Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Росіяни в моєму житті


Пропонуємо Вашій увазі розділ із книжки Романа Коваля “Здолати Росію”

10 квітня 1994 р., у день мого 35-ліття, грузинський письменник Гурам Петріашвілі, виголошуючи тост, сказав, що він здогадується, що спонукало мене стати на шлях боротьби: національне приниження.
Справді, національне приниження – найсильніше почуття! Вже пізніше збагнув, що мною в житті веде не стільки любов до українців, як ненависть до їхніх поневолювачів. Більше нещасть, ніж росіяни, не принесла моїй Батьківщині жодна нація!
350 років перебуває Україна під гнітом росіян, які нахабно називають себе братами.
Росіяни паралізували все українське життя. Фактів національного приниження українців можна наводити тисячі.
Гортаючи батьківські щоденники горлівського періоду нашого життя, не один раз надибував на занотовані ним епізоди зверхнього ставлення росіян до українців, зневагу лише через те, що українці розмовляють рідною мовою: “Что ето за лопотня? Развє ви нє умєєте па-русскі?”, “А, бросьте! Нє валяйтє дурака! Ви что, нє панімаєтє па-русскі?”, “Ну зачєм мнє ізучать ваш украінскій язик? Я єго нєнавіжу”, “Вот у нас на шахтє работаєт інженєр. Душа-чєлавєк. Но как только он заґаваріт па-украінскі, я б єво просто убіл! Зачєм он кавєркаєт русскій язик?!”
У Горлівці, де я народився, українські школи вже позакривали, але в Микитівці, яка була залізничними ворітьми в Горлівку, одна українська школа ще функціонувала. Мій батько, Микола Федотович Коваль, довідавшись про намір влади “перепрофілювати” і цю школу на російську, повів відчайдушну боротьбу за її збереження. Про це свідчать заяви до міської влади, які я знайшов у його архіві.
Але батько програв. І змушений був своїх синів віддати до казенної російської школи. А це така установа, що після навчання в ній батьки не пізнають своїх дітей.
Щоб уберегти своїх синів, батьки в 1967 р. переїхали до Києва.
Навчання в Київській середній школі № 166 велося переважно рідною мовою, але українською вона все ж не була. Її можна назвати україномовним освітнім закладом з російсько-совєтським змістом.
Пригадую, що один підручник називався “Українська мова”, а другий – “Родная речь”. Коментарі, як кажуть, зайві!
Директор нашої школи Олександр Грабар, на щастя, був українським патріотом. Він завжди говорив українською. Як і вчитель української мови та літератури Василь Дмитрович Юрців. На жаль, Василь Дмитрович викладав в інших класах, а до нас тільки приходив на заміну. Але я його уроки не забув. Світло він них йшло!
Кожний із нас може розповісти свою історію, як він став свідомим українцем.
Ось моя. Київ, початок 1970-х років. Я стою на балконі своєї квартири, із сьомого поверху знічев’я роздивляючись довкола. У дворі – двоє. До мене долітали окремі українські слова їхньої розмови. Раптом з’явився третій… П’яний як чіп. Його хитало, але він наполегливо долав метр за метром. І вирулив прямо на тих людей. Став між ними, розставив руки, взяв за комірці й голосно, з погрозою прохрипів:
– Чтоб я нє слишал етово нарєчія! Ґаваріть нада на нармальном язикє!
Відштовхнувши їх, “русскій чєлавєк” почав важко підніматися сходами.
Українці, які легко могли покарати нахабу, навіть словом не дали відсічі.
І тихо розійшлися.
Я, хлопець 12 – 13 років, відчув цілу гаму почуттів: сором, обурення, ненависть, презирство та образу за українців, які так ганебно капітулювали. Російський патріот ледь тримався на ногах. Здавалося, штовхни його пальцем і він впаде. А українці – хоч би слово сказали у відповідь…
Я відчув особисту образу. Хоч принизили не мене. Це був момент усвідомлення своєї причетності до українства.
Принаймні тепер я саме так розумію ту ситуацію.
Ще один випадок. У Києві біля кінотеатру “Відрадний” (нині “Тампере”) питаю в перехожих “зайвого квиточка”. Мені років 13 – 14. І раптом як удар по голові: “Квіточка, квіточка! Казьол! Білєта, а нє квіточка! Понял?!”
Переді мною стояв спортивної будови дядя. На цей раз капітулював я – мовчки зніс образу...
Скільки таких капітуляцій було за всю історію нашого народу!

У Київському медичному інституті, до якого я вступив у 1976 р., за всі роки навчання лише один предмет (латинь) викладався українською.
У другій половині 1980-х я працював у поліклініці на вул. Єреванській, 6. Крім мене, ніхто з лікарів українською не розмовляв. Документацію лише я вів рідною мовою.
Хірург Сафонова, яка приїхала з Росії, скаржилася на мене начальству, мовляв, вона не розуміє української, і через це страждають хворі.
Звичайно, керівництво поліклініки “вмовляло” мене перейти на “общєпонятний”.
Одного разу завідувачка поліклінікою Алла Федорівна “по-доброму” порадила:
– Роман Ніколаєвіч, вступайтє в компартію і пєрєхадітє на русскій язик. Ви за полгода будєтє начмєдом!
У відповідь я засміявся – настільки дикою видалася пропозиція.
Проблеми на міжнаціональному ґрунті траплялися і з хворими.
Ось приклад. Кінець 1980-х. Я – дільничний лікар. Заходжу до хворого, що жив на вул. Ніщинського, 6. Вітаюсь, питаю:
– Що сталось? Які у вас скарги?
Він мовчить, лише очі його звужуються від люті. Нарешті похмуро, з притиском вичавлює із себе:
– Ето на каком таком язикє ви са мной разґаваріваєтє?! Ви что, нє відітє: ви прішлі к Іванову! Вот і разґаварівайтє саатвєтствєнно!
Окупант, що занедужав, виявився полковником ҐРУ у відставці. На стіні висів орден Леніна. Поруч – грамота за “інтернаціональну” допомогу “братньому” ангольському народові…
Давши клятву Гіппократа, я вимушений був лікувати колишніх енкаведистів, що брали участь у репресіях, зокрема в Галичині. Лікував навіть “ґєроя ґражданской войни”.
Нема сенсу переказувати всі образи. Скажу лише, що чим далі, тим частіше в мене виникало бажання вбити росіянина тільки за те, що він росіянин, що він у моєму місті, у моєму храмі говорить російською – голосно, вимогливо, з викликом. І вимагає, вимагає, вимагає...
Та, з другого боку, можна росіянам і подякувати, оскільки завдяки їхньому нахабству я став свідомим українцем. Адже ніщо так не штовхає до боротьби, як почуття національного приниження. І ненависті до завойовника.
Я відчував біль і гнів, що ми на своїй землі – парії, а росіяни впевнено і звично керують нашим життям. Так не має бути! Це протиприродно. Тому й 1989 р. я став членом Руху, створив осередок у Залізничному районі м. Києва, а наприкінці року під впливом революційних подій у Румунії вступив до Української гельсінкської спілки, яка 30 квітня 1990 р. перетворилася на Українську республіканську партію.
На голову цієї партії я дивився як на Бога. Але з часом прийшло розчарування.
То був час, коли він намагався переконати мене та інших, що помста – погана річ і цим почуттям у житті не можна керуватися. У 1990 р. Левко Лук’яненко закликав нас пробачити нашим ворогам. Хоч упівці, які пускали собі останню кулю в скроню, вірили, що за їхню смерть український народ обов’язково помститься.
Нікого не уповноважував прощати ворогам і мій дідусь Сильвестр Барик, який відбув рік у Лук’янівській в’язниці та 3 роки заслання в Архангельській області.
Його сусідка з Переяслава запитала мене:
– А ви знаєте, за що посадили вашого діда? – і після паузи додала: – За українську мову…
Нікого не уповноважував прощати ворогів і мій дід Федот з Київщини, у якого було забрано худобу, хату, а сам він загинув від голоду 19 квітня 1933 року. З нього зробили пиріжки та котлетки і продавали на Святошинському ринку.
Та й прощення має сенс, коли є каяття.
Наші вороги каятися не збирались. І продовжували гнобити українців...
Минуло небагато часу, і я зрозумів, що УГС і УРП боролися не за Самостійну Україну, а за соціальне розкріпачення совєтських людей, “пєрєстройку”, оновлений союз, за конфедерацію з Росією. Але, скажіть, як може бути вільною людина, коли її народ закріпачений? Усе це привело мене згодом у ДСУ – організацію, що сповідувала пріоритет прав української нації, члени якої мріяли вигнати окупанта зі своєї землі.
Цю книжку я почав писати як щоденник у 1989 році. Вона про революційні події, у яких брав участь, які творив і які, врешті, привели до проголошення Української держави 24 серпня 1991 року.
Багато хто тоді кинувся святкувати перемогу.
Але ж проголошення незалежності, навіть підтверджене на референдумі, не вартує й паперу, на якому вона зафіксована, якщо за всім цим не стоять потужне військо і народ, який над усе хоче бути незалежним. Тож в анотації цієї книжки і зазначено, що вона про імперську політику Росії наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту.
А ще – про нашу мрію мати свою національну державу.
Боротьбу за цю мрію ми продовжуємо!
А Левко Григорович став невдовзі рідновіром і відмовився від християнського всепрощення. Став він і “русофобом”. Пригадую, як на Всесвітньому з’їзді вайнахів, який відбувся 1996 року в Одесі, він почав свій виступ зі слів:
– Извините, что обращаюсь к вам на языке оккупанта…
І викликав овацію в залі…
Тепер, коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу, “русофобія” стала в моді. Тепер кожного дня по радіо в офіційних новинах ми чуємо правду про імперську Росію – росіян називають російськими окупантами, російськими терористами, російськими бандформуваннями. Дискусія на тему, чи можемо ми любити Росію, завершилася.
Мільйони українців знають, що Росія – ворог, що лише в боротьбі з нею ми можемо здобути шанс стати державним народом.

Роман КОВАЛЬ

На світлині – Роман Коваль (ліворуч). Горлівка, пл. Перемоги, середина 1960-х рр.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ