Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Роменський кобзар Євген Адамцевич


Роменський кобзар Євген Адамцевич І січня виповнюється 115 р. від Дня народження кобзарі Євгена Адамцевича, який зберіг для нас “Запорозький марш”. А наш друг Рена Польовий зберіг для нас образ самого Адамцевича. Нехай цей щирий спомин нагадає нам про обох дорогих нал людей. Їх уже давно немає, але гріє, що ці тихі лицарі були в історії нашого народу

 

Про бандуриста Євгена Адамцевича я довідався зі статті Олександра Правдюка в журналі “Народна творчість та етнографія” (1968. – Ч. 5). Тому, плануючи свою мандрівку на літо 1969 року, намітив відвідати і його. 6 червня в Роменському краєзнавчому музеї познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Данилом Кулиняком, який був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час у його оселі квартирував). Кулиняк охоче запропонував відвести мене до бандуриста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний характер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.
Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у хатці біля залізничної колії. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромен (автор використовує первісну назву міста, сьогодні воно називається на російський лад – Ромни. – Ред.).
Представивши мене як науковця-фольклориста, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяковілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представившись тим, ким я є справді, – інженером з Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бандуристом, послухати його мистецтво.
Господарі виявилися добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побутовому ґрунті). Євген Олександрович – високий, худорлявий, із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.
Адамцевич розповів, що народився 1 січня 1904 р. в с. Солониці під Лубнами у родині станційного службовця. Осліп у два роки. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні. Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар. У 1920-ті роки Ромен ще був визначним культурним центром. У місті діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.
Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів до існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але радянські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво й переслідували. Міліція не раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і залишали самого на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
Саме перед моїми відвідинами Українське хорове товариство зібрало залишки живих традиційних кобзарів в Об’єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Менкуш, артиста Юрка Демчука). Назбирали 14 осіб.
Коли постало питання обрання голови об’єднання, всі одностайно виступили проти кандидатури Михайла Полотая, хоч той докладав чималих зусиль для створення об’єднання. Товариство остерігалося його схильності до диктаторства. Мовляв, “як буде головою, то він нас поїсть”. Обрали на голову молодого Олександра Чумака. Від посади заступника голови Полотай рішуче відмовився: “Е ні, я собі ціну знаю”. Проте, з власної ініціативи, фактично правив об’єднанням.
Адамцевич із піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів у Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих, про величезний успіх концерту. Згадав, як начальство давало настанови виконувати радянський “фольклор” про Леніна, про партію, а київський бандурист Михайло Башловка категорично відкинув ці вимоги.
Критикував Юрка Демчука за надто голосний, не кобзарський спів, за безмірно довгу “бурю”, яку він витворював на струнах, за гучне відкашлювання і проби голосу за лаштунками, що заважало іншим кобзарям зосереджуватися перед виступом, і, нарешті, за вкриту товстим шаром пилу під струнами, занехаяну бандуру.
Я чув спів Демчука по телевізору. Перше, що спадає на думку: а до чого тут бандура? Потужний голос, оперний характер співу. Не зачіпає за душу, не викликає сліз розчулення, як неголосний кобзарський голос. Отак у серпні 1992 р. в Тамані на святі 200-річчя переселення запорожців на Кубань загальне зацікавлення слухачів святкового концерту викликав оголошений виступ бандуриста з України. На велику, спущену на воду морської затоки сцену-пліт, де перед тим виступали чудові самобутні станичні хори, Кубанський козачий хор Віктора Захарченка, ступив Юрій Демчук і могутнім голосом, що заглушив звуки бандури, затяг не думу, а справжню оперну арію. Ніяково було за цього представника кобзарства України. Слушно сказав в оперному театрі Демчукові Євген Адамцевич: “Співати треба душею, а не горлянкою!” Мабуть, бандура Демчукові потрібна для привернення до себе більшої уваги, для колориту, так би мовити...
Нарешті Адамцевич узяв бандуру. Вона в нього чернігівської фабрики, але перероблена. До неї кобзар прилаштував “щоку”, збільшивши кількість басів. Познімав приструнки верхньої октави, що дало змогу зручніше розташувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по приструнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження звучання двох, а то і трьох бандур. Для зручності тримання бандури Євген Олександрович застосував знімний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.
Проспівав він лише дві пісні, які я досі не чув. Перша з них починалася словами:

Життя стареє України
Тепер минувало.
Тільки думи, та спомини,
Та пісні зостались...

Друга пісня “Моя сердешна Україно”. Вперше почув я від Адамцевича й “Запорозький марш”.
Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили незабутнє враження. Задубло все тіло, довго не міг я отямитися й відповідати на звертання господарів. Я і зараз, майже через 35 років, як на яву чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і винищувала імперська московсько-більшовицька влада!
Більше Євген Олександрович не співав – нездужав на жовтяницю. А проте, подружжя провело мене містом до дороги на Засулля. Запрошували приїхати іншим разом.
Того самого літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем. Прийняли нас гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли містом, спілкувалися. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна як могла обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів:
– А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла.
Тож за обідом чарку перехиляв.
Уранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на ослінчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою – від долини притоки Сули річки Ромен (від неї й пішла назва міста). Місце тут малолюдне, і міліція сюди не заходить.
Співав пісень народних й літературного походження. Раптом заспівав складену давно на замовлення “На смерть Леніна” (пам’ятаю слова з неї: “То нашого дорогого Ілліча ховають”). Лідія Дмитрівна різко смикнула його і сказала сердито:
– Годі!
– Що, погана? – тихо спитав той.
– Погана! – кинула сердито вона.
Треба сказати, що Лідія Дмитрівна була його першим цензором. Вона визначала, в яких обставинах що можна співати – аби не вскочити в халепу.
Репертуар Адамцевича був великий: народні пісні “Ой попливи, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”… Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Семена” тощо. Все ж тяжів до творів літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”... Усі ці пісні я записав на магнітофон. Знав Адамцевич багато анекдотів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без брутальних слів. Пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусову колективізацію, “розкуркулення” кращих господарів, Голодомор, репресії.
Розповідав як його примушували творити “радянський фольклор”.
– Напиши та й напиши думу про Федька!
Іван Федько – радянський військовий діяч родом із Роменщини, страчений як “ворог” народу, потім реабілітований. Дали музейні друковані матеріали про нього.
– Краще б я три дні безперервно грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив! – зітхнув Адамцевич.
Коли виникло Об’єднання співців-кобзарів, його матеріальне становище дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Узимку 1970 року поїхали з концертом навіть до Москви, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в Інституті світової літератури та в інших установах.
Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супроводжував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка – співака Івана Козловського – відвідали його оселю. Той саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило, і вони демонстративно пішли геть. Козловський висловлював із цього приводу щирий жаль.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій та утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхали до дочки в с. Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68-му році життя. Київські шанувальники його таланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крейдяним горбком його могили проспівали Шевченків “Заповіт”, уявивши, який би то був урочистий похорон, якби Адамцевич помер у Ромнах.
Євгенові Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства.
Вічна Йому пам’ять!

Ренат ПОЛЬОВИЙ

  



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ