Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


листопад 2018

    > Поезія боротьби Олекси Різниківа
    > 25 років ВО “Тризубу” ім. Степана Бандери
    > Вечір пам’яті полковника Петра Болбочана
    > Нагальна потреба “Здолати Росію”
    > Олександр Панченко – лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2018 р.
    > Росіяни в моєму житті
    > “Чому саме він?!”
    > ЛИСТОПАД
    > “Відкриваються відповіді”
    > Свято Покрови в Холодному Яру
    > Слава Іванові Трейку!
    > Листування однодумців
    > “Жаль, що в мене лише одне життя, яке я можу віддати за Україну”
    > Останні почесті
    > Газета за листопад 2018 р. у форматі *.pdf

Поезія боротьби Олекси Різниківа

На розгляд Історичного клубу “Холодний Яр” подано збірку сонетів Олекси Різниківа “Двострунне грало” (Одеса: Друк, 2002) та поему “Промінь з Одеси” (Врадіївка, 2016), написану поетом на славу – на славу своїх учителів Ніни Строкатої-Караванської та Святослава Караванського, багатолітніх борців за волю України.
У поданні зазначено: «“Я, як завжди, тільки в бій!”  – це гасло життя Святослава Караванського стало і смислом життя-боротьби Олекси Різниківа.
“Двострунне грало” – це півтори сотні сонетів, створених у казематі Одеського КҐБ та під час другого ув’язнення автора в 1971 – 1977 рр. в концтаборі № 36, де він карався за свою любов до України. У цьому страшному таборі загинули Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий і Василь Стус.
18 червня 1972 р. у вірші “Вирок суду” (поема “Промінь з Одеси”) Олекса Різників писав:

Ім’ям республіки моєї
мене засуджено тепер
лиш за любов мою до неї,
до Української СР. (…)
А я люблю!
Нащо таїти
цей гріх (якщо це справді гріх)?
Люблю поля її і квіти,
ліси і гори, плюскіт рік.

І не лише за миску повну,
що на моїм столі стоїть,
люблю також і за духовні
нетлінні цінності її.

Чи ж є любов моя злочинна?!
Так, так! Злочинна є, товчуть,
мою любов до України
антирадянщиною звуть!

Саме в ув’язненні – ще на Покрову 1959 р. – до Олекси Різниківа прийшло усвідомлення, що він українець і що його “вина” перед окупаційним режимом полягає в тому, що він любить Україну.
Інші в неволі опускали руки, впадали в розпач, депресію, а Олекса Різників кував козацьке слово свободи. Особливо мене вразив вірш “Кулачні бійці”, написаний 10 березня 1972 р. в камері, на шостий місяць уже другого ув’язнення.

Виходимо гуляти як на бій.
З дороги геть усякий, хто слабий,
А дужий – приготуйсь до оборони!
Ми звикли вартість кулаками мірять,
А замість грошей – зуби рахувать. (…)
Йдемо, готові зуби рахувать
І черепи ламати і трощити.
Супроти нас, коли бажаєш жити, –
Не слід ставать.
Виходимо гуляти як на бій…
Ми б так хотіли силу нашу змірять –
Та підлабузнюють зустрічні, мов раби,
Або ховаються лякливо у подвір’ях…
Несемо кулаки набряклі,
Ніби гирі.
Гуляємо…
А маримо про бій.

У камері, обезвладнений, вільний козак Олекса Різників плекав українську силу. Зв’язаний по руках і ногах, він сміливо ширяв думкою про свободу і ставав внутрішньо вільною людиною.
Вразив мене і вірш “Карпатські гори” з поеми “Промінь з Одеси”.

Карпатський краю! Отам, за обрієм,
Ти нас очікуєш, ти нас зовеш!
Там хлопці мужні, борці хоробрі є,
І наше місце – у горах теж!
Карпатський лісе!
Ти наш притулок,
Як птахам – гнізда,
Як бджолам – вулик,
Карпатський лісе,
Вирій омріяний,
Наскрізь прочесаний,
Наскрізь простріляний!
Сто раз термошений –
І все ж нескошений!
І все ж нескорений,
І все ж із коренем!
Не раз сполошений і кров’ю зрошений –
Не розпотрошений, не розпорошений,
Ліс нашорошений, весь наїжачений,
Ліс насторожений, ліс покозачений,
Покармалючений, подовбушачений,
Украй розлючений, вогнем означений,
Непередбачено
                        для зайди втрачений!

Це ж заклик до збройної боротьби за свободу нашої Батьківщини!
Олекса Різників – оригінальний український мислитель-борець. Він заримував свої думки-мрії про волю України. Тюремні сонети Олекси Різниківа – це боротьба українського бранця-філософа за свободу духу, це добірна українська мова, це вишуканість ритмо-стилю.
Олекса Різників змагається за Україну як билинний богатир, не дивно, що він і епічну поему написав про давньоруського богатиря “Іллейко, з Бога Турейко”. Думаю, що в тому богатиреві є не одна риса нашого номінанта.
Звичайно, що ворожі ЗМІ, які опанували свідомість нашого народу, не пропагують таких світло-потужних особистостей, як Олекса Різників. Тож, щоб хоч трохи пробити оцю стіну замовчування-забуття героя ще за його життя, ми й вирішили відзначити Олексу Різниківа, уродженця Донбасу, Літературною премією ім. Юрія Горліса-Горського, поручника Армії УНР, автора знаменитого роману “Холодний Яр”.
До слова, Юрій Горліс-Горський в ув’язненні також почав складати вірші. “У тюрмі, – з усміхом казав він, – усі стають поетами”. Ось фрагмент першого “нетюремного” вірша Юрія Горліса-Горського, написаного на Кубані:

То не моя весна.
Моя весна прийде з громами.
Із брязкотом шабель, під шелест прапорів,
З ненавистю й любов’ю до нестями,
Із криком ранених й піснями таборів.

Як по-рідному перегукуються вірші Юрія та Олекси! Як логічно і справедливо буде відзначити Олексу Різниківа літературною премією імені його попередника – воїна-поета Юрія Горліса-Горського!»
Так і сталося: лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2018 р. став член Національної спілки письменників України, багатолітній борець за волю України Олекса Різників!
Щиро вітаємо вельмишановного п. Олексу, вільного козака з Одеси, видатного поета, творця поезій боротьби за національну Україну!

Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, академік Академії наук вищої освіти України
Київ, 14 жовтня 2018 р.



25 років ВО “Тризубу” ім. Степана Бандери

На Покрову 14 жовтня 2018 р. в колонній залі Київської міської ради відбулося урочисте зібрання з нагоди 25-ліття ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери. Організацію, яка плекає культ сили, вітали Віктор Рог, Степан Брацюнь, Богдан Червак, Андрій Тарасенко, Олег Тягнибок, Юрій Сиротюк та голова організації Віктор Сердулець. Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” вітав Роман Коваль. Ось тези його виступу:
“Шановні козаки, дорогі козачки! З Покровою будьте здорові! Вітаючи вас зі славним ювілеєм, повертаюся думкою в часи, коли разом з майбутніми тризубівцями, а тоді членами УГС, УРП і ДСУ, взяли участь у революції, яка привела до проголошення Української держави 24 серпня 1991 року. Думаю, що кожен із нас як дарунок долі оцінив можливість працювати в епіцентрі подій, творити Українську революцію.
Водорозділом між дисидентами, які тоді вели перед, і революційно настроєною націоналістичною молоддю стало ставлення до Росії… Дисиденти знехтували висновком Миколи Міхновського, який говорив, що “Московщина, все одно яка – царська чи республіканська, абсолютистична чи демократична, – ніколи не дасть Україні того, на що Україна має очевидне право”.
Трагічні для України помилки діячів Центральної Ради нічого не навчили їх. Дисиденти повторили помилки Михайла Грушевського і Володимира Винниченка, насамперед їхню, пробачте, дурну надію на демократичну Росію…
Тільки в таких організаціях, як “Державна самостійність України”, СНПУ і “Тризуб”, я знайшов однодумців. Ми всі розуміли, що Росія ніколи нас без війни не відпустить, тому треба плекати українську силу. Дисиденти ж вважали, що здобути державність можна голосуваннями у Верховній Раді.
Зараз, здається, і діти знають: мусимо створити силу, що агресивна до ворога, немилосердна до зрадників та оберігає своїх.
Радію, що вже 25 років тризубівці не тільки плекають, а й впроваджують культ войовників, культ тих, хто підняв руку на ворога, хто встромив клинок у московське серце. А що ми чуємо в українському ефірі, на радіо- і телеканалах, злочинно роздержавлених? Пісні про мир. І заклики до миру.
Час оголосити війну пацифізму. І пацифістам. Кожен, хто в Україні закликає до миру, той зрадник нещасний. Хочеш маніфестувати за мир – їдь у Москву на Красну площу. Проси Путіна. Не ми почали війну, а вони.
Президент України перейняв у нас войовничу антиросійську риторику. Це добре. Але чому він мовчить, коли йдеться про п’яту колону Москви? Чи вироблена концепція нейтралізації п’ятої колони, яка готується до реваншу? Тільки обезголовивши її, можемо розраховувати на перемогу. Ми не можемо допустити, щоб лідери 5-ї колони, як-от Медведчук, “умандатилися”, стали депутатами Верховної Ради України.
Росія може зруйнувати нашу державу, але вона ніколи не переможе озброєний народ. Право на володіння зброєю насамперед треба дати всім, хто воював на Донбасі, а також волонтерам. Тільки озброєна нація буде незборимою. Вимога озброєння нації повинна стати нашим гаслом усіх виборчих перегонів у 2019-му.
У вересні вийшла моя книга “Здолати Росію”. На мій погляд, ця книга дасть козакам націоналістичних організацій не лише підстави віри, а й повні агресивної сили аргументи нашого права боротися та перемогти й нарешті реалізувати права більшості, української національної більшості.
Уклін усім, хто плекає українську силу. Пошана – до святих і страшних, які сидять у цьому залі. Слава Україні!”

Козак Крисальний Дмитро

В бою 17-го листопаду 1921 р. біля с. Малі Міньки Овруцького повіту тяжко був ранений в ногу козак повстанчого загону Крисальний Дмитро. Під натиском переважаючої кінноти Котовського загін мусив відходити... Ворог насідає, а змучені, виснажені товариші-повстанці не в силі нести раненого...
– Залиште... ідіть... Помстіться за мене... Господи, прости!..
Крисальний знає, що його чекає смерть... “Так ні, лютий вороже, не вдасться тобі покепкувати над козацькою чесною головою...” Думка як блискавка пробіга в голові... А ворог наближається – жорстокий, холодний, невблаганний... Крисальний підкладає під себе кілька ручних гранат і на очах і ворогів, і своїх товаришів погибає, розірваний на шматки...
Так умірають вірні сини України...

Іван ЗУБЕНКО

Дж.: Зубенко І. Наші лицарі й мученики (збірка перша). – Каліш: друкарня Культ.-Осв. Відділу ІІІ Залізної дивізії, 1922.
Особливості мови збережено.
Публікація Юрія Юзича.



Вечір пам’яті полковника Петра Болбочана

Презентація книжки Романа Коваля “Здолати Росію”

5 жовтня українська громадськість урочисто вшанувала полковника Петра Болбочана з нагоди 135-ї річниці від дня народження.
У центрі сцени Колонної зали Київської міської адміністрації – великий і дуже гарний портрет полковника Болбочана, виконаний Мариною Нестеренко. Поруч із ним із шаблями на бачність виструнчилися чорні запорожці Віктор Фастовець та Олександр Крамар. Перед портретом – синьо-жовті квіти, які поклав шестилітній козак Михайлик.
“Шановні козаки, дорогі козачки! – розпочав вечір ініціатор вшанування Роман Коваль. – У лавах борців за Українську державу проливали кров українці різних земель. Були серед них і бессарабці. Найвідомішим посланцем сонячної Бессарабії став полковник Петро Болбочан. Він мав шанс стати українським Бісмарком, здобувачем та об’єднувачем рідних земель. Але цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”, побачили в цьому загрозу для себе.
І сьогодні, у час війни з Росією, Президент України бачить загрозу власній безпеці не в Росії, а в нинішньому поколінні добровольців та їхніх командирах, які стали на захист Батьківщини. Парадокс!
Сумно, що Україна тоді не використала свого шансу…
І все ж як радісно згадати світло-звитяжний шлях запорожців Петра Болбочана на Ромодан, Полтаву, Харків, Крим, Сімферополь, Бахчисарай і Севастополь – шлях блискучих перемог над Росією та її розбійним військом!”
На великому екрані – одна за одною пропливають світлини Петра Болбочана та його запорожців. Козак Михайлик виголосив присягу 2-го Запорозького полку:

Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу –
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.

Роман Коваль зачитав уривок з листа професорів Тамари Вронської, Юрія Терещенка і к. і. н. Тетяни Осташко: “Біографія Петра Болбочана – це факти героїчного тріумфу новостворюваної Української армії часів Центральної Ради та Гетьманату… Кримський похід під командуванням полковника Болбочана ? славна та яскрава сторінка військових перемог, які сьогодні потребують особливої уваги, вивчення та вшанування”.
За “побіди” Петра Болбочана жорстоко покарали.
Вивчивши слідчу і судову справи полковника Болбочана, а також “Закон про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР”  і “Положення про Державний інспекторат”, ухвалені Радою Народних Міністрів УНР 7 травня 1919 р., українські історики (разом з ними і професор Володимир Сідак) дійшли висновку, що інспектор Запорозького корпусу Микола Гавришко діяв згідно із законами УНР, коли повернув полковника Болбочана на посаду командира Запорозького корпусу.
До такого ж рішення дійшли українські правники на спеціальному засіданні Товариства українських правників і Товариства запорожців ще 13 квітня 1934 р. у Празі. На засіданні головували професор Сергій Шелухін і професор Олександр Гайманівський. У 1920 – 1922 рр. Олександр Гайманівський був слідчим суддею 1-го Вищого військового суду, згодом деканом правничого факультету Українського вільного університету у Празі. Він – світило української юриспруденції, як і Сергій Шелухін – генеральний суддя УНР, міністр юстиції, генеральний прокурор УНР, сенатор Української держави, голова української делегації на мирних переговорах з РСФСР, член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 році.
“Олександр Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалася у зв’язку з призначенням Державним інспектором М. Гавришком Петра Болбочана на посаду командувача Запорозької групи. Олександр Гайманівський переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат, – читаємо у книжці “Полковник Болбочан. Трагедія українського державника”. – На цих зборах (...) фактично відбулась повна реабілітація П. Болбочана”.
Після виступу Романа Коваля письменник і видавець Володимир Шовкошитний представив книжку Йосипа Струцюка “Отаман Болбочан та інші”.
Стоячи й оплесками зустріли появу на трибуні сина головнокомандувача УПА Романа Шухевича, народного депутата України Юрія Шухевича. “Не хотіли випустити влади, яку не вміли використати”, – так сказав про керівництво УНР Юрій Шухевич.
По завершенні виступу п. Юрія кобзарі Тарас Компаніченко і Тарас Силенко разом із присутніми (а їх було з півтисячі осіб) воздали вічну пам’ять видатним українським полководцям Петрові Болбочану та Романові Шухевичу.
Далі зі словом звернулися військовий капелан о. Димитрій-“Тур” та Роман Мацюта, актор, який зіграв роль Петра Болбочана у фільмі “Таємний щоденник Симона Петлюри”.
Учасник українсько-російської війни, голова партії “Правий сектор” Андрій Тарасенко, розповідаючи про неправосудний розстріл полковника Болбочана, нагадав, що безкарні вбивства українських героїв продовжуються. Як приклад навів вбивства спецслужбами України “великих противників Росії” – Олександра Музичка (Сашка “Білого”), одного з керівників УНА-УНСО, та Олега Мужчиля-“Лісника”, співзасновника “Тризубу”, добровольця “Правого сектору”. І той, і другий стояли біля витоків націоналістичного руху в Україні, воювали проти Росії на боці Ічкерії, були активними майданівцями, а заплатили власними життями в боротьбі з нинішнім режимом. Їх не тільки вбили, а й посмертно намагалися дискредитувати, – як і полковника Болбочана.
Продовжив цю тему Роман Коваль. Він розповів про незаконне ув’язнення кулеметника батальйону “Айдар”, противника режиму внутрішньої окупації Олександра Корнієвського, катування його працівниками спецслужб і запросив Сашка до слова. Вояк сердечно подякував Юрієві Левченку, Юрієві Сиротюку, правозахисникові Євгену Захарову та Романові Ковалю за допомогу в його визволенні.
Далі промовляли народні депутати України від ВО “Свобода” Андрій Іллєнко та Юрій Левченко, який заявив про намір Історичного клубу “Холодний Яр” і ВО “Свобода” встановити в Києві пам’ятник Петрові Болбочану. Цю ініціативу підтримав голова партії “Правий сектор” Андрій Тарасенко. Модель погруддя –  в три натури – вже виготовив геніальний скульптор Михайло Горловий.
У другій половині вечора почалася презентація книжки Романа Коваля “Здолати Росію”, яку впорядкували Віктор Рог і Юрій Юзич. Цієї книжкою автор та упорядники мають намір відновити духовний зв’язок між нинішнім поколінням націоналістів і їхніми попередниками – Зеновієм Красівським, Валентином Морозом, Анатолієм Лупиносом, Іваном Кандибою, Василем Барладяну, Григорієм Приходьком, іншими творцями національних цінностей та їхніми оборонцями, – щоб членство “Національного корпусу”, “Правого сектору”, ВО “Свобода” та МНК не йшло далі без їхнього досвіду боротьби.
Книга “Здолати Росію”, на погляд Романа Коваля, дасть козакам націоналістичних організацій не тільки підстави віри, а й повні агресивної сили аргументи нашого права не лише боротися, а й перемогти і нарешті реалізувати права більшості, української національної більшості.
Про книжку розповіли редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог, командир Легіону Свободи Олег Куцин, речник “Національного корпусу” Олександр Алфьоров, журналісти Костянтин Дикань і Віктор Радіонов, відповідальний редактор видання Люба Криворот та волонтер 72-ї бригади ім. Чорних запорожців Валерій Мартишко. Виступав і депутат Київради Володимир Назаренко, а голова ОУН Богдан Червак висловив упевненість у тому, що “книги Романа Коваля вчать національної гідності й національної честі”.
Солісти “Рутенії” Анатолій Сухий та Гриць Лук’яненко виконали чудові пісні – “Неопалима купина” і “Пане полковнику”, Тарас Силенко – “Осінні квіти відійшли, зморожені вітрами” і “Вже час війни народної”, а Сергій Василюк – гімн ОУН та “Меч Арея” Василя Лютого. Пісні доби УНР співав Тарас Компаніченко – один з когорти пасіонаріїв кінця 1980-х – початку 1990-х, член Українського культурологічного клубу та УГС.
Подякувавши за благодійний внесок на видання книжки Юрію Сиротюку, Петрові Кузику, Іванові Омелянюку, Тарасові Силенку та організаторам вечора – Історичному клубові “Холодний Яр” та Київській міській організації ВО “Свобода”, Роман Коваль сказав: “Шановне товариство, візьму на себе сміливість передати вам усім вітання від запорожців Петра Болбочана за вшанування їхнього незабутнього командира. Запорожці бажають вам довгих літ в Самостійній Україні – національній державі українського народу. Слава полковникові Болбочану! Слава Україні!”
У залі було багато визначних особистостей, зокрема письменник Василь Овсієнко, капітан 1-го рангу Євген Лупаков, професор Сергій Лучканин, дочка козака Армії УНР Тамара Здоровецька, к. і. н. Євген Костюк, дослідник Визвольного руху Віктор Моренець, поети Владлен Ковтун і Антоніна Литвин, скульптор Михайло Горловий, благодійник Іван Омелянюк, журналісти Емма Бабчук і Лариса Громадська, редактор газети “Культура і життя” Євген Букет, командир “Тризубу” ім. Степана Бандери Віктор “Яр”, козаки Василь Середенко і Михайло Ганич, краєзнавець Микола Оцун, лідер гурту “Сокира Перуна” Арсеній Білодуб, керівник секретаріату КМО ВО “Свобода” Ольга Матвійчук, громадський активіст Роксолана Хмара… Ось як п. Роксолана відреагувала на подію у ФБ: «Книга “Здолати Росію” – фундаментальна, це документ століття. Я встигла нею захопитися. Побачила свіжий, незбитий погляд на українську історію людини, яка була і є її безпосереднім учасником та рушієм, письменника і революціонера, інтелігента і націоналіста та нашого друга Романа Коваля. Це книга для “нових молодих” українців, які зродилися на Майдані у вогні 2013 – 2014 років. Народжені Революцією Гідності, вони тепер покликані до створення нової України, яка прагне не миру, а перемоги над ворогом – московським імперіалізмом.  Книга “Здолати Росію” відкриває нам ще й ті невідомі широкому колу імена, несправедливо затерті, спотворені або забуті. Роман Коваль – письменник, який чуйно розслідує долі саме таких історичних особистостей України і показує нам їхні прекрасні обличчя на сторінках своїх книг».

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



Нагальна потреба “Здолати Росію”

Наш арсенал інформаційної війни з одвічним ворогом поповнився ще однією одиницею зброї. Це книга, потужніша за гармату. Гарматний постріл розвіється димом, а дія цієї книги триватиме роками. Назва “Здолати Росію” є для нас гаслом і нашою потребою. Майстер-зброяр – це наш Роман Коваль. Красно дякуємо йому за позицію, за працю, за правду.
Твір живий, це не просто хроніка, сухий перелік подій та фактів, а ще й чимало промовистих подробиць. Вони дають нагоду повніше відчути атмосферу та настрої початку 1990-х, подумки долучитися до великої справи творення держави.
Звертаюсь до благодійників із проханням придбати цю книжку для бібліотек бойових підрозділів ЗСУ, які зараз боронять нашу святу землю. Нехай кожен за прикладом автора переможе Росію спершу в собі, відмовиться від її мови як способу спілкування, від її блатних пісень, її т. зв. культури, яка поневолює народи не згірш російської армії. Тоді буде Україна.
“Національне приниження – найсильніше почуття, – пише Роман Коваль. – Мною в житті веде не стільки любов до українців, як ненависть до їхніх поневолювачів. Більше нещасть, ніж росіяни, не принесла моїй Батьківщині жодна нація”.
Ненависть до ворогів так необхідна нам! Мобілізовані цим почуттям, ми маємо шанс виконати історичне завдання – здолати Росію.
Читайте нову книжку Романа Коваля, вдихаючи п’янкий бойовий аромат здобуття волі!

Люба КРИВОРОТ



Олександр Панченко – лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2018 р.

До журі Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського надійшов лист-клопотання від Геннадія Шевченка, директора Інституту Українського вільного козацтва ім. Антона Кущинського, з пропозицією відзначити Літературною премією ім. Юрія Горліса-Горського Олександра Панченка, голову вченої ради Інституту УВК, доктора права, приват-доцента Українського вільного університету (Мюнхен, ФРН), члена Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України, автора 18 книг публіцистики та україністики, упорядника 21 книги споминів і збірок статей діячів Національно-визвольного руху та військовиків.
На здобуття Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Інститут УВК ім. Антона Кущинського висунув, зокрема, такі книги Олександра Панченка:
“Друга дивізія УНА. Енциклопедія воєнної доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада “Вільна Україна”, УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях”, написана у співавторстві з д-ром Іваном Буртиком (Гадяч: в-во “Гадяч”, 2016. – 800 с.), а також впорядковані й видані Олександром Панченком книги про діячів Визвольного руху: 
Володимир Осип Демчук. Життя. Війна. Поезії (спогади, роздуми та поезії вояка дивізії “Галичина”). – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2003. – 159 с.;
Мирослав Болюх. Оглянувшись в минуле... – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2004. – 258 с.;
Василь Томків. Та найбільше любив Україну. – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2004. – 527 с.;
Ірина Козак (Савицька). На буремних шляхах визвольної боротьби. – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2005. – 261 с.;
Зв’язкова генерала Галина Дидик: “На жаль, і я жива”. – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2007. – 261 с.;
Микола Лебедь і Визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху. – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2011. – 377 с.;
Українська дивізія “Галичина” та тлі Доби Воюючої України. Збірка стосовних праць, статей та споминів. – Гадяч: в-во “Гадяч”, 2011. – 375 с.
“Усі книжки Олександра Панченка – про людей, які у трагічний період Визвольних змагань не втратили віри у краще майбуття українського народу, – пише Геннадій Шевченко. – Його праці мають просвітницьке і виховне значення, всі вони антиімперські за змістом, спонукають інших дослідників вивчати історію Визвольної боротьби. Ось лише один з відгуків про наукову працю Олександра Панченка: «Ваша докторська дисертація про УГВР – це значний вклад у висвітлення історичного процесу 40-х років і книжка про події того часу дуже потрібна і дуже актуальна. Василь Кук, 14.10.1998 р.».
Олександр Панченко – ініціатор встановлення 18 меморіальних таблиць військовим і громадським діячам, мистцям, винахідникам, панотцям, а також погруддя Тарасові Шевченку в центрі м. Лохвиці, символічного каменя «Борцям за Волю України» та пам’ятного знаку «Жертвам Голодомору геноциду й політичних репресій».
Номінант – автор дописів про діячів Визвольного руху з Полтавщини, зокрема Петра Миколенка (Петра Савченка) – майора УПА «Байду», військового отамана УВК Антона Кущинського, Петра Дяченка, командира Чорних запорожців та 2-ї дивізії УНА, генерала Армії УНР Михайла Крата та поручника Армії УНР Юрія Городянина (Горліса-Горського). Уже 30 років Олександр Панченко бореться за утвердження національних цінностей у житті українського народу”, – зазначено в поданні директора Інституту УВК ім. Антона Кущинського.
На думку Історичного клубу “Холодний Яр”, Олександр Панченко гідний стати лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2018 рік.
Щиро вітаємо, пане Олександре, з визнанням Ваших заслуг – із присудженням Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського!

Історичний клуб “Холодний Яр”



Росіяни в моєму житті

Пропонуємо Вашій увазі розділ із книжки Романа Коваля “Здолати Росію”

10 квітня 1994 р., у день мого 35-ліття, грузинський письменник Гурам Петріашвілі, виголошуючи тост, сказав, що він здогадується, що спонукало мене стати на шлях боротьби: національне приниження.
Справді, національне приниження – найсильніше почуття! Вже пізніше збагнув, що мною в житті веде не стільки любов до українців, як ненависть до їхніх поневолювачів. Більше нещасть, ніж росіяни, не принесла моїй Батьківщині жодна нація!
350 років перебуває Україна під гнітом росіян, які нахабно називають себе братами.
Росіяни паралізували все українське життя. Фактів національного приниження українців можна наводити тисячі.
Гортаючи батьківські щоденники горлівського періоду нашого життя, не один раз надибував на занотовані ним епізоди зверхнього ставлення росіян до українців, зневагу лише через те, що українці розмовляють рідною мовою: “Что ето за лопотня? Развє ви нє умєєте па-русскі?”, “А, бросьте! Нє валяйтє дурака! Ви что, нє панімаєтє па-русскі?”, “Ну зачєм мнє ізучать ваш украінскій язик? Я єго нєнавіжу”, “Вот у нас на шахтє работаєт інженєр. Душа-чєлавєк. Но как только он заґаваріт па-украінскі, я б єво просто убіл! Зачєм он кавєркаєт русскій язик?!”
У Горлівці, де я народився, українські школи вже позакривали, але в Микитівці, яка була залізничними ворітьми в Горлівку, одна українська школа ще функціонувала. Мій батько, Микола Федотович Коваль, довідавшись про намір влади “перепрофілювати” і цю школу на російську, повів відчайдушну боротьбу за її збереження. Про це свідчать заяви до міської влади, які я знайшов у його архіві.
Але батько програв. І змушений був своїх синів віддати до казенної російської школи. А це така установа, що після навчання в ній батьки не пізнають своїх дітей.
Щоб уберегти своїх синів, батьки в 1967 р. переїхали до Києва.
Навчання в Київській середній школі № 166 велося переважно рідною мовою, але українською вона все ж не була. Її можна назвати україномовним освітнім закладом з російсько-совєтським змістом.
Пригадую, що один підручник називався “Українська мова”, а другий – “Родная речь”. Коментарі, як кажуть, зайві!
Директор нашої школи Олександр Грабар, на щастя, був українським патріотом. Він завжди говорив українською. Як і вчитель української мови та літератури Василь Дмитрович Юрців. На жаль, Василь Дмитрович викладав в інших класах, а до нас тільки приходив на заміну. Але я його уроки не забув. Світло він них йшло!
Кожний із нас може розповісти свою історію, як він став свідомим українцем.
Ось моя. Київ, початок 1970-х років. Я стою на балконі своєї квартири, із сьомого поверху знічев’я роздивляючись довкола. У дворі – двоє. До мене долітали окремі українські слова їхньої розмови. Раптом з’явився третій… П’яний як чіп. Його хитало, але він наполегливо долав метр за метром. І вирулив прямо на тих людей. Став між ними, розставив руки, взяв за комірці й голосно, з погрозою прохрипів:
– Чтоб я нє слишал етово нарєчія! Ґаваріть нада на нармальном язикє!
Відштовхнувши їх, “русскій чєлавєк” почав важко підніматися сходами.
Українці, які легко могли покарати нахабу, навіть словом не дали відсічі.
І тихо розійшлися.
Я, хлопець 12 – 13 років, відчув цілу гаму почуттів: сором, обурення, ненависть, презирство та образу за українців, які так ганебно капітулювали. Російський патріот ледь тримався на ногах. Здавалося, штовхни його пальцем і він впаде. А українці – хоч би слово сказали у відповідь…
Я відчув особисту образу. Хоч принизили не мене. Це був момент усвідомлення своєї причетності до українства.
Принаймні тепер я саме так розумію ту ситуацію.
Ще один випадок. У Києві біля кінотеатру “Відрадний” (нині “Тампере”) питаю в перехожих “зайвого квиточка”. Мені років 13 – 14. І раптом як удар по голові: “Квіточка, квіточка! Казьол! Білєта, а нє квіточка! Понял?!”
Переді мною стояв спортивної будови дядя. На цей раз капітулював я – мовчки зніс образу...
Скільки таких капітуляцій було за всю історію нашого народу!

У Київському медичному інституті, до якого я вступив у 1976 р., за всі роки навчання лише один предмет (латинь) викладався українською.
У другій половині 1980-х я працював у поліклініці на вул. Єреванській, 6. Крім мене, ніхто з лікарів українською не розмовляв. Документацію лише я вів рідною мовою.
Хірург Сафонова, яка приїхала з Росії, скаржилася на мене начальству, мовляв, вона не розуміє української, і через це страждають хворі.
Звичайно, керівництво поліклініки “вмовляло” мене перейти на “общєпонятний”.
Одного разу завідувачка поліклінікою Алла Федорівна “по-доброму” порадила:
– Роман Ніколаєвіч, вступайтє в компартію і пєрєхадітє на русскій язик. Ви за полгода будєтє начмєдом!
У відповідь я засміявся – настільки дикою видалася пропозиція.
Проблеми на міжнаціональному ґрунті траплялися і з хворими.
Ось приклад. Кінець 1980-х. Я – дільничний лікар. Заходжу до хворого, що жив на вул. Ніщинського, 6. Вітаюсь, питаю:
– Що сталось? Які у вас скарги?
Він мовчить, лише очі його звужуються від люті. Нарешті похмуро, з притиском вичавлює із себе:
– Ето на каком таком язикє ви са мной разґаваріваєтє?! Ви что, нє відітє: ви прішлі к Іванову! Вот і разґаварівайтє саатвєтствєнно!
Окупант, що занедужав, виявився полковником ҐРУ у відставці. На стіні висів орден Леніна. Поруч – грамота за “інтернаціональну” допомогу “братньому” ангольському народові…
Давши клятву Гіппократа, я вимушений був лікувати колишніх енкаведистів, що брали участь у репресіях, зокрема в Галичині. Лікував навіть “ґєроя ґражданской войни”.
Нема сенсу переказувати всі образи. Скажу лише, що чим далі, тим частіше в мене виникало бажання вбити росіянина тільки за те, що він росіянин, що він у моєму місті, у моєму храмі говорить російською – голосно, вимогливо, з викликом. І вимагає, вимагає, вимагає...
Та, з другого боку, можна росіянам і подякувати, оскільки завдяки їхньому нахабству я став свідомим українцем. Адже ніщо так не штовхає до боротьби, як почуття національного приниження. І ненависті до завойовника.
Я відчував біль і гнів, що ми на своїй землі – парії, а росіяни впевнено і звично керують нашим життям. Так не має бути! Це протиприродно. Тому й 1989 р. я став членом Руху, створив осередок у Залізничному районі м. Києва, а наприкінці року під впливом революційних подій у Румунії вступив до Української гельсінкської спілки, яка 30 квітня 1990 р. перетворилася на Українську республіканську партію.
На голову цієї партії я дивився як на Бога. Але з часом прийшло розчарування.
То був час, коли він намагався переконати мене та інших, що помста – погана річ і цим почуттям у житті не можна керуватися. У 1990 р. Левко Лук’яненко закликав нас пробачити нашим ворогам. Хоч упівці, які пускали собі останню кулю в скроню, вірили, що за їхню смерть український народ обов’язково помститься.
Нікого не уповноважував прощати ворогам і мій дідусь Сильвестр Барик, який відбув рік у Лук’янівській в’язниці та 3 роки заслання в Архангельській області.
Його сусідка з Переяслава запитала мене:
– А ви знаєте, за що посадили вашого діда? – і після паузи додала: – За українську мову…
Нікого не уповноважував прощати ворогів і мій дід Федот з Київщини, у якого було забрано худобу, хату, а сам він загинув від голоду 19 квітня 1933 року. З нього зробили пиріжки та котлетки і продавали на Святошинському ринку.
Та й прощення має сенс, коли є каяття.
Наші вороги каятися не збирались. І продовжували гнобити українців...
Минуло небагато часу, і я зрозумів, що УГС і УРП боролися не за Самостійну Україну, а за соціальне розкріпачення совєтських людей, “пєрєстройку”, оновлений союз, за конфедерацію з Росією. Але, скажіть, як може бути вільною людина, коли її народ закріпачений? Усе це привело мене згодом у ДСУ – організацію, що сповідувала пріоритет прав української нації, члени якої мріяли вигнати окупанта зі своєї землі.
Цю книжку я почав писати як щоденник у 1989 році. Вона про революційні події, у яких брав участь, які творив і які, врешті, привели до проголошення Української держави 24 серпня 1991 року.
Багато хто тоді кинувся святкувати перемогу.
Але ж проголошення незалежності, навіть підтверджене на референдумі, не вартує й паперу, на якому вона зафіксована, якщо за всім цим не стоять потужне військо і народ, який над усе хоче бути незалежним. Тож в анотації цієї книжки і зазначено, що вона про імперську політику Росії наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту.
А ще – про нашу мрію мати свою національну державу.
Боротьбу за цю мрію ми продовжуємо!
А Левко Григорович став невдовзі рідновіром і відмовився від християнського всепрощення. Став він і “русофобом”. Пригадую, як на Всесвітньому з’їзді вайнахів, який відбувся 1996 року в Одесі, він почав свій виступ зі слів:
– Извините, что обращаюсь к вам на языке оккупанта…
І викликав овацію в залі…
Тепер, коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу, “русофобія” стала в моді. Тепер кожного дня по радіо в офіційних новинах ми чуємо правду про імперську Росію – росіян називають російськими окупантами, російськими терористами, російськими бандформуваннями. Дискусія на тему, чи можемо ми любити Росію, завершилася.
Мільйони українців знають, що Росія – ворог, що лише в боротьбі з нею ми можемо здобути шанс стати державним народом.

Роман КОВАЛЬ

На світлині – Роман Коваль (ліворуч). Горлівка, пл. Перемоги, середина 1960-х рр.



“Чому саме він?!”

15 жовтня поблизу с. Кримського Луганської області від кульового поранення в голову загинув старший сержант 8-го батальйону 10-ї гірсько-стрілецької бригади Антон Моспан-“Тигр”, 1991 р. н., із Черкас.
Ці скупі слова доповню особистими спогадами. Він сильно вирізнявся серед натовпу призовників на строкову службу в обласному комісаріаті. Внутрішня гідність і спокій, гарна статура. Усміхнений. Знав собі ціну. Ренгтон на телефоні – “Океан Ельзи”. Чув, що займався боксом. Протягом тижня в листопаді 2015-го ми чекали розподілу по навчальних центрах ЗСУ. Разом потрапили в “Десну”, віталися кивком голови в їдальні. Місяць тому випадково побачилися в холі залізничного вокзалу нашого міста. Був одягнений по-військовому. Його зацікавив мій похідний рюкзак, мабуть, подумав, що теж досі служу. Але ні, я розповів, що півроку був у Польщі, одружився, їду різьбити погруддя в Київ.
Він давно хотів бути військовим, зараз на контракті в десятій штурмовій, майже рік воював “на передку”. Був у хорошій формі, на плечі – якісно зроблене тату вовка. Знову з усмішкою, дивився з висоти і повз мене. Таким і запам’ятався.
Виникає питання: чому гинуть найкращі? Не маючи ще ні сім’ї, ні своїх дітей. Минулий місяць пройшов без втрат на луганському напрямку. Чому він? Світлий, позитивний, спортивний і непитущий. Чому саме він?! Душа болить і серце.

Дмитро БУР’ЯН



ЛИСТОПАД

1 листопада 1918 р. почався Листопадовий чин та проголошення ЗУНР.
3 листопада 1868 р. народився Павло КРИЦЬКИЙ, полковник, інспектор повітроплавства УНР, начальник штабу Технічних військ Армії УНР, лектор Спільної юнацької школи, інженер, благодійник. “Пан полковник Крицький Павло, що повернувся з робіт по проведенню Індо-Європейського телеграфу, офірував на українських військових інвалідів, перебуваючих в таборах Каліш – Шепіорно, від себе персонально 25000 марок польських, а також передав зібрані ним з цією метою між робітниками 2-ї кольони Індо-Європейського телеграфу (там працювали українці) 17440 марок польських”.
5 листопада 1983 р. народився Сергій АНДРЄЄВ-“КАСПЕР”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув під час оборони Донецького аеропорту.
6 листопада 1883 р. прийшов у світ Дмитро ФЕРЕНЧУК, сотник УСС.
7 листопада 1973 р. народився Антон КІРЄЄВ-“СІФОН”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
7 листопада 1988 р. народився Володимир РОДІОНОВ-“ЧЕМПІОН”, доброволець полку “Азов”, учасник Національної революції 2013 – 2014 рр., учасник руху ультрас ФК “Зоря” Луганськ. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, особливий (військовий) комендант Києва (01.1918), отаман Вільного козацтва в Києві (1917 – 1918), особливий комендант Вінниці та околиць, голова Надзвичайної слідчої комісії для боротьби з контрреволюцією (1919), редактор часопису “Україна” (Кам’янець-Подільський, 1919).
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин і знищили всіх його мешканців.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР, головний редактор часопису “Табор” (1923 – 1939), автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
14 листопада 1918 р. в Києві створено Українську академію наук.
14 листопада 1988 р. помер Іван ГРИГОРЧУК, козак 1-го Гайдамацького полку низових запорозьких козаків і 50-го Звягельського полку Армії УНР, повстанець, інженер-лісівник.
15 листопада 1963 р. у Празі помер Ієронім БАЙЛЮК, стрілець УСС, УГА, козак Армії УНР, випускник УГА в Подєбрадах, інженер-економіст; секретар товариства “Рідна школа” (1920-ті).
15 листопада 1983 р. народився Олександр ЯКОВЕНКО-“ПАЛАЧ”, боєць ДУК “Правий сектор”.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка ТЮТЮННИКА зазнала поразки під с. Малими Миньками на Волині. У бою загинуло (за даними більшовиків) понад чотири сотні козаків і старшин Армії УНР, а до полону потрапило 537 осіб.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла СКОРОПАДСЬКОГО і повстанцями Симона ПЕТЛЮРИ.
18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою загинув Микола ЗАГАЄВИЧ, співорганізатор УСС, чотар УСС, командир сотні Київських січових стрільців. Похований у Києві на Аскольдовій могилі.
18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою загинув Федір ЧЕРНИК, член Пласту та парамілітарної організації “Сокільські стрільці”, вояк УСС, сотник Армії УНР.
18 листопада 1923 р. народився Михайло ІВАНЧЕНКО, письменник, художник, син сотника Вільного козацтва, багатолітній політв’язень, член Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського та Літературної премії ім. Василя Симоненка, автор книжок “Дивосвіт прадавніх слов’ян”, “Таємниця нашої прадавнини”, поетичних збірок “Полиновий квіт”, “Бунчук вітрів”, “Осіннє чересло”, “Крицеве стремено” та інших.
18 листопада 1968 р. народився Андрій БЕЛЕНЕЦЬ-“БІЛИЙ”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув, підірвавши гранатою себе та ще кількох терористів.
20 листопада 1943 р. на Волині розпочалася 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1883 р. народився Григорій ПИРХАВКА, учасник революції 1905 р., політв’язень російських тюрем, делегат Другого всеукраїнського з’їзду військових, богуславський отаман.
22 – 23 листопада 1921 р. в м-ку Базарі, тепер Житомирської області, більшовики розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР.
22 листопада 1968 р. народився Ігор ШЕПТИЦЬКИЙ-“ШИП”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
25 листопада 1893 р. народився Дмитро ЯЦУШКО, хорунжий 3-го вишкільного полку дивізії “Галичина”.
27 листопада 1863 р. народилася письменниця Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР (в еміграції), начштабу бригади УНА (1945), автор спогадів.
29 листопада 1778 р. народився письменник Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО.
29 листопада 1973 р. народився Григорій СЕМАНИШИН-“СЕМЕН”, боєць ДУК “Правий сектор”.



“Відкриваються відповіді”

Пропоную всім своїм друзям прочитати книгу Романа Коваля “Здолати Росію”. Це фундаментальна праця. Вона розповідає про становлення нашої новітньої держави. Читаючи її, поринаєш у спогади позабутих сьогодні визначних осіб, які творили нашу історію. Але це книга не для тих, хто хоче прочитати її на одному подиху. Після кожного розділу  хвилин 5 – 10 мусиш посидіти в роздумах, переосмислюючи те, що знав, читав, чув колись... На свої місця стають усі пазли нашої буденності й відкриваються відповіді на запитання, чому ми досі перебуваємо під орбітою Москви, радянського минулого, у політичній та економічній невизначеності. Щира вдячність Романові Ковалю за його копітку працю та видавцеві Маркові Мельнику!

Юрій БОНДАР



Свято Покрови в Холодному Яру

Середина жовтня цього року побила температурні рекорди, встановлені 1916 року. Тож у Холодному Яру на Покрову погода сприяла якнайкращому відзначенню Дня Українського козацтва і Захисника України. Берегиня Холодного Яру Леся Островська влаштувала на “Дикому хуторі” справжнє козацьке свято – з козацькими забавами і бойовим гопаком, бандурою і літературним майданом, із книжковим ярмарком і святковим частуванням, – приурочене до 250-річчя Коліївщини. Також було організовано різноманітні майстер-класи та ярмарок майстрів.
А почалося святкування покладанням квітів до урочисто відкритої напередодні (12 жовтня) в Медведівці біля величного монументу Максимові Залізняку пам’ятної дошки до 250-ліття Коліївщини і до могили гайдамацького ватажка 1 пол. XVIII ст. Гната Голого. Потім у храмі Святого праведного Петра відбувся спільний молебень за Україну та український народ, після чого пройшла урочиста посвята в джури. А на патріотичній літературно-музичній сцені виступали поети, музиканти, майстри слова. Відкрили програму краєзнавець, дослідник Коліївщини Євген Букет і бандурист Тарас Силенко, які у форматі історично-мистецької композиції розповіли присутнім про повстання надвірних козаків (Коліївщини), 250-ліття якого цього року широко відзначається в Україні.
Потім голос Майдану Володимир Гонський, народна артистка України Світлана Мирвода, поет-пісняр Валерій Мартишко, кобзар Тарас Силенко, заслужена артистка України Руслана Лоцман, присутні на святі поети й музиканти мали можливість привітати сучасних холодноярців зі святом Покрови та Днем Українського козацтва.
“Берегиня музейно-етнографічного комплексу Леся Островська організувала святкове дійство на високому патріотичному рівні! У храмі Святого праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) відслужили молебень за Україну, після чого відбулося нагородження вояків і волонтерів, а діток посвятили у джури і берегині. Побратими розгорнули експозицію пересувного Меморіального комплексу загиблих бійців Легіону Свободи, а саме Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», – розповіла про подію в соцмережі Фейсбук Світлана Мирвода. – На території комплексу ярмаркували народні майстри, проходили майстер-класи, козацькі виступи та змагання. У святковому концерті брали участь: я, Володимир Гонський, Руслана Лоцман, Тарас Силенко, Валерій Мартишко, брати Андрій та Михайло Купчини, слухали лекцію Євгена Букета... Свято було феєричним! Дякую Олександрові Кириченку за нагороду почесним нагрудним знаком «Волонтер». До зустрічі, «Дикий хуторе»! До зустрічі, чарівна пані Лесю!”
“Холодний Яр... у тебе завжди так тепло! Гостинно зустрічають, співають, з молитвою згадують героїв усіх часів, танцюють і пригощають, а потім неквапливо проводжають. Щиро дякую за запрошення і щирі зустрічі в рідних місцях”, – написала на своїй фейсбук-сторінці Руслана Лоцман.
Для мене цей день також став особливим. Адже біля дуба Максима Залізняка, одного з найстаріших дерев Європи, мене урочисто прийняли в члени Історичного клубу “Холодний Яр”. Щиро дякую президентові клубу Роману Ковалю за запрошення, а членам клубу – Лесі Островській і Валерію Мартишку за рекомендації і напутні слова до майбутньої співпраці в межах цього шанованого історичного товариства.

Євген БУКЕТ,
головний редактор газети “Культура і життя”

На світлині – Валерій Мартишко, Леся Островська, Євген Букет, Світлана Мирвода, Володимир Гонський і Тарас Силенко (з бандурою). Холодний Яр, 14 жовтня 2018 р.



Слава Іванові Трейку!

Іван Демидович Трейко народився в с. Старостинцях, тепер Погребищенського району на Вінниччині. Його землячка Зоя Загородня згадала розповідь старожилів про отамана...
У центрі села, біля греблі, є криничка, яке звуть святим джерелом. Поруч – гарне панно в українському стилі. Виконав його Федір Глущук, народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Саме тут, оповідає пані Зоя, Іван Трейко влаштував публічну страту першого комуніста в селі, організатора “парт’ячейки” Самійла Загороднього.
Дізнавшись від свого помічника Назара Кругляка, що Самійло перебуває у Старостинцях, отаман швидко прибув у рідне село.
Саме біля джерела Трейко зарубав зрадника.
Чи багато сьогодні націоналістів, здатних на такий вчинок?
Вороги ж в Україні не перевелися…
Слава Іванові Трейку і його хлопцям!
А пані Зоя про смерть свого далекого родича не жалкує, бо знає, скільки лиха завдали комуністи її народові.

Володимир БАРЦЬОСЬ,
депутат Вінницької обласної ради



Листування однодумців

Дорогий пане Романе! Безмежно вдячна Вам за чудовий подарунок – Вашу книгу. Це справжній Літопис нашого болю і гніву, що таки ж бо допоможе нам здолати Росію. Щиро зворушена. Дякую і за глибоко пізнавальний, патріотичний вечір пам’яті Болбочана. Як же потрібно доносити цю велич до молоді й до тих, хто й досі не прозрів! Захоплююсь Вашими творчими подвигами. Шаную і зичу невтомності Вашому великому серцю.
Емма БАБЧУК

Дорога пані Еммо! Як добре, що ми ще пробуваємо в нашій Україні, намагаючись наповнити її національним змістом. Звичайно, вал ворожих ЗМІ накриває нас, але ж ми не здаємось, тихо робимо своє і, головне, не даємо згаснути вогникові української національної ідеї. Чи можна Ваші пречудові радіопередачі 1990-х і початку 2000-х “оживити” в Інтернеті? Записи точно збереглися (якщо ворожа рука не знищила їх). А молодь допоможе розмістити ці скарби в Неті. Це був взірець національної радіожурналістики. Сучасне покоління журналістів навіть не знає про це...
Щиро дякую Вам за теплі слова, за підтримку нашого друга Петра Болбочана!
Роман КОВАЛЬ



“Жаль, що в мене лише одне життя, яке я можу віддати за Україну”

Так сказав в останньому інтерв’ю 18-річний Сергій Табала, боєць 5-го Окремого батальйону ДУК “Правий сектор”.
Сергій Табала-“Сєвєр” – наймолодший український “кіборг”. У сумському військкоматі його не взяли до армії за станом здоров’я, тож хлопець пішов воювати за Україну добровольцем, майже одразу після Майдану. Він до останнього не покидав вежу Донецького аеропорту. Там і загинув від пострілу “Рапіри” 6 листопада 2014 року.
Вічна слава!

Дж.: Незборима нація (Київ). – 2015. – Ч. 12 (358). – Грудень. – С. 3.



Останні почесті

>Про місце поховання “вбитих петлюрівців” розповів Семен Васильович Єфремов, мешканець с. Кукавки  Могилів-Подільського району Вінницької області, 1928 року народження. У дитинстві він чув розмови старших людей про вояків Армії УНР, похованих у Романовому яру за селом. У підлітковому віці Семен Єфремов випасав худобу біля цієї могили, відтак чітко вказав пагорб.
У 2017 р. на замовлення Українського інституту національної пам’яті пошуковці меморіально-пошукового центру “Доля” дослідили поховання в полі поблизу с. Кукавки. І дійшли висновку, що в могилі поховано 19 вояків Армії УНР. Вони загинули в бою з більшовиками 11 листопада 1920 року. Останки мали сліди рубаних ударів холодною зброєю. У могилі були виявлені елементи військового спорядження та одностроїв різних армій.
28 вересня 2018 р. в с. Кукавці на Вінниччині урочисто перепоховали останки вояків. Слава борцям за волю України!

Роман КУРИЛО

Світлина Павла Подобєда



Газета за листопад 2018 р. у форматі *.pdf

Газета за листопад 2018 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ