Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


жовтень 2016

    > Повернення шляхетних
    > “Яків Гальчевський фест”
    > Зберегла пам’ять про отамана
    > Вшанування героїв Півдня України
    > Історія, писана кров’ю
    > Ненавиджу, бо люблю
    > Большевикам
    > Згадаємо”
    > “Бажаю відваги жити чесно...”
    > Як проводжали на війну козаків
    > Допомога рідному війську
    > Жовтневий календар “Незборимої нації”
    > “Бити!”
    > Вільний козак Іван Грицай
    > Газета за жовтень 2016 р. у форматі *.pdf

Повернення шляхетних

17 вересня 2016 р. в с. Княжичах Києво-Святошинського району відбулася надзвичайна подія – повернення в рідне село знищених (та ще й зганьблених!) “соввладою” захисників села – отамана Пилипа Косаря-Драника (голова повстанкому Київського повіту) та його козаків – Трохима Андраша, Петра Гоми, Платона, Савки та Яреми Олійників, Миколи Пастушенка (сотника загону отамана Гайового), “найвідданішого козака отамана Гайового” Григорія Олійника, який загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р. разом зі своїм отаманом, а також козаків Антона Кожем’яченка й Олександра Мариненка-“Філімона” із с. Жорнівки, що входить до сільської ради Княжичів.
Отаман Косар повернувся на білому коні, – як і його хлопці. Недаремно вони продовжували боротьбу за волю України до 1930 року! Їхній подвиг ми не забули.
Не забули згадати “незлим тихим словом” і старшу отаманову сестру – Катерину Войтенко, її чоловіка Вакулу Войтенка та їхнього сина – активних і вірних помічників отамана Косаря.
Зустріч ініціювали й організували княжицькі й жорнівські козачки Людмила Гребенюк, Олена Гришутіна та Юлія Палій за сприяння сільського голови Олени Шинкаренко, директора школи Оксани Сєніної, вчительки історії Людмили Михайлець і завідувача сільської бібліотеки Любові Дудич.
В актовій залі сільської ради зібралися різні покоління княжичців – від чотирирічної Варвари Шопулко до 88-літньої Лідії Василівни Гоми, двоюрідної онучки отамана Косаря. Перед рідними повстанців та односельцями виступили Роман Коваль і В’ячеслав Карпенко, які пишуть книжку про отаманів Косаря та Гайового.
Роман Коваль, зокрема, сказав: “Пилип Васильович Драник-Косар до Першої світової навчався в школі живопису та скульптури Галімського. У добу УНР захищав Батьківщину в лавах Окремого Чорноморського коша, 6-ї Січової стрілецької дивізії, в загоні отамана Ілька Струка. 1920 року сотник Пилип Драник був начальником контррозвідувального відділу Армії УНР у м. Василькові. На початку 1920-х створив підпільну організацію на території Київського повіту та Білоцерківщини. ­Отаман очолював 10-й повстанський район ППШ. Проводив підпільну роботу до 26 грудня 1929 року. При арешті вчинив збройний опір. Спробував утекти під час посадки в потяг на ст. Боярка. Тобто не здавався до кінця. Таких окупанти засуджують до розстрілу. Це рішення й постановила судова трійка при колегії ҐПУ УССР від 25 березня 1930 року.  Окупанти виконали вирок 7 квітня 1930 року. Разом з отаманом москалі розстріляли його побратимів – Григорія Бебешка, Антона Дмитренка, Спиридона Клименка, Петра Михайловського та Якова Романенка. За висновком військової прокуратури Київського військового округу від 27 березня 1989 р. їх реабілітували. І ось – громадська реабілітація в рідному селі отамана! Щасливий день для його родичів та побратимів, зокрема й нащадків сотника Миколи Пастушенка, які прибули з Києва на вшанування.
Перед земляками промовляли Лідія Василівна Гома, онука Ликерії – найстаршої сестри Пилипа Драника, Галина Захарівна Іванова, онучка Пелагеї Лаврінівни Німченко, двоюрідної сестри Пилипа Драника та Раїса Миколаївна Скворцова, онучка сотника Миколи Пастушенка. Вони доповнювали розповідь краєзнавців, підтверджували їхню розповідь фактами із життя своїх повстанських родин.
Владислав Карпенко, який опрацював 19 томів справ отаманів Гайового і Косаря, наголосив на видатних організаторських якостях Драника-Косаря, сказав, що Пилип Драник і після поразки Другого зимового походу та розгрому ППШ продовжував ефективно розбудовувати підпільну організацію. Він не раз переходив у Польщу для доповіді вищим чинникам УНР, відтак міг там залишитись, але кожного разу повертався, щоб продовжити боротьбу. Перебуваючи на нелегальному становищі, Пилип не втрачав людського обличчя: був завжди підтягнутий, поголений, в гарно припасованому одязі.
Участь у святі українського духу взяли учні Княжицької школи та вихователі дитячого садка, діти були у вишиванках. Вони виконали гімн і низку пісень, декламували вірші про Холодний Яр наших друзів – поетів Владлена Ковтуна та Василя Ковтуна.
Лідер гурту “Рутенія” Анатолій Сухий виконав пісні “Повіяв вітер степовий”, “Буде нам з тобою що згадати”, “Десь на Дніпром гримить гроза” (слова і музика Анатолія Сухого). Коли ж на завершення Анатолій заспівав “Любо, братці, любо”, то пісню підтримав чи не весь зал.
Завдяки Людмилі Гребенюк ми вклонилися могилам учасників Визвольної боротьби Василя Драника (батька отамана) і Катерини Войтенко, Пилипової сестри.
Повела нас пані Людмила в колишній пров. Жовтневий, тепер це вулиця Отамана Косаря, на якій розташована Княжицька школа. Радіє серце, що кожного дня діти, заходячи у шкільні ворота, читають: вул. Отамана Косаря, 2.
У цьому є й заслуга Історичного клубу “Холодний Яр”, який у лютому 2016 р. звернувся до сесії Княжицької сільради з пропозицією перейменувати пров. Жовтневий на вул. Отамана Косаря.
Під час виступу в сільській раді Роман Коваль нагадав вислів Юрія Липи: “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, Одні живуть могили – вірних Батьківщині”.
“З першою тезою погоджуюся повністю, – сказав дослідник, – бо оборонці свого народу скрізь у культурному світі вважаються святими. Що ж до другого твердження, то це радше мрія… На превеликий жаль, могили наших героїв мало де збереглися. Якщо й можна вклонитися їм, то переважно поза Україною – в Чехії, Польщі, США... Не знаємо ми й де могила Пилипа Драника. Але це не підстава опускати руки. Адже можна насипати курган – символічну могилу отамана Косаря і встановити на ній меморіальну табличку. Історичний клуб “Холодний Яр” готовий бути партнером у цій добрій справі. Варто, на мою думку, перед селом встановити знак: “Село Княжичі – батьківщина отамана Косаря”. І це має бути витвір мистецтва, адже Пилип Драник – художник і він напевно прискіпливо поставився б до проекту.
Те, що в селі з’явилася вулиця Отамана Косаря, а в Княжицькій школі почали проводити уроки пам’яті великого земляка, сьогоднішні вшанування і майбутні, створення кургану пам’яті, знак перед селом – усі ці події, маю сподівання, підвищать самооцінку селян, викрешуть у їхніх серцях почуття гідності й самоповаги. Переконаний, що вже це покоління говоритиме з гордістю: ми – земляки отамана Косаря!”
Роман Коваль нагадав, що Княжичі були створені в добу Русі як фортеця, а першими мешканцями Княжичів були воїни. Відтак, сказав він, “найкраще вшанувати своїх пращурів плеканням вояцького духу в дітей, які народжуються в цьому селі. Слава Україні та її войовничим дітям!”

Роман КУРИЛО, учасник свята

  



“Яків Гальчевський фест”

Перший всеукраїнський патріотичний фестиваль “Яків Гальчевський фест” відбувся 17 вересня 2016 р. на території відпочинкового комплексу “Озеро” у с. Головчинці Летичівського району Хмельницької області за участі творчих людей, які щиро співають пісень, що зараз не звучать на “українському” телебаченні, а саме: “Хорея Козацька”, “ТаРута”, “РоliКарп”, “Вайрон”, старосвітських кобзарів та лірників Михайла Хая, Тараса Силенка, Андрія Ляшука, Тараса Компаніченка, Василя Лютого. Вів концерт Валерій Гладунець.
Захід відбувся за підтримки Міністерства молоді й спорту України, Хмельницької ОДА та Хмельницького міського голови Олександра Симчишина. Організатори  –Мистецьке об’єднання “Глечик”, Історичний клуб “Холодний Яр”, від імені якого я мав за честь виступити на круглому столі “Яків Гальчевський – будівничий українського війська”, що відбувся у стінах замка-фортеці XVI ст. Державного історико-культурного заповідника “Меджибіж”, і був присвячений полковникові Армії УНР, командувачу повстанських сил Правобережної України у 1920 – 1925 рр. Якову “Орлу”-Гальчевському.
Яків Гальчевський – автор мемуарів “Проти червоних окупантів”, “З воєнного нотатника”, герой твору Романа Коваля “Отаман святих і страшних”. Саме Гальчевському належить установка: “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”.
Учасники заходу мали можливість оглянути виставку сучасної історичної картини “Україна славетна”, зокрема полотна художника-баталіста Артура Орльонова.
Радий був співпраці на фесті з іншими членами Історичного клубу “Холодний Яр”  – бандуристом Тарасом Силенком, режисером телеканалу “Культура” Олександром Домбровським, студенткою Вінницького педагогічного університету Марічкою Донець, директором фестивалю Миколою Ляховичем й отаманом Вінницького козацького полку імені Богуна Володимиром Воловодюком.
Козака слава!
 
В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлинах – лірник Михайло Хай, учасник фестивалю “Яків Гальчевський фест” та печатка Подільського повстанської групи отамана Якова Орла-Гальчевського



Зберегла пам’ять про отамана

21 вересня 2016 р. виповнилося 90 років Ганні Никифорівні Скрипці – племінниці отамана Якова Кощового. Саме вона зберегла про нього пам’ять. І передала мені важливі факти його біографії та світлину. В книжці “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” він був одним з героєм. Тоді нарис мав назву “Яків Кощовий, отаман Савранщини”. Зараз готую розширений варіант цієї розповіді. Назву видозмінив: “Яків Кощовий, отаман Темного гаю”. Ось його початок:
“Саме так називали себе хлопці Кощового.
– Ми гайдамаки!
І не щадили себе в боротьбі проти “московсько-жидівської комуни”.
– Ми гайдамаки Чорного гаю! – як виклик кидали вони в лице штейнбергам, альтманам, ухановим, шаргородським, гвинтерам й альбертам.
В обороні свого краю виявляли хоробрість, винахідливість, затятість і життєдайну жорстокість. Ось бачу як у ранкових сутінках 1 квітня 1921 р. вони тихо “знімають” застави і заходять в Ольгопіль, де стояла 12-та совєтська дивізія, що мала завдання придушити повстанський рух на Ольгопільщині. Нищать охорону в’язниці й арештного дому і випускають на волю з півтори сотні бранців. Під час нальоту гайдамаки відправили до костомахи в гості “тов. Альбєрта”, який немилосердно грабував селян. У той ранок дідько взяв і командира 12-ї дивізії “тов. Геву”, який особисто відповідав за ліквідацію отамана Кощового. Ось такі були хлопці!”
Ганні Никифорівні та її матері Дарці – рідній сестрі отамана – несолодко були жити в рідному селі. Земляки цькували як могли, бо ж “бандитська кров”! Навіть хату зруйнували. А директор школи, де Ганна Никифорівна вчителювала, виписав їй 50 доган. Погрожував: “Або я тебе перевиховую, або зведу в могилу”.
І ось 14 вересня в с. Секретарці Кривоозерського району, де народився легендарний отаман, відбулася його публічна реабілітація, – за участю учнів, місцевої інтелігенції, рідних, вояків АТО з Одещини, племінниці Ганни Скрипки, отаманових онука Миколи, правнука Анатолія та інших рідних. Слід сказати, що в селі, де лише 1005 мешканців, 43 земляків отамана пішли до війська захищати Україну. Ось що значить традиція! 
А 21 вересня, в день народження, земляки Ганни Никифорівни вже самі вшанували ювілярку – в бібліотеці, якою завідує Тамара Денисюк, – організатор обох сердечних зустрічей.
Мати Ганни Никифорівни Дарка прожила 95 років. Будемо сподіватися, що її дочка проживе не менше. Обнімаємо, дорога Ганно Никифорівно, і предовгих літ бажаємо!
Слава отаманові Кощовому та його вірним нащадкам!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Світлина Володимира Калюжного.

  



Вшанування героїв Півдня України

8 – 15 вересня 2016 р. разом із сотником Історичного товариства Чорних запорожців Романом Боровиком ми провели 9 зустрічей на Півдні України. Виступали в гімназіях і школах Одеси, Лиманського району Одеської області, на факультеті військово-морських сил України Національної морської академії. Зустрілися з громадськістю Одеси і Доброслава (колишнього Комінтернівська). А ще в с. Секретарці Кривоозерського району Миколаївської області провели вечір пам’яті отамана Савранщини Якова Кощового за участю його племінниці – 90-літньої Ганни Скрипки, онука Миколи, правнука Анатолія та інших рідних.
Головна тема моїх виступів – Визвольний рух на Одещині у 1917 – 1920-х рр. Розповідав про отаманів Івана Луценка, Семена Заболотного, Якова Кощового, Андрія Гулого-Гуленка, Йосипа Пшонника, підполковників Армії УНР Дмитра Стопкевича, Вільгельма Лутца, сотників Петра Івахненка, Бориса Монкевича, Юрка Мельника, поручника Василя Бибика, хорунжих Леоніда Волохіва, Гліба Мірошниченка, Григорія Мельника, старшину 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Миколу Куліцького, підхорунжого Омелька Левенця, козаків Армії УНР Олександра Ворогушина, Григорія Кагукала, лицарів Залізного хреста Петра Гайківського і Григорій Гришка, інших вояків та повстанців Одещини, – героїв нашої книжки з Віктором Моренцем “Подєбрадський полк” Армії УНР”, демонстрував їхні світлини. Представив експозицію “Історія життя чорношличника Валентина Сім’янціва у фотографіях” і стенд із його нагородами.
На жаль, усі ці славні імена 99% учнів, гімназистів, курсантів та їхні вчителів почули вперше. Але добре, що почули! Здається, мені вдалося викликати інтерес до цієї теми. Допомогли в цьому лідер гурту “Друже Музико” Максим Трубников, к. і. н. Сергій Боган, поет Олекса Різників, вояк УПА Володимир Караташ, вояк АТО з Лиманського району Олександр Голопотелюк-“Скіф” із Фонтанки, отаман Чорноморського гайдамацького з’єднання Сергій Гуцалюк і, звичайно ж, сотник Роман Боровик.
Позитивних відгуків було багато, але тут наведу лише один. Заступник директора Української гімназії №7 Олена Саблукова-“Вітер” зі здивуванням сказала після зустрічі: “Досі образ Одеси – це було “царство Мішки Япончіка”, а виявляється, це південна столиця Українського визвольного руху!” 
На одній із зустрічей в Одесі було вшановано старого вояка Володимира Караташа, якому цього року виповнилося 90 років. Після його виступу було оголошено, що Історичний клуб “Холодний Яр” уже визначився з лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2016 рік. Ним став Володимир Караташ. На Покрову ц. р. його буде нагороджено за книжку “На барикадах Кенгіру”. До слова, пан Володимир уже є лауреатом Літературної премії ім. Євгена Маланюка. Прикметно, що Юрій Горліс-Горський і Євген Маланюк були старшинами Армії УНР.
Щиро дякую співорганізаторам зустрічей – голові Лиманської РДА Дмитрові Наталусі, голові “Спілки ветеранів АТО Лиманського району” Володимиру Калюжному, голові Одеської ОО ВО “Свобода” Павлові Кириленку, директорові 7-ї Української гімназії м. Одеси Ларисі Мельник, завідувачці бібліотеки с. Секретарки Тамарі Денисюк, курсантові Національної морської академії Олексі Мацієвському та воякам АТО, які брали участь у зустрічах, – Сергієві Новицькому, Олегові Бабичу, Олександрові Коніву, Юрієві Становову, Вікторові Магуряну, Ігореві Соболю, Олексієві Моторному, Богданові Стеценку, Олегові Єрентюку та Олександрові Голопотелюку-“Скіфу”.
Духовний зв’язок між захисниками України різних поколінь відновлюється.
Слава Україні! Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ
Світлини Володимира Калюжного та Олекси Різниківа.

  



Історія, писана кров’ю

Найдовший організований спротив окупантам вояки УПА і члени ОУН чинили в Карпатах, зокрема в Коломийській окрузі ОУН і ТВ-21 “Гуцульщина”. На те були свої вагомі передумови: гірська лісиста місцевість, самовіддана підтримка цивільним населенням, належне керівництво, вірність бойовій присязі переважної більшості підпільників…
Саме в Коломийській окрузі, яка охоплювала сучасні Верховинський, Городенківський, Коломийський, Косівський і Снятинський райони Івано-Франківської, Рахівський і Тячівський райони Закарпатської областей, збереглося чи не найбільше документів українського підпілля 1940 – 1950-х років (зокрема, знайдено 6 великих повстанських фотозбірок), але, як це не дивно, саме ця територія досі не була представлена хоча б частковим системним документальним дослідженням…
Понад два роки працював над документами ОУН-УПА цього терену буковинець Дмитро Проданик і ось 26 лютого ц. р. в Музеї історії міста Коломиї (директор Михайло Арсак) відбулася довгождана презентація 25-го тому “Літопису УПА” (нова серія) – “Коломийська округа ОУН: Документи і матеріяли, 1945 – 1952 рр.”. Видання побачило світ завдяки сприянню однойменного видавництва й фінансової підтримки Української Музейної Фундації ім. Романа Дубиняка (16 Bexley Avenue, LEEDS, West Yorks, LS8 5LU, England). Солідний фоліант (1104 с.), окрім документів зазначеного періоду (окружного, надрайонних та районних проводів), містить детальний іменний і предметний покажчик (індекс), карти, скани добре збережених звітів, листівок, бофонів та унікальні повстанські світлини. Тираж видання – 1000 примірників; воно стане у пригоді історикам, краєзнавцям і всім зацікавленим не лише на Прикарпатті, а й усієї України – адже в Коломийській окрузі оперували командири куренів УПА “Лісовий” і “Степовий” (перший родом з Чернігівщини, другий – із Січеславщини), а останнім (1950 – 1951 рр.) окружним провідником був Іван Кулик-“Сірий” – уродженець с. Грабового Шахтарського району Донецької області. Про підпільників – вихідців зі сходу України, які боролися на Прикарпатті можна писати окрему повість!
Зал, де відбувалася презентація, був заповнений вщент. Упорядник Дмитро Проданик розповів: “У звітах кінця 40-х – початку 50-х років ви знайдете реальний літопис не лише бойових дій, але й зможете ознайомитися, наприклад, із процесами організації колгоспів у більшості сіл Коломийської округи. В радянських матеріалах воно описується фразою “сугубо добровільне волевиявлення селян”, тоді як насправді це було знущання над беззахисними людьми, пов’язане з масовою конфіскацією їхнього майна, примусовою безоплатною працею, непосильними продовольчими й грошовими податками, арештами, побоями, моральним тиском і грубою зневагою, а подекуди банальними розстрілами без суду й слідства. Історія Коломийщини того періоду воістину писалася кров’ю не лише повстанців, а й цивільного населення – про це ми повинні знати й пам’ятати”.
В обговоренні презентованої книжки взяли участь діячі культури, представники ветеранських організацій, Спілки політв’язнів, Союзу українок. Тепло зустріли присутні легендарного командира повстанської сотні “Березівська” Мирослава Симчича-“Кривоноса”. Він поділився спогадами про побратимів, показаних на екрані і виказав задоволення з’явою такої книги. А особливу радість ветерана УПА викликав факт присутності на дійстві значної кількості молоді, зокрема те, що на захід спеціально прибув аж із Слобожанщини юнак Богдан Кібкало. “Від вас, молодих,– наголосив друг “Кривоніс”, – залежить майбутнє України. Не забувайте, що ви – її сини і дочки, тож будьте гідні слави героїв, полеглих за нашу свободу і незалежність!”

Василь ГУМЕНЮК,
член Братства ветеранів ОУН-УПА
huwas@windowslive.com

На світлині – Іван Кулик-“Сірий” (з Донеччини) – окружний провідник Коломийщини у 1950 – 1951 роках.



Ненавиджу, бо люблю

Фото з розряду найдорожчих. Моя прабаба Марія Нагиба тримає на руках мою майбутню бабусю Надію, мамину маму. Село Козацьке на Черкащині. 1920 рік. Бабусі тут рочок. Її уже немає, а тут є!
Дивлюсь на цю дівчинку і думаю, що вона тут менша від моєї Софійки...
Прабабуся тут у чорній сукні, бо в 23 роки овдовіла. Тобто за рік перед тим, як було зроблено цю світлину... Була 1896 року народження.
За цей безцінний дарунок дякую своєму троюрідному братові Владиславові Касьянову, який розшукав світлину в маминому рідному селі (маленький хлопчик на фото – його дідусь Микола).
Дивлюсь на світлину – надивитися не можу.
І думаю не тільки про свій рід, а про ту Українську Атлантиду, яка була до приходу совітів.  Які ж вони всі справжні – без пози, без пафосу. Жили собі, хліб робили, дітей родили, сади плекали, пісень співали. А потім прийшли ті зайди північні й заповзялись “строіть новий мір”... І дотепер вспокоїтися не можуть. Поперек горла їм наші пісні й вишиванки.
Ненавиджу. Знаю, що негарно, і знаю, що не можна. А таки ненавиджу. Бо люблю.

Богдан ТИХОЛОЗ



Большевикам

“Ваш наказ ми уважно прочитали, крім дурниць, нічого в ньому не знайшли і вам на нього цю відповідь склали. Яка ви в біса “робоче-селянська влада”, коли ви тілько жидівський кагал!
Які ви в дідька трудящієся!
Ви коли і трудитеся над тим, щоб пограбувати український люд…
Дурно часу не гайте, наказів своїх не висилайте, цупкіше штани підтягайте та з України куди очі глядять, утікайте. А папірець, на якому ви цей наказ друкували, коли є охота присилайте. Чистий, спробували й неначе нічогенький, м’який, цупкий і не рветься, для козацької потреби згодиться”.

Юхим БОЖКО,
отаман Запорозької Січі (2-а піша дивізія Армії УНР)



Згадаємо”

БОЛБОЧАН Петро (5.10.1883 – 29.06.1919, ст. Балин)
Військовий діяч; командир 1-го Республіканського полку (з осені 1917), командир 2-го Запорозького полку і 1-ї Запорозької дивізії (1918), Запорозького корпусу (з 11.1918), командувач Лівобережним фронтом Армії УНР (1918); звання – полковник Армії Української Держави та Армії УНР.
Визволитель Криму.
Вічна слава!

На світлині – Єрмоленко А. “Полковник Петро Болбочан”.



“Бажаю відваги жити чесно...”

align="center"> 20 вересня минуло 25 років від дня смерті мого вчителя – Зеновія Красівського. На пам’ять про нього подаю уривок зі свого спогаду

 

…Із Зеновієм Красівський я познайомився квартирі Івана Світличного, точніше, на її порозі. Поруч з ними стояв високий юнак. Він представився:
– Дмитро Стус.

Прізвище “Стус” тоді у всіх національних активістів було на вустах, а от прізвище Красівський мені нічого не промовляло. Але чоловік цей світився приязню і добром. Він і приїхав власною машиною з Моршина, щоб зробити добру справу – допомогти Світличним перебратися на нову квартиру, яку вони нещодавно отримали на Солом’янці. Радість опанувала моє серце. Вже пізніше я зрозумів чому. Бо це була зустріч зі святим...
Невдовзі ми почали листуватися. Перший лист я отримав від Красівського в середині жовтня 1990 року. В ньому він повідомляв, що я можу не вертати йому книгу “Російщення України”, бо він вже дістав собі другу. “І хоч є кому її і тут дати, але хай вона робить роботу на Вашому відтинку. Відчужую її на Вашу користь! З повагою і любов’ю Ваш З. Красівський. 8.10.90 р. Моршин”.
Загалом у моєму архіві я віднайшов сім листів Зеновія Красівського до мене. Можливо, їх було більше. Ось один із них: “Христос Рождається! Дорогий п. Романе! (…) Уважно прочитав Ваш “Прапор... (антикомунізму. – Ред.)”. Незмірно тішуся, що Ви, що [Володимир] Яворський йдете всупереч партійним шорам і пізнаєте конструктивні рішення наших національних проблем. Власне, моя розбіжність у політичних концепціях зумовила мій вихід із секретарів УГС, а при створенні УРП – [рішення] не вступити в неї, а піти своєю, протоптаною націоналістами дорогою. Дорогою боротьби проти окупації ворогом нашої землі і поневолення Росією нашого народу”...
Якось пізно ввечері пан Зеновій заїхав до мене на Курську, 20 в Києві. Сиділи ми на кухні, пили чай – чай Красівський замовив міцний, без цукру.
Машина його стояла в нашому дворі. Я висловив тривогу, чи не станеться з нею щось у його відсутність. Він запевнив мене, що все буде добре – бо там сидить Дарка Гусяк. Вона її охороняє.
Мені було незручно, що ми п’ємо чай у теплому приміщенні, ведемо не поспішаючи розмову, а в машині мерзне Дарка Гусяк. Я запропонував покликати її на чай. Тим більше що хотів познайомитися з цією легендарною жінкою. Та Красівський сказав, що вона “при виконанні” – тобто в машині було щось таке, що треба оберігати.
На питання, чи почувається він у безпеці, Красівський продемонстрував мені пістолет – він лежав у лівій внутрішній кишені його чорної шкірянки... Я так і не зрозумів, чи то був газовий, чи бойовий. Та в будь-якому разі носіння зброї за мірками окупаційної влади було кримінальним злочином.
Красівський не хвалився – це було не в його натурі. Тож я сприйняв виявлення цієї тайни як демонстрацію довіри до мене...
Ось інший фрагмент, що зберегла моя пам’ять... Літо 1990 року. В Києві в Будинку кіно відбувався Конгрес політв’язнів. Приїхав на нього і пан Зеновій зі своєю відеокамерою. Взагалі, він весь час фільмував – на всіх заходах, де тільки був. Хіба коли виступав, то відкладав камеру.
Красівський фільмував виступи делегатів, я фотографував. Ми стояли спиною до залу, обличчям до президії. Несподівано пан Зенко, не відриваючись від камери, тихо спитав:
– А чого ви не видаєте газету?
Отак просто і запитав, ніби ми вже обговорювали цю тему і він лише хотів вияснити причину затримки. В його питанні був сенс, адже він знав, що я від 1989 року видавав “Прапор антикомунізму”, а пізніше – газету “Відродження”, орган секретаріату УРП. Тепер, коли я лишився поза справами, цілком логічно виходило, що я мушу заснувати нову газету і видавати її.
– Чому не видаю? – здивувався-збентежився я. – Грошей немає видавати її! Навіть друкарської машинки немає. Та й диктофона.
– Будуть, – почув я у відповідь.
Уже в перерві конгресу ми спустилися до його “Лади” і він подарував диктофон, дав мені першу місячну зарплату (400 рублів). Сказав, що газета друкуватиметься в Стрию, на базі Стрийської районної організації ДСУ, яку він очолював.
Так і сталося. Я став у Стрию частим гостем. Тут ми постійно зустрічалися з Красівським, який доїжджав із Моршина на власному авто…
Якось, господарюючи у пана Зеновія на кухні (смажив яйця з шинкою), запитав, чи до салату класти цибулі... І тут довідався, що організм Красівського цибулі не визнає. Навіть у тюрмі, страждаючи від дистрофії, Красівський мусив відмовлятися на користь своїх товаришів від баланди, бо там була цибуля...
Красівський щедро давав мені читати книги зі своєї бібліотеки. У нього першого я взяв праці Дмитра Донцова...
Зеновій Красівський помер 20 вересня 1991 року. Завдячуючи Іванові Кандибі, який телеграмою повідомив мене про цю трагічну подію, я зміг віддати останню шану дорогому панові Зеновію.
Похорон вразив мене – й урочистістю, і велелюдністю (близько шести тисяч людей, як не більше, зібралося, щоб провести в останню дорогу легендарного українця). Тужливі трембіти розривали серце від розпачу. Дім, де я останні місяці був своїм, заповнили невідомі мені люди, напевно земляки, приятелі, знайомі й друзі пана Зенка. Сум, неймовірний сум огорнув землю...
У березні 1996 р. Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” випустило у світ книгу “Невольницькі плачі” та провело її презентацію в будинку Національної спілки письменників України. Книга вийшла коштом Анатолія Сопільника, лікаря з Маріуполя. Що важливо, його ніхто не просив, він сам зголосився допомогти – до речі, цього не зробили ні Слава Стецько, ні Микола Плав’юк, до яких я звертався за допомогою (до останнього – неодноразово).
На презентації книги Анатолій Сопільник надзвичайно влучно висловився про поезію Зеновія Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”.
Книга “Невольницькі плачі”, яку я підготував до друку з поетом Миколою Cамійленком, власне, її презентація звела мою життєву стежку з достойними українцями: Павлом Громовенком, Галиною Яблонською, кобзарем Віктором Лісоволом, письменником Леонідом Череватенком... Таким чином, і після смерті Зеновій Красівський ніби вів мене...
На вечорі виступили колишні політв’язні Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк, історик Ярослав Дашкевич, поет Микола Самійленко, чеченець Максуд Хужбаров... Виступи Лук’яненка і Сверстюка мене розчарували, бо вони занадто наполегливо наголошували на толерантності Красівського, його миролюбності й доброті. В їхній інтерпретації Красівський виявився ледь не борцем за мир. Я сидів у президії, і душа моя протестувала. Я хотів вийти і сказати:
– Так, Красівський був доброю людиною. Але він ніколи не був борцем за мир. Він не міг бути ним, бо нація його лишалася поневоленою. Красівський був революціонером. Він був пропагандистом війни – війни проти російських окупантів. І все його життя – і поезія також! – про це свідчить…
Слово Зеновія Красівського відіграло в моєму житті важливу роль.
У мене є можливість оприлюднити ще один його лист: “Друже Романе!.. Щодо демократичного націоналізму (який визначила УРП за свою ідеологію. – Ред.), то такого на практиці немає і не може бути. Може бути і буде націоналізм, адекватний протилежній стороні. Будуть із нами говорити – і ми будемо. Будуть нас бити, то ми будемо змушені боронитися. А хто нам який ярлик навісить, значення не має. Пане Романе, я тішуся Вашим ритмом думки. У Вас направду в грудях б’ється серце націоналіста. Я тисну Вам руку... Ваш З. Красівський. 2.05.91 р.”.
Я й зараз пригадую, як розхвилювався, прочитавши оці, здавалося, прості слова: “У Вас направду в грудях б’ється серце націоналіста”. Отоді, в травні 1991 року, я й усвідомив себе українським націоналістом. Доти такого усвідомлення не було...
Багато деталей стерлося в пам’яті... Та головне – залишилося велике враження від цієї прекрасної української людини, яку я вважав і вважаю своїм Учителем. Вважаю з вдячністю і радістю, що мені була послана дружба з ним – на останньому етапі його життя. Шкодую лише, що не маю змоги подарувати йому свої книги – про героїв Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, про тих, справу яких він гідно продовжив.
А закінчити свій спогад хочу уривком з інтерв’ю із Красівським, яке я взяв у нього напередодні проголошення Акта про незалежність України в серпні 1991 року. Це інтерв’ю виявилося останнім для Зеновія Красівського. Опубліковане воно в ч. 2 газети “Нескорена нація” у вересні 1991 року. Він ще встиг прочитати своє інтерв’ю, лежачи в ліжку. Ось ці останні його слова: “Від говорильні ми вільними не станемо. Ми повинні нарощувати не тільки національну і політичну свідомість, повинні нарощувати м’язи, щоб змогти у відповідний момент протиставити себе ворогові в побудові Української Самостійної Соборної Держави”.
Пам’ятаймо про це.

Роман КОВАЛЬ
Київ, жовтень 2004 р.

  



Як проводжали на війну козаків

“Йдемо ешелоном прадавніми козацькими землями, попереду – наші залізні колісниці, прямуємо туди, звідки, “із щитом або на щиті”, – написав військовий хірург Андрій Тірон. – Українське село. Біля воріт стоїть сивочолий, із довгими вусами дідусь, схожий на прадавнього козака. Побачивши нас, ожив, підтягнувся, підніс над головою костура і наче шаблею рубанув декілька раз та завмер, показуючи на схід. Матері, бабці витирають очі кінчиками хустин. Хтось руками вітає нас. Хлопчаки кидають велосипеди, біжать за нами, знімають відео, радіють, коли ми відповідаємо. Повз яке б село чи містечко ми не проїжджали – скрізь вітання, сльози гордості, вітальні помахи рук або кулак над головою… Ці вияви віри і підтримки неймовірно надають сил”.
Читаючи ці рядки, згадав я “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського. “На душі було легко, – описував він похід на Чигирин, де засіли москалі. – Хотілося жартувати. Попереду нас збоку йшла дівчина. Порівнявшись із нею, нахиляюся із сідла й обнімаю:
– Бувай здорова, доцю!
Очікую звичайного пручання, соромливого: “Та йдіть собі!” Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунок.
– Побивайте москалів та вер­тайте здорові!
Назустріч – баба з горщиком. Махає накривкою.
– А вертайтеся здорові!
Біля воріт стоїть старий із люлькою в зубах. Витягає її і, піднявши в руці, кричить різко:
– А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!
Чи випадкова ця одноманітність прощання? Чи не прадідівське то добро?
Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... Проти татар чи іншого якого турка... Перед ворітьми – батьки, сестри і кохані... “А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!” Не чути на вулиці плачу. Йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони – прийдуть бусурмени і виріжуть навіть тих, що у колисці. На межі Дикого поля мали право битися лише загартовані серця...”
Андрій Тірон завершує: “Впевнений: тут і зараз кується майбутня еліта української нації, яка вже ось як третій рік гартується в полум’ї боїв, саме ці хлопці повинні стати фундаментом української влади в побудові сильної України. Ми неодмінно переможемо”.
Так і хочеться додати: …басурмена, переможемо московського басурмена!

Роман КОВАЛЬ



Допомога рідному війську

Друзі! З вашою допомогою я відправив до Мар’їнки Донецької області в. о. командирові взводного опорного пункту (рота спецпризначення при батальйоні “Донбас-2” Миколі Абрам’юку посилку з речами і медикаментами – на загальну суму близько 12400 гривень. Отримав від нього подяку від бійців, які стоять на передовій.
Надіслано високоякісний бінокль (збільшення до 20 раз) вартістю 2500 грн., ліки від застуди, мазь від опіків, бинти, каву, шоколад, окуляри, рукавички, наколінники, навушники, арафатку, форму мультикам, берці, ліхтарики, батареї для ліхтариків, зарядки для пульсара тощо.
Крім того, я передав 45 доларів та 300 гривень Олегу Редькіну на бензин для його волонтерського “Фольксвагена ЛТ” для доставки речей.
Висловлюю величезну подяку за надану допомогу п. Ярославі Француженко і сестринству Української православної церкви із США (500 доларів США), п. Левкові Лук’яненку (3000 грн), Олені Никифорук (300 грн.), трьом друзям і родичам, які дали по 50 – 100 грн. Крім того, вдячний вельмишановній пані Француженко за велику упаковку медичних матеріалів та предметів допоміжного характеру.
Залишилось у мене 100 доларів США, які планую витратити на допомогу 3-му відділенню 1-го взводу 4-ї роти 2-го батальйону 93-ї бригади, від імені якого до мене звернулися по допомогу. Але про це в наступному моєму повідомленні.

Роман НИКИФОРУК



Жовтневий календар “Незборимої нації”

ОСТРОВЕРХА Михайло (7.10.1897, м. Бучач, тепер Тернопільської обл. – 17.04.1979, м. Бруклін, США). Військовий діяч, редактор, письменник, мистецтвознавець; начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи дивізії “Галичина” (1943), редактор тижневика дивізії “До перемоги” (до 01.1945); звання – хорунжий УГА. Від жовтня 1915 р. у лавах УСС брав участь у боях. 1916-го під Бережанами потрапив у російський полон. Наприкінці квітня 1918 року повертається в Кіш УСС. Учасник українсько-польської війни у лавах УГА. Був у “трикутнику смерті”. По катастрофі УГА залишився у війську, перейшов до Запорозької дивізії. Від 1948 р. – у США. Праці: “З римського щоденника” (1946), “Nihil novi” (1946), “Без докору” (1948), “Гомін здалека” (1953), “Обніжками на битий шлях” (1957), “На закруті” (1958), “Грозна калини в УСС” (1962), “Блики і темряви” (1966). Перекладав з італійської.

ВОЛИНЕЦЬ Ананій Гаврилович (1/13.10.1894, с. Карбівка Гайсинського пов. Подільської губ., тепер Гайсинського р-ну Вінницької обл. – 14.05.1941, Вінниця). Отаман, редактор, кооператор; начальник міліції Гайсинського повіту (1917 – 1918), отаман Вільного козацтва Гайсинщини (1917 – 1918), заступник Гайсинського повітового комісара (1917 – поч. 1918), отаман Гайсинського куреня Національної гвардії (11 – 12.1918), Окремого гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (з 3.01.1919), 61-го Окремого гайсинського п. полку 19-ї дивізії Армії УНР (25.01.1919 – 22.05.1919), Головний отаман Селянської повстанської армії (05.1919, до 10000 селян і козаків), командир Гайсинсько-Брацлавської бригади (кін. 05 – поч. 06.1919; 05 – 09.1920), 13-го Гайсинського п. полку Київської групи Армії УНР (літо 1919), редактор газети “Дзвін” (1925 – 1926). Видавав часопис “Повстанець”. Учасник Першого зимового походу у складі 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (6.12.1919 – 6.05.1920). 2 лютого 1941 р. засуджений до розстрілу. 1948 року посмертно нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

ЛЯХОЦЬКИЙ Володимир (10.04.1903, м. Микулиничі, тепер Яремчанської міської ради Івано-Франківської обл. – 14.10.1993, м. Воррінгтон, Велика Британія). Старшина УГА, хорунжий дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА. Юнаком зголосився до Галицької армії, де пройшов підстаршинський і старшинський вишколи. 1943 року нагороджений Хрестом Симона Петлюри. В італійському полоні був ад’ютантом генерала-хорунжого УНА Михайла Крата. Похований у каплиці крематорію в м. Болтоні.

ЗЕРКАЛЬ Сава Петрович (18.04.1896, х. Зеркалька Хмелівської вол. Роменського пов. Полтавської губ., тепер с. Хмелів Роменського р-ну Сумської обл. – 17.10.1980, Нью-Йорк, США). Інженер-агроном, педагог, історик, редактор, публіцист, видавець; голова Української громади “Єдність” у Словаччині (ЧСР, 1930), редактор і видавець ж. “Українське громадське слово” (1953 – 1958); козак Херсонської дивізії Армії УНР (02 – 09.1920). Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах (4.05.1928).
Після Другої світової війни викладав в УТГІ (Мюнхен) та Українському технологічному інституті (Нью-Йорк). Видавав часопис “Українське слово” (1953 – 1958). Автор публікацій у ж. “Українське громадське слово” та в газетах “Наша Батьківщина”, “Українське життя”, “Новий шлях” та ін. Похований на Українському православному Св. Андрія цвинтарі в Бавнд-Бруці.

ГУДИМА Федір Оксентович (14.03.1879, Полтава – 20.10.1966, Кепілсбург, Нью-Джерсі, США). Командир 4-го Сірого полку (1919, командир Східного кавалерійського відділу №281 у складі сухопутних військ Вермахту, який 19 березня 1945 р. увійшов до УНА; звання – підполковник російської армії, полковник Армії УНР. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. З 1950 р. – у США. Похований на Українському православному кладовищі у Бавнд-Бруці.

Гальчевський Яків Васильович (22.10.1894, с. Гута-Літинська, нині с. Малинівка Літинського р-ну Вінницької обл.) – 22.03.1943, с. Пересоловичі, Холмщина, нині Польща). Військовий діяч, учитель; командир Окремого літинського куреня (1918 – 01.1919), сотник Окремого гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (01.1919), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23.04 – 05.1919), повстанський отаман (05.1919 – 1925, Орел із 1921), командувач Подільської повстанської групи (1922 – 1925), командир батальйону “Бродниця” 14-го полку 4-ї польської дивізії (09.1939), організатор і командир Грубешівської самооборони (Холмщина, 1942 – 1943); звання – сотник Армії УНР, майор Війська Польського (1939).
На еміграції у Польщі змінює прізвище на Войнаровський. Автор книг “Проти червоних окупантів” та споминів “З воєнного нотатника”, а також історіософічної праці в 25 розділах без назви, досі не опублікованої (Грубешівщина, січень 1942) та ін.
Загинув у бою проти боївкарів Армії Крайової. Похований у м. Грубешів на Холмщині (нині Польща). Могилу поляки сплюндрували і зрівняли із землею.

СОКОЛОВСЬКИЙ Дмитро Тимофійович (23.10.1894, с. Горбулів, нині Черняхівський р-н Житомирської обл.  – 8.08.1919, с. Горбулів). Отаман повстанської бригади (Волинь, 1919). Брат отаманів Олекси, Василя і Олександри (“отамана Марусі”). Засновник української гімназії в рідному селі. Загинув від руки зрадника.

НАВРОЦЬКИЙ Степан (8.09.1893, Львів – 24.10.1960, Вінніпег, Канада). Військовий діяч, адвокат; член Військової управи дивізії “Галичина”; звання – старшина УСС, УГА і дивізії “Галичина”. Після тяжких поранень на фронті і втрати лівого ока, як інвалід австрійської армії в 1916 р. добровольцем вступив в УСС. Після 1 листопада 1918 р. – в рядах УГА. У 1938 – 1939 рр. – посол до польського сойму від УНДО. 

ГАМОНІВ Дмитро (26.10.1898, с. Сухоліси Київської губ., тепер Білоцерківського р-ну Київської обл. – 22.05.1979). Півсотенний Вільного козацтва, голова станиці 1-ї УД УНА (Калгарі, Канада); звання­ – старшина Армії УНР.  Делегат 1-го Всеукраїнського з’їзду військових та 1-го з’їзду Вільного козацтва в Чигирині. Учасник бою під Крутами. Служив у 1-му Залізничному полку Осадного корпусу СС (1919) та 6-му кінному полку 6-ї Січової дивізії (1920). 1920 року в бою під Проскуровом поранений у ногу і голову, внаслідок чого втратив праве око. Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Під час Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника потрапив під с. Малі Миньки у полон, але разом з Іваном Ремболовичем утік з нього. З дружиною Михайлиною стає співзасновником 1-ї Української вселюдної школи ім. Лесі Українки. Під час Другої світової війни його арештовує гестапо і він 99 дні перебуває у тюрмі “Пав’як”, звідки його рятує Петро Дяченко. Одразу по звільненні зголошується до дивізії “Галичина”. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Похований на цвинтарі в Калгарі.

КОЗЛОВСЬКИЙ Олексій Олександрович (17.03.1892, с. Ісаківці, тепер Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. – 31.10.1971, США). Командир 1-ї пішої сотні 1-го кінного Гайдамацького партизанського куреня ім. Я. Кармелюка (поч. 1918), начальник особистої охорони комісара УНР Подільської губернії (до 28.04.1918), секретар УТГІ (до 1951); звання – майор Армії УНР.  Навчався на правничому факультеті Карлового університету (Прага, ЧСР). Вільний слухач та діловод канцелярії Української господарської академії в Подєбрадах. Автор споминів “З минулого” і “Кармелюківці”. Похований на Українському православному цвинтарі Св. Андрія в Бавнд-Бруці.
Вічна слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ



“Бити!”

Брате Романе, дивився щойно по “Культурі” фільм про холодноярські вшанування. Ти могутній чоловік! Оті нагороди... Філарет... Молитва воїнів... І нарешті – наша сила! Могуть!
І згадав вірша оцього... Написав його у камері. Ще два місяці до суду (суд був 4.05  – 19. 05.1972). Якась запресованість. Як ніби у бетон тебе вже закатали, запакували...  Се була туга по силі. Бити! Бити!!!  А навколо – стіни, ґрати... 
Заголовок я дав для камуфляжа, мовляв у селах ще, буває, б’ються... Арє Вудка вивіз шість віршів із табору, а цього повернув мені, не захотів вивчати і вивозити з табору. Сказав:
– Ну, це занадто...
А я його часто згадую. 
Ось і тепер, дивлячись твій фільм про вшанування героїв Холодного Яру.

Олекса РІЗНИКІВ,
член Національної спілки письменників України
Одеса

КУЛАЧНІ БІЙЦІ

Виходимо гуляти, як на бій...
Беремо кулаки, розслаблені в долоні,
беремо м’язи, напхані у шкіру,
і ноги, вже настроєні стрибать.
Виходимо гуляти, як на бій...

З дороги геть усякий, хто слабий!
А дужий – приготуйсь до оборони:
ми звикли вартість кулаками мірять
а замість грошей – зуби рахувать.
Несемо кулаки, розслаблені в долоні.

Ми славу ними виб’ємо собі!
У них дрімають дратівливі звірі,
І звиклі, мов шаблі, до боротьби –
лише намірся рух один зробить,
лиш думку допусти об обороні –
а вже кулак – 
                    на скроні й на горбі!
Виходимо гуляти, як на бій.

І м’язи, запаковані у шкірі,
і ноги, вже натравлені топтать,
так прагнуть дії, що лиш смерть хіба
їх може зупинити, якщо встигне...
Йдемо, готові зуби рахувать
і черепи ламати, і трощити.
Супроти нас,
коли бажаєш жити –
не слід ставать.

Виходимо гуляти, як на бій...
Ми б так хотіли силу нашу змірять –
та підлабузнюють зустрічні, мов раби,
або ховаються лякливо у подвір’ях...
Несемо кулаки набряклі,
ніби гирі.
Гуляємо...
А маримо про бій.

10 березня 1972 р.
Тюрма

  



Вільний козак Іван Грицай

Іван Федорович Грицай, колишній царський офіцер (прапорщик або підпоручик), засновник Вільного козацтва на Городищині. 
1920 року страчений червоними на станції Цвіткове.
Дружина Софія (?) кінним возом забрала тіло і нишком поховала в Городищі на Фелонівському кладовищі, без могили і хреста.
Щороку на гробки (проводи) брала із собою онука Миколу (нині покійний), вела на кладовище, ставила на відомому тільки їй місці панахиду у вузлику, молилася і казала онукові: “Отут похований твій дід”.
Вічна слава!

Андрій ТЕГЕРЕШВІЛІ

Світлина з архіву Андрія Тегерешвілі.
Публікується вперше



Газета за жовтень 2016 р. у форматі *.pdf

Газета за жовтень 2016 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ