Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


“Знаємо, за що воюємо: за Україну!”


(Дівоча чота в Дієвій Армії УНР)

Писати про це доводиться з пам’яти, і по 45-ти роках різних переживань не все докладно пригадується. Одначе про участь нашого жіноцтва в Українській визвольній боротьбі писати треба і то зараз же, поки ще живі її учасники, бо в написаних до цьо­го часу спогадах мало місця присвячено українській жінці – учасниці збройної боротьби за Волю України.
Після перших успіхів Чортківської офензиви в червні 1919 року Українська галиць­ка армія відступала до Збруча перед пере­важаючими польськими свіжими полками, які Франція озброїла в модерну зброю. Наш маленький відділ при відвороті з-під Львова попав на Підкарпаття, в терен між польськими і румунськими військами. Румуни, як відомо, по-зрадницьки напали з Буковини на зади на­шої армії. Пробиваючись до своєї армії в сторону Дністра, ми по дорозі “пацифікували” новопосталі польські поліційні станиці в Надвірнянщині, румунські – в Коломийщині.
Десь у половині липня ми продерлися до Дністра і наш добрий господар Василь Фірварків, підкупивши за цукор румунську сторожу, вночі на вузенькому човнику перевіз нас біля с. Репужинці під Городенкою на другий берег ріки. Та нашої армії ми вже не застали, бо вона скупчилася до пе­реходу через Збруч.
Не гаючи часу, наш відділ, в силі чоти з 26 осіб, пройшов понад Дністром через не зайнятий Борщів і під Скалою перейшов Збруч, прямуючи на Кам’янець- Подільський. По дорозі пристав до нас один поручник і поінформував нас, що в Кам’янці перебуває новосформований Окремий залізний загін УНР, в якому є чимало галичан.
Нам хотілося служити саме в такій соборницькій частині і ми зголосилися до команди загону отамана О. Бистрина. Залізний за­гін займав тоді касарні на Польських філь­варках на передмістю Кам’янця. Мені приділили гарну квартиру в домі Шиповалових, які прийняли мене дуже гостинно. На дру­гий день при ранньому звіті загін прийняв нас радо у свій склад. Яке ж було наше зди­вування, коли на правому крилі куреня я по­бачив чоту дівчат-козачок. Було їх, мабуть, біля шістнадцяти, походили переважно зі Станіславова та околиць. Їх­ньою коменданткою була Маруся Крива.
Як сьогодні стоїть переді мною висока, грубенька, ділова, мила й енергійна дівчина-старшина, що не знала переливок у вій­ськовій службі. Голос її команди був ділово військовий, майже нічого жіночого в ньому не відчувалося. Коли хорунжа Крива прова­дила свою чоту до касарні, я приглянувся докладніш до цієї милої “жіночої армії”.
Нас, молоденьких старшин, цей відділ зі зрозумі­лих причин міцно зацікавив. Дівчата-козачки слухали в повній дисципліні свою хорунжу, я бачив сам, що з нею не має жартів, коли вона командує відділом. Військовий од­нострій з відзнаками хорунжого додавав Марусі якогось містичного чару-приваби. Дивилися ми на неї, коли вона провадила свою чоту, рівненько, під один крок, голо­ви тримаючи догори, і як виконувала з нею різні військові рухи, – і нам заімпонувала оця “жіноча армія” – наші бойки-козачки. Ми раділи, що і вони, нам такі близькі, ді­литимуть разом невідомі переживання бо­ротьби на широких степах і полях України. А йшла ця дальша боротьба під новим бо­йовим кличем: “Через Київ на Львів”.
Пізніше при частіших зустрічах я пізнав усіх козачок і знав їх поіменно, але нині вже призабулися їхні наймення. Крім Марусі, не випала з пам’яти ще одна дуже симпа­тична козачка – Стефця Дзиґа. Ця 16-річна дівчина була така мила і дитинна, що стала загальною улюбленицею загону. Хто зі стар­шин міг був відмовити Стефці у її проханні? А попри свою наївність, дитячу поведінку, була Стефця діловою козачкою, і у службі не було з нею жодних жартів. Як вияви­ла пізніша розмова з нею, ми обоє були су­сідами по місці походження і ввесь час до­велося нам разом маршувати в повстанські райони.
Також інші козачки були гарними вояками – дисципліновані, високоморальні, що свідчило про їхнє добре домашнє вихован­ня. Це не був відділ якихось дівчат-пригодниць, що шукали любовних пригод у тодіш­ньому розбурханому воєнно-революційному часі. Це були дівчата ідейні, які поки­нули батьківський дім і на поклик нашого уряду пішли добровольцями в армію бо­ронити свою ближчу батьківщину перед на­ступом польського наїздника. Коли ж армії довелось покидати Галичину, вони перейш­ли Збруч і пішли на Велику Україну, щоб воювати за соборну державу. Напевно, тоді більшості тих козачок і не снилося про страшні переживання, що їх доведеться зу­стрінути і що не всім доведеться повернути­ся назад у свої галицькі міста і села... І зга­дати б тут слова безсмертного сина західньоукраїнських земель Івана Франка: “1 пішли вони у безвість віків, повні туги і жаху, – простувати в ході духовній шляхом і вмирати на шляху”... Так, оці дівчата-козачки сповнили своє національне завдання вповні!
На початку серпня 1919 р. наш загін вирушив у повстанські райони Тульчина, Гайсина, Ставища, П’ятигорів, Таращі, а по­тім назад до Володарки. Увесь час наших маршів козачки трималися добре і не було нарікань на довгі перемарші. Зрештою, підводи були до їхньої розпорядимости, бо наш командир отаман Бистрин дбав про козачок, якими хвалився, і часто їхню взірцеву пове­дінку хвалив перед загоном.
Пригадується мені чимале здивування жидівського населення по містах і містечках, яке вітало нас сердечно за охорону його перед різними нападами грабіжницьких банд, що в тому районі, де не було регулярної ар­мії, творилися і зникали. У Гайсині, тоді гарному і чистенькому місті, мені довелося під­шукувати кватири для загону. Із цим завданням нас кілька поїхали наперед. Жиди, .почувши від мене німецьку мову, показали кватири для загону і старшин. Порадившись зі своїм рабином, вони запитали мене, чи можна привітати полк “украініше естеррайхер” делегацією і музикою. Я погодився на це, але командирові сказав щойно перед са­мим містом, щоб зробити йому несподіванку. Коли загін під командою отамана Бистрина прой­шов взірцевим маршем через місто, а попе­ред його чота козачок під командою хорунжої Кривої, – то треба було бачити зацікав­лення і здивування жидів, що казали: “Оті австріяки всеньке із собою мають, навіть свої жінки”...
У часі наших сутичок з бандами козачки-добровольці ішли в першій лаві. Вони, як усі інші козаки, виконували точно свою службу. Так ото наш загін дійшов до Таращі, з якої довелося скоро відступати, бо з районів Одеси проривалася червона 14-та армія Якіра. Опинившись між денікінськими військами, що наступали лівим берегом Дніпра, і нашими відділами, а передусім на­шим наперед висуненим загоном, ця совєтська армія сіла на пограбовані коні та диким імпетом (удар, сила. – Ред.) гнала проривом, щоб біля Києва ви­рватися з оточення. Наш загін відступав че­рез річку Рось та зайняв бойову лінію по ріці, замкнувши міцними заставами міст. Проте, вночі в районі повстанської сотні, що прилучилася була до нас, большевики тих­цем підсунулися, вирізали заставу і міцно вдарили на загін, що мусів прийняти нічний бій.
Нерівний бій з переважаючими силами червоної кінноти тривав до півдня наступного дня, тобто 12 вересня 1919 року. Пе­ред опівднем большевицька кіннота вдари­ла новими відділами на останні оборонні по­зиції загону та шаблями вирубала чимало козаків і старшин. Отаман Бистрин попав у полон... а з ним і більшість козачок з хорунжою Кривою і Стефцею Дзи­ґою. Дівоча чота спаслася дивним випадком, точніше – волею червоного старшини, кіннотчика. У розпалі рубання шаблями коза­ків загону, той старшина, мабуть українець-комуніст, або ними мобілізований, побачив­ши дівчат у військовому однострої і завзя­тій обороні на життя і смерть здивувався, спинив своїх кіннотчиків і забрав коза­чок до неволі.
Наші козачки в бою були відважні, а оточені червоною кіннотою, на кпини кіннотчиків відповідали: “Ми, українські козач­ки-добровольці, знаємо за що воюємо: за Україну!” Ці слова імпонували черноним кіннотчикам, серед яких, напевно, було чимало українців, що помагали тоді “товаришам”.
Із загону спаслося всього кільканадцять бойовиків, що не були зарубані і не попали в полон. Наших полонених козачок з хорунжою Марусею Кривою і Стефцею Дзиґою, за вийнятком, мабуть, двох, що впали в бою, – большевики забрали із собою та завезли аж до Москви, де вони перебували два ро­ки. По Ризькому мирі козачки, що залиши­лись живі, були звільнені і через Шве­цію вернулися в Галичину. Не довелося мені опісля жодної з них стрінути...
Сьогодні, по 45 роках, згадую з поша­ною отих наших козачок і на славу пам’яти їх пишу оцей щирий спомин.
Чи ще жива котра з них?
Чи живі ще Стефця і Маруся та інші наші дорогі козачки-добровольці?
Слава їм!

Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий

Левицький В. “Знаємо, за що воюємо: за Україну!” (Дівоча чота в Дієвій Армії УНР) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1964. – Липень – жовтень. – Ч. 1 – 2 (19 – 20). – С. 6 – 8.

 



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Олександр МІЛЯНЧУК – 315 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн
Сергій ЗДІОРУК (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ