Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


кітень 2019

    > Холодноярець Петро Петій
    > 24-ті вшанування героїв Холодного Яру
    > Зброю освятили в Мотриному монастирі
    > Запрошуємо вас на творчий вечір Романа КОВАЛЯ!
    > Костянтин Дикань
    > Терешко знає, що робить
    > Рекомендую!
    > Вибір Скорого
    > Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати ювілеї
    > У Холоднім Яру освятили ножі
    > Боярський коледж – колиска Української революції
    > “Як бур’ян при дорозі”
    > Замість вінка на могилу Ганні Іванченко
    > Іван Трейко писав спогади, а син його також воював в УПА
    > ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР” ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”
    > Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
    > Газета за квітень 2019 р. у форматі *.pdf

Холодноярець Петро Петій

Начальником штабу переяславського отамана Гаврила Чорного-Куреди був поручник Армії УНР Петро Петій із Прилуцького повіту – батьківщини Миколи Міхновського. Під псевдонімом “Петієнко” він увійшов і до історії Холодного Яру – як член Окружного право-лівобережного повстанського повстанкому, обраного в липні 1921 р. в районі Гайдамацького шпиля.
Петро Михайлович Петій народився 1896 р. у с. Боршні Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівської області).
Петро Петій був освіченою людиною: закінчив учительську семінарію в Києві, 2-гу Київську школу прапорщиків (1916), а в 1918 р. – Київську інструкторську школу старшин. Звання – “поручник піхоти”
“На сов. Украину”, стверджували більшовики, Петій (“він же Палій-Рашкевич”) прибув у травні 1920 року.
До вересня переховувався в Золотоніському повіті. Довідавшись про “громадное значение” Холодноярського повстанкому, Петій вирушив на Чигиринщину, зустрівся з Головним отаманом Холодного Яру Іваном Деркачем. Побувши деякий час на Чигиринщині, “дістав завдання проінформувати всі повстанські загони і організації, що 24 вересня в Холодному Яру скликається з’їзд для виборів Центрального Повстанкому”.
 24 вересня 1920 р. у Медведівці, що на межі з Холодним Яром, на повстанському з’їзді, одним з організаторів якого був поручник Петій,  було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць Костя Пестушка-Блакитного, отамана Степової дивізії.
Наприкінці вересня Петій приєднується до відділу Чорного, стає начальником штабу. Нав’язав зв’язки Петій і з отаманом Левченком, який на той час мав із півтисячі осіб. Чекісти стверджували, що Петій брав участь в усіх “експедиціях” отамана Чорного. Інші більшовицькі документи засвідчують, що ці експедиції мали успіх. Попри те, що літнє тепло вже було позаду, до Чорного продовжували йти козаки.
Величезне повстання серпня – жовтня 1920 р. все ж закінчилося поразкою. Роль тут відіграв і неуспіх Армії УНР, яка 21 листопада під ударами червоних змушена була перейти р. Збруч, відтак Красна армія зосередила всю силу проти повстансько-партизанського руху.
І все ж партизани сподівалися, що на весну українська армія повернеться, відтак не сиділи на місці, а готувалися до нового повстання.
У лютому 1921 р. начштабу Чорного Петій налагодив зв’язки з полтавським отаманом Галайдою. Від нього дізнався про існування в Лубнах підпільної петлюрівської організації. У березні Петро Петій знову вирушив до Холодного Яру, де, за даними чекістів “реорганізувався Повстанком”, секретарем якого повстанці обрали поручника Петія. Висока честь!
У Холодному Яру Петій зустрічається “з кур’єрами та агентами, які прибувають із-за кордону із Штабу Петлюри, і зв’язується з більшою частиною банд і організацій в Україні, а також налагоджує зв’язок з Центральним Повстанським комітетом у Києві”.
У липні 1921 р. в Холодному Яру мав відбутися повстанський з’їзд.
Місце вибрали глухе – в районі Гайдамацького шпиля.
Коли зібралися загони з різних районів, провели реєстрацію. Право голосувати отримали 28 чоловік. “Головою з’їзду, – розповідав підпільник Григорій Яковенко, – був вибраний Отаманенко, а секретарями я і Петієнко”.
Як бачимо, Петро Петій за давньою традицією трохи скорегував своє прізвище. Були вже повстанці Лютий-Лютенко, Гулий-Гуленко, тепер буде і Петієнко…
До слова, і Григорій Яковенко походив із Прилуцького повіту.
Так що без земляків Міхновського не обійшлося і в Холодному Яру!
“Перше засідання було перерване, – згадував Григорій Яковенко, – оскільки червоні частини (очевидно, маючи інформацію про місце зустрічі) підійшли майже до місця з’їзду і ми пішли в бойову лінію”.
Тобто поручник Петій брав участь у бойових діях у Холодному Яру.
Наступного дня з’їзд відновив роботу. Заслухавши звіт старого повстанкому та повідомлення від підпільних організацій, делегати перейшли до виборів повстанського комітету й організації військового відділу повстанкому.
З’їзд проходив напружено, спалахували і конфлікти. Одного разу навіть перервали засідання “через збудженість делегатів”. Усе ж перемогла лінія на єднання. Було обрано Окружний право-лівобережний повстанський комітет, до якого увійшли Герасим Нестеренко (командувач військ Холодноярської округи), Сергій Отаманенко (начальник штабу), член Центральної Ради Логвин Панченко, представник єлисаветградського повстанкому (вже розгромленого!) Григорій Яковенко і Петро Петій (Петієнко), начальник штабу отамана Чорного-Куреди.
Несподівано більшовики повели на Холодний Яр наступ. Сили вони кинули великі! “Бій переходив у бій, сутичка у сутичку. В одному з боїв потрапив у полон поранений секретар попереднього повстанкому, а Логвин Панченко та Григорій Яковенко уникнули полону, коли, здавалося, що їх уже нічого не врятує” [5, с. 176]. Повстанком вирішив передислокуватися на побережжя Дніпра в с. Сагунівку.
У цей складний для повстанців час окупанти почали активно поширювати декрет про амністію. Логвин Панченко, Петій і Яковенко обговорили це питання. “Петієнко весь час наголошував, що декрет є способом боротьби з повстанством [з метою] обеззброїти його і потім кожного окремо передати до суду, – зазначав Григорій Яковенко. – Такої ж думки притримувалися і ми з Панченком”.
Тим часом у Черкасах почалися переговори із совєтською владою. Повстанців представляли колишній член Центральної Ради Омелян Дзигар та есер Шапошник. Петій, зазначали чекісти, “прилагает все усилия к недопущению” “перехода на амнистию” Холодноярського повстанкому. Але його зусилля не мали успіху. Якщо людина повірила чортам, то вже слово друга чути не хоче!
Логвин Панченко та есер Шапошник капітулювали 23 серпня. А тут прийшла сумна вістка, що 4 серпня здався загін Івана Петренка. Разом з ним “пішли на амністію” Іван Деркач та один із братів Чучупаків. Здалися отамани Прокіп Пономаренко-“Квочка”, Литвиненко та близько 80 повстанців. Ось що значить виснаження!
У Холодному Яру залишатися було небезпечно. Поручник Петій вирішив вертати на Полтавщину. Розшукав загін Троянського, де перебував підполковник Григорій Різник. Петій приховав, що Холодноярський повстанком розвалився. Навіщо деморалізувати козацтво! Навіть передав від імені Холодноярського повстанського комітету про “готовність кількох повітів до виступу”.
Коли дійшли чутки, що отаман Луценко і його повстанці готові здатися, Петій поспішив у розташування загону і “не допустил его к амнистированию”.
І у 1922-му надії на визволення не згасли. На початку року до Петія з-за кордону прибули контррозвідники Білошапка і Костенко-Самутин – очевидно, йдеться про сотника Армії УНР Петра Самутина із Ташані Переяславського повіту.
У квітні “з відома Блакитного і Костенка-Самутіна” Петій відвідав “контррозвідувальні організації на Полтавщині”, після чого повернувся до загону Чорного. І передав “звіт у штаб Тютюнника про стан Червоної армії на Полтавщині та про організації”. На цей раз уже Блакитний і Самутін приховали від Петія, що штабу Тютюнника не існує: після поразки Другого зимового походу його діяльність згасла.
У загоні Чорного Петій працював до кінця червня.
Арештували поручника Петія разом з Григорієм Різником у Києві 19 серпня 1922 р, коли вони намагалися виїхати закордон. Чекістів, які успішно здійснили операцію затримання небезпечних “бандитів”, очолив Михайло Михайлик. Затримав Михайлик у той день і Чорного-Куреду.
15 вересня 1923 р. окупанти висунули “Обвинувачувальний висновок” Гаврилові Куреді, підполковникові Григорію Різнику, поручникові Петрові Петію, Мусію Кириєнку, Сергієві та Федорові Луканинам, Андрієві Бузнецькому, Іванові та Маркові Печенюкам.
15 грудня 1923 р. о 1 годині 45 хвилин суд постановив смертний вирок Куреді та чотирьом його побратимам: Петрові Петію, Мусію Кирсенку, Григорію Різнику, Андрію Бубницькому, але 10 січня 1924 р. президія т. зв. Всеукраїнського виконавчого комітету замінила розстріл десятирічним ув’язненням із суворою ізоляцією.
Петро Петій усе ж вийшов на волю. Жив у рідному селі. Наприкінці 1920-х перебував “на особом учете в Прилукской ЧК”…
Коли влітку 1941 р. німці ввійшли до Кривого Рогу, було створено міську управу. Начальником статистичного відділу став Петро Петій, поручник Армії УНР. За іншими даними, він очолив відділ кадрів. Петій вів облік “петлюрівців, учасників СВУ та інших антирадянських елементів” з метою згуртувати антикомуністичні сили. Коли до відділу прийшов сірожупанник Григорій Андрійович Скиба, Петро Петій “переконав його вступити до ОУН(б)”. Сталося це наприкінці грудня. Очевидно, член Холодноярського повстанкому Петро Петій у 1941-му був членом бандерівської ОУН.
Подальша доля Петра Петія мені невідома, але сподіваюсь, що біографія запеклого земляка Миколи Міхновського все ж буде дописана.

Роман КОВАЛЬ

  



24-ті вшанування героїв Холодного Яру

присвячені 100-літтю всенародного повстання, яке почалося у квітні 1919 р. в Холодному Яру, відбудуться 13 – 15 квітня на Черкащині та Кропивниччині.

13 квітня, с. Івківці, Медведівка, Мельники
Початок у суботу 13 квітня о 13.00 в с. Івківцях Чигиринського р-ну Черкаської області покладанням квітів до пам’ятника Максимові Залізняку (скульптор Іван Гончар). У програмі також екскурсія в Zernolend та сходження на гору Семидубову, катання дітей на холодноярській тачанці та ін. Відповідальний Назар Лавріненко, 067-476-25-26.
13 квітня о 17.00 квіти буде покладено до пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці. Одразу ж у Медведівському будинку культури розпочне роботу Літературна сцена Історичного клубу “Холодний Яр”. Відбудеться презентація нових книжок, а саме: Михайла Колодзінського “Воєнна доктрина”, Романа Коваля “Здолати Росію”, Василя Ковтуна “Дорогою через Майдан”, Марка Мельника “Жадання фронту” та Олексія Східняка “Війна за Україну. Спогади бійців. Окрема добровольча чота «Карпатська Січ»”. Євген Букет представить спеціальне число журналу “Українська культура”, виданого з нагоди 250-річчя Коліївщини, та книжку Володимира Покотила “Лицарі золотого тризуба” про антибільшовицьке підпілля на Київщині. Лунатимуть пісні кобзаря Тараса Силенка. О 19.00 – прем’єра фільму “Чорний козак” (режисер Владислав Чабанюк). Відповід. Богдан Легоняк, 095-069-07-74, сл. 047-30-95-33-1.
13 квітня в Мельниках буде відкрито табір Туристичної командної гри “Легенда Холодного Яру”, яка 14 квітня відбудеться на місцях героїчної боротьби за волю України. Учасники мусять на мапі знайти історичні місця та виконати завдання, які долали холодноярські повстанці. Відповідальна Настя Сугак, 097-42-70-890.

14 квітня, Мельники, Холодний Яр, Мотрин монастир,
х. Буда, дуб Максима Залізняка
14 квітня, неділя, 10.00, Мельники, цвинтар. Покладання квітів на могилу Василя Чучупака та на братську могилу холодноярців. Віддання вояцьких почестей загиблим. Слово шани співорганізаторів.
14 квітня, 11.00, Мельники, центр. Коротке слово голови оргкомітету, пісня. Покладання квітів до пам’ятників героям Холодного Яру, поручникові Юрієві Городянину (Горлісу-Горському) та родині Чучупаків. 
14 квітня, 12.45. Вшанування могили сотника Івана Компанійця. Пісня кобзаря. Освячення зброї в Мотриному монастирі. Пісня кобзаря. Молитва українських націоналістів. Вихід колони до місця відкриття меморіального знака.
14.00. Холодноярське плато. Відкриття меморіального знака на пам’ять про загиблих героїв 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – за участі делегації бригади. На пам’ятникові напис – “На вічну пам’ять воякам 93-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр», які поклали свої голови в боротьбі за волю України у 2014 – 2019 рр. Вічна слава!”
Меморіальний мітинг. Слово співорганізаторів. Пісні.
15.00. – 15.30. Наказний верховний отаман Українського козацтва Віталій Опанащук і кобзар Тарас Силенко. Техніки козацького характерництва, що гарантують непохитну психічну стійкість, оздоровлення та розкриття в собі неймовірних можливостей фізичного тіла. Ви побачите як козак босоніж витанцьовує по битому склі, лягає на дошку, що рясніє гострими цвяхами…
15.30 – 17.00. Хутір Буда, літературно-музична сцена. “На славу братам Чучупакам та їхньому козацтву”. Чорні запорожці, художній номер від Студії козацьких бойових мистецтв “Герць” (с. Білозір’я, Руслан Богданов). Роман Коваль, представлення книги “Скажи батькам, що був чесний”. Народний артист України Тарас Компаніченко, пісні Української революції 1917 – 1921 рр.
15.15. – 17.00. Майстер-клас із володіння козацькою шаблею для дітей від Студії козацьких бойових мистецтв “Герць”.
17.00. – 18.00. Хутір Буда. Храм Петра Багатостраждального Калнишевського. Гутірка з дослідником Коліївщини Євгеном Букетом про Холодний Яр, Максима Залізняка і Семена Неживого.
11.00 – 18.00. Хутір Буда, ярмарок народних майстрів, книжковий ярмарок.
17.00 – 19.00. Поминальний обід.

15 квітня, с. Розумівка, Соснівка, Цвітна, Чорноліска, Цибулеве
11.00. Вшанування братської могили козаків Чорного Ворона в с. Розумівці Олександрівського району Кропивницької області.
13.00. Покладання квітів до пам’ятника повстанцям у с. Соснівці.
13.45. Вшанування Пилипа Хмари та його козацтва в с. Цвітному.
15.00. Покладання квітів на могилу дружини і сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка в Чорнолісці. Екскурсія до 300-літньої гайдамацької криниці.
16.00. – 16.15. Гайдамацька Січ, с. Цибулеве Знам’янського р-ну. Лекція Євгена Букета “Марко Мамай – гетьман Ханської України”.
Поминальний обід.



Зброю освятили в Мотриному монастирі

Наступного дня, 6 серпня, був Спас. У Мотриному монастирі зійшлася сила народу. У нашому таборі за два-три дні до того виникла думка: коли у монастирі святитимуть плоди й квіти, посвятимо свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса разом із жінками та дівчатами, що несли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків і хлопців з рушницями. Наш табір пішов на Богослужіння до монастиря майже увесь. Залишилися тільки кухарі біля казанів і кулеметники коло станкових кулеметів. Біля церков – багато народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами. 
Наблизився час хресного ходу. Народ став великим колом навкруг нової церкви. На траві стояли кошики та миски з яблуками, медом, вінками і букетами з колосків збіжжя та квітів. Хресний хід провадив старенький монастирський священик, українець не тільки за походженням (здається, отець Іван), про якого я вже згадував. Коли він розпочав посвячення, на траву, як по команді, лягли сотні рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблуками та грушками зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і замислився, неначе нараджуючись зі своїм сумлінням. Потім звів до неба очі і широко махнув кропилом:
– Благослови, Господи, на враги і супостати!
Отаман, з яким ми стояли навпроти могили сотника Компанійця, опустився на коліно. За ним хвилею вклякла на коліна ціла лава.
Після посвячення ми розмовляли коло могили із селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув навесні разом із Петром Чучупакою у Черкаській ЧК. Вона прийшла до монастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебень за сина.
Постановляємо після служби Божої відправити на могилі Компанійця панахиду за всіма полеглими холодноярцями.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ



Запрошуємо вас на творчий вечір Романа КОВАЛЯ!

Шановні друзі!

Запрошуємо вас на творчий вечір Романа КОВАЛЯ з нагоди його 60-ліття та 30-ліття громадсько-політичної діяльності.
Виступлять народні артисти України Галина ЯБЛОНСЬКА і Тарас КОМПАНІЧЕНКО, заслужені артисти України Тарас СИЛЕНКО і Кирило СТЕЦЕНКО, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергія ВАСИЛЮК, автор-виконавець Неля ФРАНЧУК, лідери гурту “Рутенія” Анатолій СУХИЙ та Гриць ЛУК’ЯНЕНКО, барди Василь ЛЮТИЙ, Олекса БИК і Володимир САМАЙДА, цимбаліст Василь ПАЛАНЮК, троїсті музики “Варьон” (художній керівник Валерій ГЛАДУНЕЦЬ), поети Володимир ШОВКОШИТНИЙ, Антоніна ЛИТВИН, Михайло ГОРЛОВИЙ, Владлен КОВТУН, Валерій МАРТИШКО, і Василь КОВТУН, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Володимир НЕДЯК, редактор газети “Шлях перемоги” Віктор РОГ.
Козак МИХАЙЛИК прочитає новелу Романа Коваля “І посміхнуться ненарождені”.
Промовлятимуть керівник фракції ВО “Свобода” у Київраді Юрій СИРОТЮК, командир Легіону Свободи Олег КУЦИН, голова ОУН Богдан ЧЕРВАК.
Запрошено голову ВО “Свобода” Олега ТЯГНИБОКА, голову партії “Національний корпус” Андрія БІЛЕЦЬКОГО, голову партії “Правий сектор” Андрія ТАРАСЕНКА, народних депутатів України, депутатів Київської міської ради.
Почесні гості – ветерани війни-добровольці та вояки ЗСУ.
Режисер дійства – Сергій АРХИПЧУК.

Адреса: Хрещатик, 26, 2-й поверх, колонна зала Київської міської ради.
Початок: о 18.00, 17 квітня 2019 р.



Костянтин Дикань

(2.03.1959, Полтава – 17.03.2019, Київ)

 

Я знав Костю з 1990 р. – як члена УГС і УРП, борця за волю України, вірного товариша, добру і світлу людину, хоробру у громадському житті. З ним, Миколою Горбалем і ще 2 – 3 десятками активістів 5 вересня 1990 р., у річницю початку червоного терору, ми пікетували в Києві КҐБ. Ще існував СССР, а КҐБ був у силі…
Ось що написав про Костянтина Микола Горбаль: “23 серпня 1988 р. мене, члена Української гельсінської групи, літаком з Пермі в наручних кайданках привезли до Києва і випустили на волю – ішов четвертий рік горбачовської “демократизації і перестройки”. А місяць перед тим на велелюдному мітингу у Львові В’ячеслав Чорновіл повідомив, що на засадах УГГ створено Українську гельсінську спілку… Це була відкрита опозиція комуністичній системі. Почалося цькування й очорнення цієї організації. У пресі з’являлися “розгромні статті” на кшталт “Черная тень УГС над Киевом”. До УГС тоді вступали чесні і відважні. Саме в спільноті УГС я й познайомився з молодим науковцем Костянтином Диканем. Коли 1991 р. на Установчому з’їзді УГС перетворилася в УРП, а мене було обрано головою київської організації, я запропонував бути моїм заступником Кості Диканю. Чесний, дієвий, відповідальний. Ніколи з цим чоловіком не виникало в мене непорозумінь. Дякую долі, що був з ним разом. Кажуть, що життя – це час, даний Богом, щоб скласти екзамен на гідність. Переконаний, Кость Дикань склав його на відмінно”.
“Я знала Костю з 1990-х років, – згадує Людмила Забарило. – Це початок активної політичної діяльності: Рух, УРП... Костянтин Дикань був одним із найяскравіших, найвідданіших, найміцніших – і тілом, і духом – бійців... Він був цікавим співрозмовником, його думку хотілось почути, порадитись, бо це було надійне джерело знань... Кожного разу після зустрічі з ним залишалося почуття розкоші від спілкування.
Шляхетний, урівноважений, стриманий у стосунках із людьми і водночас хоробрий, запальний, надійний у будь-яких складних ситуаціях, як-от перші мітинги-сутички з міліціонерами, поховання на Софійській площі патріарха Володимира, наші майдани на площі Незалежності... Я відчувала надійність його плеча, захищеність від будь-яких страхів. Безкомпромісність, порядність були не тільки в його діях, а й у його думках, він ніколи не зраджував. Це не просто передчасна смерть побратима. Це – нескінченне сирітство душі, серця і якесь містичне неприйняття того, що відбулось”.
Спогад журналіста Володимира Королюка про участь К. Диканя в Революції Гідності підтверджує оцінку його як людини сміливої. Надвечір 1 грудня 2013 р., коли маніфестанти почали розходитися, на Інститутській почалася атака “Беркута”. Протестувальники, заскочені зненацька, почали тікати. Беркутівці переможно “улюлюкали”. І тут Костя піднявся посередині Інститутської на весь свій чималенький зріст, підняв руки вгору і заволав:
– Стояти!!! Обличчям до “Беркута”!!! Атакувати ментів!
“І натовп, – згадував Володимир Королюк, – на очах перетворився в бойову одиницю й пішов у наступ на “Беркут”, який швиденько злиняв на Банкову, причаївшись біля адміністрації президента. І зараз у мене перед очима постать Кості та його голос: “Стояти! Обличчям до «Беркута»!”
А це вже розповідь Костянтина Родика: “Апаратне жит­тя здебільше абсурдне: напру­жує здоровий глузд і психіку; нашпиговане, наче мінами, не­рвовими зривами та депресія­ми. На Костянтина все те не діяло ніяк – найдурніше роз­порядження зверху сприймав з усмішкою, явною чи при­тлумленою. Взагалі, не прига­даю, аби Кость злостився. Нато­мість одразу брався допомагати розгубленим колегам – не вті­шанням, а прокладанням мар­шруту виходу з проблеми. Пригадую, як під час Пома­ранчевої революції ми зустріча­лися на Майдані, куди він збігав униз Інститутською, бо ще пра­цював у держустанові – а на шиї незмінний оранжевий шалик. «Ти ж і по владних коридорах так розгулюєш, нічого?» – «Та ко­сяться, бурмочуть, але нехай їм», – сміється.
Страху він не відав зовсім. Ні перед політиками, ні перед начальниками, ані перед міліцією чи бандитами. Либонь, цим і пояснюється його магне­тична життєлюбність... Костьова легкість буття притя­гувала невідпорно.
І ось життєлюб та оптиміст Костянтин Дикань пішов із земного життя. Чесна й надійна людина. Один з найкращих політичних аналітиків, експерт «Книжки року» впродовж 20 років. Провалля під ногами”.
А тепер слово Тарасові Марусику, багатолітньому борцю за українську мову: “Костя стоїть перед моїми очима як живий. Чітко бачу риси його обличчя, які не сплутаєш в юрбі. Характерний. З ніби флегматичним спокоєм, неповторним напівусміхом, але насправді з внутрішньою глибиною. Це ставало відразу помітно, коли він починав говорити чи в його вишукано гострих рецензіях у газеті «Україна молода». Як тільки бачив на сторінці «Книжкового рейтингу» його матеріал, наперед смакував думки з його майстерної, як правило, мініатюри.
Згадую ті рідкісні моменти нашого спілкування. Перше, що приходить на згадку, це спроба влаштувати його на вакансію в Адміністрацію Президента України, у відділ мовної політики, який я очолював за часів президентства В. Ющенка. Подавши попередньо біографію К. Диканя і мотивувавши свою пропозицію, привів я його на співбесіду. А там сидить керівниця департаменту, така засушена, як та цариця з Шевченкової поеми, колишня комсомольська діячка, – і давай допікати: «А що це у вас за ланцюги на зап’ястях?» і т. п. Хоча такого слова вона не вживала, казала – «на руках». Звичайно, через цей бар’єр Костеві не вдалося перескочити… До речі, ця діячка, яка на ієрархічній драбині стояла наді мною і гнобила всі адекватні мовні ініціативи, успішно пропрацювала трохи обрубану каденцію Януковича, а тепер і Порошенкові служить.
Пізніше, коли я у 2012 – 2014 роках працював помічником депутата, він вирішив із власних спонукань передати мені ціле досьє на тему сланцевого газу, яка активно обговорювалася в парламенті. Кажу йому, що це не моя тема, я тут дилетант. А він мені – може, знадобиться свободівцям… Так і залишилося в мене те досьє на пам’ять про Костю.
На жаль, ми дуже рідко перетиналися. Найбільше запам’яталися зустрічі в хаті Леоніда Череватенка – з ним і вже без пана Леоніда. Перший раз я ще й здивувався, що Костя настільки знайомий з Череватенком. Він про це просто не розповідав. Як і багато про що інше. Очевидно, носив у собі. Востаннє спілкувалися віртуально. Я нічого не знав про хворобу. Але із 60-річчям, а це було 2 березня, привітав його у фейсбуці такими словами: «Вітаю, Костю! Я це вже проходив. Не страшно. З ювілеєм і пенсією!» На що Костя відповів: «Дякую, Тарасе. На пенсії життя тільки починається»”.
Але лінія його життя вже вийшла на фініш…
Як експерт “Книжки року” Костя впродовж багатьох років писав рецензії на мої книжки. А книжок часом було і 5 на рік. А він не втомлювався, не залишав жодної без рецензії. Я навіть Костю не просив. Він сам узяв на себе цей непростий обов’язок. І не тільки писав, а й публікував у газеті “Україна молода”. У мене – чимало товаришів, які вміють писати, але тільки Костя це зробив з обов’язку перед другом і, звичайно ж, Україною!
Він розумів важливість висвітлення Визвольної боротьби – і для нас, і для нащадків. Останньою стала рецензія на мою книжку “Здолати Росію”. Ось прощальні слова Костянтина Диканя: “Україна – напередодні президентської виборчої кампанії. Основні претенденти вже ведуть запеклу боротьбу. В умовах війни з Росією тема відсічі агресорові вийшла на чільне місце. Недарма ж у тріаді Петра Порошенка («Армія! Мова! Віра!») перед веде армія. Дискусія кінця 1980-х – початку 1990-х щодо того, як ставитися до Росії й «московських демократів», завдяки Путіну зійшла нанівець.
Тоді, на початку 1990-х, тих, хто стверджував, що Росія – ворог, що російська демократія закінчується там, де починається питання української незалежності, що напад на Україну неминучий, вважали несповна розуму. Нині про російських окупантів та імперську політику «демократичної» Росії не говорять лише платні агенти Кремля.
Кувати гострим словом модерну українську націю почали Тарас Шевченко, Леся Українка, Євген Маланюк, Дмитро Донцов. До сучасних магів цього вогняного ремесла належить і Роман Коваль, якого 1991 року виключили з антисовєтської, антикомуністичної УРП… за український націоналізм! (…) Із першої титли публіцистика Коваля насичена героїкою боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, культом сильної особи, мілітарної потуги українців, зрештою, українського наступу”. Дорогий друже Костянтине, дякую Тобі за ці гарячі слова, за велике, щире і шляхетно-золоте серце! Відчуваю себе боржником.
Костя не раз виступав на вечорах Історичного клубу “Холодний Яр”. Востаннє промовляв на вечорі пам’яті Петра Болбочана торік 5 жовтня в Київській мерії. А бачились ми востаннє 29 січня в Літературному музеї на творчому вечорі поетеси Валерії Богуславської. Я вже знав про його тяжку хворобу, але Костя сподівався, що вивернеться. Козак же завжди вивернеться з-під шаблі, не дасться! Козак Дикань намагався триматись бадьоро, не жалівся, не хотів, щоб його проблема стала проблемою друзів…
 На Байкове кладовище, до крематорію зі мною поїхали брат Андрій, кобзар Тарас Силенко і Микола Тихонов, кіборг Донецького аеропорту… Під час поминального обіду всі говорили про доброту Кості, відкритість, щиру усмішку, якою він відкривав своє серце друзям і рідним. І згадав я, як 5 років тому Костя разом з Людою Забарило опікувалися тяжкохворим Леонідом Череватенком… Костя брав на себе проблеми інших, намагався допомогти і – допомагав!
Здавалось, я знав Костю на всі сто відсотків. Але промови під час поминального обіду відкрили для мене ще одну його фундаментальну грань. Для мене було повною несподіванкою, що Костянтин Дикань – науковець, кандидат якихось незрозумілих мені наук… Виявляється, він захоплювався скам’янілими черепашками, верхньоюрськими молюсками північно-західних околиць Донбасу!
Можу лише уявити, які думки йому приходили, коли бачив по телевізору траншеї на фронті, вирви від гарматних стрілен. Це ж скільки знищили раритетних скам’янілих молюсків! “От би там пройтися із саперною лопаткою!” – мабуть, і така думка приходила йому.
Ось що розповіла про нього дружина Наталія Дикань, доктор геологічних наук: “Вдома була велика бібліотека, яку збирала мати Ада Наумівна, – світова й українська класика, дитячі, пригодницькі, історичні книжки, повне зібрання «БСЭ», енциклопедії, різні журнали. Бібліотека постійно поповнювалася, книги читали.
Після школи Костя вступив на природничий факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Короленка, який закінчив 1981 року. В інституті почав збирати наукову світову бібліотеку з хімії, біології, генетики, бо бачив себе в майбутньому вченим. Планував дослідження в галузі генетики, оскільки генетика була однією із пріоритетних тем Нобелівського комітету, а в Україні ця галузь науки занепала, не відродившись після знищення видатних українських генетиків – М. Вавилова та інших.
Захоплювався Костя також зоологією і палеонтологією, тому відразу після закінчення інституту вступив в аспірантуру Інституту геологічних наук НАН України. Це ­– літні експедиції на Донбас, де в кар’єрах і ярах, з кувалдою, молотком і саперною лопаткою Костя перегортав куби породи в пошуках викопних черепашок. Це – гори ящиків із геологічними зразками в робочій кімнаті інституту, бінокуляр, книги… книги… Готуючи дисертацію, Костя винайшов спеціальну методику консервації крихкої породи з відбитками давньої черепашки і надрукував про це статтю в «Доповідях АН України».
Через три роки аспірантури, у 1987 р., Костя захистив дисертацію «Верхньоюрські двостулкові молюски північно-західних околиць Донбасу та їх стратиграфічне значення», здобув ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук і посаду молодшого наукового співробітника у відділі стратиграфії та палеонтології мезозойських відкладів. За три роки Костя став старшим науковим співробітником, широковідомим спеціалістом серед світових палеонтологів (Канади, Бразилії), опублікував монографію «Двостулкові і черевоногі молюски верхньої юри Дніпровсько-Донецької западини» (Київ: Наукова думка, 1990. – 137 с.), яка й сьогодні не втратила свого наукового значення і є єдиним, унікальним довідником із систематики верхньоюрських молюсків України. Костя багато їздив в експедиції по Україні і на Біле море як геолог, самостійно досліджував підводний світ Чорного і Червоного морів, був екстремалом, любив ризик – ловив руками кулю-рибу, дражнив барракуду, переслідував морську змію.
2013 року, після тривалої перерви в науковій діяльності, Костя повернувся до Інституту геологічних наук і знову поринув у наукову роботу, вражаючи своїх колег енциклопедичністю знань і широким колом порушених наукових проблем. Його наукові інтереси стосувалося не лише палеонтології, стратиграфії, еволюції живої природи, а й філософії, аналізу державної політики в геологічній сфері тощо. За п’ять років він опублікував десять статей і велику передмову до палеонтологічної монографії (серед них «Методологія палеонтології – позитивізм», 2014; «Methodological analysis of historicism in palaeontology», 2015; «До питання про методологію забезпечення енергетичної безпеки України», 2015; «Про евристичну вартісність неокреаціонізму», 2016; «Еволюціонізм у палеонтології: методологічний аспект», 2016).
Виступав з цікавими доповідями на наукових конференціях Українського палеонтологічного товариства, у Львівському та Харківському університетах, мав високий авторитет ученого серед колег і викладачів. На засіданнях вченої ради інституту і конференціях Костя порушував цікаві питання, розпочинав гострі наукові дискусії, збирав власну зацікавлену наукову аудиторію. Був принциповим і прискіпливим у відгуках на кандидатські й докторські дисертації, у виступах під час захисту дисертацій виявляв непримиренність до наукової безграмотності, захищав авторитет і честь Українського Вченого, яким був сам. Костя залишив великий науковий доробок у численних статтях, препринтах і монографіях. У Національному палеонтологічному музеї України зберігається його унікальна колекція юрських двостулкових молюсків України”.
В останню дорогу проводжав Костянтина кобзар Тарас Силенко. Його пісні підкреслювали, що Україна прощається з козаком, своїм улюбленим сином…

Розпрощався стрілець із своєю ріднею,
Сам поїхав в далеку дорогу...

Костянтинова дочка Тетяна в той сумний вечір була в батьковій вишиванці із широкою вишивкою на грудях. Слухаючи пісню про стрільця, який вирушив в останню дорогу, з почуттям тримала біля серця праву долоню. І сказала, що обов’язково виховає своїх дітей, батькових онуків, козаками.
Нехай так і буде!
Упевнений, що Костя ця обіцянка дочки зігріла б!
Вічна пам’ять! Вічна слава!
Прощай, Друже!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

  



Терешко знає, що робить

24 квітня виповнюється 120 р. від дня народження чорного запорожця Валентина Сім’янціва (Сімянцева), автора спогадів про Визвольну боротьбу, скульптора. На пам'ять про Валентина і його бойового товариша Терешка пропонуємо цей чудовий спомин.

Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків із Качківки. В той день ми поспішали. Коли вже коноводи під­вели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти в середину села, Терешко вискочив із лави, нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши. Його кінь щосили погнав у бік большевиків.
У сотні замішання!
Хтось навіть бовкнув, щоб догнати йо­го кулею. Але Терешко – старий козак, його в сотні дуже добре знали.
– Сказився Терешко, – хтось сказав і стало легше.
Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.
А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на ву­лиці і знову ховався від нашого зору. Всі слідкували очима за Терешком. Аж нараз бачимо: тікає через поле піхотинець-большевик. Як його вгледіли очі Терешка між деревами чи десь на вулиці?
Догнав його Терешко і… дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозумі­ти за що.
Коли ми вже між собою казали йому, що гріхи його вели­чезні, бо покинув лаву без дозволу, зробив замішання в сотні та ще й на фронті, ризикував без дозволу своїм життям і ко­нем і ще якісь там порушення законів.
Терешко слухав і нарешті послав наставників до всіх чор­тів. Мовляв, у них, у кулеметній, було інакше.
І сів карбува­ти ще одну зарубку на карабіні.
Бо ще одна зарубка для ньо­го була щось більше, “як дурні теревені”.
Большевики повбивали всю Терешкову родину – маленько­го братика, що ще був у колисці, закололи багнетом. І Тереш­ко визначив собі якусь порцію для відплати і дуже боявся, що “не доробить”…

Валентин СІМ’ЯНЦІВ



Рекомендую!

За мої знання про Визвольну боротьбу початку 20 століття в Україні я вдячний Роману Миколайовичу, його масштабним історичним дослідженням цієї героїчної пори нашого народу, більше того, тільки з книг Романа Коваля, я дуже багато дізнався про історичні події в рідних краях, які більше в такому обсязі мало де можна знайти! А от книгу “Здолати Росію” я рекомендую до прочитання тим, хто в кінці 80-х і в 90-х роках учив букви, табличку множення, читав історію з шкільних підручників, коли, як раз велася боротьба за самостійність України!

Роман СТОРОЖУК



Вибір Скорого

2 березня 2019 р. полинула до гуцульських верхів душа останнього з трійки: Стефаник – Тютюнник – Портяк. “Не побачений примітивними літературними конкурсами, не побачений естетичними дальтоніками з Шевченківського комітету. Але кому треба, той знає – чим є письмо Василя Портяка в шерезі сильних імен нашої літератури”, – написав Богдан Пастух. Публікуємо одну з новел Василя Портяка-Білінчука, сина кулеметника УПА Василя Білінчука-“Сібіряка”, щоб наш читач збагнув, кого втратила наша література, наш народ. Вічна пам’ять!


У лісі неподалік хати скреготали сороки, а внизу під ґрунем, поміж хатами, як у кітлі варилося, і з того клекоту вихоплювалися й аж сюди, на подвір’я, долітали крики. Василеві здавалося, що чує окремі слова.
Озирнувся на вікна хати. В одному з них біліло кругленьке личко Анниної сестри.
Сороки не вмовкали. Усміхнувся – сваряться на свого ворога. Коли йшов до хати, залишив там чатувати стрільця Врону – так його, на польський лад, дражнили ще в школі, то й вибрав собі псевдо. Конспірація!..
Внизу, на найближчому обійсті, загалакали дужче, – …ать! – потім луною повторене в потоках “па-па-па” з автомата і собачий звиск. Біда на люде! Кров є кров, хоч і псяча, облавники після такого входять у лють, місять старих і малих, як глину.
Позаду рипнули хатні двері, почулися легенькі кроки.
– Встань!
Анна дала йому потримати накриту тарелем макітру й розстелила під черешнею верету.
Сіли поруч.
Марічка стояла коло вікна й поколихувала на руках дитину.
– Видиш, то твій дєдя!
Повернула малого личком до вікна. Перестав кректати й крутити голівкою, широко відкривши очі до світла.
– Такий великий, такий файний… У кептарі й капелюсі… Йому так більше пасує, як у войськовому.
Дихнув вітерець. Кілька пелюсток черешневого цвіту впало в макітерку.
– О, запашні пироги будуть!
– Їж, доки теплі… Був на днях Гордий з хлопцями. Вчив мене, що треба казати не “пироги”, а “вареники”.
– У нього східняки в охороні.
– Ну… А я йому – то для хлопців вареники, а ти, гуцуле, пакуй пироги і не будеш мене школити!
– І що?
– Нічо. Засміявся… А якщо вони сюди посунуть?
Василь байдуже глянув на хати внизу.
– Зайшли крилом від цього боку, то будуть трясти далі в долину… У тебе ще є чи це всі? Бо там Врона на стійці.
– Є-є! Їж усі, я ще злагоджу. Тепленьких…
Взяла капелюха, що його Василь поклав коло себе, і вдихнула, притуливши до обличчя.
– Новий. Ще тобою не пахне… Далеко ходив?
– На Закарпаття.
– Там хоч тебе не знають. Бо мене як приском обсипало – кажуть, Скорий у Ворохті брав білєт на поїзд.
Кивнув:
– Я також її видів.
– Їхала до Станіслава. Каже, у шкірянці й по-руськи говорив, ну чисто москаль…
– Що там її Петро?
– Під слідством. Рада, що взяли передачу, – живий…
Анна вибрала пелюстку цвіту з його кучерів.
– Я винесу? Подивишся…
Він важко промовчав.
– Вже коні пасе!
Василь здивовано глянув.
– Голівку тримає, – пояснила. – З кожнем днем більше пізнаю, як у тебе вдався.
Узяв її долоню у свою, широку. Вона вклала туди й другу.
– Мені Марічка помагає. Він так до неї тулиться, лиш візьме на руки – втихає… То що?
– Не сьогодні.
У лісі два рази по двічі скрикнула сойка.
– О, зґоя…
– Ні, – усміхнувся, – ворона. То мій Врона.
– Мусиш уже йти?
Встаючи, переклав пістолет із-за паска до кишені.
Марічка за вікном ворухнулася, коли глянув, і знову завмерла.
Облавники вже посунули далі від ґруня. Десь завивав уцілілий пес, а з поблизького обійстя чулося жіноче голосіння.
Скорий в офіцерському однострої сидів за столиком коло вікна, щоби добре бачити вулицю. Не допивши пиво, замовив іще гальбу – офіціантка вже раз-другий прикро зиркнула на капітана, не щедрого на замовлення.
У чайній ткався густий гамір.
Якщо його не буде ще хвилин з десять, подумав Скорий, треба щезнути. Вказаний аґентами час, коли Дуб сюди приходить, минув.
– Це буде безпечніше, як на вулиці, – казав Скорому Кравс. – Замішання, паніка… Відхід зручний.
Відхід спланували через кухню. Аґенти подбали про план кухні і схему сусідніх дворів. Він добре все вивчив.
– Виглядає, – голос Кравса був незнайомий, ніби вибачливий, – Дуб здає інформацію порціями. Від усього не убезпечимось, багато знає лише він. Мусимо квапити.
Дає порціями, бо хоче жити. Вони вже не одного витиснули, як цитрину, а тоді…
Пиво принесла інша офіціантка, молоденька. Глянула ніби приязно, але чіпко.
Дуб ходить по місту ніби вільно, але з двома цивілями. Обідають тут.
Офіціантка знову зиркнула, вже від шинквасу. Хм… Цікаво – чия? Їхня чи наша?
Грабка також так випасали, правда, до чайної на обід не водили. Грабок їм здав один порожній, під продукти резервований, бункер і втік. Сам прийшов до СБ, а Дуб його розстріляв. Тепер Дуб сипле станиці, зв’язки, свою аґентуру…
Знадвору ввійшов лейтенант, за ним два солдати. Патруль!
Скорий упіймав на собі тривожний погляд офіціантки, сумніви зникли, тепер він знав, що буде відомо, як усе змінилося. Вийти звідси буде нескладно, документи для патруля має добрі, а ліпше від усіх паперів діє його “русскій”. Уже траплялося. Пару слів, якщо до місця – льогкій матєрок – і він свій. Його загребли ще зі шкільної лави в тридцять дев’ятому, через два роки втрапив на зону, а там були вчителі на вибір, від шпани – до професури. Головне було вижити.
“А в цій війні, – подумав Скорий, – у цій нашій війні не можна задуже хотіти жити”.
“Може, ти добре зробив, – сказав йому Кравс на відході. – Не знаю. І не знаю, чи я зміг би! То ж таки рідна кров…”
Він тоді не міг пояснити Анні. Він і не думав про все наперед, але отепер йому не належить відступати, хоч усе змінилося, у цій дівчині-офіціантці він тепер упевнений,  т а м  будуть знати, що все змінилося, але над усе хоче жити Дуб, а це – дорогим коштом. Кожен його день і кожна година.
Лейтенант купував у буфеті солдатам булочки, а за вікном промкнулись три постаті, і Скорий подумав, що то добрий офіцер і що молодий, що має віддати честь йому, “капітанові”, отже, є якісь секунди на “театр”, а ті троє – в цивільному, і ці булочки в руках у солдатів, отлічно, рєбята, так, фуражку, капітан, спокойно, лиш холодок під картузом, знайомий терпкий морозець по черепу, але один із цивілів ще з дверей вітається з лейтенантом, пропало з “театром”, лишився один Дуб, решта не має значення…
Коли фотограф-криміналіст закінчив роботу, Дуба відправили до моргу, а на тіло Скорого вже чекала у дворі “полуторка” – везти для ідентифікації. Шансу в нього не було – доки садив усю обойму в Дуба, в хід пішли три новенькі, щойно поставлені на озброєння “макарови”.
При огляді слідчий знайшов у кишені прив’ялий пучечок черешневого цвіту. Хотів покласти до конверта з документами, але глянув на Дубових охоронців, що жваво розмовляли з лейтенантом, і вклав до кишені. Коли підвів голову, зустрів пильний погляд офіціантки.
– Прибери, – показав на розсипані булочки. – Затопчуть…

Василь ПОРТЯК



Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати ювілеї

4 квітня 1899 р. народився Юрій АРТЮШЕНКО, член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка, хорунжий 1-го Українського козачого ім. Богдана Хмельницького полку, повстанець, старшина 1-го кінного полку Чорних запорожців, член УВО, просвітянин, редактор “Українського вісника”.
5 квітня 1894 р. прийшов у світ Роман БЖЕСЬКИЙ, член Братства самостійників, співорганізатор Українського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка, учасник придушення т. зв. Січневого повстання в Києві, повстанський отаман, дослідник історії Визвольної боротьби.
5 квітня 1994 р. народився Іраклій КУТЕЛІЯ-“ІКА”. У серпні 2014 р. брав участь у боях за м. Іловайськ, захопив російський танк Т-72Б3. Діставши множинні поранення, потрапив у полон. Після полону і лікування повернувся на передову. У грудні 2015 р. загинув у Донецькій області. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно). Народний Герой України (посмертно).
6 квітня 1984 р. спочив бандурист Григорій КИТАСТИЙ, автор “Пісні про Юрка Тютюнника” (слова Івана Багряного), “Думи про Симона Петлюру” (слова Костя Даниленка-Данилевського), пісні “Карпатські січовики” (слова Яра Славутича); виступав перед вояками УПА та дивізії “Галичина”.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, лікар, член Центральної Ради, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР.
7 квітня 1979 р. народився Роман КАПАЦІЙ, розвідник 28-ї ОМБр, батько шести дітей, лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
8 квітня 1709 р. укладено договір між Іваном Мазепою, Костем Гордієнком і Карлом ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
9 квітня 1899 р. народився Микола ДОРОШЕНКО-“ЧУБЕНКО”, ад’ютант отамана Ананія Волинця, заступник голови Подільської окружної ради (1919), отаман повстанського загону, хорунжий Армії УНР.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР, голова Спілки військових інвалідів Армії УНР. Учасник 101 бою, мав 5 важких поранень. Лицар ордена Залізного хреста.
10 квітня 1919 р. в Києві вибухнуло Куренівське повстання проти російських окупантів.
10 квітня 1969 р. помер Степан ВОЛИНЕЦЬ, підхорунжий УСС та УГА, учасник Стрілецького театру, вчитель, посол до польського сейму, редактор газети “Українські вісті” й тижневика “Батьківщина”, референт пропаганди Військової управи дивізії “Галичина”, автор праці “Передвісники й творці Листопада”.
13 квітня 1979 р. народився Олександр ГРЕЧУК-“ЯКУТ”, кулеметник 2-го відділення 1-го мотопіхотного взводу 1-ї роти морської піхоти 503-го Окремого батальйону морської піхоти. Загинув за Україну.
14 квітня 1989 р.. народився Максим ГОРОШИШИН, волонтер Євромайдану, козак “Небесної сотні”, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
15 квітня 1944 р загинув Андрій ОСЬМАЧКІВ, підстаршина полку Чорних запорожців, вояк протипанцерної бригади “Вільна Україна”, лицар Залізного хреста Армії УНР.
17 квітня 1979 р. спочив Михайло ОСТРОВЕРХА, вояк УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член редакції історичного календаря-альманаху “Червона калина”, член Військової управи дивізії “Галичина”, редактор тижневика дивізії “До перемоги”, актор, редактор, письменник, мистецтвознавець. Праці: “З римського щоденника”, “Nihil novi”, “Без докору”, “Гомін здалека”, “Обніжками на битий шлях”, “На закруті”, “Грозна калини в УСС”, “Блики і темряви”.
20 квітня 2014 р. в першому ж бою на Донеччині загинув Михайло СТАНІСЛАВЕНКО, боєць ДУК “Правий сектор”.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва Південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою Свистуном-“Ясенем” проти більшовиків.
22 квітня 1899 р. народився Всеволод ДІДКОВСЬКИЙ, козак Наддністрянського повстанського куреня та Армії УНР, урядовець, член “Просвіти” і театрального гуртка аматорів “Української театральної штуки”, інженер-технолог.
 22 квітня 1969 р. помер Юрій СИДУРКО, січовий стрілець, бунчужний Армії УНР, вояк дивізії “Галичина”.
23 квітня 1989 р. народилася Катерина НОСКОВА-“КЕТ”, старший телеграфіст 17-го Окремого мотопіхотного батальйону. Загинула разом з пораненим, якого намагалась вивезти в санітарну частину. Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
24 квітня 1899 р. прийшов у світ Валентин СІМ’ЯНЦІВ (СІМЯНЦЕВ), козак кінної сотні Богданівського полку та 1-го кінного Чорних запорожців полку, учасник Першого зимового походу, лицар ордена Залізного хреста, автор спогадів про Визвольну боротьбу, інженер, начальник Пардубіцького відділення Українського “Сокола” у 30-х рр., скульптор.
24 квітня 1984 р. народився Юрій ДУТЧАК-“ШУМАХЕР”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув під час перевезення волонтерської допомоги.
25 квітня 1894 р. народилася Анна (Ганна) КРИВА (КРИВИЇВНА), сестра-жалібниця УГА.
 25 квітня 1899 р. народився Юрій ГАРАСИМІВ (ГЕРАСИМІВ), січовий стрілець, старшина УГА, хорунжий дивізії “Галичина”, співак хору “Думка”, меценат.
25 квітня 1989 р. народився Дмитро КОРЯК-“БРАТ”, доброволець полку “Азов”, учасник Національної революції 2013 – 2014 рр., командир Полтавської міської самооборони. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
27 квітня 1894 р. народився Кирило ГОНЧАРЕНКО, сотник артилерії Армії УНР, командир 1-ї батареї під час Зимового походу Армії УНР.
27 квітня 1929 р. росіяни розстріляли холодноярського отамана Якова МАМАЯ-ЩИРИЦЮ.



У Холоднім Яру освятили ножі

Буйним степом болить кожна сповідь душі,
кожне “бути” ляга сивиною…
У Холоднім Яру освятили ножі –
побратались навіки з війною.

Розлилася сваволя, мов пляшка на стіл,
покотилась, як колесо з кручі…
Гайдамацька весна! Дим маєтків густий –
і реве переможно ревучий.

Погуляли тоді, що й згадати не гріх,
поскубли жидовина і ляха…
Тхнуть варшавами грізні тортури доріг
і сибірами – наші звитяги.

Та, однак, не зреклась груба шкіра долонь
від руків’я ножа чи шаблюки –
ще з Холодного Яру повіє огонь
і на склик будуть йти одчайдухи…

Олександр ЛИСАК,
заступник командира зенітної ракетної батареї
Харків



Боярський коледж – колиска Української революції

12 березня члени Історичного клубу “Холодний Яр” Владислав Карпенко і Людмила Гребенюк, а також завідувачка Княжицької сільської бібліотеки Любов Дудич на запрошення голови циклової комісії гуманітарних та суспільних дисциплін, кандидата історичних наук Людмили Радченко відвідали Боярський коледж екології і природних ресурсів, де взяли участь в історико-краєзнавчому заході-лекції на тему “Боярський коледж – колиска Української революції”. Студенти 1-го курсу та викладачі коледжу поглибили свої знання про події Української революції 1917 – 1921 рр., які відбувалися в Боярці та навколишніх селах, зокрема Княжичах, Жорнівці та Хотові. Звичайно, найбільше зацікавили студентів долі їхніх попередників, які століття тому навчалися в Боярській школі бджільництва.
Ось імена бойовиків Української революції – простих хлопців із Боярки, Княжичів і Жорнівки: Трохим Андраш, Василь Булавинець, Петро Гома, Іван Глущенко, Сергій Казнодій, Прохор Кравченко, Микола Пастушенко, Олександр Мариненко-“Филимон”. Розповіли краєзнавці і про їхніх отаманів – Пилипа Драника-Косаря, Орлика, Гайового, Марка Шляхового, а також про Сергія Єфремова, який викладав у цьому закладі.
Нагадаємо лише два факти з історії коледжу: 14 серпня 1921 р. (за н. ст.) Марко Шляховий скликав у Боярському технікумі бджолярства волосний собор УАПЦ, а восени того ж року в Боярському бджільництві було сформовано відділ із 30 осіб (командир Чайка), який мав підтримати УПА Юрка Тютюнника під час Другого зимового походу…
Краєзнавці перед студентами відкрили новий історичний простір, нове уявлення про свою малу батьківщину, викликали бажання вивчати історію рідного краю.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



“Як бур’ян при дорозі”

Травень 1939 року. Заходжу в кімнату. Бачу на столі нову книжку. Це читанка для третього класу. Книжка для мене, бо я вже учениця 3-го класу. Розгортаю. На першій сторінці – великий портрет Сталіна, під ним віршик. Бадьоро читаю вголос:

У країні Сталіна,
У країні Рад,
Ми ростем, зростаємо,
Як зелений сад.

Батько, почувши віршик, сказав із болем: “Який ви сад?! Ростете як бур’ян!” І вийшов з хати.
Коли повернувся, я запитала, чому він назвав мене бур’яном. Батько відповів, що, може, не бур’ян, а зростаєте, як бур’ян при дорозі. “Хто йде, той топче!”
Що батько мав на увазі, я зрозуміла лише тепер.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н.,
дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армія УНР Олексія Здоровецького



Замість вінка на могилу Ганні Іванченко

У серпні минуло 17 років, коли Ганну Іванченко востаннє бачили в 5-му спеціяльному корпусі НКВД дніпропетровської в’язниці. Ганна Іванченко, зразок борця проти московських наїзників на Україну, народилася 1903 року в с. Дмитрівка Петропавлівського району на Дніпропетровщині в селянській родині. У статті Гната Соколовського “Протиколгоспні повстання на Україні” оповідалося про діяльність Ганни Іванченко під час повстання, коли вона була головним його рушієм, одним із його керівників.
Різного роду уповноважені з району та 25-тисячники з Росії не могли ані переконати, ані приборкати цю освічену і завжди озброєну переконливими аргументами жінку, а коли почалося з хутора Осадчого повстання, Ганна Іванченко стала центральною постаттю та впливовою особою серед повстанців. Після розгрому повстання, коли почалися масові арешти і депортації селян із повстанчих сіл, Ганна Іванченко організовує бойові групи, що палили колгоспні токи, лани некошеної пшениці, щоб хліб не дістався комуністичному урядові.
Восени 1930 року ГПУ спіймало Ганну Іванченко і засудили її на кару смерти.
Батьки засудженої померли 1933 року з голоду, а їхню хату передали уповноваженому ГПУ, що був начальником політвідділу в МТС.
1935 року Ганна Іванченко несподівано з’явилася до свого села, нічого не знаючи про смерть своїх батьків і відібрання хати. Коли вона з’явилася на батьківському дворі, мати енкаведиста, що мешкала там, почала гнати її геть. Г. Іванченко не стерпіла цього і побила матір енкаведиста. Її заарештували і відвезли до району. Того ж 1935 року автор статті “Протиколгоспні повстання на Україні” бачив її в дніпропетровській в’язниці, де сам був ув’язнений, останній раз. Вона тоді сказала йому: “Моє життя пропало, але ніколи не каюся і не каятимуся”. З того часу усі сліди її були загублені.
 1940 року до нас дійшла сумна звістка, що Г. Іванченко найшла своє останнє пристановище на березі Охотського моря на цвинтарі в’язнів м. Магадана.
Ім’я цієї героїні ніхто не забуде, хто особисто знав її. Вона була прикладом для всіх тих, хто називає себе українцем. Вона не плазувала перед ворогом і не ховалася за плечі інших. Вона кидала обвинувачення в очі своїм ворогам сама, а коли було треба, бралася за гвинтівку і власними руками стріляла по московсько-большевицькому загарбникові.
У 17-ті роковини смерти дорогої землячки схилімо свої голови перед її пам’яттю.

А. КУШНІР

Дж. Українські вісті (Новий Ульм). – 1952. – Ч. 64 (631).



Іван Трейко писав спогади, а син його також воював в УПА

Володимир Барцьось надав мені низку цікавих документів, зокрема з ГДА СБУ. Це дало можливість мені розширити давню розповідь про нього (до слова, досі не опубліковану). Ось дві сенсаційні новини, які вичитав у доповідних записках “внутрікамерного” агента “Вольської”, підсадженої до учасниці підпілля Ярослави Скаб, яка знала Трейка і його дружину.
“Для історії України, – переказувала агент “Вольська” розповідь Ярослави Скаб, – цей полковник писав свої спогади про часи боротьби Петлюри із Совєтською армією”, але поляки, а в 1940 р. соввлада “конфіскували ці його твори”.
І друга цінна інформація: син Трейка, очевидно, від Марусі Коноцької зі Сквири, як і батько, воював в УПА. “Вольська” писала, що синові Трейка в 1943 р. було близько 18 р. (в іншому документі – 22 р.), що він “також перебував в УПА”, але 1944-го зник безвісти “і ніхто не знає, чи загинув, чи виїхав за кордон”.
Повністю розповідь про генерала-хорунжого УПА буде опубліковано в книжці “Скажи батькам, що був чесний”, роботу над рукописом якої завершую.
Слава отаманові Трейку і його козацтву!

Роман КОВАЛЬ



ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР” ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ
(не враховуючи пересилку)

“Здолати Росію” Романа Коваля – 170 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 175 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 55 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 500 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 70 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
“Отаман Орлик” – 60 грн.
Ціни вказано станом на квітень 2019 р.



Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.

Вартість вказано із врахуванням витрат
на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 215 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 210 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 75 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 140 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця  (т. 1) – 240 грн.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 80 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 99 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 55 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 80 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 97 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 105 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 95 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 550 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

 

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/



Газета за квітень 2019 р. у форматі *.pdf

Газета за квітень 2019 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ