Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Листопад 2010

    > На Чигиринщині відкрито пам’ятник письменнику-борцю
    > Ювілеї і дати. Листопад
    > Свободу Володимирові Сапі!
    > Жовтневі презентації
    > Невігластво завжди агресивне.
    > “Тяжко, батьку, жити з ворогами!”
    > Валюсин ставок
    > Літопис Руїни. Листопад 1660 р.
    > У Корчівці споруджено пам’ятник Дмитру Соколовському
    > Злоба – не аргумент, пане професоре!
    > Дисиденти пістолети у внутрішній кишені не носять”
    > “Листи, листи…”
    > З Україною в серці
    > Російські націоналісти діють

На Чигиринщині відкрито пам’ятник письменнику-борцю

Тепер є де вклонитися Юрію Горлісу-Горському, хорунжому Армії УНР, авторові знаменитої книги спогадів “Холодний Яр”

Пам’ятник споруджено в центрі села Мельники Чигиринського району, поруч з монументом Холодноярським героям, на місці, де колись стояла церква Святої Покрови, де не раз бував Юрій разом з побратимами – старшинами та козаками полку гайдамаків Холодного Яру.
Як ведучий мітингу, я розповів, що за неповні два місяці на Черкащині, Херсонщині, Київщині, Дніпропетровщині та Житомирщині встановлено пам’ятники борцям за волю України, а саме: в селах Матвіївці, Зміївці, Воронькові, Ганнівці та Горбулеві. Сьогодні свято прийшло в Мельники, яку називають столицею Холодного Яру. Це вже шостий монумент борцям за Самостійну Україну в Мельниках!
Автором пам’ятника став член Національної спілки художників України Віктор Крючков. Профінансував побудову доброчинець Володимир Сапа, якого влада нині безпідставно ув’язнила, попри те, що в його діях відсутній склад злочину. На мій погляд, арешт Володимира Сапи має політичні мотиви – влада російських націоналістів руйнує його бізнес, бо він не раз фінансово підтримував патріотичні сили, їхні ініціативи та заходи. Це є спроба залякати й інших представників дрібного бізнесу, які підтримують національно-патріотичні сили.
На жаль, свято в Мельниках відбулося без Володимира Сапи.
На відкриття пам’ятника Юрію Горлісу-Горському приїхали наші брати з Галичини. Їхня патріотична півсотня прибула до Мельників з далекого Львова. Очолив делегацію Богдан Винниченко, голова секретаріату Всеукраїнського об’єднання ветеранів Львівщини. Скажемо відверто: наше свято без галичан було би неповним!
Чи знає хто, які слова було написано на жовто-блакитному прапорі полку гайдамаків Холодного Яру? Рядки з пісні “Не пора, не пора” Івана Франка:

Ми поляжем, щоб славу і волю, і честь,
Рідний Краю, здобути Тобі.

На чорному ж прапорі Холодного Яру випромінювали віру пророчі слова Тараса Шевченка “І повіє огонь новий з Холодного Яру”. Ось кого читали новітні гайдамаки! Шевченка і Франка! А начитавшись їх, взяли до рук зброю і пішли захищати Батьківщину.
Як гарно, що пісню “Не пора, не пора…” в Мельниках, попри дощ, в єдиному пориві співали українці Наддніпрянщини та Галичини. Співали так, що й дощ ущух!
Освятив пам’ятник отець Назарій (УАПЦ). Сказав він і тепле слово про полеглих.
Важливими були присутність та виступ в. о. голови Чигиринської районної ради Юрія Лисака. Він добре знав, що новий голова Чигиринської державної районної адміністрації Володимир Калашніков виступив проти відкриття пам’ятника, але Юрій Іванович приїхав, бо “це національне свято”. “Я обов’язково буду!” – сказав він і дотримав слова.
Лунало в Мельниках і глибоко патріотичне слово заступника голови Національної спілки письменників України Василя Шкляра. Вшанували Юрія Горліса-Горського герой України Левко Лук’яненко та його дружина Надія. Розповів про реалізацію задуму автор пам’ятника Віктор Крючков. Змістовно виступали й члени Історичного клубу “Холодний Яр” Олег і Леся Островські та Богдан Легоняк, який взяв на свої плечі головний тягар завершення робіт зі встановлення пам’ятника.
Прочитала вірш “Пам’яті героїв Холодного Яру” племінниця командира 1-го полку Січових стрільців Армії УНР Івана Андруха Надія Макулович зі Львова. Декламував вірш “Нескорені” письменник з Галичини Володимир Бохонко.
Заспівав про Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака кобзар Тарас Силенко. Славив героїв піснею і бард Володимир Гонський, який, окрім того, передав кошти на поминальний обід від імені народного депутата України від партії “Батьківщина”.
Промовляв і народний депутат України Тарас Стецьків, який зі своїми товаришами фінансово допоміг завершити роботи, пов’язані з перевезенням та монтуванням пам’ятника.
Цього дня відбувся й автопробіг у Холодний Яр. Його ініціював представник руху “Українська альтернатива” Володимир Кухар. Сприяла в організації мистецька агенція “Наш формат” (Владислав Кириченко і Сергій Куцан). В автопробігу взяли участь лідер гурту “Тартак” Сашко Положинський, поет Павло Вольвач, журналіст “5-го” телевізійного каналу Роман Чайка, лідер рок-ватаги “ДельТора” Євген Янкевич, інші діячі української культури. Гасло автопробігу – “Воля України, або смерть”. Саме так митці, журналісти, громадські діячі, не пов’язані з політичними партіями, хотіли задекларувати свою рішучу незгоду зі спробами колоніальної адміністрації ліквідувати Українську державність.
“Воля України, або смерть!” – таке гасло сяяло на чорному прапорі полку гайдамаків Холодного Яру в 1919 – 1920-х роках. Це гасло мусять написати на своїх прапорах українські патріоти сьогодні.

Роман КОВАЛЬ

На світлині Роман КОВАЛЬ і Василь ШКЛЯР на другий день після відкриття пам’ятника Юрію Горлісу-Горському. Село Мельники Чигиринського району Черкаської області. 10 жовтня 2010 р.
Світлина Миколи Андріюка.



Ювілеї і дати. Листопад

1 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер полковник Андрій МЕЛЬНИК, начальник штабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
4 листопада 1952 р. помер Володимир СВІДЕРСЬКИЙ, усусус, начальник медичної служби ІІІ корпусу УГА, командир курдського загону, який бився проти москалів та англійців, лицар Турецького півмісяця і німецького Залізного хреста, лікар ОУН і УПА.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
6 листопада 1883 р. народився Дмитро ФЕРЕНЧУК, сотник УСС.
7 листопада 1919 р. москалі повісили о. Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської Ради.
7 листопада 1924 р. загинув подільський отаман ХМАРА (Семен ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК).
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА, Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва м. Києва.
8 листопада 1895 р. народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу.
8 листопада 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби.
8 листопада 1926 р. помер переяславський отаман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА).
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії.
9 листопада 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, подільський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН.
11 листопада 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, командир чети УСС, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР, лицар Срібної медалі хоробрості та Військового хреста, науковець.
12 листопада 1887 р. народився Карліс БРОЖЕ, заступник командира полку Чорних запорожців Армії УНР.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, Крайовий провідник ОУН.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1905 р. народився Ніл ХАСЕВИЧ, художник, учасник Визвольної боротьби у лавах УПА.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир Легіону дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився Михайло ІВАНЧЕНКО, письменник і художник.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1883 р. народився богуславський отаман Григорій ПИРХАВКА.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
21 листопада 1921 р. москалі розстріляли Миколу ЛОЗОВИКА, голову Бойової управи 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників).
21 листопада 1942 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віктор КУЩ.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в м-ку Базар москалі розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
24 листопада 1890 р. народився Володимир БІЛОЗОР, лікар Коша УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медичного відділу Військової управи дивізії СС “Галичина”.
24 листопада 1937 р. москалі розстріляли кобзаря Івана КУЧЕРЕНКА-КУЧУГУРУ.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 1905 р. в Лубнах вийшла перша українська газета в царській Росії – “Хлібороб”.
26 листопада 1940 р. помер Анатоль БАЗИЛЕВИЧ, духівник Вишколу УСС, учасник “Листопадового зриву” 1918 року, священик І бригади УСС Галицької армії.
27 листопада 1863 р. народилася Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945).
28 листопада 1941 р. помер Осип СОРОХТЕЙ, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 листопада 1972 р. помер кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1879 р. народився Григорій ЧУПРИНКА, поет, козак Богданівського полку.
29 листопада 1899 р. народився Григорій КОСИНКА (СТРІЛЕЦЬ), поет, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.

На початку листопада 1919 р. загинув отаман ЗЕЛЕНИЙ (Данило ТЕРПИЛО).

Передплати “Шлях перемоги”!

Передплати “Шлях перемоги” – газету ОУН, що стоїть на захисті українських інтересів. Стань на захист українських інтересів в інформаційному просторі!
Передплатний індекс – 30504.

Передплати “Незбориму націю”!

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли. Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Свободу Володимирові Сапі!

10 вересня 2010 р. в Черкасах арештовано українського мецената, організатора численних патріотичних заходів, члена партії “Наша Україна” Володимира Яковича Сапу. Його звинуватили у співучасті в розкраданні бюджетних коштів, виділених на “Золоту підкову Черкащини”. Примітно, що йому, директорові “Мехбуду”, особі, матеріально відповідальній, не дали навіть ознайомитися з актами ревізії, яку проводили без його участі.
Адвокат Володимира Сапи, Марина Руденко, в розмові з представником Історичного клубу “Холодний Яр” сказала, що у справі Володимира Сапи абсолютно відсутній склад злочину. Благодійника ув’язнили на підставі довідки КРУ про розбіжності в кошторисній документації із фактами виконаних робіт. Суд не хоче зважати на існування коригуючих актів, які цю розбіжність усувають. У графі завданих збитків державі стоїть промовистий нуль. Марина Руденко переконана, що арешт Володимира Сапи безпідставний, а відтак і незаконний.
Історичний клуб “Холодний Яр” став на захист українського мецената. Заяву історичного клубу підтримали відомі українські діячі, письменники, художники, науковці, музиканти, співаки, екологи, підприємці, правозахисники, юристи, журналісти, політики, лікарі, студенти.  Підтримали Володимира Сапу письменники Роман Коваль, Юрій Винничук, Іван Малкович, Дмитро та Віталій Капранови, Алла Тютюнник, Олекса Різників, Ірина Калинець, Олексій Кацай, Олег Гуцуляк, заступник голови Національної спілки письменників України Василь Шкляр, лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка Ігор Калинець та Василь Голобородько; журналісти Лідія Титаренко, Ростислав Мартинюк, Роман Чайка, Олексій Редченко, Степан Вінярський, Роксолана Свято і Валерій Семиволос, редактор газети “Літературна Україна” Сергій Козак, головний редактор Незалежного культурологічного журналу “Ї” Тарас Возняк, видавець журналу “Українське мистецтво” Віктор Хоменко,  Заслужений журналіст України Олександр Крамаренко, головний редактор ТРК “Високий Вал” Олег Головатенко, головний редактор газети “Сіверщина” Василь Чепурний,; народні депутати України Олесь Доній та В’ячеслав Кириленко, депутат Київської обласної ради Євген Жовтяк; політологи Ігор Семиволос, Ігор Марков, Олександр Палій, правозахисники Василь Овсієнко, Олесь Шевченко та співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров; єпископ ІОАНН, керуючий Черкаською єпархією УПЦ Київського Патріархату та благочинний м. Прилук та Прилуцького району УПЦ КП Віталій Юрочко; доктор економічних наук Людмила Шульгіна, доктор медичних наук Ігор Герич, доктор філологічних наук Павло Михед, доктор технічних наук Ігор Шелевицький, доктор фізико-математичних наук Роман  Черніга, кандидат географічних наук Ігор Смаль, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович; завідувачка кафедри міжнародного права Національного університету “Києво-Могилянська академія” Мирослава Антонович, кандидати юридичних наук Олександр Северин та Олена Шостко, адвокат Іван Макар, юрист Юрій Сидоров з Москви, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка Звенислава Калинець-Мамчур, кавалер ордена княгині Ольги Ірина Магрицька; історики Ольга Мазуренко, Юрій Юзич, Ольга Шарапа, заслужені артисти України кобзарі Тарас Компаніченко, Тарас Силенко і Василь Литвин, скульптори Віктор Крючков та Дмитро Бур’ян, Заслужений діяч мистецтв України Сергій Архипчук, художниці Антоніна Литвин, Стефанія Шарабура, Ніна Денисова, заслужені художники України Валентин Сірий, Микола Теліженко та Олександра Теліженко, музиканти Орест Криса та Віктор Морозов, лідер гурту “Тартак” Сашко Положинський, лідер рок-ватаги “ДельТора” Євген Янкевич, лідер гурту “Своєрідне” Микола Гордійчук; підприємці Владислав Кириченко, Сергій Куцан, Орест Стець; завідувач філії “Холодний Яр” Національного історико-культурного заповідника “Чигирин” Богдан Легоняк, голова Луганського обласного товариства “Меморіал” Юрій Єнченко, голова Асоціації Українок Грузії ім. Олени Теліги Ольга Метревелі, голова Львівської обласної організації СОУ Володимир Тимчук, голова Криворізького МО ВУТ “Просвіта” Микола Коробко, колишній виконавчий секретар “Зеленого світу” Юрій Міщенко (Принстон, Нью Джерзі, США); режисер, продюсер, лауреат премії Національної спілки театральних діячів України “Експеримент” Сергій Проскурня, художник Микола Малишко (автор пам’ятників на могилах Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Івана Гончара, Івана Світличного, Надії Світличної, Оксани Мешко, Марії Граб та Миколи Польового), Народний рух України в особі голови, народного депутата України Бориса Тарасюка та його заступників – В’ячеслава Коваля, Василя Куйбіди, Романа Сушка та Івана Крулька. Звернення підтримали Київська обласна громадська організація “За справедливу Батьківщину”, Чернівецька обласна організація політичної партії “Громадянська позиція”, Бориспільська міська організація Всеукраїнської партії “Нова Сила”, Львівська обласна організації політичної партії “Громадянська позиція”, Закарпатська обласна організація ВО “Свобода”, Чернігівська обласна організація ВО “Свобода”, Одеська міська організація ВО “Свобода” та багато інших організацій і осіб (редакція просить вибачити тих, чиї прізвища та організації не змогла опублікувати).
1 жовтня 2010 р. відбулося засідання Палати у кримінальних справах Апеляційного суду Черкаської області, на якій розглядалася справа Володимира Сапи, члена партії “Наша Україна”. Хоч запобіжну міру (арешт) і залишено в силі, все ж, зважаючи на судово-медичну експертизу фізичного стану Володимира Сапи, який страждає на кілька тяжких хвороб, зокрема бронхіальну астму, а також широкий громадський резонанс із приводу його арешту, Володимира Сапу перевели в лікарню. І хоч він продовжував перебувати під вартою, все ж умови утримання покращилися і є можливість отримати кваліфіковану медичну допомогу. Але адвокатів до нього в лікарню не допускали, не давали й можливості поспілкуватися телефоном з родиною.
Коли готувався номер, стало відомо, що Володимира Яковича знову перевели і СІЗО. Його адвокат, Василь Демчик, повідомив, що дух Володимира Сапи залишається міцний, він готовий до випробувань, щоб довести свою невинність.  
Боротьбу за долю Володимира Сапи не завершено. Історичний клуб “Холодний Яр” закликає депутатів усіх рівнів, журналістів, політиків, діячів мистецтв та всіх інших приєднати свій голос на захист Володимира Сапи, який чимало зробив для національного відродження на Черкащині та в Україні.
Прошу писати на мою електронну адресу.

З повагою
Роман КОВАЛЬ
Koval_r@ukr.net



Жовтневі презентації

2 жовтня у Львові, 3 жовтня в Хусті, 4 жовтня в Ужгороді, 14 жовтня в Одесі відбулися презентації книг “Чорні запорожці” Петра Дяченка, командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР, “Отаман Орлик” Романа Коваля, 12-го видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського та документального фільму “Отамани Холодного Яру”.
У презентаціях взяли участь Роман Коваль, кобзарі Тарас Силенко та Остап Стахів, історик Ярослав Сватко, член Політради ВО “Свобода” Ірина Фаріон, поручник Чорних запорожців Олександр Стець, голова Братства вояків 1-ї дивізії УНА Леонід Муха, бандурист Ярослав Джусь.
Під час презентації у Львові Роман Коваль передав братам Абрагамовичам – Орестові та Ярославові, погруддя їхнього діда – січового стільця та отамана, скульптора і художника Михайла Гаврилка. Погруддя чудово виконав скульптор Дмитро Бур’ян.
Щиро дякуємо організаторам – Львівській міській (Іван Гринда), Закарпатській обласній (Олег Куцин), Хустській міській (Михайло Орос), Ужгородській міській (Томаш Лелекач), Одеській міській (Андрій Маляс) та обласній (Павло Кириленко) організаціям ВО “Свобода” та Фонду “Чорні запорожці” (Роман Боровик).

На світлині – Ірина ФАРІОН, Ярослав СВАТКО, Роман КОВАЛЬ, Тарас СИЛЕНКО (зліва направо) та Остап СТАХІВ. Праворуч – погруддя Михайла Гаврилка. Львів, Шевченківська районна державна адміністрація, 2 жовтня 2010 р.
Світлина Василя Гуменюка.



Невігластво завжди агресивне.

Це переконливо довів О. Сизоненко

“Літературна Україна” не знати чого несподівано опублікувала погромну статтю, від якої запахло епохою, що давно вже ніби висмерділася, – епохою агресивно антиукраїнською, комуносовєтською, колоніальною. Напевно, це був хід, щоб висвітлити лице деяких письменників. Їхніми ж руками й устами.
Автор, преславний О. Сизоненко, статтю почав комічно-зловіще: “Літературна Україна” давно стала своєрідним “Дадзи-бао” антирадянщини та русофобії. Особливо за “помаранчевої революції”… В народі б сказали б: “Пустилися берега” в люті й фальсифікації Радянського періоду нашої історії”. Жаль, що О. Сизоненко не пояснив як можна фальсифікувати фальсифіковане… До слова, О. Сизоненко добре знає, що перше слово вислову “радянський період” пишеться з малої, та, як бачимо, ідеологія для радянського письменника вища за правопис української мови.
Полум’яний оборонець “влади рад” ще переймається “спробою окупувати маленькою Галичиною “Велику Шевченкову Україну, нав’язати їй свою огидну націоналістичну ідеологію, католицьку віру і чужий їй менталітет”. До глибини душі обурюють правдолюба твердження про імперіалістичну суть Москви…
Як приклад “антирадянщини та русофобії” “Літературної України” О. Сизоненко згадує опублікований у газеті лист Михайла Іванченка, до слова, представника отієї “Великої Шевченкової України”, яку так палко захищає від галичан войовничий комбатант. О. Сизоненка зачепило твердження Михайла Іванченка, що зі “світлого минулого” в сучасне перетягується “баржа з баластом комунографоманів”, що досі славиться “їхня макулатура”. Невже на свою адресу прийняв це твердження товариш комбатант? Невже і на графомані шапка горить? Невже через це хамовито-більшовицька зверхність вилізла зі старезного нутра. “Що видатного зробили Ви в літературі?.. – гордовито запитує новоявлений літературний комісар. – Щось не доводилось чути про Ваші літературні успіхи. Навіть ім’я Ваше досі невідоме, скажімо, за Жмеринкою чи Бердичевом… Та й душу собі загляньте: чи є в ній совість, сумління, відповідальність та гідність людська…”
“З чим же ми залишимося? – гукає-запитує О. Сизоненко. – З Вашим, вибачте, доробком, про який поки що ні слуху, ні духу?.. Рано чи пізно… за це доведеться відповідати”.
За свою любов до Батьківщини і боротьбу за Шевченкову Україну Михайло Іванченко вже давно відповів. Відповів і на примусових роботах в Німеччині й довгими роками спокути на Воркуті, де в пошані був тільки ”тюремний язик”, московський, звісно. Каторга російська, звичайно, не сприяла розвитку письменницького таланту, і все ж Михайло Іванченко встиг багато за своє життя.
Народився він у звенигородському селі Гусакові, де у квітні 1917 року було відновлене Українське козацтво, яке назвалося Вільним козацтвом. Творив його і Грицько Іванченко, гусаківський сотник, батько письменника. За те, що боровся за Українську державу, 1938 року був розстріляний. Багатьох з родини Іванченків соввлада вигубила Голодомором 1933-го.
1947 року отримав “путівку в Заполяр’я” й Михайло – за патріотичний вірш в українському журналі “Дозвілля”, що видавався за межами СССР. Хоч і повернувся живим Михайло Іванченко з Воркути, та повернутися до літературної праці вже можливості не було. Тоді дорога до літератури (і ”літератури” теж!) стелилася Сизоненку і сизоненкам. Вони ж не ”вороги народу”, їм і перо в руки. І гонорари за оспівування совлади.
Звичайно, Михайло писав, але без особливої надії, що його “Новели неволі” чи вірші, повні любові до ув’язненої Батьківщини, колись з’являться на шпальтах газет. Лише із проголошенням Самостійної України, 1991 року, вийшла у світ його перша книжка “Дивосвіт прадавніх слов’ян”.
У роки незалежності України Михайло Іванченко видав чотири збірки поезій: “Полиновий квіт” (1998), “Бунчук вітрів” (2001), “Осіннє чересло” (2007), “Крицеве стремено” (2009), а також науково-популярну книгу “Таємниця нашої прадавнини” (2000), роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (2006) та автобіографічні “Новели неволі” (2008).
Більшість книг вийшли завдяки підтримці сина, Григорія Іванченка, декана Київського національного університету будівництва та архітектури. Відновили батько із сином і журнал “Плуг”.
2007 року член НСПУ Михайло Іванченко став лауреатом премії ім. Василя Симоненка за роман “Дума про Вільних козаків”.
На вірші Михайла Іванченка складають пісні, зокрема, кобзар Василь Литвин написав чудову пісню “Отут з Трипілля наш пречистий виток”. Завершується вона так:

О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.

Виявив себе Михайло Іванченко і як художник. Перші його роботи ще в зоні порвав оперуповноважений… У моїй оселі зберігаються прекрасні роботи художника, виконані вже коли йому було далеко за 80-ть, зокрема, портрети творців Вільного козацтва Никодима Смоктія, Семена Гризла та Грицька Іванченка. Став Михайло Іванченко одним із героїв фільму “Вільне козацтво” Національної телерадіокомпанії (2009).
Звичайно, О. Сизоненко всього цього не знає, не читав, не бачив, не чув, інакше губу свою більшовицьку не закопилював би, мовляв, “що видатного зробили Ви в літературі?.. Щось не доводилось чути про Ваші літературні успіхи. Навіть ім’я Ваше досі невідоме, скажімо, за Жмеринкою чи Бердичевом”.
Невігластво завжди агресивне.
Це переконливо довів О. Сизоненко...
Дякуємо йому за це. Таки недаремно життя прожив чоловік.
Завершую своє слово на захист дорогої мені людини, земляка Тараса Шевченка, борця за волю України Михайла Іванченка, питанням, якому такого пафосу надав О. Сизоненко: “Доки ж пануватиме отаке бузувірство в нашому літературному процесі?..”
Чи не до себе апелював О. Сизоненко?

Роман КОВАЛЬ, уродженець Шевченкового Донбасу



“Тяжко, батьку, жити з ворогами!”

– саме ці слова Тараса Шевченка пригадалися, коли залишав Будинок культури села Воронькова, де відбулася сесія Вороньківської сільської ради.

30 вересня депутати сільської ради вирішували долю напису на пам’ятникові, що встановлено в центрі Воронькова в День Незалежності на честь вороньківських козаків, що загинули у бою за Українську державу. “Вічна слава і пам’ять героям Вороньківської сотні Переяславського полку, полеглим за Вільну Україну в бою з більшовиками на берегах Трубіжа 4 лютого 1919 року”, – такий напис викарбовано на монументі.
Депутати розглядали подання мешканців села, які вимагали прибрати згадку про більшовиків. В актовій залі Будинку культури зібралося чимало противників вшанування українських героїв. Були й українські патріоти. Сільський голова Ігор Заборний, відкривши засідання, надав можливість виступити сторонам конфлікту.
Коли виступали противники пам’ятника борцям за волю України, його оборонці тихо слухали, хоч з ворожих вуст злітали такі словечки як “бандити”, “куркулі” та інші, просякнуті московсько-грабіжницьким духом. Вороги зухвало стверджували, що ніякої Вороньківської сотні козаків Переяславського полку Армії УНР не було, а була банда. Член ветеранської організації з Борисполя нахабно вимагав “убрать с тєріторіі етат памятнік”.
Коли слово взяли захисники пам’ятника, ветерани КПУ зчинили ґвалт. Не подіяла навіть заувага літнього вороньківця, що монумент освячено настоятелем Української православної церкви, який і відспівав загиблих козаків. Не дослухалися й до наукового співробітника Бориспільського музею Тетяни Гойди. Депутати сільради постановили до 30 жовтня прибрати з монумента згадку про більшовиків.
Проти кого ж тоді воювали вороньківські козаки? Може, самі із собою?
Ніби про цей випадок висловився Тарас Шевченко в поезії “До Основ’яненка”: “Тяжко, батьку, жити з ворогами!”.
І ось нова вістка з Воронькова – меморіальну дошку замазано фарбою…
Поезію “До Основ’яненка” Кобзар завершував так:

Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, 
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Вадим ШАПОШНІКОВ, онук вороньківця Дмитра Шапошника,
який не повернувся із Другої світової війни



Валюсин ставок

Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі “не відпускає” мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, “родом із-під Товмача”. Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман.
Відомо, що з Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг – Іван Лютий-Лютенко на псевдо Ґонта. В тій борні з московськими окупантами він уцілів,  хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого-Ґонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів “Вогонь з Холодного Яру”.
У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) – зарості густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович, хоч і вийшов із бідної родини, вибився в заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.
Утім, якщо ви почнете розпитувати в товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, більшість тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Ґонту-Лютого нічого не знають. Така-от сумна реальність нашої національної непритомності. В повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом з людьми. Але є ще такі, хто пам’ятає. В Товмачі – це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? – Галина Колос доводиться рідною племінницею Валентині Колос – першій дружині отамана. Галина Василівна, звісно, не могла бачити Ґонту-Лютого, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків – дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Ґонта, ще коли боровся з окупантами, потай навідуючи родину, просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його – як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка соввласть викинула з хати. Довелося перебратися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця, та так і жили.
А дружина отамана, Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Ще до одруження Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини – Валюся Колос. І ось тепер ця молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим став їй світ. Хоч і могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою чи, як тоді казали, “мадісткою”  (їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з Мокрої Калигірки – тодішнього райцентру), однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся, втратила жагу до життя і поволі впадала в божевілля. Вона днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті та уяві. Отак у невигойній тузі і тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, в селі досі називають Валюсиним.
Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали – її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги.
– Як же так сталося, – запитую у Володимира Павловича Колоса, – що в Товмачі не лишилося жодних слідів Чорного Ворона? Хтось же мусив пам’ятати отамана – з якого він роду, де саме з’явився на світ? Адже “з-під Товмача” – це ж десь поруч.
Володимир Павлович має на те своє тлумачення. Отаман Чорний Ворон був, як зазначали чекісти, політично грамотним і надзвичайно хитрим. Він добре знав тонкощі конспірації. У чекістських документах його називають Іван Якович Черноусов. Схоже на те, міркує Володимир Павлович, що отаман задля того, аби оберегти рідних від більшовицької помсти, в якийсь момент змінив своє прізвище. Адже Черноусових у Товмачі не було. Зате чи не цілий куток заселяли Білоуси. Ці Білоуси, видно, не дуже мирилися з окупаційною владою, бо згодом деякі з них були репресовані. Отже, й отаман, швидше за все, належав до Білоусів, але з відомих причин законспірувався під подібним прізвищем – Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі й повстанський псевдонім – Чорний Ворон.
Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я, ЧОРНИЙ ВОРОН, наймення великого воїна, який у герці з московською навалою творив славу України. І настав час викарбувати це ім’я, як і Лютого-Лютенка, на монументі в селі Товмач. Щодо пам’ятника, то я звертаюся, певна річ, не до влади, а до українських патріотів і насамперед до Історичного клубу “Холодний Яр”, який знає, кого треба підворушити, аби гідно вшанувати героїв.

Василь ШКЛЯР



Літопис Руїни. Листопад 1660 р.

Становище московського війська під Чудновим було безнадійне. Василь Шеремєтєв погодився здатися полякам за умови збереження життя. При цьому пообіцяв вивести гарнізони з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова.
3 – 4 листопада відбувся останній акт чуднівської драми. Першими з табору вийшли українці, що перебували у складі московського війська. Коли вони склали зброю, на них напали кримці (союзники Речі Посполитої) й почали забирати їх у полон. Козаки намагалися повернутися до табору, але москвини їх не пустили, залишивши на поталу степовим хижакам. Так скінчилося українсько-московське “братерство”.
4 листопада почали з табору виходити й московські стрільці. Поляки під охороною відправили їх до Києва. Воєвода Шерємєтєв і близько 300 його старшин стали заручниками до виведення московських залог з України – відповідний наказ Шерємєтєв надіслав. Проте московський уряд заборонив виконувати цей наказ, а воєводу відмовився визволяти, трактуючи як зраду спробу віддати українські міста. Отак воєвода Шерємєтєв “привів на ланцюгу польського короля до Москви”! Невдовзі поляки віддали його кримцям (22 роки пробув він в ув’язненні в Бахчисараї, до Москви повернувся сліпий і немічний).
Тим часом наказний гетьман Яким Сомко, рідний дядько юного Гетьмана, дізнавшись про мирну угоду українського уряду з Річчю Посполитою, втік з Білої Церкви до Переяслава, де стояла московська залога і почав просити посилення гарнізонів для боротьби проти “зрадників” – так він називав українську старшину Юрія Хмельницького. Ще далі – до Московщини – втік Іван Брюховецький. Він також запропонував послуги в боротьбі проти “зрадників”. Між ним та Якимом Сомком навіть виникло суперництво – хто ж більше прислужиться цареві в боротьбі проти Української держави.
19 – 22 листопада в Корсуні відбулася Рада Війська Запорозького, на якій Юрій Хмельницький, вражений тим, що тисячі лівобережних козаків потрапили до кримської неволі, заявив про своє бажання зректися гетьманства:
Старшина також схилялася до думки, щоб дати йому спокій і повернути на гетьманство Івана Виговського. Але на заваді став посол Станіслав-Казимир Беневський – уряд Речі Посполитої панічно боявся повернення до влади Виговського з огляду на його величезний політичний досвід і вплив у самій Речі Посполитій.
Гетьманом лишився Юрій Хмельницький. Саме йому й випало розпочати найтривалішу в історії українсько-московську війну, яка тривала до 1676 року. Війну за повернення земель, відірваних від Української держави внаслідок зради Якима Сомка.

Сергій КОВАЛЕНКО



У Корчівці споруджено пам’ятник Дмитру Соколовському

Волинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівського району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва. Загинув отаман під час наступу українського війська на Київ, – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув від руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. у рідному селі.
Місце вічного спочинку Дмитра Соколовського на кладовищі села Корчівка зберігалося в таємниці 90 літ – на могилі не було ні хреста, ні горбика. І ось 17 жовтня на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району урочисто відкрито ошатний пам’ятник.
Меморіальний мітинг відкрив Аркадій Янович, сільський голова с. Сліпчинці, до сільради якої належить Корчівка. У вшануваннях отамана взяли участь герой України Левко Лук’яненко, голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук; борець за волю України Василь Овсієнко, заступник голови Національної спілки письменників України Василь Шкляр; автор книжки про Марусю Соколовську Кость Завальнюк, бандурист Олександр Гончаренко, отаман Вінницького полку ім. Івана Богуна Володимир Воловодюк, заступник голови СОУ Євген Лупаков, представники Чорних запорожців Олександр Стець, Орест Стець, Василь Ільчишин, поет Володимир Кобилинський, учень Горбулівської школи Максим Войтенко, онучки отамана Василя Соколовського Ліза й Ніна Соколовські, онук повстанського священика Степана Соколовського, Леонід Соколовський, із дружиною Іриною, правнуки отамана Степана Соколовського Олексій і Яна, правнуки отамана Василя Соколовського Валерій Соколовський та Андрій Соколовський, який прибув на вшанування з Парижа.
Освятив пам’ятник отець Василь (УПЦ КП).
Вів меморіальний мітинг Роман Коваль.
Основні організаційні турботи лягли на плечі краєзнавця Якова Грищука, голову Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35. Саме йому належить головна заслуга відкриття пам’ятників родині Соколовських у Горбулеві 5 вересня і Дмитрові Соколовському 17 жовтня в Корчівці.
Спонсорами монументів стали старовіри з м. Хмельницького та баптисти Закарпаття. Пожертви на побудову пам’ятника в Корчівці склали також голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук, приватний підприємець і заступник голови Черняхівської районної організації Української народної партії Василь Когут, голова Житомирської обласної організації партії “За Україну” Валерій Колосівський, письменник Василь Шкляр та скульптор Петро Лантух.
У відкритті пам’ятника взяли участь делегації Історичного клубу “Холодний Яр”, Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, Української народної партії, партії “За Україну”, Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, Черняхівської паланки МГО “Козацтво Запорозьке” на чолі з Миколою Бутриком та Олегом Шевцовим, Житомирської організації Українського козацтва на чолі зі Святославом Васильчуком, Овруцького гайдамацького полку та Коростенського гайдамацького полку, що входять до організації “Древлянське військо”.
Після урочистостей Ліза Соколовська запросила всіх учасників на поминальний обід у Горбулів – родинне село отамана, у школу, де він колись працював учителем. Організаторами вшанувань стали Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, Історичний клуб “Холодний Яр”, депутат Черняхівської районної ради Наталя Ковшевна та родина отаманів Соколовських.
Благородну ініціативу вшанування козаків і старшин Армії УНР підхоплюють патріоти з різних країв. Невдовзі в Богуславі Київської області біля Свято-Миколаївського чоловічого монастиря буде урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь козаків Армії УНР Івана Білецького та Оверка Бондаренка, учасників Другого зимового походу. “Московсько-жидівська комуна” стратила їх у містечку Базар на Волині – попри те, що вони були військовополоненими, а відтак були захищені міжнародним законодавством.
У с. Степанці Канівського району Черкаської області на стіні сільської школи вже встановлено, але ще не освячено, меморіальну дошку на честь Оникія Тимофійовича Кучера, козака 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії Української повстанської армії Другого зимового походу. Їхні анкети я знайшов у Державному архіві СБУ та опублікував у книзі “Рейд у вічність” 2002 року, а згодом у збірці “Другий зимовий похід або Листопадовий рейд” (2006).
10 листопада пам’ятник борцям за волю України зависочіє в Легедзиному Тальнівського району Черкаської області. Ініціювали його побудову наші друзі – брати Афанасьєви, Сергій і Валерій, уродженці цього села.
Своєрідною відповіддю орді, яка вийшла з донецьких степів, став рух за вшанування борців за Самостійну Україну в 1917 – 1920-х роках, яке ініціювали Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” та Історичний клуб “Холодний Яр”.
Слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ

На світлині – бандурист Олександр ГОНЧАРЕНКО та член Історичного клубу “Холодний Яр” Петро БИЛИНА біля могили Дмитра Соколовського. 17 жовтня 2010 р..



Злоба – не аргумент, пане професоре!

28 вересня на радіоканалі “Культура” професор Національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Сергійчук у програмі “Українське державництво” несподівано вибухнув проти дослідника нашої історії Романа Коваля за його статтю в “Літературній Україні” “Гірка правда командира чорношличників”. Замість аргументованих заперечень, Володимир Сергійчук нервово намагався переконати слухачів, що Роман Коваль ганьбить, “мішає з гряззю” Симона Петлюру, який віддав життя в боротьбі за Україну. Обурення було настільки бурхливе, що захопило декого з радіослухачів: один із них вигукнув, що ця стаття опублікована “по заказу”, треба розуміти, ворогів України. Пан професор, мабуть, погодився з цим, бо не заперечив.
Ось такий рівень дискусії! Тільки упереджена людина може так злостиво поводитися! Насамперед це принизливо для самого пана Сергійчука.
Факти ж інші: у працях Романа Коваля і вояцьких спогадів, які він видає, – багатющий матеріал про героїчну боротьбу нашого народу проти московських окупантів, тисячі фотографій та інші унікальні матеріали, при цьому автор ні на йоту не відступає від історичної достовірності подій. Цього Володимир Сергійчук не може не знати, бо сам про багато що вперше довідався саме з книг Романа Коваля, який ввів у науковий обіг тисячі унікальних документів, фотографій і споминів вояків. Може, це шкребе пана професора?
Професор мав би знати, що чим вищу посаду посідає діяч, чим більша його роль у доленосних для народу подіях, тим більша його відповідальність за свої вчинки, бо вони позначаються на долі народу. Яким великим полководцем був Богдан Хмельницький, але Тарас Шевченко не пощадив його за Переяславську угоду з Москвою, бо це була трагічна для народу помилка. На жаль, Симона Петлюру в доленосний час опанували дрібні амбіції та соціалістичні забобони. Боротьба проти Миколи Міхновського, участь у придушенні антимосковського виступу полуботківців, відправлення на фронт на цілковите знищення богданівців, повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, яке завершилося руйнуванням Української держави, арешт та розстріл Петра Болбочана, підтримка державоруйнівної діяльності Волоха та інші злочини, – наслідок військової некомпетентності Петлюри та його хворобливої амбітності.
У час, коли вирішувалася доля України, Петлюра як Головний отаман виявився безпорадним, тому й шукав весь час порозуміння з ворогами, зокрема з денікінцями. Чи не наказ Петлюри своїм воякам ставитися до денікінців “не як до ворогів” призвів до здачі Києва 31 серпня 1919 року?..
Єдиним аргументом пана професора було те, що Симон Петлюра поплатився життям у цій боротьбі. Грушевського теж убили, але чи виправдає це в наших очах його капітуляцію перед Москвою? Хибні кроки Грушевського, Винниченка і Петлюри, політика роззброєння українського народу в час війни, їхня безпорадність як керівників призвели до московського поневолення, – і про це історики повинні говорити. Це їхній обов’язок!
Закидає Ковалеві пан Сергійчук пропаганду отаманщини. Боже праведний, та невже пан професор не розуміє, що саме політика Центральної Ради, спрямована не на формування армії, а створення народної міліції, і привела до виникнення Вільного козацтва, а разом з тим і повстансько-партизанських загонів!
Велика заслуга Романа Коваля полягає в тому, що він повертає із забуття трагічну нашу історію, оживляє забутих або оббріханих московською пропагандою українських героїв. Спогади Петра Дяченка, командира полку Чорних запорожців Армії УНР, свідчать про невміле, коли не сказати, бездарне керівництво армією. Нехай пан професор посперечається з полковником Дяченком, а точніше з фактами, які той зафіксував у своїх споминах! До чого тут Коваль?
Не гоже, пане професоре, так поводитися! Ваші нападки на людину, яка повернула українцям цілий материк героїчної історії, дискредитують насамперед Вас. Роман Коваль не “змішує з гряззю” Головного отамана, а дає тверезу, історично достовірну оцінку його діяльності. Не з’ясувавши наших помилок у минулому, повторюватимемо їх і тепер. Чи не тому маємо нині антиукраїнську владу і опинились перед загрозою втрати незалежності, за яку пролито стільки благородної української крові?

Андрій МАРТИНЕНКО,
учасник Другої світової війни, полковник у відставці



Дисиденти пістолети у внутрішній кишені не носять”

“Згадаємо”

Зеновій Красівський світився.
Це була добра людина. І толерантна. Але не до ворогів. Його ніхто не згадує негативно. Навіть опоненти. І Красівський про людей погано не висловлювався, тільки часом скептична посмішка виказувала його критичне ставлення до якоїсь особи.
Красівський не був дисидентом, він – націоналіст. Він не боровся за розширення свобод у російській імперії зла як дисиденти, а виступав за Самостійну Україну. Красівський – вихованець ОУН і УПА. Він знав, що Росія нас окупувала і що її владу треба скинути, тож і готував себе до збройної боротьби за Українську державу.
Винагородою за всі терпіння і муки для Зеновія Красівського стала Олена Антонів, яка пішла від В’ячеслава Чорновола. Це була його велика радість і велика любов. Загибель Олени Антонів дехто хотів подати як убивство, мовляв, убили каґебісти. Красівський у розмові зі мною заперечив це твердження. Сказав, що то був трагічний випадок. Розповів, що він з Оленою їхав привітати з Днем народження Раїсу Мороз. Їхня машина стала у другому ряді перед світлофором. Олена, раптом згадавши щось (здається, побачила продавця квітами), вискочила з машини. А ззаду вже наближалася вантажівка. Голова потрапила під колесо. Від голови лишилася лише шкірка…
Зеновій Красівський захопився ідеєю відновлення Гошівського монастиря, що неподалік його родинного села Витвиці, давав гроші, опікувався будівництвом, навіть будучи тяжко хворим. У Гошівському жіночому монастирі йому облаштували келію з кількома вікнами, де він планував час од часу зупинятися. Але не судилося…
Про його смерть мене повідомив телеграмою Іван Кандиба, і я встиг на похорон. Це було щось надзвичайне. Трембітали трембіти. Туга розривала серце. Сум оповив тисячі людей. Близько шести тисяч осіб прийшли на останню зустріч з ним.
Зеновій Красівський був українським пасіонарієм, революціонером-праведником, святою людиною. Вважаю життєвою удачею, що на початку 1990 року наші життєві стежки пересіклися – на порозі помешкання Івана Світличного, що тоді жив у Києві на вулиці Уманській. Зеновій Красівський мене доформував, поставив на стежку боротьби з імперською Росією. Вважаю його своїм учителем. Пишаюся, що він бував у мене вдома, а я в нього. Пишаюся, що він писав мені листи (я їх зберіг). Це з його легкої руки я став редагувати і видавати “Нескорену націю”, згодом – “Незбориму націю”. То була його ідея. Щоб реалізувати її, він подарував мені диктофон, друкарську машинку, допомагав фінансово. Я возив макет з Києва у Стрий, де на “Гештетнері” в колишній камері колишньої в’язниці друкував газету Микола Кузів.
Пишаюся, що Красівський довіряв мені, одного разу в мене на кухні навіть показав пістолет. Погодьтеся, що дисиденти пістолети у внутрішній кишені піджака не носять.
Пригадую розмову з Красівським у Стрию, в камерах колишньої в’язниці, які стали штаб-квартирою Стрийської міськрайонної організації Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, яку він очолював. У той ранок пан Зенко мав світло-веселий настрій. Розповів повстанський анекдот: “Йде по селу голий чоловік, а в руках тримає ґвера. З-за огорожі виглядають люди. Один каже: “Ти диви, який багатий чоловік йде…” Ця історія висвітлює вояцьку психологію Зеновія Красівського: якщо ти озброєний, значить ти чоловік багатий і щасливий…
Радію, що мені з Анатолієм Сопільником та Андрієм Жоваником удалося двічі видати його “Невольницькі плачі”, а з Віктором Рогом упорядкувати та видати книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”.
У моєму серці пан Зенко залишиться сонячним романтиком-правдолюбом, теплою і доброю людиною, м’якою до товаришів, твердою – до ворогів.
Таких людей я більше не зустрічав.

Роман КОВАЛЬ



“Листи, листи…”

“Читаю і дивуюсь”

Дочитую про книжку “Чорні запорожці” і дивуюсь, що таке героїчне  життя не висвітлюється та не поширюється серед молоді, а тим більше серед військовиків. Це ж те, що має бути в основі нашої військової ідеології!

В’ячеслав СТЕБНИЦЬКИЙ
Львів

“Сподіваюсь…”

Дякую, п. Романе, за ясну чітку позицію, яка зараз набула неабиякої актуальності. Сподіваюсь, що Ваші історичні розвідки  сприятимуть ренесансу напередодні... перемоги.

Дмитро СЛАВОВ

Здобудемо волю Україні!

Нещодавно побачила світ настільна військово-стратегічна гра “За волю України!”, створена за сприяння Спілки української молоді в Україні авторами та художниками пригодницького журналу “Крилаті” для дітей від 10 років.
Граючи в цю гру, діти не лише розважаються, але і вчать історію Національно-визвольних змагань часів Української Народної Республіки, адже до гри додається коротка історія тих років та зображення вояків у одностроях і з прапорами різних українських військових формувань, які боролися за волю України. Також додаються і варіанти військових стратегій, які гравці можуть обрати для себе.
Отож, до бою за свободу рідного краю разом з легендарними Чорними запорожцями Петра Дяченка, безстрашними Січовими стрільцями, вояками Української галицької армії, героями-холодноярцями, звитяжними повстанцями отамана Зеленого, українськими козаками Симона Петлюри!
Головне – здобути волю Україні!

Людмила ЮРЧЕНКО



З Україною в серці

“Згадаємо”

3 листопада минає рік як відійшов у засвіти вірний син України, просвітянин, дослідник Визвольної боротьби Гуцульщини в 1940 – 1950 роках, найдостойніший батько – Володимир БЛИЗНЮК-“НЕВІДОМИЙ”.
Його дослідницький і літературний доробок становить 10 книг: “Ми стали волі на сторожі” (1994), “Слідами забутої бувальщини” (1997), “Ми рвали кайдани” (2000), “Смерть за смерть, кров за кров” (2001), “Кривавими шляхами” (2002), “У вирі за волю України” (2003), “Безсмертні герої” (2004), “Спогади ранять мою душу” (2007), “Незагоєні рани” (2008), а також понад сто газетних статей на патріотичну тематику, в тому числі й у газеті “Незборима нація”. Його життя – це яскравий приклад служіння Богові та Україні. “Любіть жити! Бо життя – це спалах блискавки. Вмійте прожити його достойно!” – часто повторював пан Володимир. І сам жив і творив з невгамовною енергією та оптимізмом, життєлюбністю і патріотизмом, господарським хистом галичанина, залишивши блискучий слід на карті історії України та в пам’яті друзів, побратимів, рідних…
Народився Володимир Близнюк 7 червня 1928 р. в багатодітній родині старшини Української галицької армії Юрія Близнюка. Змалку виховувався в націоналістичному дусі й любові до українського слова. У 1942-му, коли йому було 14, уперше опублікував  своє оповідання “Малі друзі”. Був членом юнацької сітки ОУН та “Пласту”.
Друг “Невідомий” у 1947 – 1950 рр. стає керівником юнацької підпільної організації “Сурмачі”, що діяла спільно з окружним референтом пропаганди ОУН Коломийщини Назарієм Данилюком-“Перебийносом”. Випускав листівки з гострою критикою совєтської влади. Все своє життя Володимир Близнюк підпорядковував національній ідеї, самовіданно боровся за незалежність України.
1989 року організував у Старих Кутах один із перших осередків НРУ, а згодом КУН, був активним членом “Просвіти”, учасником Братства вояків ОУН-УПА. Разом з побратимами організовував перепоховання закатованих українських підпільників. Його праця про загиблих і репресованих з рідного села Старі Кути (“Ми стали волі на сторожі”) дала поштовх створенню скорботного реєстру у краї.
Володимир Близнюк – невтомний збирач спогадів та свідчень очевидців героїчних сторінок боротьби ОУН та УПА. А ще він виховував молодь у любові до України, рідної мови, поваги до національних та релігійних традицій, символів нашої держави.
За довголітню подвижницьку працю нагороджувався почесними грамотами, але найбільше цінував грамоту Головної управи об’єднання колишніх вояків-українців у Великій Британії та медаль “Хрест за слуги ІІ кляси”, яку отримав у 2008 році.           
Нехай земля Йому буде легенькою!
Вічна пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”



Російські націоналісти діють

З посади керівника телерадіокомпанії “Бриз” Військово-Морських Сил України усунуто Мирослава Мамчака, людину, з іменем якого пов’язане становлення ТРК військових моряків як впливового ЗМІ в Севастополі і Криму. Патріотична позиція Мирослава Мамчака дратувала багатьох українофобів. А оскільки вони тепер правлять бал в нашій країна, то й український офіцер опинився за бортом.
Його звільнення наполегливо вимагало від Міністерства оборони України керівництво Севастопольської міської державної адміністрації. Численні перевірки діяльності ТРК “Бриз” ВМС ЗС України не  зафіксували суттєвих порушень у діяльності Мирослава Мамчака.
Українська громадськість із сумом сприйняла цю вістку, радикальні ж проросійські політики радіють, бо усунуто чи не останній український інформаційний бастіон.
На початку 2010 р. влада незаконно відсторонила від керівництва газетою “Кримська світлиця” Віктора Качулу. І газета, яка єднала українців півострова і України, припинила існування. Попри судове рішення, редактора на посаді не відновлено.
Ось так діють російські націоналісти, які прийшли до влади в Україні.

Громадський комітет “Український Севастополь”





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ