Місцем проведення заходу став Київський міський будинок учених. Атмосферу події влучно передав народний депутат України Олесь Доній. “Давно не бачив такого аншлагу! – сказав він. – Уже о 18.10 нас не хотіли пускати в будівлю, бо зал був переповнений. Коли ж я нарешті потрапив у Будинок вчених, то виявилося, що десятки людей не пускають ще й до зали (бо там не тільки всі місця були зайняті, а й народ уже “стояв на головах”). Можете уявити, навіть Степана Хмару не хотіли впускати! Вечір пройшов у найкращих традиціях кінця вісімдесятих – у залі панувала атмосфера братерства, патріотизму й напівпідпільної фронди до існуючого режиму”.
А починався вечір мирно – гітарист-віртуоз Гриць Лук’яненко виконав композицію “Думи мої, думи мої”. У цей час Тарас Силенко рецитував “Івана Підкову” Тараса Шевченка:

Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати.

У цей час малі козаки Костик і Ростислав Шевченки запалили свічки перед портретом Тараса Шевченка та перед погруддям Михайла Гаврилка, яке створив скульптор Дмитро Бур’ян.
У вступному слові ведучий вечора Василь Шкляр сказав: “Роман Коваль – фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки – від знахідки до відкриття – ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917–1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою”.
Блискучим було слово доктора богословських наук і філософії Дмитра Степовика. Професор показав іншим приклад лаконічності, яскравості та образності у висвітленні теми.
Заслужений журналіст України Емма Бабчук висловила переконання, що “Роман Коваль стає вістовим історії, зв’язківцем між поколіннями борців за волю України і нами, сьогоднішніми, та й прийдешніми також”.
Промовляв і поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, заступник голови Асоціації українських письменників Тарас Федюк, яка висунула твір Роман Коваля на здобуття Шевченківської премії. Після його виступу Неля Франчук виконала пісню на слова Оксани Пахльовської “Я усміхнусь тобі” (музика Нелі Франчук). У пісні є слова, написані ніби про Михайла Гаврилка: “Ти з тих, котрі цілують спершу меч, а потім жінку… Таких, як він, чекають все життя”.
Представляючи наступного промовця, Роман Коваль сказав: “У скульптора, художника, поета і вояка Михайла Гаврилка є проекція в наш час – це скульптор, художник, поет і онук повстанця Михайло Горловий. А Михайло Горловий тепер віднайшов свою проекцію в добі Визвольних змагань – Михайла Гаврилка…”
Промовляв і народний депутат України Олег Панькевич, завдяки якому книжка “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” є тепер у кожній бібліотеці Львівської області. Він наголосив, що успіх твору є свідченням того, як потрібна українцям сьогодні правда про героїчне минуле.
Народний депутат України Олесь Доній наголосив на “подвижницькій місії Романа Коваля, бо те, що він зробив для відродження історичної правди про повстанський рух Наддніпрянщини, в такому обсязі не зробив жоден з істориків”.
Голова Національної спілки кобзарів України професор Володимир Єсипок оголосив, що за багатолітню популяризацію кобзарського мистецтва Романа Коваля прийнято до спілки, і вручив письменникові членський квиток.
З батьківщини Михайла Гаврилка, з Рунівщини, приїхав її сільський голова Володимир Сухаренко. Як тільки вийшла книжка про Михайла Гаврилка, він прибув до Києва, купив 30 примірників, щоб земляки знали! Володимир Сухаренко на Козацьких Хуторах в пам’ять про видатного земляка поставив меморіальну дошку, створив у сільському музеї куточок Михайла Гаврилка. 5 вересня в с. Рунівщині Полтавського району з нагоди 130-річчя видатного митця провів урочисті збори. Вся школа була! Цього ж дня в центрі села школярі заклали парк Михайла Гаврилка загальною площею понад гектар – з молодих дубків!
Публіка щиро вітала представника Полтавщини.
А Роман Коваль уже представляв наступного промовця: “У полтавських презентаціях книжки про Гаврилка, які влітку минулого року організувала Людмила Кучеренко, брав участь Ковалівський сільський голова Ковалівки Юрій Бублик. Уже восени на виборах до Верховної Ради він переміг у мажоритарному окрузі всіх своїх опонентів – у тому числі й духовних (точніше, бездуховних) нащадків Петра I. Це прекрасний приклад для сільських голів, у тому числі й для Володимира Сухаренка”.
Юрій Бублик зізнався, що народився за три кілометри від Козацьких Хуторів, але нічого не знав про Михайла Гаврилка й тільки завдяки книзі Романа Коваля довідався, земляком якого видатного чоловіка є!
Представляючи народного депутата України, заступника голови ВО “Свобода” Юрка Сиротюка, Роман Коваль висловив думку, що депутати від ВО “Свобода” такі войовничі на сесії Верховної Ради, мабуть, через те, що начиталися спогадів Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. “Було б добре, щоб вони запропонували прочитати їх депутатам фракцій партії “Удар” та ВО “Батьківщина”… Уже понад 10 літ Юрко Сиротюк бере участь у вшануваннях Героїв Холодного Яру, – продовжував письменник. – Сподіваюся, що цього року завдяки йому і його товаришам депутати всіх трьох опозиційних фракцій приїдуть 13 – 14 квітня на прощу до Холодного Яру – щоб набратися сил, чистоти й наснаги для боротьби проти колоніальної влади.
Юрій Сиротюк сказав: “Книги Романа Коваля, які вже давно стали народними, варті найвищих відзначень, передусім Шевченківської премії. Вони не тільки відновлюють історичну пам’ять, а кличуть до боротьби проти будь-якої несправедливості й неправди”.
За багаторічну працю з повернення українцям звитяжної історії щиру подяку склав Романові Ковалю голова ОУН Богдан Червак.
Настав час виступу й номінанта на Шевченківську премію. “Попри значний мистецький спадок і заслуги в боротьбі за волю України, – сказав він, – у діаспорній “Енциклопедії українознавства” Михайлові Гаврилку приділено менше 50 слів. У часи СССР на це ім’я було накладено табу. Ім’я видатного митця-воїна залишалося “широко невідомим” навіть упродовж років незалежності. Про нього не знали художники, скульптори, військові, історики, доктори наук, професори, академіки... Боротьбу за повернення цього славного імені я почав у лютому 2009 р. на презентації 11-го видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського в Літературному музеї в Києві. Говорив не про книжку, яку представляв, а про книгу, над якою тільки почав роботу. Того вечора близько сотні шанувальників Холодного Яру вперше довідалося про полтавського козака Гаврилка. Вперше. Бо перед тим, як розповісти про нього, я запитав у присутніх, чи хтось знає, хто такий Михайло Гаврилко. Усі промовчали. А в залі зібралися небуденні люди – письменники, історики, краєзнавці, журналісти, просвітяни, науковці. І ось тепер, якщо я запитаю сьогодні вас, хто такий Гаврилко, підніметься море рук. Це і є моїм внеском, і моєю радістю”.
Під час вечора кобзар Тарас Силенко виконав пісню “Мій друже Ковалю” (сл. Миколи Матоли), а лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк проспівав “Пісню про отамана Зеленого”. Публіка бурхливо вітала співаків!
Роман Коваль звернув увагу на те, що серед тих, хто слухав “Пісню про отамана Зеленого” була й правнучка отамана Ольга Булавин. “Ви уявляєте, з яким почуттям вона вбирала в себе ці слова і які почуття її опанували під час Вашої овації?!”
Наприкінці Роман Коваль подякував родині Михайла Гаврилка, насамперед його онукові – професорові Оресту Абрагамовичу, який доклав величезних зусиль, щоб вийшла книжка і було створено фільм “Стеком і шаблею”. Його прем’єрою й завершився творчий вечір.
Публіка влаштувала овацію знімальній групі – Володимирові Бондаренку, Валерію Тетерятнику, Володимирові Пащенку, Василю Портяку та Романові Ковалю.
Наступний показ фільму відбудеться 30 січня 2013 р., о 19.00, у ресторані “Руський клуб Культ Ра” за адресою: Київ, вул. Володимирська, 4.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

“У Вас багато справжніх друзів”

24 січня в Будинку вчених, під час Вашого, пане Романе, творчого вечора, відбулося незабутнє зібрання людей рідних за Духом, патріотів, які свято вірять в Українську Україну. Неймовірний дух Волі витав у залі, всіх проймали передреволюційні почуття, почуття гордості та щастя, що українці відкрили для себе ще одного Героя – Михайла Гаврилка. Ми ніби побували на націоналістичному мітингу: здавалося ось-ось вибухне повстання...
У Вас багато справжніх друзів, Вас підтримують шановані відомі люди, митці...
Перемога – за Вами! Нехай Вам щастить! 

Лариса ГРОМАДСЬКА
м. Бориспіль Київської обл.

“Радію за Вас”

Пане Романе, радію за Вас. Це гарно, що маєте потужну підтримку. Вже зібрався справжній загін. Добре, що свободівці поруч з Вами. Зараз лише на них і надія. Щасти!

Вадим ШМИРЬОВ, доктор фізико-технічних наук
Новосибірськ

“Дякуємо за романтичний вечір”

Дякуємо, пане Романе, за прекрасний романтичний вечір зразка кінця 1980-х років! Гарних подорожей і вдячних слухачів у Рівному та Львові! Це правда, що приходила Ганна Герман? Не впізнали! Зате бачили Степана Хмару!

Ольга СТРАШЕНКО, Сергій ЛУЧКАНИН
Київ

“Заряд гордості”

Вечір був шедевральний. Я був із дружиною. Я отримав потужний заряд гордості за Вас і за наш клуб! Фільм про Михайла Гаврилка був, на мою думку, найкращим (на даний момент) у Вашому доробку. Наш клуб рулить!!! 

Владислав КАРПЕНКО
с. Хотів Київської обл.

“Отримав заряд до боротьби”

Дякую за прекрасний вечір! Попри тисняву, отримав величезне задоволення від виступів. Дякую за фільм! Можу сказати, що отримав своєрідне щеплення, заряд до боротьби!

Андрій КОВАЛЬОВ
м. Боярка Київської обл.

“Слово Ваше зробило диво!”

Пане Романе, це Ваша велика перемога над совєцкім союзом нєрушімим. І така прекрасна ця перемога! Слово Ваше зробило диво!

Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів

“Не читав, але підтримую!”

Пане Романе, я дуже хотів бути на Вашому вечорі, але не вдалося: у бібліотеці ім. Реріха на Солом’янці був вечір Василя Стуса. А я ж приСТУСуванець. У совецькі часи казали: я не читав, але засуджую. Я ще не читав Вашої книжки про Гаврилка – але підтримую!

Василь ОВСІЄНКО
Київ

 “Михайло Гаврилко йде в атаку”

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля йде в атаку, як і “Чорний Ворон” Василя Шкляра – книги ці працюють не гірше, аніж чорношличники у розпалі бою. Книжки ці вбивають наповал новітню матросню, яка не любить українське, а українців надихає на звершення в ім’я свободи нації.
Переможе книга про Гаврилка – і стане ще одним міцним бліндажем на захисті як рубежів нашої держави, так і вільного духу, що кордонів не має…
2013 рік ще тільки розпочався – нехай він радує добрими новинами тих, хто любить свою, а не чужу землю!

Олег ОСТРОВСЬКИЙ,
редактор газети “Козацький край”
Черкаси

1 лютого 1815 р. народився композитор Михайло Вербицький, автор музики Гімну “Ще не вмерла Україна”.
1 лютого 1897 р. народився Антін Кущинський, командант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор журналу “Українське козацтво”.
2 лютого 1882 р. народився Петро Бігус, сотник УГА, диригент, уповноважений Військової управи дивізії “Галичина” на Рогатинський повіт.
2 лютого 1897 р. народився Євген Маланюк, сотник Армії УНР, поет.
2 лютого 1986 р. загинула Олена Антонів, учасниця руху Опору в 1960 – 1980 рр.
3 лютого 1929 р. створено ОУН.
3 лютого 1953 р. народився кобзар Микола Будник.
5 лютого 1879 р. народився Микола Капустянський, генерал-поручник Армії УНР.
5 лютого 1981 р. помер Павло Шевців, стрілець УГА та дивізії “Галичина”.
5 лютого 1985 р. помер кубанський бандурист Іван Гавриш.
5 лютого 2000 р. не стало поета Анатолія Лупиноса.
6 лютого 1899 р. народився Юрій Сидурко, стрілець УСС, бунчужний Армії УНР, вояк дивізії “Галичина”, вчитель.
6 лютого 1986 р. помер Любомир Макарушка, поручник УГА, сотник дивізії “Галичина”, майор 1-ї УД УНА , доктор економічних наук, посол до польського сейму.
7 лютого 1971 р. помер Борис Монкевич, старшина 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, історик.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій Валійський, інструктор Юнацької школи старшин Армії УНР, начальник оперативного відділу штабу Української національної армії (1945); сотник Армії УНР, генерал-хорунжий (на еміграції).
8 лютого 1950 р. помер Вартоломій Євтимович, співорганізатор Українського військового клубу ім. Павла Полуботка, полковник Армії УНР, заступник начальника старшинської школи УНА, автор споминів.
9 лютого 1648 р. Богдана Хмельницького обрано Гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій Григор’єв, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду, згідно з якою Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці м. Києва загинули отамани Ларіон Загородній, Юрій Дроботковський, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Сергій Захаров, Кость Здобудь-Воля, Іван Гайовий-Грисюк, січові стрільці Микола Опока, Михайло Турок та інші (всього 38 осіб).
10 лютого 1894 р. народився Осип Баб’юк, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
10 лютого 1895 р. народився Василь Вишиваний, австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
10 лютого 1898 р. народився Кость Пестушко (Степовий-Блакитний), отаман Степової дивізії.11 лютого 1670 р. народився Самійло Величко, український козацький літописець.11 лютого 1900 р. народився Олексій Соколовський, повстанський отаман.
11 лютого 1958 р. помер Михайло Пастушенко, сотник Армії УНР та дивізії “Галичина”.
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій Вовк, редактор журналу “Табор”.
11 лютого 2003 р. трагічно загинув народний депутат України Анатолій Єрмак.
12 лютого 1882 р. народився Євген Мешківський, начальник штабу УГА і Дієвої Армії УНР.
12 лютого 1924 р. поляки закатували Ольгу Бесараб, члена УВО.
12 лютого 1945 р. загинув Дмитро Клячківський (Клим Савур), командир УПА-Північ.
13 лютого 1971 р. помер Осип Станімір, командир 2-го куреня 8-ї (Самбірської) бригади Галицької армії, директор Дрогобицького союзу кооперативів, співорганізатор дивізії “Галичина” у Перемишльському повіті, автор спогадів.
15 лютого 1898 р. народився Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва м. Києва.
15 лютого 1930 р. загинув Степан Блажевський, черкаський отаман.
15 лютого 1965 р. помер Іван Баб’юк, сотник УГА та освітній діяч.
15 лютого 1968 р. помер поет Євген Маланюк.
15 лютого 1979 р. помер Павло Шандрук; комбриг 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач УНА.
15 лютого 1990 р. помер Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців, редактор “Українського вісника”.
15 лютого 1992 р. помер Валентин Сім’янцев, козак полку Чорних запорожців, скульптор, автор спогадів.
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман.
17 лютого 1947 р. москалі розстріляли холодноярців Дмитра Корпаня, Володимира Короля, Володимира Коваленка та Олександра Маслюка, повстанців загону ім. отамана Чорноти.
19 лютого 1884 р. народився Тиміш Шкарупа, повстанський отаман, підполковник Армії УНР, у червні 1943 р. із сином Юрієм зголосилися до дивізії “Галичина”.
19 лютого 1891 р. народився Архип Кмета, командир 4-го полку Січових стрільців.
19 лютого 1894 р. народився Григорій Трух, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
19 лютого 1900 р. Микола Міхновський виголосив реферат “Самостійна Україна”.
19 лютого 1929 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віталій Гудима.
19 лютого 1969 р. помер генерал-поручник Армії УНР Микола Капустянський.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України затвердила Тризуб як малий герб нашої держави.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав Мудрий.
20 лютого 1651 р. загинув полковник Данило Нечай.
20 лютого 1886 р. народився Іван Рудницький, сотник УГА, військовий аташе посольства ЗУНР у Празі, інженер, адвокат, референт правного відділу Військової управи дивізії “Галичина” .
20 лютого 1887 р. народився Олександр Удовиченко, генерал-полковник Армії УНР.
20 лютого 1896 р. народився Михайло Пікульський, підполковник Армії УНР, учасник 2-го Зимового походу, командир Українського батальйону у складі Вермахту, член Військової управи дивізії “Галичина”.
20 лютого 1921 р. народився Микола Савченко (Петро Миколенко-“Байда”, “377”), командир підрозділу ВО “Маківка”, сотні “Східняки”, заступник командира 26-го (Лемківського) ТВ “Лемко” та командир Перемиського куреня УПА, заступник шефа Місії УПА за кордоном, майор УПА.
21 лютого 1893 р. народився Тиміш Омельченко, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії.
21 лютого 1931 р. народився кобзар Віктор Лісовол.
21 лютого 1967 р. помер Іван Лемішка, командир кінного ескадрону УГА, лікар дивізії 1-ї УД УНА, викладач Української гімназії в Інсбруку.
22 лютого 1952 р. загинув Михайло Дяченко (Марко Боєслав), поет УПА, редактор підпільного журналу “Чорний ліс”.
23 лютого 1901 р. народився Леонід Перфецький, командир кінної сотні 8-го пішого Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії  Армії УНР, військовий кореспондент-маляр дивізії “Галичина”, викладач рисунку Української мистецької школи.
23 лютого 1943 р. німці розстріляли Павла Гарячого, сотника Армії УНР.
23 лютого 1948 р. загинув Григорій Гайдей-“Лев”, районний провідник ОУН Заставнівщини на Буковині.
23 лютого 1970 р. помер Іван Юріїв, сотник УГА, співредактор газети “Нова зоря”, член УВО, ОУН, “Просвіти”, “Рідної школи” і товариства “Червона калина”, воював проти Москви у складі Вермахту.
24 лютого 1865 р. народився Іван Липа, засновник Братства тарасівців, письменник.
24 лютого 1873 р. народився Іван Ротар, голова катеринодарської “Просвіти”.
24 лютого 1919 р. народився Петро Федун-Полтава, публіцист, майор УПА.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій Граб’янка.
25 лютого 1871 р. народилася Леся Українка (Лариса Косач).
25 лютого 1887 р. народився Василь Шкляр, член Центральної Ради, старшина Армії УНР.
25 лютого 1887 р. народився Василь Чабанівський, начальник оперативного відділу штабу Запорозького корпусу, один з ініціаторів створення Українського визвольного війська у складі Вермахту.
25 лютого 1942 р. помер Володимир Старосольський, голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і СВУ.
25 лютого 1946 р. загинув у бою полковник УПА Грегіт-Різун (Василь АНДРУСЯК).
25 лютого 1973 р. помер Сава Никифорак, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
25 лютого 2010 р. помер український історик Ярослав Дашкевич, син генерала-хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича та Олени Степанів, чотаря УСС та УГА.
28 лютого 1889 р. народився Павло Шандрук, головнокомандувач Української національної армії.
28 лютого 1890 р. народився Осип Сорохтей, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 лютого 1896 р. народився Леонід Бачинський, в. о. товариша військового міністра УНР, сотник Армії УНР, автор спогадів.

12 січня 2013 р. помер Павло Скочок, 13 січня відійшов Михайло Горинь, а 19 січня попростував за товаришами Михайло Зеленчук.
Усіх їх я знав.
З Павлом Скочком, щоправда, теплих стосунків не було. Та й у кого вони могли бути?! Хіба що в Анатолія Лупиноса та Василя Барладяну, але їх з нами вже нема.
Павло Скочок був чоловік нетовариський, відлюдькуватий, жовчний. А ще максимально гострий на оцінки інших діячів. Від нього я не чув доброго слова про когось, хіба тільки Лупиноса й Барладяну він толерував. Ну, може, ще мене не зачіпав. І Зеновія Красівського. Й не спрямовував своє, закривавлене від убивчої критики, перо в наш бік.
Павло Скочок уважав себе найяскравішим публіцистом принаймні двох поколінь. Слово його справді було оригінальне, соковите, запашне, гостре як перець, але не як шабля. Павло так упивався красномовством, що його заносило і він ставав багатослівним, навіть балакучим. Його можна і треба було редагувати! Хоч він ніколи б не пробачив редакторові втручання у свій текст! І оця моя “дисидентська” – щодо його пера – думка викликала б у нього обурення, звичайно, у формі закрученої ,насмішкувато-саркастичної тиради. Павло Скочок уважав своє перо геніальним і тих, хто із цим не погоджувався, висміював.
Високої самооцінки Павло не приховував. Навіть у некролозі на Василя Барладяну в “Літературній Україні” у грудні 2010 року він не стільки про товариша писав, як про себе, свої досягнення!
Скочок, безумовно, страждав через те, що український світ належно не визнав його, і це ще більше заточувало його перо.
Те, що Павло хвалив себе, не означає, що він казав неправду. Він заслуговував на повагу, але любити його було неможливо. Як жовчного полюбиш?! Чи можна прихилитися до того, хто зневажає інших? Критика Скочка, як правило, була слушна, вбивчо-справедлива. І все ж він занадто захоплювався побиттям інших. Мені здається, Павло перебував у наркотичній залежності він “ліквідації” опонентів. Цей “бій” з пострілами в один бік завжди закінчувався його “повною перемогою”. Насолода від цієї позірної перемоги була, як я розумію, єдиною втіхою його життя, адже жив він бідно й самотньо.
Хоч Павло Скочок і був літературним кілером, але не найманцем. Він сам визначав чергову жертву. Як правило, стріляв точними серіями дошкульних визначень у тих, хто занадто далеко заходив у компромісах – аж до зради національних інтересів.
Павло Скочок – принциповий і сміливий борець проти російського тоталітаризму, борець за Українську державу. Москва й запхнула його свого часу до психіатричної “лікарні”, бо з ним неможливо було домовитися. Павло в 1979 – 1982 роках став жертвою радянської каральної психіатрії. Хоч медикаментозні репресії позначилися на його здоров’ї, він був мудріший за багатьох, зокрема, не мав жодних ілюзій щодо Росії та її кривавих намірів. Скочок, Барладяну, Лупиніс і Красівський знали, що за столом переговорів України не вибороти, що з ворогом неможливо домовитися “заради України”.
Виступ Скочка на 1-му з’їзді Руху, як і промова Василя Барладяну, були гострі й принципові. Але їх слухати не хотіли. Верховодили тоді такі, як Павличко та Яворівський, які відхрещувалися від УПА, червоно-чорних прапорів і закликали будувати Україну, “тримаючи російське населення постійно в наближенні коло свого серця” (вислів Д. Павличка).
Запав мені в душу вислів одного з них, забув – Скочка чи Барладяну – про те, що ми Визвольну боротьбу звели лише до слова. Гірка правда!
Якби дочка Павла Скочка видала всі твори свого батька, була б наука для нашого покоління! І зразок публіцистики!

Максималіст Павло Скочок відійшов усіма забутий, тільки смертю нагадавши про себе. На другий день після того, як перо випало з його рук, залишив білий світ Михайло Горинь, якого Скочок нещадно критикував за схильність до компромісів, зокрема за те, що у 1988 році пан Михайло виступав проти внесення до Декларації принципів Української гельсінкської спілки пункту про Самостійну Україну. Через те тоді з УГС вийшли Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Василь Барладяну і, здається, Віктор Міняйло.
Михайло Горинь був чоловік делікатний і вишуканий – галицьке ж виховання! Зі Скочком із села Острів Рокитнянського району не порівняти, але у 1988 – 1989 рр. не було в нього твердості в питанні незалежності України. Та й у наступні роки Михайло Горинь схилявся до компромісів – і з Кравчуком, і з Фокіним. Гострослівний і безжальний Василь Барладяну називав Гориня “запеклим прихильником конфедерації”. Навряд чи мав рацію пан Василь, радше то була “тактика” – мріяти про одне, а декларувати інше.
Уперше ми зустрілися в лютому 1989 року на установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка Залізничного району міста Києва, співорганізатором якої я був – разом з Леонідом Копанем (уже покійним), Вірою Сіянко, Левом Овштейном – євреєм-українофілом, знавцем і оборонцем української мови…
Комуністи тоді страшенно боялися впливу Української гельсінкської спілки на Товариство української мови, “Меморіал” та Рух і всіляко підбурювали людей проти УГС, називаючи її екстремістською організацію, сатанізуючи її діячів. Щось подібне пролунало й на тому зібранні після виступу Михайла Гориня, який вітав учасників від імені спілки. Тоді на трибуну вийшов я й виступив на захист УГС.
По закінченні конференції Михайло Горинь покликав мене. Розпитав, хто я і звідки. Пригадую, як він “сканував” мене. Робив це делікатно й приязно, але дуже пильно.
У грудні того року я став членом УГС – за рекомендацією Сергія Набоки (на жаль, і його вже нема з нами!). Навесні 1990-го почалася підготовка до з’їзду, який мав перетворити спілку на Українську республіканську партію. Напередодні з’їзду Михайло Горинь ніби поручився за мене перед керівництвом УГС. Рекомендація була вирішальною – мені навіть надали слово на тому з’їзді. А тоді було кому виступати!
Оксана Яківна Мешко, Левко Григорович Лук’яненко, Іван Кандиба, Євген Чернишов, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Микола Горбаль, Олесь Сергієнко, В’ячеслав Чорновіл, Леонід Плющ, Степан Хмара, Микола Кагарлицький… Яке розкішне гроно особистостей зібралося тоді в Будинку кінематографістів!
Після виступу мене помітили й обрали до складу Ради УРП, а вона в той же день на своєму засіданні обрала мене членом Проводу, головою теоретичної референтури партії. Звичайно, я не заслуговував такої честі, бо був ще “сирий”, хоча й палав! Я тоді навіть не знав, хто такий Дмитро Донцов.
Так завдяки Михайлові Гориню я потрапив у епіцентр подій. Спілкування та співпраця з легендарними особистостями допомогли мені “доформуватися”.
І все ж я та Михайло Горинь невдовзі опинилися в різних “фракціях” УРП: я – зі Степаном Хмарою, Володимиром Яворським та Юрієм Микольським (нині вже покійним) виступав за радикально-наступальну політику УРП, а пан Михайло разом зі своїм братом Богданом, Левком Лук’яненком, Василем Овсієнком, Петром Розумним та іншими прагнули створити, як казав Богдан Горинь, “мільйонну УРП”. Її членами, на його переконання, могли ставати люди різних національностей, отже, і різних поглядів…
Михайло Горинь не схвалював мого “радикалізму” й “русофобії”, але ніколи публічно не критикував. А інші дисиденти навіть засуджували. Завзято й бадьоро! Особливо обурила їх моя стаття “Подавляющая нация”…
Добрі стосунки з Михайлом Горинем збереглися в мене на все життя.
Останній раз ми бачилися 28 червня 2011 р. у Львові на презентації фільму “Юрій Горліс-Горський”. Я його персонально не запрошував, але він прийшов. На жаль, пан Михайло тоді вже не всіх упізнавав, навіть свого побратима Василя Овсієнка… Може, й мене не впізнає?! Але поруч була вірна дружина-подвижниця Ольга. Вона тихенько підказувала чоловікові, хто перед ним. Тоді в мене й відбулась остання з ним розмова, останній потиск руки, останній обмін книжками з автографами.
Я й тепер радію, що попросив тоді присутніх привітати Михайла Гориня оплесками. Можливо, це була остання овація в його житті. Люди, що по вінця заповнили залу Львівського палацу мистецтв, щиро дякували панові Михайлові за роки боротьби.
Спочивайте тепер, дорогий пане Михайле, хоч справа Вашого життя й не докінчена. Маємо довершити її вже без Вас.

Мусимо довершувати справу нашого життя і без Михайла Зеленчука.
Бунчужний УПА Михайло Зеленчук продовжував збройну боротьбу проти російських окупантів до 1955 року. 8 травня його арештували…
У моїй пам’яті він залишився людиною щирою та доброю. Тільки зі сцени його слово лунало з металевими нотками. У житті він був спокійний, урівноважений, делікатний. Михайло Зеленчук у 1990-ті роки невтомно організовував українське життя, ініціював багато націотворчих подій, насамперед ушанування борців за волю України. Фінансово допомагав нашій “Незборимій нації”. Не раз бував у мене вдома, на вул. Курській, 20.
Якось я проводив його пізнім вечором до зупинки тролейбуса. Поскаржився, що немає коштів видавати газету. Він тоді сказав: “Незборима нація” – це мої очі, моє серце, мої вуха”. Я так само бачу, відчуваю й чую”. І знову дав гроші на її видання.
Тоді я, напевно, і почав розділяти людей на передплатників газети “Незборима нація” й тих, хто її не передплачує, тобто на тих, кого хвилює те, що й мене, кому дороге те, що є для мене дорогим, і тих, кому духовний зв’язок зі мною підтримувати необов’язково.
Востаннє ми з паном Михайлом бачилися в січні 2001 року – на презентації книжки “Повернення отаманів Гайдамацького краю” в Івано-Франківському драматичному театрі. Він тоді, бідний, ледь зійшов на трибуну для виступу. Йшов повільно, на милицях. Я тоді подумав, що він довго не протягне, настільки його фізична немічність стала очевидною! Але ще 12 літ прожив козак Зеленчук! Звичайно, вже не був таким активним, як у 1990-х, – то був його зоряний час, час легальної та повсякденної праці на зміцнення України, наповнення її українським змістом, виховання нового покоління на прикладі вояків УПА.
Після однієї з моїх радіопередач він зателефонував і делікатно запропонував не використовувати слово “упіст”. Тільки вояк УПА!
16 літ і 7 місяців вояк УПА Зеленчук пробув у російських концтаборах, але Москва не зламала його. Він і в неволі продовжував боротьбу – брав участь в акціях протесту політв’язнів.
Тепер світло Михайла Зеленчука залишиться лише в наших серцях. Та вдячній пам’яті. Те саме скажу і про Михайла Гориня. А вклонюся всім трьом – за життя, прожите для України. Попри різні погляди на боротьбу, їх єднала палка любов до України. Вічна Їм Пам’ять!

Роман КОВАЛЬ,
Київ, 20 січня 2013 р.

Розглядаючи обкладинку книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком і шаблею”, на якій зображено головного героя, бачу мужнє і вродливе обличчя. Як на мене, це емблематичне обличчя нашої Нації, бо узагальнює древній етнопсихологічний архетип нашого хороброго народу.
Мені вбачається, що з таким обличчям йшов на ворогів київський князь Святослав Великий, виголошуючи оріянське гасло честі “Йду на ви!”. З мужністю і благородством йшли на бій з хижими ворогами наші ясночолі предки русичі, козаки, січові стрільці, месники Холодного Яру, воїни УПА та інші видатні герої. З такими світлими обличчями вели у бій своїх побратимів князь Соловей, Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Іван Виговський та провідники УПА.
Психіка людей складається з трьох основних складових частин: Ід (інстинкти, які передалися від тварин); Его (людська сутність) і Супер Его (висока мораль, духовні чесноти). Так стверджує класична психологія. У кожного відсоток цих властивостей різний. Наприклад, у бандитів і збоченців – Супер Его відсутнє, зате гіпертрофований Ід. У духовних лідерів чи воїнів, навпаки, високо розвинутий компонент Супер Его і відсутній Ід.
Не можна назвати людьми тих катів, котрі закинули до топки паротяга незламного митця Михайла Гаврилка. Нелюдами є й ті, хто спалював людей у хатах і церквах, кидав малих дітей у криниці, ґвалтував і грабував, влаштував в Україні масові розстріли, голодомори і лінгвоцид. Нелюдами є й ті, хто продовжує злочинну окупаційну діяльність, знущаючись над народом.
…Колись у дитинстві, у школі на Хмельниччині, вчитель співів змушував мене та інших школярів співати мажорну пісню про земляка, командира партизанського загону. Тільки через багато років я достеменно взнав правду про подвиги цього “істрєбка” і тепер стверджую: не можна назвати людиною “героя Радянського Союзу”, який живцем спалив на багатті юного воїна УПА, так і не зламавши його, бо той пішов у вогонь із гаслом “Слава Україні!”.
Прийшов час віддати шану нашим рідним героям та подивитися правдивими очима на злочини російських завойовників та їхніх холуїв.
Життя Михайла Гаврилка – шляхетний шлях Прометея, витончене і величне Українське “Я”. Він смертю смерть здолав, згорів сам, щоби освітити дорогу іншим до світла та свободи. Він пішов у вогонь, злився з ним і став Святим Вогнем нашої великої боротьби за волю України. Цей життєдайний вогонь горітиме в українських серцях допоки є світ і Україна.
Слава Героям! Смерть ворогам!

Анатолій СОПІЛЬНИК,
професор психології Міжнародної кадрової академії, член Національної спілки письменників України

Лицар духу і чину
Яким бачив своє майбутнє юний повстанець Мирослав Симчич, коли мерзнув узимку 1947 року в космацьких лісах? Чи міг він подумати, що його 90-літній ювілей відзначатиме вся Коломийщина?

5 січня зал Народного дому був заповнений ущерть – Мирослав Симчич приймав вітання. Розпочав урочистості хор Братства ветеранів ОУН та УПА під орудою Марії Маївської. Разом з побратимами співав і Мирослав Симчич.
Ювіляра поблагословив і побажав здоров’я та наснаги єпископ Микола Сімкайло. Для публіки показали відео­зйомку, де Мирослав Симчич співає свою улюблену пісню “Ой, горе тій чайці”, яку він уперше почув 1932 року у рідному селі від хору Дмитра Котка, створеного з ветеранів Армії УНР
– На нього чигали тисячі смертей, – мовив про героя підпілля письменник Михайло Андрусяк, – однак він не лише уникнув смерті, а й не зачерствів душею, виховав двох синів, дочекався онуків разом із дружиною Раїсою Мороз, козачкою із Запоріжжя.
Привітали ювіляра очільники міста й району – міський голова Ігор Слюзар, голова Коломийської районної державної адміністрації Михайло Негрич, голова Коломийської районної ради Богдан Болюк.
Засвідчити свою шану до легендарного сотенного УПА приїхали делегації з багатьох міст України, у тому числі з Півдня і Сходу.
Видатний поет Дмитро Павличко зачитав уривок зі своєї поеми “Космач”, у якій героєм виступає Мирослав Симчич.
Привітали ювіляра народні депутати Олександр Сич, Олесь Доній (який спеціально приїхав з Києва), Руслан Зелик, депутати Львівської обласної ради, а також голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук та його перший заступник Олександром Левицьким. Добродій Левицький відзначив, що на нинішній день прожив рівно стільки, скільки Симчич відсидів – 32, 5 роки! Ювіляру вручено медаль “За заслуги перед Прикарпаттям”.
Сердечні слова вітання висловив заступник голови Верховної Ради “свободівець” Руслан Кошулинський та зачитав привітальну телеграму від народного депутата В’ячеслава Кириленка.
Ювіляр отримав у подарунок від голови Івано-Франківської обласної адміністрації Михайла Вишиванюка, голови РДА Михайла Негрича та міського голови Ігоря Слюзара свій портрет у повний зріст, який створив художник Роман Захарчук.
Влучно висловився про пана Симчича літописець повстанського руху в Україні Роман Коваль із Києва: “Ви – хоч не майстер слова, зате – майстер кулеметних черг”.
Від імені ветеранів УПА привітав колишнього сотенного голова Всеукраїнського Братства вояків УПА Богдан Борович.
Мало залишилося серед живих побратимів по зброї. Тим більшу вагу мають їхні свідчення. Однією з таких є Стефанія Костюк, яку на короткий час доля звела з Мирославом Симчичем у 1945 році. Тоді вона була розвідницею УПА.
Висловили шану до ювіляра члени громадської молодіжної організації “Патріот України”.
Схвильовано пригорнулися до свого дідуся онуки Мирослав та Катруся, – мабуть, не сподівалися такого гучного й велелюдного віншування.
Ще довго зі сцени лунали слова шани на адресу головного винуватця свята – героя українського підпілля Мирослава Симчича.
Вела вечір Ольга Руданець.
Довга черга вишиковувалися на сцені, аби потиснути руку винуватцеві ювілею: гості з Львівщини, Рівного, Одеси, Горлівки, Полтавщини, представники Українського козацтва, головний просвітянин області Степан Волковецький та голова Коломийської “Просвіти” Василь Глаголюк – всі бажали славному сотенному “Кривоносу” довгих літ життя.
Бажаю йому многая літа і я!

Іван ДЖИНДЖУРА

Метафора “Пером і мечем” присутня в нашій літературній історії, особливо коли йдеться про минуле століття. Достатньо пригадати “Артистичну горстку” у лавах Українських січових стрільців у часи Першої світової війни чи поетів згодом приналежних до Празької школи (“вісниківців”) у період Національної революції, зрештою, пізніше поетів з УПА. Тож взявши до рук об’ємний том “Михайло Гаврилко: ы стеком, і шаблею” мимоволі зринає згаданий вислів. Та яка ж це метафора?! Це знаряддя праці скульптора (як казали раніше, різьбаря) і предмет озброєння військовика. Та й образ пера не був би зайвий, адже Гаврилко не цурався в молодості віршованого слова. Отож, хто він?
У колах галицького горожанства і донедавна це ім’я знане. Керамічні й металеві медальйони і плакетки із зображенням Тараса Шевченка були ( і ще є) не в одному помешканні – “Оце Гаврилко!” – не раз доводилося мені чути. І ще говорилося, що харківський пам’ятник Шевченкові, делікатно мовлячи, творчо використаний Манізером “з Гаврилка”. Правда, хто мав нагоду переглядати альбоми з “усусусами”, що дивом у когось вціліли, міг бачити на світлинах і самого Гаврилка серед членів мистецької “Артистичної горстки”. Та в поважній книзі вперше вимальовується монументальна постать Митця і Воїна (старшину-добровольця в УСС, згодом офіцера в Сірій дивізії Армії УНР і вкінці отамана-повстанця). Пристрасне творче й ідейно осмислене жертовне життя Михайла Гаврилка (1882 – 1920) поєднувало визвольні прагнення і чин українців Західної України і Великої України і стало полум’яним символом Воюючої України – її Соборності.
Онук Михайла Гаврилка професор зі Львова п. Орест Абрагамович у “Передньому слові” наголосив на потребі героїчних постатей у наші непевні ба навіть ганебні роки: “Ця книга готувалася в час тотальної зневіри. В мене склалося враження, що для більшості українців духовне рабство – єдине бажання і вінець мрій. Де ж горді, сильні, вільні нащадки славних предків? Ким стали нащадки козацької вольності?”
Образ гордої, сильної, вільної, додам, і талановитої Людини вибудовується паралельно в кількох розділах книги: власне в біографії (це 185 стор.) і в семи додатках (186 – 471 сторінки). Зокрема, додаток 1 – це єдина поетична збірка “На румовищах” (Краків, 1910). Інші – хронологічно подані документи і матеріали з усіх періодів недовгого, але яскравого життя Гаврилка. І кожен момент цього життя – чин, чин, чин! Творчий і пристрасний. Така побудова книжки дає можливість читачеві самому стати свідком усіх перепитій, усіх складнощів особливо десятих років ХХ ст., стати співучасником біографа-автора дослідження – знаного письменника Романа Коваля. Напевно багатюща на здобутки у царині пошуків і віднайденого книга – вершинний твір у його чималому доробку. Я б назвав ще один додаток, розсипаний у виданні, – додаток 8: це не тільки фрагменти життя Героя, але й цілої героїчної епохи у світлинах. І яких світлинах ! У більшості незнаних досі, до того чимало з них шедеври фотографічного мистецтва. Їх добір перетворює книгу – біографію ще в ілюстративну. Отож, видання об’ємне у всіх можливих вимірах. Не кажу, вже про пізнавальне, виховне значення тощо, є обрахунок – духовний, бо віддати життя за други своя, за Батьківщину – це і є Божий вимір. Нашу трагічну історію пізнаємо в героїчному аспекті. На жаль, не встиг Юрій Липа, ще один представник нездоланої воюючої України, написати повість про свого духовного побратима – попередника. Та тепер ми отримали документальну повість, скромно названу Романом Ковалем “історичним нарисом”, що виповнила насущну із сотен лакун нашого минулого, яку можна читати з гордістю і без брому.
Шевченко породив Гаврилка, а той як митець не тільки творив образ Батька Нації, він доказав усім грядущим поколінням, і діяльним, і ледачим, що можна жити, творити і боротися – і навіть вмерти згідно з наукою свого духовного Патрона.
“Роботу я свою робив сумлінно, з розвагою і совістю, і честь моя, громадська і народна, спокійна…” – якось принагідно писав Гаврилко, писав спокійно, без пафосу. Натомість Юрій Липа згодом доповнив: “Він шанує лиш те що повне сили і пристрасти. Вогонь пристрасти і його самого спалює”. І це не метафора: повстанського отамана “Шевченка” (М. Гаврилка) більшовики спалили в печі локомотива і нині він постає з попелу як Фенікс.
Достойні книжки розглядає Шевченківський комітет цього року. І мені видається, що книга Романа Коваля лежить на найвиднішому місці на столі Журі. Бо це дивовижне дослідження – зріз, українська енциклопедія початку ХХ століття. І ще одне з вагомих досягнень Шевченкіани напередодні двохсотлітнього ювілею Поета. Сам автор зазначає: “Шевченкіана… стала однією з головних тем цієї книги”.
Сказав правду.

Ігор КАЛИНЕЦЬ,
поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

P.S. Усусуси створили поважний пласт таки своїх “стрілецьких пісень” і галичани навіть не дивувалися, що серед тих оригінальних і ще не зовсім забутих у побуті й концертах творів є чимало народних пісень з Великої України. Їх навчив наших прадідів-стрільців сто років тому полтавець – козак Михайло Гаврилко. Тепер ми про це довідалися. І стеком, і шаблею, і піснею!
І. К.

Створений він за мотивами історичного нарису Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Події розгортаються в Полтаві, Миргороді, Петербурзі, Києві, Львові, Болехові, Кракові, Парижі, Фрайштадті, а також на Козацьких Хуторах, де народився Михайло Гаврилко.
У фільмі використано документальну хроніку Першої світової війни, думки експертів, кадри документально-художнього фільму “Бій за гору Маківку”. У постановочних сценах взяли участь члени Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” (м. Львів) та Військово-історичної ГО “Бастіон” (м. Чигирин).
Прем’єра відбудеться 5 лютого 2013 р. у Львові о 16.00 годині в Національному медичному університеті ім. Данила Галицького (актовий зал, 2-й поверх Теоретичного корпусу вул. Шимзарів, 3 – Бічна Пекарська).
У прем’єрі візьмуть участь письменник Василь Шкляр та творці фільму – Роман Коваль, Володимир Бондаренко і Валерій Тетерятник.
Звучатиме бандура заслуженого артиста України Тараса Силенка.
Вхід вільний.

Творчий вечір Романа Коваля у Львівській опері
Вестиме вечір письменник Василь Шкляр

5 лютого 2013 р., о 19.00, у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької  відбудеться творчий вечір Романа Коваля з нагоди висунення його книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” на Шевченківську премію.
У вечорі візьмуть видатні діячі української культури – письменники, художники, скульптори, кобзарі, академічний хор Львівської опери та онуки Михайла Гаврилка – львівські лікарі Абрагамовичі – Ярослав, Орест та Любомир із родинами.
Буде представлено двосерійний документальний фільм “Стеком і шаблею”.
Вхід вільний.

7 лютого 2013 р. о 18.00 у Будинку кіно (Червоний зал) відбудеться прем’єра документального фільму “Стеком і шаблею”, в якій візьмуть участь творці фільму – Роман Коваль, Володимир Бондаренко і Валерій Тетерятник, а також народний депутат України Олесь Доній і письменник Василь Шкляр.
Вхід вільний.

Вечір пам’яті воїна-митця Михайла Гаврилка

Вшанування розпочнуться 10 лютого 2013 р. о 18.00 в актовому залі Національної спілки художників України (Київ, вул. Артема /Січових стрільців/, буд. 1/5 – Львівська площа).
Участь візьмуть автор книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Роман Коваль, голова Національної спілки художників України скульптор Володимир Чепелик, академік Олесь Федорук, народний художник України Феодосій Гуменюк, заслужений художник України Микола Грох, скульптор Михайло Горловий, народний депутат України Олесь Доній та інші видатні творці української культури.
Відбудеться презентація книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та прем’єра документального фільму “Стеком і шаблею”. У прем’єрі візьмуть участь режисері оператор фільму Володимир Бондаренко і співавтор сценарію Валерій Тетерятник.
Вхід вільний.
Організатори: Національна спілка кінематографістів, Національна спілка художників України, Історичний клуб “Холодний Яр”, Мистецьке об’єднання “Остання барикада”, Благодійний фонд “Надії нації”, Всеукраїнський комітет захисту української мови.

21 грудня 2012 р. члени Одеської міської організації ВО “Свобода” спільно з підприємцями та іншими громадянами, протестуючи проти антинародної діяльності Одеської міськради, штурмували її будівлю. Це сталося після того, як на сесію міськради протизаконно не було допущено народного депутата України, голову Одеської обласної організації ВО “Свобода” Павла Кириленка. Близько півтори сотні обурених українців намагалися допомогти своєму обранцеві. Однак охорона, забарикадувавши вхід у будівлю, застосувала сльозогінний газ та водомет.
Павло Кириленко мав намір виступити на сесії із заявою про непрозору політику місцевої влади щодо ринків “Привоз” та “7-й кілометр”; а також проти українофобських планів влади перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип – видатних українських діячів, діяльність яких пов’язана з Одесою.
Незважаючи на вимоги та протести громадськості, Одеська міськрада відмовилася повернути ринки в комунальну власність, а вулицю Івана та Юрія Лип перейменувала на вулицю імені Федора Пішеніна, якому наприкінці ХIХ сn. належало кілька млинів у цьому районі Одеси.
Мер Одеси Костусєв свого добився. Але переконаний, що справедливість щодо Івана та Юрія Лип буде відновлено! Принаймні українські націоналісти Одеси все зроблять для цього.

Олександр БЕСЕДКОВ,
член ВО “Свобода” та Історичного клубу “Холодний Яр”
Одеса

У двері постукав Новий рік за старим стилем, і ми, учні Болехівської ЗОШ №2, пішли з колядою до людей з метою зібрати кошти на пам’ятник скульптору Михайлові Гаврилкові. Йшли із вірою, що ніхто не залишиться байдужим.
Ось перший будинок. Після коляди ми з хвилюванням чекали, коли вийде господар, як відреагує на те, що збираємо кошти на пам’ятник. Ігор Степанович Глинський – перший господар, до якого ми завітали. Спочатку він виніс гроші дітям за коляду. А коли я розповіла про Михайла Гаврилка, він повернувся в дім, щоб взяти гроші на пам’ятник.
Ось ми колядуємо у Романа Щербана. Як гарно він нас прийняв! Його щира усмішка додала нам завзяття. Після колядки Соломія Бучко віншувала, а я розказувала про Михайла Гаврилка.
У кожній хаті, де ми колядували, були добрі люди, які раділи і коляді, й щирим нашим віншуванням. А коли дізнавалися, що ми збираємо кошти на пам’ятник митцеві, ніхто не відмовився допомогти.
Ми зібрали на пам’ятник 1104 грн.
Крім нас із Соломійкою, участь у коляді взяли Анастасія Креховецька, Вікторія Латик, Людмила Телега, Денис Проців (6-А клас), Зоряна Пилипів (5-А кл.), Адріана Ловус і Каріна Огар (3-Б кл.), учень 10-А класу Любомир Бунчак, а також членкиня Болехівської міської організації Союзу українок Валентина Латик – моя бабуся.
Ніхто не взяв гроші для себе, бо ми дуже хочемо, щоб у нашому Болехові нарешті стояв пам’ятник Михайлові Гаврилку. Я щаслива, що саме нам випала честь збирати кошти на цей пам’ятник. Ми всі вдячні письменнику Романові Ковалю за те, що повернув із забуття цього шляхетного чоловіка.
13 січня став для всіх нас найщасливішим днем. А ще ми переконалися, що українці – щирі та доброзичливі люди.

Вікторія ЛАТИК,
учениця 6-го класу Болехівської ЗОШ №2

Повернулися із забуття в безсмертя

Не стомлююся дякувати Вам, пане Романе, за мого рідного дядька, чорноліського отамана Дениса Гупала, та його братів Івана та Степана.
Боляче усвідомлювати, що і на 21 році української незалежності кіровоградці (Знам’янський район) не поставили пам’ятника чорноліським отаманам та їхнім козакам-побратимам.
Просвітяни, члени Спілки письменників “Славутич”, національно-патріотична громадськість Кременчука радо зустріли повідомлення про те, що Асоціація українських письменників висунула Вашу книжку “Михайло Гаврилко: і стеком і шаблею” на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка, а стаття відомого письменника Василя Шкляра “Школа української честі та гідності” не залишила українців байдужими, стала темою для обговорення в бібліотеках, просвітницьких товариствах (“Просвіта”, ТУМ). З повагою і безмежною вдячністю

Тамара ВОЛОШАН-ГУПАЛО,
племінниця чорноліського отамана Дениса Гупала
Кременчук

“Отаман Зелений і досі воює за Україну”

Шановний Романе Миколайовичу! Книжку про отамана Зеленого, яку я придбав у Вас, я подарував брату на день народження. Згодом її попросив почитати один із співробітників братової дружини. Він свободівець, і навколо нього згуртувалася група молодих, національно свідомих чоловіків, які не байдужі до нашої минувшини, а значить і до нашого майбутнього. Ось і ходить Ваша книга, пане Романе, серед цих людей. Тож завдяки Вам отаман Зелений (Данило Ількович Терпило) й досі воює за Україну. Вічна йому пам’ять!

Михайло МИШУРА
Київщина

“А це зобов’язує!”

Від імені родичів Івана Ремболовича та мене особисто прийміть нашу глибоку вдячність за Вашу подвижницьку працю. Завдяки  Вам дорогі нам люди повертаються до нас у новій якості – як історичні постаті. Ви нагадуєте нам, що ми їхні нащадки. А це зобов’язує! Хай береже Вас Бог!
Щиро Ваш

Гліб ПЕТЛІН

Добра новина

29 грудня 2012 р. сесія Малинівської сільської ради Літинського району надала дозвіл на виготовлення технічної документації й передачу земельної ділянки площею 0,02 га із земель загального користування для встановлення пам’ятного знаку отаманові Подільської повстанської групи Якову Гальчевському-Орлу, а вже 12 січня в с. Малинівці було освячено хрест на місці майбутнього пам’ятного знаку.
До оргкомітету зі вшанування пам’яті Якова Гальчевського увійшли Літинська районна організація ВО “Свобода”, Вінницький козацький полк ім. Івана Богуна, Літинська крайова організація НРУ, Літинська козацька сотня ім. Якова Гальчевського.
Хрест встановлено в центрі села, поблизу Малинівської сільської ради.

Володимир БАРЦЬОСЬ