28 вересня на радіоканалі “Культура” професор Національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Сергійчук у програмі “Українське державництво” несподівано вибухнув проти дослідника нашої історії Романа Коваля за його статтю в “Літературній Україні” “Гірка правда командира чорношличників”. Замість аргументованих заперечень, Володимир Сергійчук нервово намагався переконати слухачів, що Роман Коваль ганьбить, “мішає з гряззю” Симона Петлюру, який віддав життя в боротьбі за Україну. Обурення було настільки бурхливе, що захопило декого з радіослухачів: один із них вигукнув, що ця стаття опублікована “по заказу”, треба розуміти, ворогів України. Пан професор, мабуть, погодився з цим, бо не заперечив.
Ось такий рівень дискусії! Тільки упереджена людина може так злостиво поводитися! Насамперед це принизливо для самого пана Сергійчука.
Факти ж інші: у працях Романа Коваля і вояцьких спогадів, які він видає, – багатющий матеріал про героїчну боротьбу нашого народу проти московських окупантів, тисячі фотографій та інші унікальні матеріали, при цьому автор ні на йоту не відступає від історичної достовірності подій. Цього Володимир Сергійчук не може не знати, бо сам про багато що вперше довідався саме з книг Романа Коваля, який ввів у науковий обіг тисячі унікальних документів, фотографій і споминів вояків. Може, це шкребе пана професора?
Професор мав би знати, що чим вищу посаду посідає діяч, чим більша його роль у доленосних для народу подіях, тим більша його відповідальність за свої вчинки, бо вони позначаються на долі народу. Яким великим полководцем був Богдан Хмельницький, але Тарас Шевченко не пощадив його за Переяславську угоду з Москвою, бо це була трагічна для народу помилка. На жаль, Симона Петлюру в доленосний час опанували дрібні амбіції та соціалістичні забобони. Боротьба проти Миколи Міхновського, участь у придушенні антимосковського виступу полуботківців, відправлення на фронт на цілковите знищення богданівців, повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, яке завершилося руйнуванням Української держави, арешт та розстріл Петра Болбочана, підтримка державоруйнівної діяльності Волоха та інші злочини, – наслідок військової некомпетентності Петлюри та його хворобливої амбітності.
У час, коли вирішувалася доля України, Петлюра як Головний отаман виявився безпорадним, тому й шукав весь час порозуміння з ворогами, зокрема з денікінцями. Чи не наказ Петлюри своїм воякам ставитися до денікінців “не як до ворогів” призвів до здачі Києва 31 серпня 1919 року?..
Єдиним аргументом пана професора було те, що Симон Петлюра поплатився життям у цій боротьбі. Грушевського теж убили, але чи виправдає це в наших очах його капітуляцію перед Москвою? Хибні кроки Грушевського, Винниченка і Петлюри, політика роззброєння українського народу в час війни, їхня безпорадність як керівників призвели до московського поневолення, – і про це історики повинні говорити. Це їхній обов’язок!
Закидає Ковалеві пан Сергійчук пропаганду отаманщини. Боже праведний, та невже пан професор не розуміє, що саме політика Центральної Ради, спрямована не на формування армії, а створення народної міліції, і привела до виникнення Вільного козацтва, а разом з тим і повстансько-партизанських загонів!
Велика заслуга Романа Коваля полягає в тому, що він повертає із забуття трагічну нашу історію, оживляє забутих або оббріханих московською пропагандою українських героїв. Спогади Петра Дяченка, командира полку Чорних запорожців Армії УНР, свідчать про невміле, коли не сказати, бездарне керівництво армією. Нехай пан професор посперечається з полковником Дяченком, а точніше з фактами, які той зафіксував у своїх споминах! До чого тут Коваль?
Не гоже, пане професоре, так поводитися! Ваші нападки на людину, яка повернула українцям цілий материк героїчної історії, дискредитують насамперед Вас. Роман Коваль не “змішує з гряззю” Головного отамана, а дає тверезу, історично достовірну оцінку його діяльності. Не з’ясувавши наших помилок у минулому, повторюватимемо їх і тепер. Чи не тому маємо нині антиукраїнську владу і опинились перед загрозою втрати незалежності, за яку пролито стільки благородної української крові?
Андрій МАРТИНЕНКО,
учасник Другої світової війни, полковник у відставці |
