Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Вибір Скорого


Вибір Скорого 2 березня 2019 р. полинула до гуцульських верхів душа останнього з трійки: Стефаник – Тютюнник – Портяк. “Не побачений примітивними літературними конкурсами, не побачений естетичними дальтоніками з Шевченківського комітету. Але кому треба, той знає – чим є письмо Василя Портяка в шерезі сильних імен нашої літератури”, – написав Богдан Пастух. Публікуємо одну з новел Василя Портяка-Білінчука, сина кулеметника УПА Василя Білінчука-“Сібіряка”, щоб наш читач збагнув, кого втратила наша література, наш народ. Вічна пам’ять!


У лісі неподалік хати скреготали сороки, а внизу під ґрунем, поміж хатами, як у кітлі варилося, і з того клекоту вихоплювалися й аж сюди, на подвір’я, долітали крики. Василеві здавалося, що чує окремі слова.
Озирнувся на вікна хати. В одному з них біліло кругленьке личко Анниної сестри.
Сороки не вмовкали. Усміхнувся – сваряться на свого ворога. Коли йшов до хати, залишив там чатувати стрільця Врону – так його, на польський лад, дражнили ще в школі, то й вибрав собі псевдо. Конспірація!..
Внизу, на найближчому обійсті, загалакали дужче, – …ать! – потім луною повторене в потоках “па-па-па” з автомата і собачий звиск. Біда на люде! Кров є кров, хоч і псяча, облавники після такого входять у лють, місять старих і малих, як глину.
Позаду рипнули хатні двері, почулися легенькі кроки.
– Встань!
Анна дала йому потримати накриту тарелем макітру й розстелила під черешнею верету.
Сіли поруч.
Марічка стояла коло вікна й поколихувала на руках дитину.
– Видиш, то твій дєдя!
Повернула малого личком до вікна. Перестав кректати й крутити голівкою, широко відкривши очі до світла.
– Такий великий, такий файний… У кептарі й капелюсі… Йому так більше пасує, як у войськовому.
Дихнув вітерець. Кілька пелюсток черешневого цвіту впало в макітерку.
– О, запашні пироги будуть!
– Їж, доки теплі… Був на днях Гордий з хлопцями. Вчив мене, що треба казати не “пироги”, а “вареники”.
– У нього східняки в охороні.
– Ну… А я йому – то для хлопців вареники, а ти, гуцуле, пакуй пироги і не будеш мене школити!
– І що?
– Нічо. Засміявся… А якщо вони сюди посунуть?
Василь байдуже глянув на хати внизу.
– Зайшли крилом від цього боку, то будуть трясти далі в долину… У тебе ще є чи це всі? Бо там Врона на стійці.
– Є-є! Їж усі, я ще злагоджу. Тепленьких…
Взяла капелюха, що його Василь поклав коло себе, і вдихнула, притуливши до обличчя.
– Новий. Ще тобою не пахне… Далеко ходив?
– На Закарпаття.
– Там хоч тебе не знають. Бо мене як приском обсипало – кажуть, Скорий у Ворохті брав білєт на поїзд.
Кивнув:
– Я також її видів.
– Їхала до Станіслава. Каже, у шкірянці й по-руськи говорив, ну чисто москаль…
– Що там її Петро?
– Під слідством. Рада, що взяли передачу, – живий…
Анна вибрала пелюстку цвіту з його кучерів.
– Я винесу? Подивишся…
Він важко промовчав.
– Вже коні пасе!
Василь здивовано глянув.
– Голівку тримає, – пояснила. – З кожнем днем більше пізнаю, як у тебе вдався.
Узяв її долоню у свою, широку. Вона вклала туди й другу.
– Мені Марічка помагає. Він так до неї тулиться, лиш візьме на руки – втихає… То що?
– Не сьогодні.
У лісі два рази по двічі скрикнула сойка.
– О, зґоя…
– Ні, – усміхнувся, – ворона. То мій Врона.
– Мусиш уже йти?
Встаючи, переклав пістолет із-за паска до кишені.
Марічка за вікном ворухнулася, коли глянув, і знову завмерла.
Облавники вже посунули далі від ґруня. Десь завивав уцілілий пес, а з поблизького обійстя чулося жіноче голосіння.
Скорий в офіцерському однострої сидів за столиком коло вікна, щоби добре бачити вулицю. Не допивши пиво, замовив іще гальбу – офіціантка вже раз-другий прикро зиркнула на капітана, не щедрого на замовлення.
У чайній ткався густий гамір.
Якщо його не буде ще хвилин з десять, подумав Скорий, треба щезнути. Вказаний аґентами час, коли Дуб сюди приходить, минув.
– Це буде безпечніше, як на вулиці, – казав Скорому Кравс. – Замішання, паніка… Відхід зручний.
Відхід спланували через кухню. Аґенти подбали про план кухні і схему сусідніх дворів. Він добре все вивчив.
– Виглядає, – голос Кравса був незнайомий, ніби вибачливий, – Дуб здає інформацію порціями. Від усього не убезпечимось, багато знає лише він. Мусимо квапити.
Дає порціями, бо хоче жити. Вони вже не одного витиснули, як цитрину, а тоді…
Пиво принесла інша офіціантка, молоденька. Глянула ніби приязно, але чіпко.
Дуб ходить по місту ніби вільно, але з двома цивілями. Обідають тут.
Офіціантка знову зиркнула, вже від шинквасу. Хм… Цікаво – чия? Їхня чи наша?
Грабка також так випасали, правда, до чайної на обід не водили. Грабок їм здав один порожній, під продукти резервований, бункер і втік. Сам прийшов до СБ, а Дуб його розстріляв. Тепер Дуб сипле станиці, зв’язки, свою аґентуру…
Знадвору ввійшов лейтенант, за ним два солдати. Патруль!
Скорий упіймав на собі тривожний погляд офіціантки, сумніви зникли, тепер він знав, що буде відомо, як усе змінилося. Вийти звідси буде нескладно, документи для патруля має добрі, а ліпше від усіх паперів діє його “русскій”. Уже траплялося. Пару слів, якщо до місця – льогкій матєрок – і він свій. Його загребли ще зі шкільної лави в тридцять дев’ятому, через два роки втрапив на зону, а там були вчителі на вибір, від шпани – до професури. Головне було вижити.
“А в цій війні, – подумав Скорий, – у цій нашій війні не можна задуже хотіти жити”.
“Може, ти добре зробив, – сказав йому Кравс на відході. – Не знаю. І не знаю, чи я зміг би! То ж таки рідна кров…”
Він тоді не міг пояснити Анні. Він і не думав про все наперед, але отепер йому не належить відступати, хоч усе змінилося, у цій дівчині-офіціантці він тепер упевнений,  т а м  будуть знати, що все змінилося, але над усе хоче жити Дуб, а це – дорогим коштом. Кожен його день і кожна година.
Лейтенант купував у буфеті солдатам булочки, а за вікном промкнулись три постаті, і Скорий подумав, що то добрий офіцер і що молодий, що має віддати честь йому, “капітанові”, отже, є якісь секунди на “театр”, а ті троє – в цивільному, і ці булочки в руках у солдатів, отлічно, рєбята, так, фуражку, капітан, спокойно, лиш холодок під картузом, знайомий терпкий морозець по черепу, але один із цивілів ще з дверей вітається з лейтенантом, пропало з “театром”, лишився один Дуб, решта не має значення…
Коли фотограф-криміналіст закінчив роботу, Дуба відправили до моргу, а на тіло Скорого вже чекала у дворі “полуторка” – везти для ідентифікації. Шансу в нього не було – доки садив усю обойму в Дуба, в хід пішли три новенькі, щойно поставлені на озброєння “макарови”.
При огляді слідчий знайшов у кишені прив’ялий пучечок черешневого цвіту. Хотів покласти до конверта з документами, але глянув на Дубових охоронців, що жваво розмовляли з лейтенантом, і вклав до кишені. Коли підвів голову, зустрів пильний погляд офіціантки.
– Прибери, – показав на розсипані булочки. – Затопчуть…

Василь ПОРТЯК



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ