До 125-ліття від дня народження

У лавах борців за українську державу проливали кров українці різних земель. Були серед них і бессарабці. Найвідомішим посланцем Бессарабії став полковник Петро Болбочан. Він мав шанс стати українським Бісмарком, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, чи мріяв про таке, але цього боялись інші – цивільні, негероїчні, заздрісні... Саме вони першими розгледіли в ньому реального кандидата на командувача українського війська, а в разі перемог – і гетьмана Української держави. А цього допустити не хотіли ті, хто вже подумки приміряв на себе тогу верховного вождя. Не гордість переповнювала серця отих неприкаяних “сугубо штатскіх”, що в нашому війську є люди, готові взяти на себе відповідальність за визволення Батьківщини, а острах перед ними, навіть страх. Саме у воєначальниках, яких любило військо, цівілі у френчах і бачили чи не найбільшу загрозу для себе особисто, тож і поборювали – звичайно, не у чесному герці, а підступно, підло, “ізподтішка”, з переступом моральних норм і законів, які самі й творили.
Нова епоха була готова подарувати нашій нації українського Бісмарка, нового Богдана Хмельницького, засновника української держави...
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. в с. Гіждеу Хотинського повіту Бессарабської губернії в національно свідомій сім’ї. Батько його був священиком. Провчившись два роки в Кишинівській духовній семінарії, юний Болбочан різко змінив свою долю, вступивши до Чугуївського піхотного училища.
За час служби в російському війську він опанував різні військові спеціальності – завідувача мобілізаційної частини, полкового ад’ютанта, завідувача школи прапорщиків, командира команди розвідників, кулеметної частини та інші, а під час Світової війни набув неоціненний бойовий досвід. Лише протягом першого року війни він узяв участь у 37 бойових операціях. Був поранений і контужений. За хоробрість на лацкани його френча впали ордени Святого Станіслава 2-го і 3-го ступенів, Святої Анни 2-го і 3-го ступенів.
Після Лютневої революції Петро Болбочан – активний учасник українізації частин російської армії. У січні 1918 р. він взяв участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Хоч і склали зброю під ударами української зброї заколотники, все ж столицю під гарматним натиском Муравйова довелося залишити...
У ніч проти 9 лютого 1918 р. Центральна Рада покинула Київ. По Житомирському шосе на захід тихо посувалися рештки частин київської залоги. “Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов підполковник Болбочан зі своїм відділом”.
На постій стали в жидівському містечку Гнатівці, що над річкою Ірпінь. Ситуація  була апокаліптична: деморалізоване військо розкладалося.... Але тримали порядок богданівці, гордієнківці, республіканці Болбочана...
На нараді старшин було вирішено відпустити всіх, хто не хоче продовжувати боротьбу, залишити тільки добровольців, зібрати їх під єдине командування в Окремий запорозький загін. Очолив його генерал російської служби Костянтин Прісовський.
Рішенню підкорилися всі. Лише Симон Петлюра, не бажаючи нікому підпорядковуватися, відмовився включити нечисленний Гайдамацький кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан, людина щира і відверта, різко дорікнув Петлюрі, що той через свої “персональні дрібні мотиви став на перешкоді такому об’єднанню”. Саме цей епізод заклав передумови подальшої драми. Біографи Болбочана зазначали, що саме у Гнатівці Петлюра затаїв ненависть до Болбочана.
*Дивний чоловік Симон Васильович! Та роби, що вмієш: веди бухгалтерію Запорозького загону, пиши про його бойовий шлях, читай лекції з історії України. Ні, якісь бісики штовхали його, людину, яка ні дня не служила в армії, яка не знала, що таке армійські статути, до керівництва військом. Так війна ж йде, не можна легковажити долею Батьківщини! Ні, мушу керувати, і все! А інакше мілітаризм розпаношиться, потім не зупиниш. Ще регулярну армію створять ці “реакціонери”...
Не могло сподобатися Петлюрі й ухвалене у Гнатівці рішення: “Військо є аполітичне і всякі комітети й комісарі, які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця”. А як же політичний контроль соціалістичних партій?! Це так і проти Росії почнуть воювати?! Ще гетьмана приведуть на багнетах! Як так можна, щоб генерал Прісовський, нікого не питаючи, одноосібно призначив собі заступника, начальника штабу, командирів куренів і сотень?! Це ж недемократично! А нащо тоді комісари?! Хіба не їх уповноважив уряд допомагати командирам ухвалювати рішення?
Десь отак міг думати Петлюра, людина, кожна клітина тіла якої волала про пацифізм і кликала до мирного цивільного життя. Принаймні такий був тоді рівень мислення “провідників народних мас”.
“Дуже не подобалося Урядові, що на чолі війська став “генерал”, значить, “реакціонер”, – згадував Борис Монкевич. От якби “хвершал” чи бухгалтер, то б інше діло було! А оскільки владу в Запорозькому загоні “захопив реакціонер”, значить формація ця “контрреволюційна і шовіністична”! Довіри до такої частини просто не може бути у справжнього демократа. Ви тільки послухайте: 5 лютого в Сарнах 2-й Запорозький курінь Петра Болбочана обеззброїв ешелони збільшовиченого війська, зокрема і 2-ї Фінської дивізії, посадив у вагони, замкнув і відправив бідолашних у Совдепію. Та це ж недемократично! Це ж бузувірщина! Адже серед обеззброєних, напевно, були прості російські робітники і селяни. А вони ж хіба нам вороги?!
Вороги!
І ще які!
5 лютого, у Сарнах, Петро Болбочан отримав наказ відновити українську владу в Житомирі. Одночасно його призначили військовим комендантом Волинської губернії. Почесно? Ні, це був хід з метою відлучити його, успішного командира, від війська.
11 лютого Болбочан наказ сумлінно виконав, більшовиків із Житомира виставив. І оголосив мобілізацію старшин і підстаршин. Це викликало обурення уряду, який повертався з небуття в німецькому обозі. Уряд, який щойно вигнали в шию з Києва муравйовці, виявляється, не хотів мобілізації, бо це ж, бачте, шлях для створення регулярної армії! А хіба ж може бути більше зло? Хіба в демократичній республіці треба військо, та ще й набране з “контрреволюційних елементів”?
Дико!
Попри невдоволення уряду, мобілізація пройшла успішно. Запорозький загін поповнився новими людьми. З інших новобранців було створено відділи для охорони Житомирського повіту і міста. Болбочан виявився першим комендантом з часу революції, який не мітинги організовував, а твердою рукою творив лад і спокійне життя. Авторитет його серед житомирян і війська неухильно зростав. “Популярність полковника Болбочана занепокоїла Вищу Владу... – згадував Борис Монкевич. – Військове Міністерство прислало наказ Болбочанові здати курінь... прапорщикові Мацюкові...”
Що з того, що Мацюк чоловік нездібний? Головне, що він “справжній демократ”, та і контролювати його можна як чоловіка партійного. Тоді, справді, довіру міг викликати лише член урядової партії. Безпартійні ж викликали підозру. Як таких можна допускати до війська? Вони ж не пов’язані партійною дисципліною. Набере ще офіцерів у свою частину...
Уряд Голубовича вперто, навіть у час війни, протидіяв створенню боєздатного українського війська. Повторювалась ситуація 1917 року, коли центральнорадівські соціалісти поборювали Миколу Міхновського і Павла Скоропадського – людей, навколо яких об’єднувалося українське військо...
Призначення Мацюка стало службовим злочином. У першому ж бою (під Бердичевом) він продемонстрував нездатність до військової справи. Завівши дурними командами курінь у грізну безвихідь, сів в ешелон і втік до Житомира. А вояків залишив умирати під страшним гарматним обстрілом. Від повного розгрому курінь врятувала “шалена відвага” командира батареї Савінського і його гармашів, які залишившись без підтримки піхоти, під страшним вогнем більшовиків, практично в оточенні, хоробро продовжували бій. Сотник Савінський та козаки його півбатареї потрапили у полон і прийняли мученицьку смерть. Савінському москалі обрубали пальці на руках, зняли з голови скальп, зірвали на руках шкіру.
Довідавшись, що Мацюк ганебно втік із поля бою, Болбочан залишиває пост губерніального коменданта Волині та вертається до свого куреня. Завдавши спустошень частинам колишньої 7-ї російської армії на чолі з Кіквідзе, Петро Болбочан звільняє Бердичів. Центральнорадівці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять. Але злобу “справжні демократи” затаїли...
Болбочан тим часом разом з іншими українськими частинами майже церемоніальним маршем пройшов через Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпінь і вночі 2 березня (за новим стилем) 1918 р. увійшов до Святошина, київської околиці.
“О 10 годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднесеними головами, входили запоріжці стрункими рядами в золотоверхий Київ, після місячної розлуки з ним... – розповідав Борис Монкевич. – З величезним ентузіазмом зустрічало їх населення Київа. Люди плакали...” Вони сподівалися, що влада, навчена гірким досвідом, почне налагоджувати життя, зруйноване Муравйовим.
Та не так сталося, як гадалося.
Непорозуміння почалися в перший же день. З балкону Міської думи, удекорованого двома великими червоними прапорами і малим українським прапорцем, військо від імені киян вітав член Центральної Ради жид Рафес, чоловік крайньолівих і антиукраїнських поглядів.
“Це зробило на запоріжцях гнітюче вражіння і в декого показалися на очах сльози, – писав Борис Монкевич. – В рядах розпочався крик, щоб скинули червоні прапори – емблему ворога. Зчинилася велика колотнеча, ряди захиталися. Полковник Болбочан, який прибув на місце цього випадку і встановив лад у частинах, післав сказати в Думу, щоб зняли червоні прапори і залишили тільки жовто-блакитний, а від Рафеса зажадав пояснення, що мають значити ці червоні прапори. В Думі якраз йшло засідання і Рафес від імені всіх членів Думи відмовився дати пояснення на вимогу Болбочана. Натомість перед юрбою народу вони почали кричати, що Болбочан - реакціонер, закликали “народ” захищати їх перед самоволею військових. Бажаючи уникнути скандалу в перший день вступу до Київа, запоріжці рушили далі...
На другий день 1-ша сотня 2-го Запорозького куреня під командою Зелінського йшла зміняти варту коло мосту. Проходячи біля Думи, побачив сотн. Зелінський, що червоні прапори, як висіли, так і висять. Із трьома старшинами зайшов він в Думу і запропонував скинути червоні прапори, а коли правління знову відмовилось, сам зірвав прапори, пошматував і кинув у салю засідань. Цей інцидент викликав цілу бурю. Якась партія внесла запит у Центральну Раду й вимагала віддання під суд винних старшин. Кричали, що це нечувана зневага емблеми революції, вимагали вислати з Києва цю реакційну частину, як загрозу революції. Преса так само заговорила.
Військове Міністерство зажадало від Болбочана вияснення справи і віддання судові винних. Для Запоріжців було це громом з ясного неба. Але Болбочан відмовився виконати цей наказ і заявив, що він цілком поділяє погляди своїх підлеглих і не бачить в їх вчинку нічого поганого.
Тоді на Запоріжців почали робити натиск з іншого боку. Одежі і грошей для укомплектування нових добровольців не давали. В наборі добровольців перешкоджали і з дня на день збиралися випхнути з Київа... Охорону міста Уряд доручив російській організації, яка складалася з офіцерів, що тут залишилися... Вона... заборонювала відкривати (запорожцям) бюра для прийому добровольців, покликаючись на накази Уряду. Висміювали як Український Уряд... так і саму українську ідею... Запідозрюючи в неблагонадійності ген. Прісовського, Військове Міністерство... запропонувало йому бути губерніяльним комендантом Київщини, а Запоріжський загін здати тому, кого призначить уряд”.
Отака була правда життя!

(продовження у наступному номері)

На світлині Петро БОЛБОЧАН

1 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер полковник Андрій МЕЛЬНИК, начальник штабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1872 р. народився письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
4 листопада 1952 р. помер Володимир СВІДЕРСЬКИЙ, усусус, начальник медичної служби ІІІ корпусу УГА, командир курдського загону, який бився проти москалів та англійців, лицар Турецького півмісяця і німецького Залізного хреста, лікар ОУН і УПА.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
7 листопада 1919 р. москалі повісили о. Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської ради.
7 листопада 1924 р. загинув подільський отаман ХМАРА (Семен ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК).
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА, Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва м. Києва.
8 листопада 1895 р. народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу.
8 листопада 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби.
8 листопада 1926 р. помер переяславський отаман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА).
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії.
9 листопада 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, подільський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН.
11 листопада 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, командир чети УСС, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР, лицар Срібної медалі хоробрості та Військового хреста, науковець.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, Крайовий провідник ОУН.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1905 р. народився Ніл ХАСЕВИЧ, художник, учасник Визвольної боротьби у лавах УПА.
14 листопада 1925 р. постала Легія українських націоналістів.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир легіону Дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився письменник Михайло ІВАНЧЕНКО.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1883 р. народився богуславський отаман Григорій ПИРХАВКА.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
21 листопада 1921 р. москалі розстріляли Миколу ЛОЗОВИКА, голову Бойової управи 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників).
21 листопада 1942 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віктор КУЩ.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в м-ку Базар москалі розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
24 листопада 1890 р. народився Володимир БІЛОЗОР, лікар Коша УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медичного відділу Військової управи дивізії СС “Галичина”.
24 листопада 1937 р. москалі розстріляли кобзаря Івана КУЧЕРЕНКА-КУЧУГУРУ.
25 листопада 1838 р. народився письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 1905 р. в Лубнах вийшла перша українська газета в царській Росії – “Хлібороб”.
26 листопада 1940 р. помер Анатоль БАЗИЛЕВИЧ, духівник Вишколу УСС, учасник “Листопадового зриву” 1918 року, священик І бригади УСС Галицької армії.
27 листопада 1863 р. народилася Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945).
28 листопада 1972 р. помер кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1778 р. народився Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1879 р. народився Григорій ЧУПРИНКА, поет, козак богданівського полку.
29 листопада 1899 р. народився Григорій КОСИНКА (СТРІЛЕЦЬ), поет, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.

На початку листопада 1919 р. загинув отаман ЗЕЛЕНИЙ (Данило ТЕРПИЛО).

Книга “Таємниця отамана Зеленого” – перше літературно-художнє видання Романа Коваля. І перша його книга для старшокласників. Через неймовірний  розголос, який зчинився у російському таборі, автор зрозумів, що треба і далі писати для дітей.
1 жовтня цю книгу презентувала газета “Флот України”, а 5 жовтня й матеріал було вивішено в інтернеті. Вже ввечері того дня московські шовіністи “щиро відгукнулися”. Цитую: “На Украине вышла первая нацистская книжка для детей, – реклама от Минобороны. Севастополь, Октябрь 05 (Новый Регион, Евгений Андреев) – Издание Министерства обороны Украины газета “Флот Украины” опубликовало интервью с президентом исторического клуба “Холодный Яр”, украинским писателем Романом Ковалем, отдыхавшим в Симеизе. Коваль рассказал о своей новой детской приключенческой повести, написанной по просьбе... бизнесмена Антона Коломийца, воспитывающего своего сына “в традициях радикального украинского национализма”. Отсутствие на Украине соответствующей детской литературы для отпрыска и побудило “свидомого” предпринимателя профинансировать выход нового опуса Коваля – “Тайны атамана Зеленого”... “Флот Украины” не пожалел места для обращения автора к юным читателям... “Флот Украины” с упоением цитирует Коваля”.
Відразу закипіло в інтернеті. “Ваши герои бендера и коношвалец. Ваши поэты – шывченко и сасюра. Всё, герои кончились, остальные – малороссы... – зашипіли імперці. – “Тайна зеленого змия” – новый цитатник для бандерлогов... Ну уж если минобороны рекламирует такую макулатуру, тогда все – приехали. Счет пошел на недели... Неужели правда, что такая “книжка” издана?!. Я в шоке... Ребята, берем огнеметы и выкорчевываем коломийщину и бандеровщину под корень. Этих подонков следует стереть с лица земли. Правильно делали наши предки, очищая страну от фашистcко-националистических упырей. Берем огнеметы и выкорчевываем коломойщину под корень”.
6 жовтня обізвалась прес-служба ПСПУ ім. Вітренко. Стаття називалася: “Ксенофобская “перезагрузка” детских умов: рупор Минобороны рекламирует книгу о погромщике атамане Зеленом! “Братья-славянє” обурюються: “Посмотрите только на одни заголовки: “С москалями не по дороге”, “Нет москальне!” или подзаголовок к разделу “Бандитская власть” – “Цинизм москалей, как и их жестокость, никогда не знали границ”.
Особливо обурило російських шовіністів, що 15 липня 1919 р. Зелений провів “беспрецедентную акцию в Переяславе – зачитывает Манифест о денонсации Переяславского договора 1654 г. о единстве Украины и России, тем самым, бросив вызов Богдану Хмельницкому!” Викликало гнів і те, що на їхню думку, газета “Флот України” “активно лепит из этого русофоба и погромщика образ “борца за украинскую нацию”, призывая детей следовать его примеру в истреблении “москалей”, “жидов” и “китайцев со щелями вместо глаз”!
Імперці палко закликали органи прокуратури “возбудить уголовное дело против официального издания Минобороны Украины за антиконституционное разжигание межнациональной розни”. Логіка імперців приблизно така – чинити злочини проти українського народа Москві можна, а от писати про це – злочин, розпалювання міжнаціональної ворожнечі!
8 жовтня. Інтернет продовжує кипіти. З’являється стаття під назвою “Новая укрокнижка для детишек”. “Неделю назад на всех националистичных сайтах появилась реклама новой историко-познавательной книжки для детишек младшего (?! – Ред.) школьного возраста, – писали недоброзичливці. – В общем, если для детей начали писать такие книги, в том что дело идет к войне – сомнений никаких... Самое страшное, что книжка эта написана как инструкция для русских детей как воевать с русскими за Украину, которая для украинцев”.
Думають російські патріоти і на такою проблемою: “А когда нацистов закопаем, что делать с учителями, журналистами, просто проповедниками, которую эту грязь детям в мозги вносят?.. Мы за свои деньги не только содержим нацистскую диктатуру, но еще и помогаем ей делать из наших детей манкуртов и янычар. И самое главное, никто из причастных к этому преступлению никогда за него не ответит”.
Інший користувач інтернета повчає: “Нужно ненавязчиво доносить до учителей, журналистов и проповедников мысль, что после уничтожения хохлонациков как системы у тех, чьим детям забивали голову нацистской пропагандой, будут основания для принятия закона о запрете на профессии для запятнавших себя этой грязью. Пусть тогда не жалуются. Хахлы упорно хотят воевать с Россией. Это – их выбор и, это – их право. Что хотят, то и получат”.
Такий настрій росіян. Вони щиро виказали свою мрію знову піти війною на Україну, бо переконані, що переможуть і покарають нас за те, що ми прагнемо жити своїм життям, прагнемо реконструювати свою історію, повернути в своє буття українських героїв та виховати на їхньому прикладі служіння Батьківщині покоління захисників України”.
Поки шовіністи казились, 9 жовтня в переповненому актовому залі Національного музею літератури України відбулася презентація книги “Таємниця отамана Зеленого”. У вступному слові автор сказав: “Так вже повелося, що, проводячи презентацію книги, думками я вже не з нею, а з новою своєю книгою. Тож інформую, що нині разом з Юрком Юзичем, Петром Арсеничем та Людмилою Луканюк готую книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”...
Чи знаєте ви, що 60 % усусусів складали гуцули?! До того ж наші горці мали козацьку психологію войовників – вони прагнули ґерцю, вони йшли до бою, як дівка до танцю, – як наше славне наддніпрянське козацтво. Бій проти москалів для них був не просто бажаним, це було свято, від якого ніхто не хотів відмовлятися. А от за чужі інтереси воювати гуцули не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська. Коли ж у серпні 1914 р. було оголошено війну з Росією, гуцули хмарами посунули до війська. Батьки ж їхні і діди новобранців щиро заздрили, що їм не пощастило вийти на бій з Росією.
Цитую спомин усусуса Михайла Горбового: “І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед “бранкою” до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:
– Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже... Тепер не те. Тепер ясно, за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!
І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно-вишивану, в пла­тину, виносила в кліті новий киптар, сардак-“крашенєк”, крисаню з павами, вибрала свого леґіника-мізинчика як до він­чання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в го­лову, зворушено приговорювала:
– Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, идеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси. Воюй за ту нашу Україну, що про неї нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс”...
На вечорі у Національному музеї літератури виступили також поетеса Антоніна Литвин, завідувач відділом музею Галина Болотова, видавець книги Антон Коломієць, краєзнавець із Борисполя Андрій Зиль, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, професор Людмила Шульгина та онучка отамана Зеленого Раїса Браславець. Крім неї, на презентації були присутні й інші родичі отамана Зеленого – Славко Цедик із дружиною та дочкою Катериною та Ольга Булавин.
Окрасою презентації став виступ кобзаря Тараса Силенка, який виконав три пісні – народну “Із-за гори, із-за кручі”, “Козацьку колискову” на слова Володимира Косовського та “Пісню про отамана Зеленого” на слова Миколи Щербака (музика двох останніх пісень Тараса Силенка).
На вечорі були присутні козаки-спасівці під проводом Олександра Корнієнка та члени молодіжних націоналістичних організацій, які не тільки глибше пізнають історію Визвольної боротьби свого народу, але й гартують тіло, щоб в разі небезпеки захистити Батьківщину.

Вл. інф.

“Саме так і було”

Прочитала чудову книжку “Отаман Зелений” і дуже задоволена. Чому? Тому, що думка автора про цю видатну особистість повністю збігається з тим, що розповідав мені мій батько, який народився у с. Халеп’я. У “Неповному списку козаків і старшин отамана Зеленого” знайшла і свого діда – Совершенного Петра Лавровича разом із двома братами. Дуже вдячна авторові за труд.
Наша сім’я має багато документів, фото того часу. Можемо багато розповісти.

Ірина СОВЕРШЕННА, доцент Київського національного
торговельно-економічного університету

“Ви что, дядя!”

Наша “еліта” на початку ХХ ст. майже всуціль була поточнена шашіллю московського соціялізму. Коли хлопці пішли під Крути, хтось із них заскочив до Ніжина, де стояли 4 ешелони з кадровими військами, і попрохав допомоги. Фронтовики могли розметати муравйовську босоту, але натомість лише пожурили “темного” спудея, мовляв, Муравйов хоче всього лише визволити українських пролетарів від українських же буржуїнів, а ви заважаєте їм. У цьому їх раніше переконав Симон Петлюра. Читав десь прожекти Петлюри про облаштування українського села. Ті самі колгоспи, емтееси, трудодні. Винниченко виставляв Скоропадського за двері, бо той, мовляв, з метою провокації пропонував допомогу УНР військами; гляди, товариш Ленін почує, – лиха не оберешся!.. Ким були Лумумба, Ландсбергіс, Валенса? Насамперед націоналістами! А наші перш над усе – “православниє с патріярхом во Москвє”!
Приїхавши до Києва, зупиняю військового й запитую, чи стрілятиме в москаля, якщо нападе на Україну.
– Ви что, дядя! Ми вєдь єдіновєрци...

Володимир ПЕТРЕНКО
м. Канів

Українському поетові Михайлові Григоровичу Іванченку виповнюється 85 років. Аж дивно, що людина, проживши неймовірно тяжке життя, досягнула такого поважного віку. Скільки разів він “міг на полі бранному упасти”! Але не впав, хоч і ніколи не таївся зі своїми поглядами та мріями, “не смакував чужинський мед спокуси”, не відрікався, а

За Україну юнаком безвусим
Долав етапи крізь огненний брід.

Народився Михайло Іванченко 18 листопада 1923 р. в с. Гусаковому на Звенигородщині у родині вільного козака Грицька Іванченка. Пережив страшний Голодомор, під час якого загинули його рідні, – дідусь Софрон (також вільний козак) та сестричка Оля. 1938 року москалі розстріляли його батька, сотника Вільного козацтва. Всі знають, як нелегко жилось у ті часи дітям “врагов народа”. Пізнав на собі і Михайло “переваги” цього статусу...
До початку Другої світової війни навчався в Тальнівському агрономічному технікумі. Щоб оплатити навчання, підробляв вантажником. Улітку 1941 року його послали “защіщать родіну” з маскувальною гілкою замість рушниці. Німці розбомбили маршову роту новобранців. І Михайло повернувся до рідного села. Допомагав похідній групі ОУН відкривати “Просвіту” та розповсюджувати націоналістичні листівки. Впольований поліцією, 1942 року поїхав у заґратованому вагоні до арбайтлагеря поблизу Данії, за втечу з якого карався в тюрмі у Клоппенбурзі. Потім – арбайтлагер цегельні у селищі Шаррель. Щодня мусив навантажувати 12 вагонеток глиною. Спізнався з підпільниками ОУН та членами СУМ. Перші публікації віршів – в українських часописах “Дозвілля”, “Голос” та “Українська дійсність”. Навчався на заочному курсі українознавства в Українському технічно-господарському інституті (м. Подєбради, Чехія).
Коли прийшли “освободітєлі”, мусив йти до їхньої армії. 1947 року СМЕРШ довідався про оті його антисталінські вірші в українських еміграційних виданнях. За них і отримав юнак 10 літ заполярних таборів. Поневірявся у штрафних та режимних зонах з вояками УПА, кубанськими та донськими козаками. Завдяки їм глибше пізнав історію своєї Батьківщини. Попри тяжкі випробування, Михайло Іванченко

Не розгубив у світових пустелях
Покарами освячену мету.

Навіть на “волі” був під “гласным”, а згодом “негласным” наглядом. Закінчивши заочний курс малюнку і живопису Московського народного університету мистецтв, працював художником-оформлювачем. Захопився краєзнавством і міфологією. Видав науково-популярні книги: “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (Київ, 1991), “Таємниця нашої прадавнини” (Київ, 2000) та роман “Дума про вільних козаків” (Київ, 2006). Вийшли у світ збірки поезій “Полиновий квіт” (Київ, 1998), “Бунчук вітрів” (Київ, 2001), “Осіннє чересло” (Київ, 2007). Як редактор відновив альманах “Плуг”, започаткований С. Пилипенком ще 1922 року. Має неопубліковані рукописи романів, повістей, новел, гуморесок, віршів та наукових досліджень. Член Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії ім. Василя Симоненка (2007).
Нині пан Михайло, попри тяжку недугу, продовжує творчу працю в рідному с. Гусакове на Звенигородщині.
Бажаємо Вам, дорогий батьку отамане, довгих років життя, наповнених творчістю. Нехай Ваші книги допоможуть сучасникам та й наступним поколінням збагнути сутність українства, причини його минулих поразок і неминучість майбутніх перемог. З роси і води!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

На світлині

• Людмила ШУЛЬГІНА, Михайло ІВАНЧЕНКО, Роман КОВАЛЬ і Петро ШКЛЯР. Село Гусакове, літо 2008 р.

Вічна матір

Знав я обжинки з твоєю утомою
У пишноті золотистих колось,
Чом же зосталася ти невідомою
Й щастя твоє на лану не збулось?

З гін, сотні раз пересапаних вдовами,
Все вимітав без жалю вітровій, –
Скільки тобою одіто й вгодовано
Тих пустобрехів, хапуг і повій.

Ти не змогла прихилить неба синього
(Грізно в захмар’ї кружля чорний крук)
Доброю долею донці і синові
Та й відійшла поза межу розлук.

Кублиться, котиться дикими обрами
Хмар наполоханих зимна орда.
Бачу: велично стоїть понад обрієм
Матір одвічна – моя жур-біда.

2001 р.

Куди грядем?

Куди грядем? Напевне нас ведуть
На ті овиди жовті й сині,
Де в сивих чварах не один редут
Долати доведеться нині.

Сусаніних наплодилося – тьма
І агітпропівців є доволі,
Та зрячого провідника нема
На міжпартійному роздоллі.

Навпомацки прошкуєш: де мета?
У ковбасі та в самогоні?
Не дай нам, доле, ще в кольких дротах
Заплутатись в самозагоні.

Уже лисиці ворон кинув сир
Й неймучі сорому і болю
На “Вольво” мчать наложниці в ясир,
А парубота пре в неволю.

Невже навспак перевернувся світ,
Комусь і жити остогидло,
І ми тут – злидні, так собі – послід,
Не козаки, а бите бидло?!

2002 р.

“Продають з молотка Україну”

Ось дивлюсь на вертеп упівока
Через голови скупані в славі
І шукаю вождя чи пророка
У капелі трибунів лукавих,

І не чую сурми дієслова
Щоб збудила енергію духу,
Тут шоп-група якась бізнесова
Рекламує нам екстра-сивуху.

І ледачі з похмілля та спліну
При торбах з целофанових плівок
Продають з молотка Україну,
Як і завше – направо й наліво.

Стогнуть дзвони... Та дзвонять червінці
У гаремі, в корчмі, в кулуарах, –
І вовки продаються, і вівці,
Як і завше, – дешевим товаром.

1999 р.

“Повстань загублені сліди”

Де старий шлях за вітряками
Завмер при місяцю блідий,
Не відшукать поміж роками
Повстань загублені сліди.

Отут до волі устосоте
Ми вибивалися з тюрми
І чвал пробойних буйних сотень
Перемоловся у громи.

Той степ без гомону і тисняв
Нам далечі душі відкрив
Та маревом чумацьку пісню
Десь завезли воли у Крим.

1999 р.

“Покарами освячена мета”

Ген осінь у багряні акварелі
Востаннє переписує овид.
І клени тихі, золотовеселі
Роняють листя порухом сновид.

Відлітувала тепла літургія
І вознеслася у пречисту синь,
Заслуханий у сум о цій порі я
Не виглядаю звабних берегинь.

Відшелестів над яром дуб лапастий
У згадках про боривітри борінь, –
Я міг на полі браному упасти
Та тільки не таївсь ніколи в тінь.

Не смакував чужинський мед спокуси
Зіпхнутий катом за колючий дріт
За Україну юнаком безвусим
Долав етапи крізь огненний брід.

Люблю, як жовто-сині акварелі,
Своїх шляхів бентегу пресвяту, –
Не розгубив я в світових пустелях
Покарами освячену мету.

2001 р.

“І сонця німб вінчав моє чоло”

Чогось занило серце давнім болем
Край берега життєвої ріки,
Де нас ростило чебрецеве поле
Й крильми у даль манили вітряки.

Згадався перший шлях за чередою
У босоноге щастя навесні
І не зігнуті долею крутою
Хлоп’ячі в небо кинуті пісні.

Не відав я до волі перепони
У срібноросих травах за селом, –
Ганяв у гонах буйним вітрогоном
І сонця німб вінчав моє чоло.

О, не забуть святе пастуше поле,
Де хмара геть за обрій поспіша,
Привілля не цуралася ніколи
Моя з тих літ замріяна душа.

Багато згадок у борні зітліло
Крізь сиві переверстані роки,
Тільки крильми махають й досі сміло
Із пам’яті скрипучі вітряки.

2002 р.

Писати про це доводиться з пам’яти, і по 45-ти роках різних переживань не все докладно пригадується. Одначе про участь нашого жіноцтва в Українській визвольній боротьбі писати треба і то зараз же, поки ще живі її учасники, бо в написаних до цьо­го часу спогадах мало місця присвячено українській жінці – учасниці збройної боротьби за Волю України.
Після перших успіхів Чортківської офензиви в червні 1919 року Українська галиць­ка армія відступала до Збруча перед пере­важаючими польськими свіжими полками, які Франція озброїла в модерну зброю. Наш маленький відділ при відвороті з-під Львова попав на Підкарпаття, в терен між польськими і румунськими військами. Румуни, як відомо, по-зрадницьки напали з Буковини на зади на­шої армії. Пробиваючись до своєї армії в сторону Дністра, ми по дорозі “пацифікували” новопосталі польські поліційні станиці в Надвірнянщині, румунські – в Коломийщині.
Десь у половині липня ми продерлися до Дністра і наш добрий господар Василь Фірварків, підкупивши за цукор румунську сторожу, вночі на вузенькому човнику перевіз нас біля с. Репужинці під Городенкою на другий берег ріки. Та нашої армії ми вже не застали, бо вона скупчилася до пе­реходу через Збруч.
Не гаючи часу, наш відділ, в силі чоти з 26 осіб, пройшов понад Дністром через не зайнятий Борщів і під Скалою перейшов Збруч, прямуючи на Кам’янець- Подільський. По дорозі пристав до нас один поручник і поінформував нас, що в Кам’янці перебуває новосформований Окремий залізний загін УНР, в якому є чимало галичан.
Нам хотілося служити саме в такій соборницькій частині і ми зголосилися до команди загону отамана О. Бистрина. Залізний за­гін займав тоді касарні на Польських філь­варках на передмістю Кам’янця. Мені приділили гарну квартиру в домі Шиповалових, які прийняли мене дуже гостинно. На дру­гий день при ранньому звіті загін прийняв нас радо у свій склад. Яке ж було наше зди­вування, коли на правому крилі куреня я по­бачив чоту дівчат-козачок. Було їх, мабуть, біля шістнадцяти, походили переважно зі Станіславова та околиць. Їх­ньою коменданткою була Маруся Крива.
Як сьогодні стоїть переді мною висока, грубенька, ділова, мила й енергійна дівчина-старшина, що не знала переливок у вій­ськовій службі. Голос її команди був ділово військовий, майже нічого жіночого в ньому не відчувалося. Коли хорунжа Крива прова­дила свою чоту до касарні, я приглянувся докладніш до цієї милої “жіночої армії”.
Нас, молоденьких старшин, цей відділ зі зрозумі­лих причин міцно зацікавив. Дівчата-козачки слухали в повній дисципліні свою хорунжу, я бачив сам, що з нею не має жартів, коли вона командує відділом. Військовий од­нострій з відзнаками хорунжого додавав Марусі якогось містичного чару-приваби. Дивилися ми на неї, коли вона провадила свою чоту, рівненько, під один крок, голо­ви тримаючи догори, і як виконувала з нею різні військові рухи, – і нам заімпонувала оця “жіноча армія” – наші бойки-козачки. Ми раділи, що і вони, нам такі близькі, ді­литимуть разом невідомі переживання бо­ротьби на широких степах і полях України. А йшла ця дальша боротьба під новим бо­йовим кличем: “Через Київ на Львів”.
Пізніше при частіших зустрічах я пізнав усіх козачок і знав їх поіменно, але нині вже призабулися їхні наймення. Крім Марусі, не випала з пам’яти ще одна дуже симпа­тична козачка – Стефця Дзиґа. Ця 16-річна дівчина була така мила і дитинна, що стала загальною улюбленицею загону. Хто зі стар­шин міг був відмовити Стефці у її проханні? А попри свою наївність, дитячу поведінку, була Стефця діловою козачкою, і у службі не було з нею жодних жартів. Як вияви­ла пізніша розмова з нею, ми обоє були су­сідами по місці походження і ввесь час до­велося нам разом маршувати в повстанські райони.
Також інші козачки були гарними вояками – дисципліновані, високоморальні, що свідчило про їхнє добре домашнє вихован­ня. Це не був відділ якихось дівчат-пригодниць, що шукали любовних пригод у тодіш­ньому розбурханому воєнно-революційному часі. Це були дівчата ідейні, які поки­нули батьківський дім і на поклик нашого уряду пішли добровольцями в армію бо­ронити свою ближчу батьківщину перед на­ступом польського наїздника. Коли ж армії довелось покидати Галичину, вони перейш­ли Збруч і пішли на Велику Україну, щоб воювати за соборну державу. Напевно, тоді більшості тих козачок і не снилося про страшні переживання, що їх доведеться зу­стрінути і що не всім доведеться повернути­ся назад у свої галицькі міста і села... І зга­дати б тут слова безсмертного сина західньоукраїнських земель Івана Франка: “1 пішли вони у безвість віків, повні туги і жаху, – простувати в ході духовній шляхом і вмирати на шляху”... Так, оці дівчата-козачки сповнили своє національне завдання вповні!
На початку серпня 1919 р. наш загін вирушив у повстанські райони Тульчина, Гайсина, Ставища, П’ятигорів, Таращі, а по­тім назад до Володарки. Увесь час наших маршів козачки трималися добре і не було нарікань на довгі перемарші. Зрештою, підводи були до їхньої розпорядимости, бо наш командир отаман Бистрин дбав про козачок, якими хвалився, і часто їхню взірцеву пове­дінку хвалив перед загоном.
Пригадується мені чимале здивування жидівського населення по містах і містечках, яке вітало нас сердечно за охорону його перед різними нападами грабіжницьких банд, що в тому районі, де не було регулярної ар­мії, творилися і зникали. У Гайсині, тоді гарному і чистенькому місті, мені довелося під­шукувати кватири для загону. Із цим завданням нас кілька поїхали наперед. Жиди, .почувши від мене німецьку мову, показали кватири для загону і старшин. Порадившись зі своїм рабином, вони запитали мене, чи можна привітати полк “украініше естеррайхер” делегацією і музикою. Я погодився на це, але командирові сказав щойно перед са­мим містом, щоб зробити йому несподіванку. Коли загін під командою отамана Бистрина прой­шов взірцевим маршем через місто, а попе­ред його чота козачок під командою хорунжої Кривої, – то треба було бачити зацікав­лення і здивування жидів, що казали: “Оті австріяки всеньке із собою мають, навіть свої жінки”...
У часі наших сутичок з бандами козачки-добровольці ішли в першій лаві. Вони, як усі інші козаки, виконували точно свою службу. Так ото наш загін дійшов до Таращі, з якої довелося скоро відступати, бо з районів Одеси проривалася червона 14-та армія Якіра. Опинившись між денікінськими військами, що наступали лівим берегом Дніпра, і нашими відділами, а передусім на­шим наперед висуненим загоном, ця совєтська армія сіла на пограбовані коні та диким імпетом (удар, сила. – Ред.) гнала проривом, щоб біля Києва ви­рватися з оточення. Наш загін відступав че­рез річку Рось та зайняв бойову лінію по ріці, замкнувши міцними заставами міст. Проте, вночі в районі повстанської сотні, що прилучилася була до нас, большевики тих­цем підсунулися, вирізали заставу і міцно вдарили на загін, що мусів прийняти нічний бій.
Нерівний бій з переважаючими силами червоної кінноти тривав до півдня наступного дня, тобто 12 вересня 1919 року. Пе­ред опівднем большевицька кіннота вдари­ла новими відділами на останні оборонні по­зиції загону та шаблями вирубала чимало козаків і старшин. Отаман Бистрин попав у полон... а з ним і більшість козачок з хорунжою Кривою і Стефцею Дзи­ґою. Дівоча чота спаслася дивним випадком, точніше – волею червоного старшини, кіннотчика. У розпалі рубання шаблями коза­ків загону, той старшина, мабуть українець-комуніст, або ними мобілізований, побачив­ши дівчат у військовому однострої і завзя­тій обороні на життя і смерть здивувався, спинив своїх кіннотчиків і забрав коза­чок до неволі.
Наші козачки в бою були відважні, а оточені червоною кіннотою, на кпини кіннотчиків відповідали: “Ми, українські козач­ки-добровольці, знаємо за що воюємо: за Україну!” Ці слова імпонували черноним кіннотчикам, серед яких, напевно, було чимало українців, що помагали тоді “товаришам”.
Із загону спаслося всього кільканадцять бойовиків, що не були зарубані і не попали в полон. Наших полонених козачок з хорунжою Марусею Кривою і Стефцею Дзиґою, за вийнятком, мабуть, двох, що впали в бою, – большевики забрали із собою та завезли аж до Москви, де вони перебували два ро­ки. По Ризькому мирі козачки, що залиши­лись живі, були звільнені і через Шве­цію вернулися в Галичину. Не довелося мені опісля жодної з них стрінути...
Сьогодні, по 45 роках, згадую з поша­ною отих наших козачок і на славу пам’яти їх пишу оцей щирий спомин.
Чи ще жива котра з них?
Чи живі ще Стефця і Маруся та інші наші дорогі козачки-добровольці?
Слава їм!

Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий

Левицький В. “Знаємо, за що воюємо: за Україну!” (Дівоча чота в Дієвій Армії УНР) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1964. – Липень – жовтень. – Ч. 1 – 2 (19 – 20). – С. 6 – 8.

КРАСІВСЬКИЙ Зіновій Михайлович (12.11.1929, с. Витвиця Івано-Франківської обл. – 20.9.1991, м. Моршин Львівської обл.). Учасник Національно-визвольної боротьби, поет, автор самвидаву; член-засновник Українського національного фронту, член Української гельсінкської групи (жовтень 1979), секретар Української гельсінської спілки (1988), Крайовий провідник ОУН (1989 – 1991), голова Стрийської міськрайонної організації ДСУ (1990, 1991).
Фото надав Василь Овсієнко.