11 березня 1660 р. до царя московського було допущено переяславського полковника Тимофія Цюцюру, що приїхав до Москви як приватна особа, не питаючи дозволу Гетьмана Юрія Хмельницького. Цар сказав полковнику “милостиве слово”, адже торік у вересні той закликав до України московських воєвод з військами. Ті сиділи собі тихенько в Путивлі після втечі з-під Конотопу, а тут такий дарунок долі!
Довелося українському урядові вмовляти москвинів вийти з України. Вмовили, але ціною підписання принизливих умов. Чого варта, наприклад, стаття, щоб “доходы всякие… отдавати в Государеву казну тем людям, которых Его Царское величество пришлет”! Або стаття, щоб “по обрании Гетману ездити к Великому Государю Царю и… Его Царское Пресветлое Величество пожалует Гетмана… и на Гетманство свою Государеву жалованную грамоту дати ему велит”. Це, щоб усі знали, хто в Україні господар.
Гетьманство, завойоване пролиттям рік української крові, через якогось Цюцюру тепер “жалував” московський цар.
Заслужив-таки московські дари Тимофій Цюцюра! От і приїхав за ними. Але дари розчарували полковника. Видать, у нього апетит був завеликий. Згодом він скаржився на “тяжку” долю воєводі Василеві Шереметєву, мовляв, “бив чолом про маєтності злодія та зрадника Івана Нечая (українського героя, засланого до Сибіру. – С.К.)”, а “в тих маєтностях мені відмовлено, і я тим ображений, тому що ніжинському полковнику Василю Золотаренку надано Гомель; а першим я прислужився (Москві. – С.К.), а не він”.
Не жалівся би Цюцюра, якби знав, що в березні 1662 р. “вдячна Москва” пожене його етапом на Сибір, звідки дороги назад він уже не знайде. Василя Золотаренка, що наввипередки з ним прислуговував Москві, також чекала “царська ласка”: у вересні 1663 р. його позбавлять голови на ринковому майдані в Борзні. Недовго ж він користався наданими йому маєтками!
14 березня перед “царськими світлими очима” став ще один наш землячок – Яким Сомко з Переяслава, дядько Гетьмана Юрія Хмельницького. Він теж хотів царського “милостивого слова і ласки”. Просив небагато, бо ще тільки мріяв про зраду Батьківщини. В листопаді 1660 р. мрія здійсниться: він, наказний гетьман, поставлений охороняти кордони нашої держави, таємно запросить в Україну царське військо.
Московська дяка не забариться: у вересні 1663 р. Яким Сомко позбудеться голови разом з Василем Золотаренком. Скарав їх Іван Брюховецький, новоспечений правитель підмосковської України. Скарав, попри те, що в Переяславській угоді 1659 р. спеціальним пунктом зазначалося, що, враховуючи особливі заслуги Василя Золотаренка перед Москвою, ніхто не може заганяти його на той світ без її згоди. Отже, згоду цар дав.
Отака московська наука!
Чому Москва прирікала на загибель людей, що їй вірно служили? Бо ті хотіли Батьківщину продати, а не віддати даром. І цінували її, як бачимо, дорого. Москва ж не так високо оцінювала їхні послуги. Вона знала: зрадники в Україні завжди знайдуться, тож немає чого набивати їм ціну. Краще мати справу з “бессєрєбрянікамі”. Таким виявився “Івашка” Брюховецький.
Колишній слуга Богдана Хмельницького, голодранець, якого Москва зробила “гетьманом”, готовий був їй ревно служити. Виконував усе, що вона наказувала і не торгувався. Заслужив таку ненависть народу, що, коли підняв повстання проти Москви, йому не повірили і роздерли на шматки на козацькій раді біля Диканьки.
Еліта українська завжди зраджувала свій народ.
Чи не тому і тепер до неї така недовіра?
Сергій КОВАЛЕНКО
|
