Це переконливо довів О. Сизоненко
“Літературна Україна” не знати чого несподівано опублікувала погромну статтю, від якої запахло епохою, що давно вже ніби висмерділася, – епохою агресивно антиукраїнською, комуносовєтською, колоніальною. Напевно, це був хід, щоб висвітлити лице деяких письменників. Їхніми ж руками й устами.
Автор, преславний О. Сизоненко, статтю почав комічно-зловіще: “Літературна Україна” давно стала своєрідним “Дадзи-бао” антирадянщини та русофобії. Особливо за “помаранчевої революції”… В народі б сказали б: “Пустилися берега” в люті й фальсифікації Радянського періоду нашої історії”. Жаль, що О. Сизоненко не пояснив як можна фальсифікувати фальсифіковане… До слова, О. Сизоненко добре знає, що перше слово вислову “радянський період” пишеться з малої, та, як бачимо, ідеологія для радянського письменника вища за правопис української мови.
Полум’яний оборонець “влади рад” ще переймається “спробою окупувати маленькою Галичиною “Велику Шевченкову Україну, нав’язати їй свою огидну націоналістичну ідеологію, католицьку віру і чужий їй менталітет”. До глибини душі обурюють правдолюба твердження про імперіалістичну суть Москви…
Як приклад “антирадянщини та русофобії” “Літературної України” О. Сизоненко згадує опублікований у газеті лист Михайла Іванченка, до слова, представника отієї “Великої Шевченкової України”, яку так палко захищає від галичан войовничий комбатант. О. Сизоненка зачепило твердження Михайла Іванченка, що зі “світлого минулого” в сучасне перетягується “баржа з баластом комунографоманів”, що досі славиться “їхня макулатура”. Невже на свою адресу прийняв це твердження товариш комбатант? Невже і на графомані шапка горить? Невже через це хамовито-більшовицька зверхність вилізла зі старезного нутра. “Що видатного зробили Ви в літературі?.. – гордовито запитує новоявлений літературний комісар. – Щось не доводилось чути про Ваші літературні успіхи. Навіть ім’я Ваше досі невідоме, скажімо, за Жмеринкою чи Бердичевом… Та й душу собі загляньте: чи є в ній совість, сумління, відповідальність та гідність людська…”
“З чим же ми залишимося? – гукає-запитує О. Сизоненко. – З Вашим, вибачте, доробком, про який поки що ні слуху, ні духу?.. Рано чи пізно… за це доведеться відповідати”.
За свою любов до Батьківщини і боротьбу за Шевченкову Україну Михайло Іванченко вже давно відповів. Відповів і на примусових роботах в Німеччині й довгими роками спокути на Воркуті, де в пошані був тільки ”тюремний язик”, московський, звісно. Каторга російська, звичайно, не сприяла розвитку письменницького таланту, і все ж Михайло Іванченко встиг багато за своє життя.
Народився він у звенигородському селі Гусакові, де у квітні 1917 року було відновлене Українське козацтво, яке назвалося Вільним козацтвом. Творив його і Грицько Іванченко, гусаківський сотник, батько письменника. За те, що боровся за Українську державу, 1938 року був розстріляний. Багатьох з родини Іванченків соввлада вигубила Голодомором 1933-го.
1947 року отримав “путівку в Заполяр’я” й Михайло – за патріотичний вірш в українському журналі “Дозвілля”, що видавався за межами СССР. Хоч і повернувся живим Михайло Іванченко з Воркути, та повернутися до літературної праці вже можливості не було. Тоді дорога до літератури (і ”літератури” теж!) стелилася Сизоненку і сизоненкам. Вони ж не ”вороги народу”, їм і перо в руки. І гонорари за оспівування совлади.
Звичайно, Михайло писав, але без особливої надії, що його “Новели неволі” чи вірші, повні любові до ув’язненої Батьківщини, колись з’являться на шпальтах газет. Лише із проголошенням Самостійної України, 1991 року, вийшла у світ його перша книжка “Дивосвіт прадавніх слов’ян”.
У роки незалежності України Михайло Іванченко видав чотири збірки поезій: “Полиновий квіт” (1998), “Бунчук вітрів” (2001), “Осіннє чересло” (2007), “Крицеве стремено” (2009), а також науково-популярну книгу “Таємниця нашої прадавнини” (2000), роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (2006) та автобіографічні “Новели неволі” (2008).
Більшість книг вийшли завдяки підтримці сина, Григорія Іванченка, декана Київського національного університету будівництва та архітектури. Відновили батько із сином і журнал “Плуг”.
2007 року член НСПУ Михайло Іванченко став лауреатом премії ім. Василя Симоненка за роман “Дума про Вільних козаків”.
На вірші Михайла Іванченка складають пісні, зокрема, кобзар Василь Литвин написав чудову пісню “Отут з Трипілля наш пречистий виток”. Завершується вона так:
О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.
Виявив себе Михайло Іванченко і як художник. Перші його роботи ще в зоні порвав оперуповноважений… У моїй оселі зберігаються прекрасні роботи художника, виконані вже коли йому було далеко за 80-ть, зокрема, портрети творців Вільного козацтва Никодима Смоктія, Семена Гризла та Грицька Іванченка. Став Михайло Іванченко одним із героїв фільму “Вільне козацтво” Національної телерадіокомпанії (2009).
Звичайно, О. Сизоненко всього цього не знає, не читав, не бачив, не чув, інакше губу свою більшовицьку не закопилював би, мовляв, “що видатного зробили Ви в літературі?.. Щось не доводилось чути про Ваші літературні успіхи. Навіть ім’я Ваше досі невідоме, скажімо, за Жмеринкою чи Бердичевом”.
Невігластво завжди агресивне.
Це переконливо довів О. Сизоненко...
Дякуємо йому за це. Таки недаремно життя прожив чоловік.
Завершую своє слово на захист дорогої мені людини, земляка Тараса Шевченка, борця за волю України Михайла Іванченка, питанням, якому такого пафосу надав О. Сизоненко: “Доки ж пануватиме отаке бузувірство в нашому літературному процесі?..”
Чи не до себе апелював О. Сизоненко?
Роман КОВАЛЬ, уродженець Шевченкового Донбасу |
