном, і II корпус У.Г.А. відходив у район Балта – Бершадь, щоби там відпочити та набрати свіжих сил до дальшої боротьби. Перед відходом з Немирова покликав мене до команди корпусу полковник Вольф, де я від отамана Льонера дістав приказ залишитись у Немирові та переняти адміністративну команду всіх лічниць.
Протягом кількох днів команда корпусу покинула Немирів. Залишилися сотні хорих, яким мало нести поміч кількох старшин та кільканацятьох стрільців, що вже перехорувались.
Команда корпусу не залишила нам ні одного карбованця. Не лишила, бо сама не мала. Та, на щастя, була Ковалівка. За цукор діставали лічниці всі харчі, ліки. Цукор був найкращим грошем. За нього привозили немирівські купці ліки, полотно, шкіру, тощо. Їздили і міняли це все за цукор в Одесі.
Лікарську поміч хорим несли д-р Банах, Стернік, місцевий лікар Черкавський та кілька сестер-санітарок. Дві прийшли до нас з армії Денікіна.
А страшний, лютий ворог геройської армії шалів. Кожного дня на коридорах лічниці лежало кількох чи кільканацятьох борців. Не вдержались перед лютим ворогом... Почорнілі. Висохлі обдерті... Ні гуку гармат, ні іржання коней, ні крови червоної... Заїздив обозний віз, пара худих коней, кількох стрільців і остання дорога. Поскладали на возі, прикрили плахтою і повезли товаришів на вічний сон...
А там густо-часто хата для героїв не викінчена, або і не починана. Морози, зима. Та вони мали час. Спокійно, терпеливо ждали на возі. Товариші докінчували копати яму. Усі туди лягали – і з Поділля золотоколосого, і з Kapпат зелених, і з-над Сяну срібнолентого...
Без співу, без червоної китайки, без коня вороного.
Лиш тут і там виростав хрест, а на ньому керваві слова: “За волю України”! І лікар д-р Коцовський, сотн. Білинський, пор. Калинович, пор. Ганкевич. пор. Пашко і ще скільки, скільки їх?
А десятки і сотні імен, виписані хіба у серцях батьків та матерів, ген за Збручем та під рідними стріхами. Глибоко вписані до самої крови.
Ми серед цих страшних обставин не звертали уваги на те, що діялось на світі. Та мимоволі доходили трівожні вісти. З півночі від Білої Церкви наближались більшовики. Це ж ті, з якими ми донедавна воювали та які уважали нас за своїх лютих ворогів.
Зустрічі з цими “носіями волі та свободи всім покривдженим” недовго нам прийшлося ждати. Перший свій виступ у Немирів зазначили більшовики розбоями та грабіжю. Розбили склади лічниці, забрали всі припаси харчі, з хорих стягали накривала, шинелі та все, що під руки попало.
Для хорих та всіх членів УГА настали в Немирові тяжкі часи.

Василь БАЧИНСЬКИЙ
Діло. – 1929. – 26 грудня.
Публікація Володимира Семеніва.

Біографічна довідка
БАЧИНСЬКИЙ Василь (крипт.: Б.; В. Б.; 1892, с. Довжанка, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – ?). Військовий і громадський діяч, журналіст; командир 2-го (Тернопільського) куреня 1-го Подільського полку імені С. Петлюри, редактор часописів “Подільський голос (Тернопіль, 1928 – 1930), “Народна освіта” (Львів), “Народна справа” (Львів, 1938, 1939); військове звання – сотник УГА.
Співорганізатор “Підпільного братства” в Тернополі та “Подільського братства”. Автор спогадів, зокрема і про отамана Марусю Соколовську. Автор статті “Преса ЗУНР в 1918 – 19 рр.”, в якій характеризує 33 часописи, що виходили в 17 містах Галичини. Написав серію книг “Рідне слово” (видавець І. Тиктор), зокрема “Україна рве кайдани (у двадцятиліття української революції)” (Львів, 1937), “Генерал Мирон Тарнавський, начальний Вожд УГА” (Львів, 1938), “Народний трибун. Життя і праця доктора Євгена Олесницького” (Львів, 1938). Під час Другої світової війни емігрував. 1947 року разом з іншими відновив діяльність УНДО за кордоном, був її провідним діячем. Остання відома його публікація “Завваги до Чортківської офензиви: справлення і доповнення” (Вісті Братства колишніх вояків 1 УД УНА. – Мюнхен. – 1953. – Ч. 9 – 10). Помер на еміграції.

Дорогі друзі, шановне панство! Радий запросити вас на свій акустичний концерт, присвячений виходу у світ мого першого акустичного альбому “Сховане обличчя”. Імпреза відбудеться в Києво-Могилянській академії в Культурно-мистецькому центрі в галереї “Підвал” 2 березня (у вівторок) о 19.00 за адресою: вул. Іллінська, буд. 9.
Вхід вільний, передбачені благодійні внески та презентація компакт-диску.
Запрошені музиканти: Софія Рогальська (скрипка), Ольга Мільграндт (віолончель), Іван Лузан (бандура). У програмі – пісні на всі смаки: романтика, патріотизм, філософія та багато іншого. До зустрічі! З найкращими побажаннями, Сергій Василюк, 067 95 386 95.

Григорій Гайдей народився 20 січня 1912 р. в с. Дорошівці Заставнівського повіту на Буковині. В сім’ї Василя Тодоровича та Іванни Григорівни він був єдиною дитиною. Батько виїхав на заробітки до Канади, тож мама сама виховувала сина.
За румунської окупації в селі було створено осередок ОУН, членом організації став і Григорій. Отримав псевдо “Месник” (пізніше “Лев”). За “перших совєтів” працював листоношею в рідному селі, але через небезпеку арешту працівниками НКВД перейшов на нелегальне становище.
22 червня 1941 р. німці напали на СССР. Красна армія відступила. Вже 6 липня в с. Дорошівці відбулося народне віче, одним з організаторів якого був Григорій “Месник”. Та недовго раділи українці – на Буковині встановилась румунська окупаційна влада. Вона одразу вдалася до репресій. Однією з її жертв і став районний провідник ОУН Заставнівщини Дмитро Звізда (псевда “Довбуш” і “Орлик”). Загинув він 12 липня. Біля труни Дмитра Григорій присягнув, що боротиметься з усіма завойовниками за Українську Соборну Самостійну Державу.
Як за румунської окупації, так і за “других совітів” референт пропаганди районного проводу ОУН Заставнівщини “Лев” не тільки провадив агітаційно-пропагандистську діяльність, але й організував теренову сітку кущових, станичних і зв’язкових, його хлопці магазинували зброю та боєприпаси. Однією зі зв’язкових “Лева” була молода вдова Ганна Михайлівна Ґорґіца.
Восени 1942 р. “Лев” дав завдання Іванові Звізді із с. Дорошівці, призваного до румунської армії, викрасти скриню з набоями. Іван завдання виконав.
Із приходом “других совєтів” Григорій формує боївки, налагоджує розвідку. Його діяльність не минула очей МҐБ, за ним почалось полювання. Але “Лев” був невловимим.
27 грудня 1944 р. в с. Васловівці Садгірського району почалася звітна конференція районних, повітових (надрайонних) та окружного проводів ОУН Буковини. Взяв у ній участь і “Лев”. Районний провід Заставнівщини очолювала тоді Євгенія Григорівна Кушнірук (псевда “Тетяна” і “Пчілка”). Для багатьох учасників конференція закінчилася трагічно. 29 грудня три сотні емґебістів оточили хату, де проводилося зібрання. Все ж, попри кулеметний та автоматний вогонь, більшість учасників конференції прорвали оточення і, відстрілюючись, відійшли вглиб лісу. Врятувався і “Лев”.
Навесні 1945 року окружним провідником ОУН Буковини призначено галичанина Василя Савчака (псевда “Сталь” і “Сокіл”). Він провів реорганізацію проводу, скоротив кількість референтур, заборонив вербування жінок. Напевно, тоді ж “Сталь” призначив “Лева” районним провідником ОУН Заставнівщини (“Сталь” очолював провід до загибелі 20 жовтня 1950 року).
21 березня 1946 р., виконуючи наказ “Лева”, його охоронець “Грізний” у с. Звенячин застрелив лейтенанта МҐБ.
Навесні 1947 р. Іван Звізда орав поле поблизу села Дорошівці, раптом побачив загін повстанців, чоловік п’ятдесят. Серед них був і “Лев”. Він підійшов до односельчанина. Іван розповів, що був перекладачем, воював на фронті у Красній армії, недавно повернувся з Австрії. “Лев” розпитував про капітуляцію Німеччини, становище в Європі.
“Лев” був високого зросту, худорлявий, обличчя овальне, чисте, відкрите. Ясні очі випромінювали тепло. Рухи точні й вивірені, говорив чітко і виважено. Розмовляючи, прискіпливо вдивлявся у співрозмовника, немовби намагався розгадати думки людини. Ходив у супроводі 2 – 3 охоронців. Бойовики були озброєні карабінами та гранатами. Сам “Лев” мав лише пістолет німецького виробництва “Парабелум” і гранату.
3 червня 1947 р. (в “зелений” вівторок) у с. Кадубівці в бою з емґебістами загинуло шість повстанців: кущовий ОУН Георгій Куруляк-“Пік” (1925 р. н., із с. Дорошівці), Георгій Нуцуляк- “Криворіг” (1914 р. н., із с. Дорошівці), Петро Федорюк (1898 р. н., із с. Брідок), Іван Никоряк із с. Репужинці, а також охоронці керівника Заставнівського районного проводу ОУН – Іван Садківський-“Тиміш” (підірвався гранатою) та Манолій Поклітар (обидва із с. Брідок, 1927 р. н. ).
9 лютого 1948 р. зголосився з повинною охоронець “Лева” – Юрій Семенюк-“Чумак” (1927 р. н., із с. Василів). Через його зраду 11 лютого в с. Митків Заставнівського району в бою загинув окружний референт СБ Буковини Мирослав Сулятицький (псевда “Кривоніс” та “Петро”, 1921 р. н., із с. Середній Березів). Заарештовано сім’ю Микитеїв, яка переховувала “Петра”, а також багато інших підпільників.
Проти ночі на 23 лютого 1948 р. “Лев” разом з охоронцями “Білим” і “Грізним” (Андрій Крейторик, 1925 р. н., із с. Дорошівці) ночував у с. Звенячин у домі довіреної особи Бориса Ткачука, місцевого листоноші. Вранці “Білий” залишився в с. Звенячин, а “Лев” із “Грізним” пішли до с. Хрещатик. Звідси провідник послав “Грізного” з донесенням у Репужинці, а сам залишився в хаті Смука, де мешкала самотня бабуся. Там його підстеріг секретар комсомольської організації Іван Слободян. Він і повідомив МҐБ. Невдовзі прибуло дві машини солдатів внутрішніх військ МҐБ і “стрибки” на підводах. Село взяли в кільце, оточили хату. Запропонували здатися. “Лев” відповів пострілами. Кинувши гранату, він вискочив з хати і, відстрілюючись, побіг до Дністра. Та його наздогнала кулеметна черга. Впавши на землю, заповз за великий камінь. Щоб не потрапити до рук ворога, “Лев” вистрілив собі в підборіддя.
Про цю подію повідала Орися Степанівна Ткачук, 1925 р. н., жителька села Звенячин. “Лев” з двома охоронцями прийшов до нашої хати ввечері 22 лютого 1948 року, – розповідала вона. – Він і раніше ночував у нас. За домовленістю біля хати завжди на ніч клали драбину, по якій повстанці вибиралися на горище стайні, а звідти спускалися вниз, де в соломі спали.
Нічого не віщувало, що це буде остання ніч для “Лева”. Я приготувала нехитру вечерю, хлопці поїли і рано лягли спати. Видно, добре стомилися.
Рано-вранці “Лев” і “Грізний”, нашвидкуруч поснідавши, кудись пішли (пізніше виявилося, що в с. Хрещатик). О 10 год. із протилежної гори залунала стрілянина – то “Лев” вів нерівний бій, в якому героїчно загинув (“Грізному”, якого “Лев” послав у Репуженці, вдалося втекти від ворогів вздовж берега Дністра; загинув він 3 червня 1948 р. у с. Мусорівка. – Авт.). Чоловік відніс пошту на “долину” (нижня частина села – Авт.), через годину приходить стривожений і говорить: “Орисю, ми “погоріли”. В Хрещатику “Лева” забили, щось треба робити”. Він ще не усвідомив, що мертві не говорять, і з боку “Лева” небезпека нам не загрожувала. Накликати біду міг тільки повстанець “Білий”, котрий перебував у хаті. Йому негайно треба було покинути не лише нашу оселю, а й село. Він уважно вислухав розповідь чоловіка й попросив не панікувати. Чоловікові наказав зробити в задній стіні стодоли отвір, а мені приготувати на дорогу якісь харчі. Не гаючи часу, ввійшов у стайню, звідти перебрався в стодолу, а далі, через пролом, городами подався в бік села Прилипче; і не було чути, щоб він загинув.
Через декілька днів емґебісти арештували й повезли в Заставну мого чоловіка та інших довірених осіб “Лева” в нашому селі: Ганну Проданик і її рідного брата Дмитра, Михася і Петра Лесюків, Степана Лопушанського. Чоловікові й Лопушанському дали по 25 років, іншим – по 10. Мого Бориса вивезли в Архангельську область, там він і загинув”.
Тіло “Лева” відвезли до району, де вдягнули у німецьку форму з орденами і так сфотографували. Місце його поховання невідоме (можливо, “Лева”, як і інших підпільників, вороги закопали в урочищі Глинище поблизу м. Заставна). 1994 року з ініціативи Заставнівської районної влади на місці загибелі районного провідника встановлено дерев’яний хрест.
Нині хрест заріс кущами і деревами так, що з дороги його вже не видно. Не видно і сліду, щоб сюди хтось колись приносив живі квіти. Забула сюди дорогу і влада, не опікується належним чином цим хрестом і районне товариство з охорони пам’яток історії. Гірко і сумно, бо ті, хто віддали своє життя за Українську державу, заслуговують на кращу пам’ять.

Дмитро ПРОДАНИК, Микола ЧЕРЕШНЮК
Буковина

11 березня 1660 р. до царя московського було допущено переяславського полковника Тимофія Цюцюру, що приїхав до Москви як приватна особа, не питаючи дозволу Гетьмана Юрія Хмельницького. Цар сказав полковнику “милостиве слово”, адже торік у вересні той закликав до України московських воєвод з військами. Ті сиділи собі тихенько в Путивлі після втечі з-під Конотопу, а тут такий дарунок долі!
Довелося українському урядові вмовляти москвинів вийти з України. Вмовили, але ціною підписання принизливих умов. Чого варта, наприклад, стаття, щоб “доходы всякие… отдавати в Государеву казну тем людям, которых Его Царское величество пришлет”! Або стаття, щоб “по обрании Гетману ездити к Великому Государю Царю и… Его Царское Пресветлое Величество пожалует Гетмана… и на Гетманство свою Государеву жалованную грамоту дати ему велит”. Це, щоб усі знали, хто в Україні господар.
Гетьманство, завойоване пролиттям рік української крові, через якогось Цюцюру тепер “жалував” московський цар.
Заслужив-таки московські дари Тимофій Цюцюра! От і приїхав за ними. Але дари розчарували полковника. Видать, у нього апетит був завеликий. Згодом він скаржився на “тяжку” долю воєводі Василеві Шереметєву, мовляв, “бив чолом про маєтності злодія та зрадника Івана Нечая (українського героя, засланого до Сибіру. – С.К.)”, а “в тих маєтностях мені відмовлено, і я тим ображений, тому що ніжинському полковнику Василю Золотаренку надано Гомель; а першим я прислужився (Москві. – С.К.), а не він”.
Не жалівся би Цюцюра, якби знав, що в березні 1662 р. “вдячна Москва” пожене його етапом на Сибір, звідки дороги назад він уже не знайде. Василя Золотаренка, що наввипередки з ним прислуговував Москві, також чекала “царська ласка”: у вересні 1663 р. його позбавлять голови на ринковому майдані в Борзні. Недовго ж він користався наданими йому маєтками!
14 березня перед “царськими світлими очима” став ще один наш землячок – Яким Сомко з Переяслава, дядько Гетьмана Юрія Хмельницького. Він теж хотів царського “милостивого слова і ласки”. Просив небагато, бо ще тільки мріяв про зраду Батьківщини. В листопаді 1660 р. мрія здійсниться: він, наказний гетьман, поставлений охороняти кордони нашої держави, таємно запросить в Україну царське військо.
Московська дяка не забариться: у вересні 1663 р. Яким Сомко позбудеться голови разом з Василем Золотаренком. Скарав їх Іван Брюховецький, новоспечений правитель підмосковської України. Скарав, попри те, що в Переяславській угоді 1659 р. спеціальним пунктом зазначалося, що, враховуючи особливі заслуги Василя Золотаренка перед Москвою, ніхто не може заганяти його на той світ без її згоди. Отже, згоду цар дав.
Отака московська наука!
Чому Москва прирікала на загибель людей, що їй вірно служили? Бо ті хотіли Батьківщину продати, а не віддати даром. І цінували її, як бачимо, дорого. Москва ж не так високо оцінювала їхні послуги. Вона знала: зрадники в Україні завжди знайдуться, тож немає чого набивати їм ціну. Краще мати справу з “бессєрєбрянікамі”. Таким виявився “Івашка” Брюховецький.
Колишній слуга Богдана Хмельницького, голодранець, якого Москва зробила “гетьманом”, готовий був їй ревно служити. Виконував усе, що вона наказувала і не торгувався. Заслужив таку ненависть народу, що, коли підняв повстання проти Москви, йому не повірили і роздерли на шматки на козацькій раді біля Диканьки.
Еліта українська завжди зраджувала свій народ.
Чи не тому і тепер до неї така недовіра?

Сергій КОВАЛЕНКО

18 квітня 2010 р. в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області з нагоди 90-ї річниці від дня загибелі відбудеться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака.
Збір у центрі села Мельники о 10.00 біля пам’ятника Героям Холодного Яру. Тут відбудеться відкриття пам’ятника Юрію Горлісу-Горському, сотника Армії УНР, автора документального роману “Холодний Яр”. Участь у відкритті пам’ятника візьме дочка Юрія Горліса-Горського Леся. Можливий приїзд з Америки дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко.
Після меморіального мітингу відбудеться панахида на могилі Василя Чучупака та на братській могилі холодноярців на кладовищі с. Мельники, відвідання місця останнього бою Василя Чучупака, посвячення зброї на берегах Гайдамацького ставу, що неподалік Мотриного монастиря та поминальний обід.
З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, із Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин чи Суботів – Новоселицю.
Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, народних депутатів всіх рівнів, читачів “Незборимої нації” та всіх небайдужих.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Довідки: 044-242-47-38, 067-726-30-36.
Koval_r@ukr.net
kovalroman1@gmail.com

Холодний Яр
(уривок)

Сонце з двору встало,
вітер б’є з копит.
Спраглими вустами
трави просять пить.
Може, то не трави,
Може, то юнак.
Лівий берег, правий –
предковічний знак.
Переліски й схили
світяться здаля.
Шанці та могили –
це твоя земля.
Глянеш – по долині
золотий туман.
Від колись до нині
світ болить від ран.

Микола ТКАЧ

Тихе вшанування

9 лютого 1923 р. засуджені до страти козаки і отамани Холодного Яру, не стали чекати виконання вироку, а спробували щастя в бою. Під час повстання в Лук’янівській в’язниці всі вони загинули. Попри трагічну розв’язку, повстанці вказали шлях для наслідування, адже перед тим як вмерти за Україну, вони за Україну перемагали.

Вшанування лицарів України відбулося 9 лютого 2010 р. тихо, для більшості киян непомітно. Це був не марш чи передвиборна акція. Це була зустріч однодумців. До стін Лук’янівської в’язниці прийшли студенти Іван Стичинський, Віталій Голіченко, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк та заступник Київської міської організації ВО “Свобода” Руслан Андрійко.
На в’язничному мурі хлопці закріпили меморіальний стенд з інформацією про повстання та список загиблих (38 осіб), до якого внесли також повстанців Яковенка і Ткаченка, які загинули під час слідства. До стенду покладено квіти. Запалено свічки.
Ставши в коло, козаки промовили неголосні слова вдячності своїм попередникам, пообіцявши продовжити боротьбу за українську Україну.
Вогонь Холодного Яру не згас!
Слава героям Визвольних змагань за волю України!

Від редакції
Минуло кілька днів. Інформаційні листки недружня рука зірвала, свічки засипало снігом, але квіти і досі нагадують про наш обов’язок належно вшанувати полеглих борців за волю Україну.

Враховуючи результати проведених наукових досліджень, визнаючи на державному рівні видатну роль учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, з метою їх вшанування, відновлення історичної справедливості та правдивої історії Українського визвольного руху XX століття постановляю:

1. Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони “Карпатська Січ”, Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.

2. Кабінету Міністрів України розробити разом зі Службою безпеки України та за участю Національної академії наук України і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України проект Закону України “Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України у XX столітті”.

3. Міністерству освіти і науки України, Українському інституту національної пам’яті розробити за участю Національної академії наук України для навчальних закладів методичні, просвітницькі та інші матеріали, присвячені боротьбі за незалежність України у XX столітті.

4. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям уживати в установленому порядку заходів щодо гідного вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, в тому числі з активізації патріотичного виховання молоді та просвітницької роботи, найменування в населених пунктах вулиць, площ, бульварів, парків та скверів, навчальних закладів та закладів культури на честь визначних учасників боротьби за незалежність України у XX столітті та подій, пов’язаних з Українським визвольним рухом XX століття.

5. Запропонувати органам місцевого самоврядування здійснювати заходи щодо вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО
28 січня 2010 р.

Спорудимо пам’ятники борцям за волю України!

На виконання Указу Президента України Віктора Ющенка від 16 травня 2005 р. “Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки” на батьківщині видатного діяча доби Національно-визвольних змагань початку ХХ століття, основоположникa ідеї державної самостійності України, творця українського війська Миколи Івановича Міхновського рішенням Турівської сільської ради Згурівського району Київської області вирішено спорудити пам`ятник.
Закликаємо всіх українців долучитися до благородної справи і фінансово підтримати спорудження пам’ятника.
Кошти просимо перераховувати на рахунок: Р/р 35 422 021 000 207, МФО банку 821018, код ЕДРПОУ 04 360 534. Банк одержувача: ГУДКУ в Київській області. Призначення платежу: на пам`ятник М. І. Міхновському.

Проводиться збір коштів і на пам’ятник отаману Орлику (полковнику Федору Артеменку). Гроші акумулюються на рахунку Ірпінського міського об’єднання осередків “Просвіта”: рахунок №26002443117301 код 20579344 у ПАТ АКБ “Київ”, що в м. Буча. У повідомленні зазначати “На пам’ятник отаману Орлику”.
Нещодавно мешканець Бучі В. Олексюк пожертвував 500 грн., а землячка отамана, Галина Осадча, 1920 р. нар. – 2600 грн.!
Вносьте і Ви свою частку на святу справу!
Спільними зусиллями спорудимо пам’ятник борцю за волю України!
Імена жертводавців будуть оприлюднені в бучанській газеті та занесені до Книги Подяки, яка довічно зберігатиметься в місцевому музеї.

Історичний клуб “Холодний Яр”