Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


січень 2019

    > Беремо з історії вогонь, а не попіл
    > Петро Болбочан у Запоріжжі
    > Гаврилко, Кобзар і ми
    > Зроби як Євдокія Добровольська!
    > Дорогі друзі та однодумці!
    > Афоризми мого дідуся
    > Борис Антоненко-Давидович згадує Сосюру
    > Про лікаря Богданівського полку і його славну родину
    > Моя берегиня
    > Історію Холодного Яру тепер вивчатимуть у школах
    > Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати такі дати
    > Тіна чи Тетяна?
    > Він пішов, щоб повернутися
    > Дитина-громадянин
    > Дисидентство й угодовство
    > Роменський кобзар Євген Адамцевич
    > Газета за січень 2019 р. у форматі *.pdf

Беремо з історії вогонь, а не попіл

У Вишгородській районній бібліотеці, у школі вихідного дня з поглибленим вивченням української мови, Роман Коваль прочитав лекцію. Почав він з тези про необхідність плекати вояцьку психологію нашого народу. “Нещодавно Україну і світ облетіла вістка про захоплення українських кораблів та українських моряків, – сказав Роман Коваль. –  Наша преса переповнена обуренням діями Росії і співчуттям до полонених. Деякі журналісти навіть намагаються зобразити наших моряків героями, – хоч вони, маючи зброю, не прийняли бою. Політики, військові й преса виправдовують наших моряків, мовляв, сили були нерівні, правильно зробили, що здалися, живими ж залишилися! Якщо керуватися такою логікою, нам, очевидно, варто вже капітулювати, бо ж Росія сильніша – і людським потенціалом, і військовим.
Пригадуєте, як рік тому, під час новорічного обміну полоненими, жінки щиросердечно вітали наших, які верталися з полону: “Герої! Герої!” Чи герої?..
У Радянському Союзі під час війни з німцями було не так. Якщо ти потрапив у полон – ти зрадник. Такий принцип. Жорсткий? Так! Але червоноармієць бився до останнього, не здавався і коли був у меншості. Пригадуєте міфологізований подвиг 28 панфіловців, які прийняли бій з переважними силами німців? Пригадуєте пісню:

Врагу не cдается наш гордый “Варяг”,
пощады никто не желает.

А подвиг маленького фінського народу, який героїчно став в обороні своєї землі наприкінці 1930-х – на початку 1940-х проти величезного Радянського Союзу?
Уславили себе у віках 300 спартанців, які стали проти величезної армії перського царя Ксеркса. Ми пам’ятаємо їхній подвиг і через 2500 літ. Не забули й героїзм вояків Армії УНР. Але міністр оборони Полторак виправдовує капітуляцію наших військовослужбовців. І це чують інші українські вояки. Які висновки вони зроблять? “То й ми наступного разу здамося, нащо нам ризикувати своїм життям в обороні Батьківщини?” З таким міністром оборони ми війни не виграємо! Людина з такою невояцькою психологією не має морального права очолювати наше військо”.
І Роман Коваль детально розповів про бій 13 козаків Армії УНР проти трьох сотень москалів-червоноармійців на Поділлі під с. Котюжанами 11 листопада 1920 року. У тому бою 10 козаків і 2 хорунжих під проводом сотника Михайла Шила, командира 3-ї сотні Лубенського полку ім. Максим Залізняка, розбили червоний батальйон, взявши в полон 272 червоних окупантів. Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський написав, що сотник Шило в бою під Котюжанами “предосконало підтвердив” військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). І зазначив, що досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”.
Розповів Роман Коваль і про подільського отамана Якова Орла-Гальчевського, який до бою йшов “як дівка до танцю”, і про героїчну Гуцульську сотню УСС, яка йшла на бій з Росією як на свято, і про командира 3-ї сотні полку гайдамаків Холодного Яру Сидора Темного. Всі вони прагнули герцю з росіянами і йшли до бою як до танцю.
“А зараз правнуки цих героїв ховаються від війни у Європі, а часто і в Росії… Плекати героїчний дух треба змалечку, зі шкільної парти. А для цього треба вивчати рідну історію, яка дає безмежну кількість прикладів для нашої національної гордості”. І Роман Коваль звернувся до козака Михайлика, який був присутній на зустрічі, з проханням зачитати присягу 2-го Запорозького полку. Козака Михайлика двічі просити не треба. Він з почуттям продекламував:

Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу –
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.

Старші люди щиро дякували Михайликові оплесками.
Після нього виступив хор “Любисток” із с. Демидова.
Організували зустріч, у якій взяли участь з півсотні осіб, радник міського голови Степанія Сідляр і депутат Вишгородської міської ради Валерій Виговський, який на значну суму закупив для шкіл і бібліотек м. Вишгорода книжки Історичного клубу “Холодний Яр”. Щира подяка організаторам і тим вишгородцям, які прагнуть пізнати героїчну історію нашої Батьківщини!
Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлинах – “Запорозька Січ” Юхима Божка, м. Заліщики, весна 1919 р. та картина хорунжого Теодора Грінченка “Гордієнківці по дорозі в околиці м. Умані після здобуття Ставища Запорожською групою від денікінців”.



Петро Болбочан у Запоріжжі

На стіні Запорізького обласного театру ляльок малюють мурал, на якому зображено українських воїнів різних епох. Центральну частину зображення займає портрет полковника Армії УНР Петра Болбочана. Поруч із ним – зображення козака та сучасного українського військового. Автор ескіза муралу – художник Михайло Дяченко. Роботи з розпису фінансує бюджет Запорізької області.
За словами директора департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА Владислава Мороко, образи запорозького козака, Болбочана і сучасного учасника бойових дій символізують тяглість української військової традиції.
Петро Болбочан – видатний український воєначальник, який увійшов в історію як один з найкращих полководців УНР.

Радіо “Свобода”

На малюнку – Петро Болбочан (художник Марина Нечипоренко).



Гаврилко, Кобзар і ми

Здавалось, усі роботи скульптора Михайла Гаврилка знищено. Та книга Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” викликала не тільки інтерес до цієї унікальної постаті, а й пошук його робіт. І вони почали виринати на світ Божий…
І ось нова знахідка! В Івано-Франківську у приватному помешканні знайдено Гаврилків образ Тараса Шевченка в плоскорізьбі, тонованій під бронзу. Розмір 61х41 см. Створений у Болехові в 1911 році. Придбати його можна було в торгівлі “Надія”. У Болехові тоді створили стипендійний комітет ім. Шевченка, який дбав, щоб кошти за продаж барельєфів ішли на фонд та Рідну Школу. З цього невеличкого містечка і був привезений у Станіславів скульптурний портрет Тараса Шевченка.
Ніхто із членів родини франківців уже не пам’ятає, як у них з’явився цей образ Кобзаря. Він передавався від батька до сина, до онуків. І зберігся до наших днів!
А ми, болехівці, пишаємося, що в центрі нашого міста поруч із пам’ятником Наталії Кобринській від вересня 2014 року є й пам’ятник Михайлові Гаврилку!
Полтавським козакам і болехівським козачкам слава!

Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів, Прикарпаття



Зроби як Євдокія Добровольська!

Газету “Незборима нація” постійно передплачує Євдокія Добровольська із с. Погар Сколівського району Львівської області, але через утрату зору вже не читає її 7 років. Передплачує, щоб допомогти газеті. Роздає людям. І на 2019 рік вже передплатила!
Напишіть, будь ласка, у газеті їй подяку за підтримку Вашої УКРАЇНСЬКОЇ газети.

Олексій ДМИТРАХ
м. Рудки Самбірського р-ну Львівської обл.



Дорогі друзі та однодумці!

Основною метою діяльності Історичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українського народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу.
Члени Історичного клубу “Холодний Яр” зробили чимало добрих справ.
Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, стали головною культурною подією року.
Завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – ланкою між героями доби УНР і нинішнім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної України та вояків УПА.
Хто бажає сприяти діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”, просимо надсилати пожертви на наш рахунок: р/р: 26003052681886, МФО: 320649, ЄДРПОУ: 41265356, ПАТ КБ “Приватбанк”.
При сплаті вказувати призначення платежу: “безповоротна фінансова допомога”.
Здійснити внесок можна і на картку скарбника Історичного клубу “Холодний Яр” Марини Хаперської, ПриватБанку: 5168 7427 1193 6546.
Щиро дякуємо за бажання допомогти у шляхетній праці Історичного клубу “Холодний Яр”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



Афоризми мого дідуся

Ч. 1

  1. Краса не потребує прикрас.
  2. Вір не тому, що говорять, а тому, про що мовчать.
  3. У всесвіті центру нема, є тільки початок.
  4. Ніхто не знає, що він може.
  5. Нещасна людина, яка не має про кого думати.
  6. Стид – це сублімований страх. Невже він доживає свій вік?
  7. Виховувати легше, ніж перевиховувати.
  8. Як не збрешеш, то правди не діб’єшся.
  9. Патріотизм, батьківська і дружня любов – це родовий інстинкт самозбереження.
  10. Індивід гине, а нація залишається.

Сільвестр БАРИК
Київ, до 1975 р.



Борис Антоненко-Давидович згадує Сосюру

З Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем мене звела потреба вдосконалення української науково-технічної термінології і взагалі нашої дощенту занедбаної технічної лексики.
1972 року я вирішив написати для вищої школи підручник з теорії обробки металів тиском. Звернувся з відповідною пропозицією до видавництва “Вища школа” і тодішнього заступника міністра вищої і середньої спеціальної освіти УССР В. Маланчука. Тривале листування не дало бажаного результату: підручник мені не дали написати, оскільки, мовляв, є аналогічні підручники російською мовою. Та лиха без добра не буває. Завдяки своєму намірові я мав нагоду довший час спілкуватися в питаннях рідної мови з її великим знавцем Борисом Дмитровичем. Двадцятидворічне поневіряння у в’язницях і таборах ГУЛАГу не згасило в ньому палкої любові до рідного слова…
Одного разу я запитав Бориса Дмитровича про Володимира Сосюру. І ось що він написав мені в листі від 31 травня 1979 року.
“Питаєте, як я розцінюю постать В. Сосюри? Маєте рацію: це, справді, була дуже емоційна й експресивна людина, інколи й слабодуха. Мені здається, що він трохи й хитрував, удаючи “наївнячка”, а за сталінщини й божевільного, що врятувало його від загибелі, на яку він мав усі шанси.
Наприкінці 20-х років В. Сосюра як член партії проходив чистку. Надій на те, щоб залишитися в партії, – в нього не було ніяких: сам він жив тоді дуже розбещено, міняючи мало не щомісяця жінок, а минуле теж погане – козак 3-го Гайдамацького полку… Як на те, й голова чистильної комісії була стара “дева”, за висловом Сейфуліної, – “женщина, просидевшая на партийной работе свой пол”. І що ви думаєте? Наш Володя попросив цю “деву” дозволити йому провести її додому, щоб поговорити. Та погодилась, і Володя “з копита” засвідчився їй у коханні… Це “палке кохання” тривало місяць, поки не закінчилася чистка й Володі повернуто партквиток, після чого Володя одразу ж розлюбив свою партійну Дульцинею… Чи не вправний шаховий хід конем?
Потреба заробляти великі гроші штовхала його переінакшувати на новий штиб давні твори, наприклад “Червона зима” виглядала в першотворі зовсім іншою:

За нами крики дальнії –
У бога, в вєру, в мать!
Хоть волосонку дай мені
У сні поцілувать!..

Та й балада про комсомольців була спочатку “Баладою про гайдамаків”, що кінчалася словами: “Я – гайдамака! Стріляй!”
Сосюра ґвалтував свою музу, змушуючи її бездарно відгукуватись на всякі офіційні дати, і воднораз пописував нишком усякі “захалявні” вірші… Це трагедія поета, а може, й усієї нашої сучасної літератури. Двоїстість губила в Сосюрі поета, дарма що в душі він лишався таким же, яким пішов 1918 року в 3-й Гайдамацький полк.
Наприкінці 20-х років у “Червоному шляху” були опубліковані “Спогади козака 3-го Гайдамацького полку”, які Сосюра читав публічно в Києві на своєму вечорі, приїхавши з Харкова, тодішньої столиці України. З публіки надійшла записка: “Володю! Тебе вітають два твої товариші, колишні козаки 3-го Гайдамацького полку”. Сосюра благально простяг до зали руки: “Товариші! Вийдіть сюди – я хочу привітатися з вами!...” Звісно, ніхто не вийшов…
На початку 1960-х років він прийшов до мене з поемою, присвяченою мені, й написав: “Дорогому козакові 2-го Запорізького полку Б. А.-Д. від козака 3-го Гайдамацького полку В. С.”.
На жаль, цю щиру поему в мене вилучено під час трусу 1977 року…
Про його ставлення до ортодоксальної критики свідчить його епіграма про Л. Новиченка:

Ти вже не раз терзав поета
За те, що любить рідний край:
В душі ти просто спірохета,
В літературі – поліцай!

Здається, я дав Вам вичерпну відповідь на Ваше питання про Сосюру.
Вибачте, що пишу рукою, а не друкую на машинці: 27/V у мене знову не стало моєї машинки (забрали під час трусу. – Г. Г.)…”

Григорій ГРЕБЕНЮК
м. Краматорськ

Дж.: Нескорена нація. Видання українського націоналіста (Київ). – 1993. – Ч. 13 (36).

  

  

На світлині – Борис Антоненко-Давидович і Володимир Сосюра.



Про лікаря Богданівського полку і його славну родину

Дивишся на фотографію подружньої пари Бризгунів – Костя та Людмили – і серце радіє: які чисті й красиві люди були в історії нашого народу! І ось радість: зустріч з їхньою дочкою Оксаною Соколик та онуком Всеволодом Соколиком у Києві 3 грудня 2018 року!
Кость Бризгун у 1917 – 1918 рр. був лікарем Богданівського полку. Його дружина працювала земським лікарем у Трипіллі, Обухові й Гурівщині. Костів брат, Михайло Бризгун, старшина Армії УНР, загинув у бою з будьонівцями під Сорокодубами 6 липня 1920 року.
Ось фрагмент того бою решток Спільної юнацької школи під командою полковника Хоми Пархомюка:
“Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже із фронту, – писав я про цей бій у книжці “За волю і честь”. – Але юнаків добре вчили: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за другим. Утративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили. Тепер юнаки могли порахувати набої. І сумом наповнилися їхні серця... Брак патронів і вирішив долю бою... Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” мовчать, будьонівці без поспіху затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміливіше. Ось і оточили. Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти. Вихід знайшов хоробрий полковник Пархомюк.
– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...
Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк кинув останню свою команду:
– На багнети!
І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...”
2007 року я був на цьому полі смерті разом з дочкою Олесею, Романом і Тарасом Беднарчиками. Ми вшанували полеглих хвилиною мовчання…
У 1939 р. Кость Бризгун “виїхав до Карпатської України допомагати будувати молоду державу”… Ширше про цю славну родину я розповім у книжці “Скажи батькам, що був чесним”.
Менша дочка лікаря-богданівця, Оксана Соколик, – музикант, викладач історії музики, пластунка (як і мама та старша сестра Леся), невтомний громадський діяч і меценат. У 1992 – 2002 рр. п. Оксана очолювала Світову федерацію українських жіночих організацій. З чоловіком Ярославом вона народила синів – Всеволода та Ігоря.
І ось тепла зустріч із Всеволодом та його мамою в Києві, у Музеї гетьманства. Участь у ній взяла і директор музею Галина Ярова, яка провела екскурсію всіма залами.
Родина Соколиків передала мені родинні та архівні матеріали про свою родину, а отже, я зможу розширити свою розповідь про подвиг братів Бризгунів та їхніх рідних.
Хоч пані Оксані вже за 90, почувається вона, слава Богу, бадьоро. Розумна, метка, жартівлива! Коли вона гортала томи енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, які я їй подарував, виявилося, що багатьох наших героїв-подєбрадців вона знає, товаришувала з ними в Канаді, – як і її батьки. Весь час показувала синові: “Дивись, ось Євген Маланюк, ось Олександр Палієнко. А Олександра Палієнко-Крат у Канаді мала зовсім не такий вигляд…” І посміхнулася.
Участь у спілкуванні взяв мій товариш – член Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Гаврищишин.
Вічна слава борцям за волю України – Костеві Бризгуну та Людмилі Скорюк!
Шана їхнім нащадкам!

Роман КОВАЛЬ

На світлинах – Кость і Людмила Бризгуни, грудень 1917 р.;
Всеволод Соколик, Оксана Бризгун-Соколик, Роман Коваль і Галина Ярова.



Моя берегиня

50 років тому, 24 грудня 1968 р., померла моя бабуся Олена

Олена Степанівна Барик народилася 23 вересня 1893 р. в Куликові, що під Львовом. Була громадянкою Австро-Угорської імперії, сповідувала греко-католицьку релігію. Населення Куликова жило із шевства, кушнірства, кравецтва та гендлювання. Про куликівців у Львові говорили з усмішкою, може, й зверхньою: “Куликівці? О, то мудралі!”
Олена Курило (Барик) зі своїм чоловіком Василем жили на вулиці Загорода, через стежку з родиною Агати Турчинської, майбутньої письменниці, яка у своєму творі “Бузькове зілля” (Київ: Дніпро, 1982) вивела своїх сусідів світлими барвами.
“Ліворуч від нашої хати, як було іти з містечка, стояла хата добрих наших сусідів Курил, – писала Агата Турчинська. – Туди недавно прийшла з жовківського передмістя голубоока, із золотою косою навкруг голови, молода невістка Оленка Баричиха. До неї в гімназичній формі ходив не раз її молодший брат Сильвестр, що навчався у Львові, і ми заздро поглядали на нього. Для нас він був уже пан. На весілля до Оленки Баричихи ми бігали дивитися, і нас там добре гостили. І те весілля, і щире гостювання пам’ятне мені, як наша вулиця (Загорода)”.
На іншій сторінці своєї книги Агата Турчинська зазначає, що колись польський король Ян III поселив у Куликові турецьких і татарських бранців, які виробляли коци і бурки. Турчинська пише, що її родину по-вуличному прозивали Турками: на її маму казали “стара Турчиха”, а на батька – Федько Турко. Жили в Куликові й Шахи та інші люди з турецькими і татарськими коренями у прізвищах.
Ця інформація прояснює ситуацію мого родоводу по материнській лінії. Дослідник прізвищ тюркського походження Микола Баскаков у своєму дослідженні “Русские фамилии тюркского происхождения” (Москва: Наука, 1979) писав, що ймовірною основою прізвища Барик може бути старотюркське слово baryg, що означає “тонкий, худий, худорлявий”. Це слово тюрки запозичили з фарсі (barik) – “худий”. Імовірним етимоном цього прізвища, пише Микола Баскаков, могло бути слово barag (собака з волохатою і довгою шерстю, який відзначався незвичайною швидкістю і спритністю й вважався найкращим серед мисливських собак). Назва цього собаки часто використовувалася серед тюркських народів як чоловіче ім’я, наприклад ім’я половецького хана Барак.
Отже, завдяки рішенню Яна III розселити турецьких і кримськотатарських бранців у Куликові й виникла мамина гілка мого роду, тобто в мені нуртує половецька або ж кримськотатарська чи турецька, а може, й іранська кров. Та все одно я почуваю себе стовідсотковим українцем... Який має симпатію до кримських татар та іранців. І вважає їх братніми народами.
Є в Агати Турчинської й такий абзац: “Жінки в Куликові переважно займалися гендлюванням: ходили по околишніх селах з великими кошиками і скуповували масло, яйця, сир. А потім це все тягли на собі до Львова на ринок”. Коло цього абзаца моя мама олівцем дописала: “Моя бабуся Марія...”
Як же опинилася ця гілка мого роду на Київщині? З маминих розповідей знаю, що її батьки були біженцями Першої світової війни. До Переяслава приїхали 1915 року. Агата Турчинська пише, що багато куликівців “надіялися на ласку руського царя”, багато з них хворіли на “москвофільський дурман”. І коли православний священик, який з’явився разом із приходом російських військ, 1915 року, у час російського відступу збирав людей коло церкви і радив рушати на схід, “бо війна повертає вже сюди і тут будуть великі бої”, люди з розумінням поставилися до його аргументів. Може, того священика послухали і мої рідні...
Знаю напевно, що в момент виїзду мого дідуся Василя і бабусі Олени хата їхня запалала. Тепер уже не згадаю, чи ворог її підпалив, чи самі вони запалили, рушаючи на схід...
Уже в Переяславі Олена Степанівна народила Надійку – мою маму.
Олена Курило померла 24 грудня 1968 р. в Києві.
Вона любила мене, опікувалася. Ця світлина на підвіконні бабусиної квартири на Тарасівській вулиці в Києві, куди ми так охоче з братом Андрієм приїжджали з Горлівки, засвідчує, як вона ніжно мене оберігає.
Вічна любов і подяка, моя дорога бабусю Олено!

Роман КОВАЛЬ
Київ, 24 грудня 2018 р.

На світлині – Олена Курило і Роман Коваль. Київ, сер. 1960-х рр.



Історію Холодного Яру тепер вивчатимуть у школах

Друзі мої! Є дуже хороша новина: за рекомендацією Міністерства освіти у програмі з історії для 10-го класу з’явилася тема про Холодний Яр. Ця яскрава частина нашої історії була табу в радянські часи та, на жаль, і в незалежній Україні.
Але крига скресла! Завдяки дослідникам, які відкрили для нас цю таємницю! Роман Коваль вже понад 20 років досліджує Холодний Яр, його історію, отаманів. Ним написано безліч книжок, 10 разів він перевидав легендарну книгу “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського. 
Мій чоловік Олександр Навроцький став членом Історичного клубу “Холодний Яр”, згодом прийняли й мене – це велика честь для нас! Знаючи, що Олександр уже не перший рік бере участь у вшануванні героїв Холодного Яру, вчителька історії попросила Олександра провести урок про Холодний Яр.
Під час лекції Олександр показав копію прапора Холодного Яру, книги, брошури, фото та фільм. Діти сприйняли це із захопленням. Я впевнена, що в них з’явиться бажання перечитати книги та обов’язково відвідати цю легендарну землю.
Не можу передати, яка я рада, що в школі учні матимуть змогу познайомитися з героїчними сторінками нашої історії! Цього б не сталося без багаторічної діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”!
Слава козакам-холодноярцям! Їхні нащадки зараз нас захищають на Сході!

Тетяна НАВРОЦЬКА,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Одеса

  



Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати такі дати

1 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, член Української Центральної Ради та ОУН, історик.
1 січня 1904 р. прийшов у світ бандурист Євген АДАМЦЕВИЧ, який зберіг для нащадків “Запорозький марш”.
1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА, провідник ОУН.
1 січня 1979 р. помер майор УПА Микола САВЧЕНКО (ПЕТРО МИКОЛЕНКО-“БАЙДА”, “377”), командир підрозділу ВО “Маківка”, сотні “Східняки”, заступник командира 26-го (Лемківського) ТВ “Лемко” та командир Перемиського куреня УПА, заступник шефа Місії УПА за кордоном, земляк Петра ДЯЧЕНКА, командира полку Чорних запорожців.
1 січня 1994 р. помер Юрій КРОХМАЛЮК (“ТИС”, “ТИС-КРОХМАЛЮК”), письменник, військовий історик, вояк дивізії “Галичина”, дійсний член ВУАН, співредактор науково-історичного журналу “Вісті комбатанта”. Старший брат Романа КРОХМАЛЮКА, члена військової управи й референта набору до дивізії “Галичина”.
4 січня 1899 р. прийшов у світ Василь МИРОН, десятник 8-ї сотні УСС, чотар Галицької армії, представник ППШ, зв’язковий між Уманським повстанкомом, Звенигородською повстанською організацією та Цупкомом. Учасник Листопадового повстання 1918 р. в Галичині.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, член Кубанської ради.
5 січня 1923 р. народився сотенний УПА Мирослав СИМЧИЧ-“КРИВОНІС”, багатолітній політв’язень російських катівень.
6 січня 1938 р. прийшов у світ Василь СТУС, поет-борець, Герой України (посмертно).
10 січня 1969 р. помер козак 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексій ЗДОРОВЕЦЬКИЙ.
11 січня 1969 р. народився Валерій САМОФАЛ, водій 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 92-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ. Загинув у районі м. Мар’їнки Донецької обл. від пострілу ворожого снайпера.
11 січня 1979 р. народився Дмитро ФУРДИК, командир відділення 6-ї роти Окремої механізованої бригади ЗСУ, “кіборг Донецького аеропорту”, лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
14 січня 1649 р. гетьман Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, переможець польського війська, тріумфально в’їхав до Києва.
14 січня 1894 р. народився Павло ДУБРІВНИЙ, начальник культурно-освітнього відділу 1-ї Сірої дивізії Армії УНР, сотник Армії УНР, редактор газет “Воля” (м. Конотоп, 1918) і “Вістки сірих” (Луцьк, 1919), випускник Української господарської академії в Подєбрадах (1928), редактор журналу “Сільський господар” (1929 – 1932), окружний агроном Калуського, Галицького і Долинського повітів, член-кореспондент НТШ та УВАН, доцент і професор УТГІ (Нью-Йорк, 1974), голова Товариства українських інженерів у Філадельфії, лицар Залізного хреста, автор спогадів та наукових праць.
14 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
15 січня 1984 р. народився Андрій ЗАХАРОВ-“ЗАХАР”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім Української добровольчої армії. Підірвався на міні.
16 січня 1964 р. народився Віталій СОЛОМКІН-“ВІТЬОК”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім 54-ї бригади ЗСУ, загинув у бою неподалік м. Світлодарська Донецької області.
18 січня 1894 р. народився Михайло ХРОНОВ’ЯТ, чотар УСС, сотник УГА, поручник дивізії “Галичина”, член НТШ.
18 січня 1974 р. народився Володимир ТІТЕНКО, гранатометник 40-го батальйону територіальної оборони “Кривбас”. Загинув у серпні 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т. зв. зеленим коридором.
21 січня 1919 р. Всенародні Збори в Хусті ухвалили приєднати Закарпаття до УНР.
22 січня 1918 р. Центральна Рада IV Універсалом проголосила незалежну Українську державу.
22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві проголошено Акт Злуки – об’єднання УНР і ЗУНР.
22 січня 1974 р. помер Іван ГНОЙОВИЙ, хорунжий Армії УНР, учитель, закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах (1927), інженер-гідротехнік, автор спогаду “З українського руху Січеславської залоги в році 1917”.
22 січня 1984 р. помер Остап ПОЛЯКІВ-СКВИРСЬКИЙ, поручник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, соліст Львівської опери, хорунжий дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, “досвідчений, відважний та ініціативний старшина”, актор театру Володимира Блавацького (Німеччина).
24 січня 1979 р. народився Сергій ГОЛУБЄВ-“ГОЛУБ”, снайпер-стрілець батальйону “Айдар” (літо 2014), головний сержант 2-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го Окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї ОМБр (з 10.2015). Після поранення повернувся на передову. “Один з найкращих, найадекватніших, чудовий боєць”. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
25 січня 1979 р. народився Тамаз СУХІАШВІЛІ, вояк 93-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ, “кіборг Донецького аеропорту”, лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
26 січня 1979 р. у Мюнхені помер Богдан ПИТЛИК, хорунжий УГА, старшина дивізії “Галичина”, доктор медицини.
27 січня 1839 р. прийшов у світ Павло ЧУБИНСЬКИЙ, автор слів українського гімну “Ще не вмерла України…”.
31 січня 1949 р. в бою з москалями загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, начальник Головного військового штабу УПА.



Тіна чи Тетяна?

Я пишу книжку “Скажи батькам, що був чесний”. У грудні завершив розділ “Сестра-вояк Тіна Пекарчук”. 2005 року я вже писав про неї в книжці “Багряні жнива Української революції”. Той нарис називався “Прекрасна українка Харитина Пекарчук”. Нова розповідь про неї значно ширша, детальніша. Користуючись нагодою, сердечно дякую Юркові Юзичу та Андрієві Іванцю, які знайшли низку невідомих мені матеріалів з еміграційної преси. 
Звичайно, шукаю я і світлини для кожного розділу. Й ожила стара проблема. “Літопис Червоної Калини” (ч. 1, 1930) і журнал “Дороговказ” (ч. 1 – 2, 1964) опублікували одну й ту ж світлину з різними підписами – “Чорношличниця Тетяна” і “Харитина Пекарчук”. То хто ж на фото?
Далі подаю фрагмент нарису “Сестра-вояк Тіна Пекарчук”: “Тіна Книшенко (Харитина Пекарчук) кинулася наздоганяти Запорозьку Січ, яка мандрувала залізницями Румунії. Невдовзі опинилася з нею в Галичині – у тихому місті Заліщиках. У Тіни була ще одна причина наздоганяти Запорозьку Січ – кінну сотню цієї бойової частини очолював її наречений – Іван Пекарчук із Брацлава.
У Заліщиках жив поет Осип Маковей. З ним і сфотографувався штаб Запорозької Січі. Серед старшин, що стали біля старого кам’яного будинку, можливо гімназії, де викладав Маковей, був і сотник Іван Пекарчук. Біля цього ж будинку окремо знимкувався отаман Юхим Божко – зі старовинною кривою шаблею і дорогоцінним кинджалом. У козацькому строї, із шаблею біля кам’яного будинку дала можливість увічнити себе й Тіна Пекарчук. Зберігся і груповий знімок Запорозької Січі (у повному складі), але обличчя людей не розгледіти, бо світлину зроблено здаля (але одягненого в чорне Осипа Маковея розпізнати можна). Напевно, ці світлини зробив у Заліщиках один і той же фотограф. Далі вже було не до фотосесій – почався загальний наступ на більшовиків”.
Що ж до чорношличниці Тетяни, то у спогадах Петра Дяченка, старшин і козаків полку Чорних запорожців, які я опрацював, готуючи книжку Петра Дяченка “Чорні запорожці. Спомини командира…”, чорношличниці Тетяни я не зустрічав.
І ще. У книжці А. Боляновського “Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939 – 1945)” поруч з іменем Івана Пекарчука зазначено ім’я зв’язкової Тетяни Пекарчук. Отже, можливо, що Тетяна – одне з імен Тіни (Харитини) Пекарчук (Ізбицької, Книшенко), яка розуміла вагу конспірації.
Усі світлини, які пропоную подивитися, на мою думку, зробив один і той же фотограф в один і той же день біля одного й того ж будинку. Отже, приходжу до висновку, що козачка з шаблею – це Харитина Пекарчук.

Роман КОВАЛЬ
14 – 24 грудня 2018 р.



Він пішов, щоб повернутися

5 листопада 2018 р. минув рік, як відійшов у засвіти Володимир Караташ, вірний син нації, великий патріот України, стрілець сотні УПА командира “Сталевого” – “Глек”, довголітній в’язень сталінських тюрем і таборів, громадсько-політичний діяч, автор трьох книг-спогадів “Обережно – гранати”, “Прометей Заполяр’я” і “На барикадах Кінгіра”. У 1951 р. за створення (разом з політв’язнем Володимиром Юрківим) підпільної Організації українських націоналістів, яка готувала повстання в зоні № 2 Речлагу, засуджений до розстрілу. У камері смертників пробув 52 дні. Пізніше розстріл був замінений на 25 років таборів.
Володимир Караташ – активний учасник Кенгірського повстання, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та Історичного клубу “Холодний Яр”. У 2007 р. нагороджений орденом “За мужність”. Лауреат Літературної премії ім. Євгена Маланюка, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського.
Володимир Караташ був народжений боротися за Україну, його життєве кредо – вистояти, не здатися, жити, діяти! Минув рік, як його не стало... Він пішов, щоб повернутися пам’яттю в наші серця. Пройде час, і благородні нащадки увіковічать пам’ять легендарного повстанця УПА, характерника-козака Володимира Караташа.

Степан ПЕТРАШ,
бойовий побратим, козак Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині – Володимир Караташ (ліворуч) і Степан Петраш у Чигирині.



Дитина-громадянин

Маленька дівчинка, співаючи із сестрами в центрі Львова, заробила гроші й вирішила пожертвувати їх на реабілітацію пораненому офіцерові Артуру Кірєєву. 
“Дитина пішла співати, щоб віддати свій перший заробіток мені! Я дивлюсь на те все і не знаю, що казати... Бо мені бракує слів”, – сказав воїн.
Дякую тобі, дівчинко!

Євген ШТУРМАК



Дисидентство й угодовство

Україна – напередодні президентської виборчої кампанії. Основні претенденти вже ведуть запеклу боротьбу. В умовах війни з Росією тема відсічі агресорові вийшла на чільне місце. Недарма ж у тріаді Петра Порошенка (“Армія! Мова! Віра!”) перед веде армія.
Дискусія кінця 1980-х – початку 1990-х щодо того, як ставитися до Росії й “московських демократів”, завдяки Путіну зійшла нанівець.
Тоді, на початку 1990-х, тих, хто стверджував, що Росія – ворог, що російська демократія закінчується там, де починається питання української незалежності, що напад на Україну неминучий, вважали несповна розуму. Нині про російських окупантів та імперську політику “демократичної” Росії не говорять лише платні агенти Кремля.
Кувати гострим словом модерну українську націю почали Тарас Шевченко, Леся Українка, Євген Маланюк, Дмитро Донцов. До сучасних магів цього вогняного ремесла належить і Роман Коваль, якого 1991 року виключили з антисовєтської, антикомуністичної УРП… за український націоналізм!
Як це могло статися в партії Левка Лук’яненка?! Відповідь знайдемо в публікаціях Романа Коваля, що увійшли до книги “Здолати Росію”. Це спогади і статті першої половини 1990-х його самого та ідеологічних учителів і побратимів – Зеновія Красівського, Василя Барладяну, Анатолія Лупиноса, Григорія Приходька, Івана Кандиби, Галини Гордасевич, Анатолія Щербатюка, Володимира Яворського, інших творців національної України. Тодішні щоденникові записи-спостереження Коваля унаочнюють перетворення пересічного київського лікаря-терапевта на сучасного ідеолога “українського буржуазного націоналізму”.
Автор адресує своєрідні публіцистичні мемуари “новим молодим”. Справді, країна зачекалася “нових облич” – так само як перші демократичні вибори до Верховного Совєта УССР виштовхнули на поверхню політичного процесу перших тогочасних активістів-неформалів. Тоді “новими обличчями” стали шістдесятники і молоді неофіти, згуртовані навколо них. Серед яких був Роман Коваль.
Як “непохитно-беззаперечні авторитети… апостоли дисидентства” перетворилися на гальмо революції, на угодовців, Роман Коваль спостерігав ізсередини. “Дисиденти справді не хотіли ризикувати, щоб знову не повернутися до в’язниць, – пише він. –  Тож обрали шлях еволюційний, обережно-поступовий – шлях вповзання в самостійність і як союзника обрали не націоналістичну молодь, а Кравчука та його команду”. Ці зміни знищили моральний авторитет колишніх політичних в’язнів і надовго відбили в молоді тягу до великої політики, чим відкрили шлях до неї злодійкуватим бізнесюкам. Не побудувавши демократії, Україна стала олігархічно-клановим сировинним додатком розвинутих держав.
Із першої титли публіцистика Коваля насичена героїкою боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, культом сильної особи, мілітарної потуги українців, зрештою українського наступу. Рупором письменника стали спершу “Нескорена нація”, потім “Незборима нація” – газети ВПО “Державна самостійність України”, котру й очолив Коваль. “Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної національної держави, вона експансивно виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання”, – така політична філософія ДСУ.
Гасло Миколи Міхновського “Україна для українців!” є для Романа Коваля не дороговказом, а спонукою до дії, спочатку як практичного політика, ідеолога, публіциста, пізніше – як авторитетного історика, архівіста, дослідника героїчної боротьби повстанців під час Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Його безкомпромісна публіцистика зростила покоління українців, для яких імперативом є усунення від керівництва Україною росіян, інших нацменів і зайняття вивільнених депутатських та урядових посад українцями-патріотами.
Тисячу років нащадки аріїв протистоять угро-фінській навалі племен “країни Моксель”, понад три століття Святий Київ уярмлено Московією, вже чотири роки триває новітня фаза війни Росії з Україною, але й після трагедій Іловайська та Волновахи знаходяться телепні, котрі продовжують камлати: “Нас не попередили! Ми не очікували такого від «братнього» народу!”
 Книга Романа Коваля – переконливий доказ, що попереджали ще навіть до того, як Україна проголосила незалежність.
19 липня 2018 р. ізраїльський парламент, Кнесет, ухвалив Основний закон, яким проголосив Ізраїль “національною державою єврейського народу… історичну батьківщину євреїв та їхній «національний дім», у якому вони реалізують своє право на національне, культурне, релігійне та історичне самовизначення”. Така ж заповітна мрія українських націоналістів – мати національну державу на рідній землі.
Час завершувати Національну революцію: лише Велика Україна – держава, омріяна поколіннями українців, здолає відвічного ворога Росію!

Костянтин ДИКАНЬ
Газета “Молодь України”



Роменський кобзар Євген Адамцевич

І січня виповнюється 115 р. від Дня народження кобзарі Євгена Адамцевича, який зберіг для нас “Запорозький марш”. А наш друг Рена Польовий зберіг для нас образ самого Адамцевича. Нехай цей щирий спомин нагадає нам про обох дорогих нал людей. Їх уже давно немає, але гріє, що ці тихі лицарі були в історії нашого народу

 

Про бандуриста Євгена Адамцевича я довідався зі статті Олександра Правдюка в журналі “Народна творчість та етнографія” (1968. – Ч. 5). Тому, плануючи свою мандрівку на літо 1969 року, намітив відвідати і його. 6 червня в Роменському краєзнавчому музеї познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Данилом Кулиняком, який був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час у його оселі квартирував). Кулиняк охоче запропонував відвести мене до бандуриста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний характер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.
Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у хатці біля залізничної колії. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромен (автор використовує первісну назву міста, сьогодні воно називається на російський лад – Ромни. – Ред.).
Представивши мене як науковця-фольклориста, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяковілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представившись тим, ким я є справді, – інженером з Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бандуристом, послухати його мистецтво.
Господарі виявилися добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побутовому ґрунті). Євген Олександрович – високий, худорлявий, із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.
Адамцевич розповів, що народився 1 січня 1904 р. в с. Солониці під Лубнами у родині станційного службовця. Осліп у два роки. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні. Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар. У 1920-ті роки Ромен ще був визначним культурним центром. У місті діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.
Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів до існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але радянські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво й переслідували. Міліція не раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і залишали самого на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
Саме перед моїми відвідинами Українське хорове товариство зібрало залишки живих традиційних кобзарів в Об’єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Менкуш, артиста Юрка Демчука). Назбирали 14 осіб.
Коли постало питання обрання голови об’єднання, всі одностайно виступили проти кандидатури Михайла Полотая, хоч той докладав чималих зусиль для створення об’єднання. Товариство остерігалося його схильності до диктаторства. Мовляв, “як буде головою, то він нас поїсть”. Обрали на голову молодого Олександра Чумака. Від посади заступника голови Полотай рішуче відмовився: “Е ні, я собі ціну знаю”. Проте, з власної ініціативи, фактично правив об’єднанням.
Адамцевич із піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів у Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих, про величезний успіх концерту. Згадав, як начальство давало настанови виконувати радянський “фольклор” про Леніна, про партію, а київський бандурист Михайло Башловка категорично відкинув ці вимоги.
Критикував Юрка Демчука за надто голосний, не кобзарський спів, за безмірно довгу “бурю”, яку він витворював на струнах, за гучне відкашлювання і проби голосу за лаштунками, що заважало іншим кобзарям зосереджуватися перед виступом, і, нарешті, за вкриту товстим шаром пилу під струнами, занехаяну бандуру.
Я чув спів Демчука по телевізору. Перше, що спадає на думку: а до чого тут бандура? Потужний голос, оперний характер співу. Не зачіпає за душу, не викликає сліз розчулення, як неголосний кобзарський голос. Отак у серпні 1992 р. в Тамані на святі 200-річчя переселення запорожців на Кубань загальне зацікавлення слухачів святкового концерту викликав оголошений виступ бандуриста з України. На велику, спущену на воду морської затоки сцену-пліт, де перед тим виступали чудові самобутні станичні хори, Кубанський козачий хор Віктора Захарченка, ступив Юрій Демчук і могутнім голосом, що заглушив звуки бандури, затяг не думу, а справжню оперну арію. Ніяково було за цього представника кобзарства України. Слушно сказав в оперному театрі Демчукові Євген Адамцевич: “Співати треба душею, а не горлянкою!” Мабуть, бандура Демчукові потрібна для привернення до себе більшої уваги, для колориту, так би мовити...
Нарешті Адамцевич узяв бандуру. Вона в нього чернігівської фабрики, але перероблена. До неї кобзар прилаштував “щоку”, збільшивши кількість басів. Познімав приструнки верхньої октави, що дало змогу зручніше розташувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по приструнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження звучання двох, а то і трьох бандур. Для зручності тримання бандури Євген Олександрович застосував знімний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.
Проспівав він лише дві пісні, які я досі не чув. Перша з них починалася словами:

Життя стареє України
Тепер минувало.
Тільки думи, та спомини,
Та пісні зостались...

Друга пісня “Моя сердешна Україно”. Вперше почув я від Адамцевича й “Запорозький марш”.
Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили незабутнє враження. Задубло все тіло, довго не міг я отямитися й відповідати на звертання господарів. Я і зараз, майже через 35 років, як на яву чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і винищувала імперська московсько-більшовицька влада!
Більше Євген Олександрович не співав – нездужав на жовтяницю. А проте, подружжя провело мене містом до дороги на Засулля. Запрошували приїхати іншим разом.
Того самого літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем. Прийняли нас гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли містом, спілкувалися. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна як могла обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів:
– А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла.
Тож за обідом чарку перехиляв.
Уранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на ослінчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою – від долини притоки Сули річки Ромен (від неї й пішла назва міста). Місце тут малолюдне, і міліція сюди не заходить.
Співав пісень народних й літературного походження. Раптом заспівав складену давно на замовлення “На смерть Леніна” (пам’ятаю слова з неї: “То нашого дорогого Ілліча ховають”). Лідія Дмитрівна різко смикнула його і сказала сердито:
– Годі!
– Що, погана? – тихо спитав той.
– Погана! – кинула сердито вона.
Треба сказати, що Лідія Дмитрівна була його першим цензором. Вона визначала, в яких обставинах що можна співати – аби не вскочити в халепу.
Репертуар Адамцевича був великий: народні пісні “Ой попливи, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”… Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Семена” тощо. Все ж тяжів до творів літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”... Усі ці пісні я записав на магнітофон. Знав Адамцевич багато анекдотів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без брутальних слів. Пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусову колективізацію, “розкуркулення” кращих господарів, Голодомор, репресії.
Розповідав як його примушували творити “радянський фольклор”.
– Напиши та й напиши думу про Федька!
Іван Федько – радянський військовий діяч родом із Роменщини, страчений як “ворог” народу, потім реабілітований. Дали музейні друковані матеріали про нього.
– Краще б я три дні безперервно грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив! – зітхнув Адамцевич.
Коли виникло Об’єднання співців-кобзарів, його матеріальне становище дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Узимку 1970 року поїхали з концертом навіть до Москви, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в Інституті світової літератури та в інших установах.
Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супроводжував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка – співака Івана Козловського – відвідали його оселю. Той саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило, і вони демонстративно пішли геть. Козловський висловлював із цього приводу щирий жаль.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій та утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхали до дочки в с. Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68-му році життя. Київські шанувальники його таланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крейдяним горбком його могили проспівали Шевченків “Заповіт”, уявивши, який би то був урочистий похорон, якби Адамцевич помер у Ромнах.
Євгенові Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства.
Вічна Йому пам’ять!

Ренат ПОЛЬОВИЙ

  



Газета за січень 2019 р. у форматі *.pdf

Газета за січень 2019 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ