 Українському поетові Михайлові Григоровичу Іванченку виповнюється 85 років. Аж дивно, що людина, проживши неймовірно тяжке життя, досягнула такого поважного віку. Скільки разів він “міг на полі бранному упасти”! Але не впав, хоч і ніколи не таївся зі своїми поглядами та мріями, “не смакував чужинський мед спокуси”, не відрікався, а За Україну юнаком безвусим
Долав етапи крізь огненний брід. Народився Михайло Іванченко 18 листопада 1923 р. в с. Гусаковому на Звенигородщині у родині вільного козака Грицька Іванченка. Пережив страшний Голодомор, під час якого загинули його рідні, – дідусь Софрон (також вільний козак) та сестричка Оля. 1938 року москалі розстріляли його батька, сотника Вільного козацтва. Всі знають, як нелегко жилось у ті часи дітям “врагов народа”. Пізнав на собі і Михайло “переваги” цього статусу...
До початку Другої світової війни навчався в Тальнівському агрономічному технікумі. Щоб оплатити навчання, підробляв вантажником. Улітку 1941 року його послали “защіщать родіну” з маскувальною гілкою замість рушниці. Німці розбомбили маршову роту новобранців. І Михайло повернувся до рідного села. Допомагав похідній групі ОУН відкривати “Просвіту” та розповсюджувати націоналістичні листівки. Впольований поліцією, 1942 року поїхав у заґратованому вагоні до арбайтлагеря поблизу Данії, за втечу з якого карався в тюрмі у Клоппенбурзі. Потім – арбайтлагер цегельні у селищі Шаррель. Щодня мусив навантажувати 12 вагонеток глиною. Спізнався з підпільниками ОУН та членами СУМ. Перші публікації віршів – в українських часописах “Дозвілля”, “Голос” та “Українська дійсність”. Навчався на заочному курсі українознавства в Українському технічно-господарському інституті (м. Подєбради, Чехія).
Коли прийшли “освободітєлі”, мусив йти до їхньої армії. 1947 року СМЕРШ довідався про оті його антисталінські вірші в українських еміграційних виданнях. За них і отримав юнак 10 літ заполярних таборів. Поневірявся у штрафних та режимних зонах з вояками УПА, кубанськими та донськими козаками. Завдяки їм глибше пізнав історію своєї Батьківщини. Попри тяжкі випробування, Михайло Іванченко Не розгубив у світових пустелях
Покарами освячену мету. Навіть на “волі” був під “гласным”, а згодом “негласным” наглядом. Закінчивши заочний курс малюнку і живопису Московського народного університету мистецтв, працював художником-оформлювачем. Захопився краєзнавством і міфологією. Видав науково-популярні книги: “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (Київ, 1991), “Таємниця нашої прадавнини” (Київ, 2000) та роман “Дума про вільних козаків” (Київ, 2006). Вийшли у світ збірки поезій “Полиновий квіт” (Київ, 1998), “Бунчук вітрів” (Київ, 2001), “Осіннє чересло” (Київ, 2007). Як редактор відновив альманах “Плуг”, започаткований С. Пилипенком ще 1922 року. Має неопубліковані рукописи романів, повістей, новел, гуморесок, віршів та наукових досліджень. Член Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії ім. Василя Симоненка (2007).
Нині пан Михайло, попри тяжку недугу, продовжує творчу працю в рідному с. Гусакове на Звенигородщині.
Бажаємо Вам, дорогий батьку отамане, довгих років життя, наповнених творчістю. Нехай Ваші книги допоможуть сучасникам та й наступним поколінням збагнути сутність українства, причини його минулих поразок і неминучість майбутніх перемог. З роси і води! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ 
На світлині - Людмила ШУЛЬГІНА, Михайло ІВАНЧЕНКО, Роман КОВАЛЬ і Петро ШКЛЯР. Село Гусакове, літо 2008 р.
Вічна матір Знав я обжинки з твоєю утомою
У пишноті золотистих колось,
Чом же зосталася ти невідомою
Й щастя твоє на лану не збулось? З гін, сотні раз пересапаних вдовами,
Все вимітав без жалю вітровій, –
Скільки тобою одіто й вгодовано
Тих пустобрехів, хапуг і повій.
Ти не змогла прихилить неба синього
(Грізно в захмар’ї кружля чорний крук)
Доброю долею донці і синові
Та й відійшла поза межу розлук. Кублиться, котиться дикими обрами
Хмар наполоханих зимна орда.
Бачу: велично стоїть понад обрієм
Матір одвічна – моя жур-біда. 2001 р. Куди грядем? Куди грядем? Напевне нас ведуть
На ті овиди жовті й сині,
Де в сивих чварах не один редут
Долати доведеться нині. Сусаніних наплодилося – тьма
І агітпропівців є доволі,
Та зрячого провідника нема
На міжпартійному роздоллі. Навпомацки прошкуєш: де мета?
У ковбасі та в самогоні?
Не дай нам, доле, ще в кольких дротах
Заплутатись в самозагоні. Уже лисиці ворон кинув сир
Й неймучі сорому і болю
На “Вольво” мчать наложниці в ясир,
А парубота пре в неволю. Невже навспак перевернувся світ,
Комусь і жити остогидло,
І ми тут – злидні, так собі – послід,
Не козаки, а бите бидло?! 2002 р. “Продають з молотка Україну” Ось дивлюсь на вертеп упівока
Через голови скупані в славі
І шукаю вождя чи пророка
У капелі трибунів лукавих, І не чую сурми дієслова
Щоб збудила енергію духу,
Тут шоп-група якась бізнесова
Рекламує нам екстра-сивуху. І ледачі з похмілля та спліну
При торбах з целофанових плівок
Продають з молотка Україну,
Як і завше – направо й наліво. Стогнуть дзвони... Та дзвонять червінці
У гаремі, в корчмі, в кулуарах, –
І вовки продаються, і вівці,
Як і завше, – дешевим товаром. 1999 р. “Повстань загублені сліди” Де старий шлях за вітряками
Завмер при місяцю блідий,
Не відшукать поміж роками
Повстань загублені сліди. Отут до волі устосоте
Ми вибивалися з тюрми
І чвал пробойних буйних сотень
Перемоловся у громи. Той степ без гомону і тисняв
Нам далечі душі відкрив
Та маревом чумацьку пісню
Десь завезли воли у Крим. І вітряки стали хрестами
В лихий на мудрість недорід,
Лиш на лану живої драми
Цвіте євшан – козацький слід. 1999 р. “Покарами освячена мета” Ген осінь у багряні акварелі
Востаннє переписує овид.
І клени тихі, золотовеселі
Роняють листя порухом сновид. Відлітувала тепла літургія
І вознеслася у пречисту синь,
Заслуханий у сум о цій порі я
Не виглядаю звабних берегинь. Відшелестів над яром дуб лапастий
У згадках про боривітри борінь, –
Я міг на полі браному упасти
Та тільки не таївсь ніколи в тінь. Не смакував чужинський мед спокуси
Зіпхнутий катом за колючий дріт
За Україну юнаком безвусим
Долав етапи крізь огненний брід. Люблю, як жовто-сині акварелі,
Своїх шляхів бентегу пресвяту, –
Не розгубив я в світових пустелях
Покарами освячену мету. 2001 р. “І сонця німб вінчав моє чоло” Чогось занило серце давнім болем
Край берега життєвої ріки,
Де нас ростило чебрецеве поле
Й крильми у даль манили вітряки. Згадався перший шлях за чередою
У босоноге щастя навесні
І не зігнуті долею крутою
Хлоп’ячі в небо кинуті пісні. Не відав я до волі перепони
У срібноросих травах за селом, –
Ганяв у гонах буйним вітрогоном
І сонця німб вінчав моє чоло. О, не забуть святе пастуше поле,
Де хмара геть за обрій поспіша,
Привілля не цуралася ніколи
Моя з тих літ замріяна душа. Багато згадок у борні зітліло
Крізь сиві переверстані роки,
Тільки крильми махають й досі сміло
Із пам’яті скрипучі вітряки. 2002 р. | 
