Григорій Гайдей народився 20 січня 1912 р. в с. Дорошівці Заставнівського повіту на Буковині. В сім’ї Василя Тодоровича та Іванни Григорівни він був єдиною дитиною. Батько виїхав на заробітки до Канади, тож мама сама виховувала сина.
За румунської окупації в селі було створено осередок ОУН, членом організації став і Григорій. Отримав псевдо “Месник” (пізніше “Лев”). За “перших совєтів” працював листоношею в рідному селі, але через небезпеку арешту працівниками НКВД перейшов на нелегальне становище.
22 червня 1941 р. німці напали на СССР. Красна армія відступила. Вже 6 липня в с. Дорошівці відбулося народне віче, одним з організаторів якого був Григорій “Месник”. Та недовго раділи українці – на Буковині встановилась румунська окупаційна влада. Вона одразу вдалася до репресій. Однією з її жертв і став районний провідник ОУН Заставнівщини Дмитро Звізда (псевда “Довбуш” і “Орлик”). Загинув він 12 липня. Біля труни Дмитра Григорій присягнув, що боротиметься з усіма завойовниками за Українську Соборну Самостійну Державу.
Як за румунської окупації, так і за “других совітів” референт пропаганди районного проводу ОУН Заставнівщини “Лев” не тільки провадив агітаційно-пропагандистську діяльність, але й організував теренову сітку кущових, станичних і зв’язкових, його хлопці магазинували зброю та боєприпаси. Однією зі зв’язкових “Лева” була молода вдова Ганна Михайлівна Ґорґіца.
Восени 1942 р. “Лев” дав завдання Іванові Звізді із с. Дорошівці, призваного до румунської армії, викрасти скриню з набоями. Іван завдання виконав.
Із приходом “других совєтів” Григорій формує боївки, налагоджує розвідку. Його діяльність не минула очей МҐБ, за ним почалось полювання. Але “Лев” був невловимим.
27 грудня 1944 р. в с. Васловівці Садгірського району почалася звітна конференція районних, повітових (надрайонних) та окружного проводів ОУН Буковини. Взяв у ній участь і “Лев”. Районний провід Заставнівщини очолювала тоді Євгенія Григорівна Кушнірук (псевда “Тетяна” і “Пчілка”). Для багатьох учасників конференція закінчилася трагічно. 29 грудня три сотні емґебістів оточили хату, де проводилося зібрання. Все ж, попри кулеметний та автоматний вогонь, більшість учасників конференції прорвали оточення і, відстрілюючись, відійшли вглиб лісу. Врятувався і “Лев”.
Навесні 1945 року окружним провідником ОУН Буковини призначено галичанина Василя Савчака (псевда “Сталь” і “Сокіл”). Він провів реорганізацію проводу, скоротив кількість референтур, заборонив вербування жінок. Напевно, тоді ж “Сталь” призначив “Лева” районним провідником ОУН Заставнівщини (“Сталь” очолював провід до загибелі 20 жовтня 1950 року).
21 березня 1946 р., виконуючи наказ “Лева”, його охоронець “Грізний” у с. Звенячин застрелив лейтенанта МҐБ.
Навесні 1947 р. Іван Звізда орав поле поблизу села Дорошівці, раптом побачив загін повстанців, чоловік п’ятдесят. Серед них був і “Лев”. Він підійшов до односельчанина. Іван розповів, що був перекладачем, воював на фронті у Красній армії, недавно повернувся з Австрії. “Лев” розпитував про капітуляцію Німеччини, становище в Європі.
“Лев” був високого зросту, худорлявий, обличчя овальне, чисте, відкрите. Ясні очі випромінювали тепло. Рухи точні й вивірені, говорив чітко і виважено. Розмовляючи, прискіпливо вдивлявся у співрозмовника, немовби намагався розгадати думки людини. Ходив у супроводі 2 – 3 охоронців. Бойовики були озброєні карабінами та гранатами. Сам “Лев” мав лише пістолет німецького виробництва “Парабелум” і гранату.
3 червня 1947 р. (в “зелений” вівторок) у с. Кадубівці в бою з емґебістами загинуло шість повстанців: кущовий ОУН Георгій Куруляк-“Пік” (1925 р. н., із с. Дорошівці), Георгій Нуцуляк- “Криворіг” (1914 р. н., із с. Дорошівці), Петро Федорюк (1898 р. н., із с. Брідок), Іван Никоряк із с. Репужинці, а також охоронці керівника Заставнівського районного проводу ОУН – Іван Садківський-“Тиміш” (підірвався гранатою) та Манолій Поклітар (обидва із с. Брідок, 1927 р. н. ).
9 лютого 1948 р. зголосився з повинною охоронець “Лева” – Юрій Семенюк-“Чумак” (1927 р. н., із с. Василів). Через його зраду 11 лютого в с. Митків Заставнівського району в бою загинув окружний референт СБ Буковини Мирослав Сулятицький (псевда “Кривоніс” та “Петро”, 1921 р. н., із с. Середній Березів). Заарештовано сім’ю Микитеїв, яка переховувала “Петра”, а також багато інших підпільників.
Проти ночі на 23 лютого 1948 р. “Лев” разом з охоронцями “Білим” і “Грізним” (Андрій Крейторик, 1925 р. н., із с. Дорошівці) ночував у с. Звенячин у домі довіреної особи Бориса Ткачука, місцевого листоноші. Вранці “Білий” залишився в с. Звенячин, а “Лев” із “Грізним” пішли до с. Хрещатик. Звідси провідник послав “Грізного” з донесенням у Репужинці, а сам залишився в хаті Смука, де мешкала самотня бабуся. Там його підстеріг секретар комсомольської організації Іван Слободян. Він і повідомив МҐБ. Невдовзі прибуло дві машини солдатів внутрішніх військ МҐБ і “стрибки” на підводах. Село взяли в кільце, оточили хату. Запропонували здатися. “Лев” відповів пострілами. Кинувши гранату, він вискочив з хати і, відстрілюючись, побіг до Дністра. Та його наздогнала кулеметна черга. Впавши на землю, заповз за великий камінь. Щоб не потрапити до рук ворога, “Лев” вистрілив собі в підборіддя.
Про цю подію повідала Орися Степанівна Ткачук, 1925 р. н., жителька села Звенячин. “Лев” з двома охоронцями прийшов до нашої хати ввечері 22 лютого 1948 року, – розповідала вона. – Він і раніше ночував у нас. За домовленістю біля хати завжди на ніч клали драбину, по якій повстанці вибиралися на горище стайні, а звідти спускалися вниз, де в соломі спали.
Нічого не віщувало, що це буде остання ніч для “Лева”. Я приготувала нехитру вечерю, хлопці поїли і рано лягли спати. Видно, добре стомилися.
Рано-вранці “Лев” і “Грізний”, нашвидкуруч поснідавши, кудись пішли (пізніше виявилося, що в с. Хрещатик). О 10 год. із протилежної гори залунала стрілянина – то “Лев” вів нерівний бій, в якому героїчно загинув (“Грізному”, якого “Лев” послав у Репуженці, вдалося втекти від ворогів вздовж берега Дністра; загинув він 3 червня 1948 р. у с. Мусорівка. – Авт.). Чоловік відніс пошту на “долину” (нижня частина села – Авт.), через годину приходить стривожений і говорить: “Орисю, ми “погоріли”. В Хрещатику “Лева” забили, щось треба робити”. Він ще не усвідомив, що мертві не говорять, і з боку “Лева” небезпека нам не загрожувала. Накликати біду міг тільки повстанець “Білий”, котрий перебував у хаті. Йому негайно треба було покинути не лише нашу оселю, а й село. Він уважно вислухав розповідь чоловіка й попросив не панікувати. Чоловікові наказав зробити в задній стіні стодоли отвір, а мені приготувати на дорогу якісь харчі. Не гаючи часу, ввійшов у стайню, звідти перебрався в стодолу, а далі, через пролом, городами подався в бік села Прилипче; і не було чути, щоб він загинув.
Через декілька днів емґебісти арештували й повезли в Заставну мого чоловіка та інших довірених осіб “Лева” в нашому селі: Ганну Проданик і її рідного брата Дмитра, Михася і Петра Лесюків, Степана Лопушанського. Чоловікові й Лопушанському дали по 25 років, іншим – по 10. Мого Бориса вивезли в Архангельську область, там він і загинув”.
Тіло “Лева” відвезли до району, де вдягнули у німецьку форму з орденами і так сфотографували. Місце його поховання невідоме (можливо, “Лева”, як і інших підпільників, вороги закопали в урочищі Глинище поблизу м. Заставна). 1994 року з ініціативи Заставнівської районної влади на місці загибелі районного провідника встановлено дерев’яний хрест.
Нині хрест заріс кущами і деревами так, що з дороги його вже не видно. Не видно і сліду, щоб сюди хтось колись приносив живі квіти. Забула сюди дорогу і влада, не опікується належним чином цим хрестом і районне товариство з охорони пам’яток історії. Гірко і сумно, бо ті, хто віддали своє життя за Українську державу, заслуговують на кращу пам’ять.
Дмитро ПРОДАНИК, Микола ЧЕРЕШНЮК
Буковина
|
