Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


жовтень

    > 28-мі вшанування героїв Холодного Яру
    > У нас є могили наших предків!
    > І посміхнуться ненароджені
    > “Нездоланка”
    > У Горішніх Плавнях звеличують ката Будьонного
    > Радіємо!
    > “Найдорожча реліквія”
    > “Золото, а не дитина”
    > Мелетій Федорович Семенюк
    > До 80-річчя вшанування пам’яті загиблих героїв у Бірках
    > Хорунжий з Курщини спочиває в Галичині
    > “Гради” і лелека
    > Друг “Сокира” пішов за батьком
    > Борис Борисович Айзенберг
    > Чорт і москаль. Урок для дітей, військовослужбовців і поліцейських
    > Неможливе не значить недосяжне
    > Геть Пушкіна!
    > Станіслав Оберківський
    > Мало бомбили?
    > Київський фотокадр
    > Радість і сум
    > ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”
    > Газета "Незборима нація” за жовтень 2023 р. у форматі *.pdf

28-мі вшанування героїв Холодного Яру

Підсумковий реліз

 

Головною подією першого дня урочистостей у Холодному Яру стало відкриття нових пам’ятників на Меморіалі козакам-добровольцям, що на холодноярському плато неподалік Мотрониного монастиря.
Біля пам’ятного знака полеглим воїнам 93-ї ОМБр “Холодний Яр” постали горельєфи воїнові-поетові Юрію Дадаку-“Руфу”, аеророзвідникам Олегові Собченку, Юліанові Матвійчуку та Денисові Антіпову. Вони стали поруч скульптурних зображень Олега Куцина, “Да Вінчі”, Андрія Жованика та “Хаммера”, які Історичний клуб “Холодний Яр” спорудив у червні ц. р. (скульптор усіх пам’ятників Ігор Семак).
Усі герої, яких вшановано на меморіалі, у різні роки відвідували Холодний Яр, були учасниками вшанувань, що проводяться з 1995 року з ініціативи Романа Коваля – тоді голови Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, а нині – президента Історичного клубу “Холодний Яр”.
Урочистому відкриттю пам’ятників передувала смолоскипна хода. Запалені смолоскипи під час урочистостей – традиційний військовий церемоніал, який символізує найвищу повагу до полеглих за Батьківщину, солідарність поколінь і готовність нинішніх воїнів завершити справу попередників.
Вогонь боротьби символічно поєднав могилу сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця, який похований у Мотриному монастирі, з могилою Героя України, командира “Фрайкору” Георгія Тарасенка, учасника оборони Харкова, який загинув 25 березня 2022 року. Перший смолоскип був запалений у Мотриному монастирі кресалом під Шевченкові слова “І повіє огонь новий з Холодного Яру!”.
На відкриття пам’ятників приїхали з Галичини батьки Дениса Антіпова – Марія і Геннадій; рідні Юрія Руфа – батько Роман Дадак, Юркова дружина Ірина, брат Віктор, а з Полтави прибули Лілія Матвійчук з побратимами Юліана. З Корсуня-Шевченківського приїхали рідні Олега Собченка – мама Ольга Федорівна, дружина Жанна і брат Андрій – військовослужбовець ЗСУ.
Під мелодію “Плине кача по Тисині” (у виконанні Марусі Щавелевої) до пам’ятників героям лягли квіти – від рідних, від начальниці Черкаської районної військової адміністрації Валерії Бандурко, заступника начальника Черкаської військової обласної адміністрації Олександра Шамрая, начальника Чернігівської міської військової адміністрації Дмитра Брижинського, віцепрезидентів Історичного клубу “Холодний Яр” Лесі Островської і Богдана Легоняка. Покладено квіти і до могили Героя України Георгія Тарасенка.
Андрій Купчин прочитав прекрасний вірш Юрія Руфа.

Ти твердо йшов дорогою життя,
Обрав свій шлях і до кінця не схибив.
За Україну кликав ритм серцебиття –
Ти чув цей поклик та зробив свій вибір.
По собі залишивши добрий слід,
Віддав гаряче серце Батьківщині.
Твоя душа біля святих воріт
Вітала сотню звичним: “Слава Україні!”

Цей вірш Руф присвятив Сашкові Капіносу, але кожний його рядок не тільки про Сашка, а й про Юрія. І його побратимів, зокрема Юліана Матвійчука – почесного громадянина Полтави, аеророзвідника 144-го Окремого батальйону територіальної оборони, який поліг за Україну 20 травня цього року.
На Меморіалі козакам-добровольцям щиро промовляли Роман Дадак, Марія Антіпова, Лілія Матвійчук; Валерія Бандурко, Олександр Шамрай, журналістка з Корсуня Галина Добровольська, молодший лейтенант ЗСУ Ігор Скляр (командир групи аеророзвідки “Solovey” 144-го Окремого батальйону), майор 24-ї ОМБр ім. Короля Данила Іван Татауров і Петро Данилишин, який багато зробив для організації 28-х вшанувань.
Під час нічної містерії на Меморіалі співали Святослав Силенко, Анатолій Сухий, Ліза Чухліб, народна артистка України Світлана Мирвода та військовослужбовець ЗСУ, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк.
Освятив пам’ятники протоієрей ПЦУ Василь Циріль, а військові та ветерани війни віддали полеглим військові почесті – сальвою.
Вів урочистості Роман Коваль, голова оргкомітету.
У почесній варті стали пластуни куреня № 113 ім. Євгена Подолянчука (станичний Володимир Педько). Полеглих ушанував і полковник Володимир Матвійчук, представник начальника МПЗ МО України генерала-майора Владислава Клочкова.
Ось враження Лілії Матвійчук, дружини героя: “У Холодному Яру вшанували Юліана Матвійчука, Юрія Руфа-Дадака, Олега Собченка і Дениса Антіпова. Той пам’ятний знак, на який ми збирали разом, – відкрито! Тішуся і плачу. Душею в небі – тілом на землі. Дякую вам! І тим, хто завжди поруч! Дякую моєму Всесвіту – Юліану Матвійчуку! Мільйон разів віддала б усе, щоб обняти бодай на секунду. І що б не було, встою на землі, бо в Соледарі повторював: «Яка ж у нас доня вийшла!», а в Мар?їнці – «Єва – те майбутнє, за яке ми воюємо!» З гідністю нестиму твій Чин, бо ти б зрозумів усе, але тільки не якби зламалася… У нас не вийшло побувати у Холодному Яру разом фізично, як ми того хотіли, але душами ми будемо там тепер завжди! Дякую Романові Ковалю, скульпторові Ігореві Семаку, Історичному клубу «Холодний Яр» і кожному, хто доклав свої зусилля і кошти, аби цьому бути”.
А ось думка Жанни Собченко: “Дуже важливо, що Історичний клуб «Холодний Яр» саме зараз створив цей Меморіал. Вшанування наших справжніх козаків-добровольців у цьому місці сили надихає інших на боротьбу. Меморіал у Холодному Яру має стати місцем для обов’язкових екскурсій школярів. Мій чоловік казав: «Ми воюємо, щоб майбутнім поколінням передати Україну сильною». Тож уже тепер маємо показувати дітям, якою ціною відвойовують наші козаки для них Україну”.
А керівниця корсунської делегації Галина Добровольська-Рибалкіна написала: “Всі з нашої делегації сказали: «Це подія… Незабутньо». Захід щирий, ідейний, надихає на боротьбу. Зображення Олега Собченка дуже схоже на нього. Дякую безмежно за титанічну пророблену роботу. Сил та наснаги продовжувати цю святу справу!”

У цей день, 30 вересня, напередодні відкриття Меморіалу, було вшановано могили отамана 3-ї (Грушківської) сотні полку гайдамаків Холодного Яру Сидора Темного і Героя Небесної сотні Максима Горошишина, а також покладено квіти до меморіальних знаків борцям за волю України в урочищах Майдани і Тартак, а в центрі села зусиллями Кам’янської територіальної громади відкрито пам’ятний знак на пам’ять про козаків і старшину 3-ї (Грушківської) сотні полку гайдамаків Холодного Яру – отамана Гната Зінкевича, сотника Сидора Темного, козачку Дусю Апілат, козаків Григорія Апілата, Івана Гараськовича Апілата, Івана Костьовича Апілата, Кирила Апілата, Максима Апілата, Трохима Апілата, Порфира Безрукавого, Гараська Гречаного, Василя Засядька, Юхима Засядька, Луку Іщенка, Мефодія Рожмана, Івана Темного, Платона Темного, Сидора Цвіркуна та їхніх побратимів.
Промовляли Роман Коваль, Юрій Ляшко, Василь Ковтун, кам’янський міський голова Володимир Тірон, його заступник Олександр Потапенко. Співали Тарас Силенко, Анатолій Сухий, Сергій Василюк і Володимир Самайда.
О 18.00 всі зібралися в Мотриному монастирі, біля могили холодноярського сотника Івана Компанійця. Роман Коваль розповів про його діяльність, Святослав Силенко виконав пісню, а Василь Панченко продекламував “Холодний Яр” Тараса Шевченка.
Від “Карпатської Січі” виступив Руслан Андрійко. Запаливши біля могили сотника Компанійця смолоскипи, співаючи “Червону калину”, колона військових вийшла з Мотриного монастиря, прямуючи до Меморіалу козакам-добровольцям…
Покрова почалася з екскурсії стежками Максима Залізняка, яку провів Богдан Легоняк.
Головними подіями другого дня 28-х вшанувань стали святкове богослужіння у храмі Св. Петра Багатостраждального (Калнишевського) ПЦУ на хуторі Буда, панахида за полеглими, традиційне освячення зброї, які провів панотець Василь Циріль, та вручення Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2023 рік.
Після освячення зброї Оксана Циганок від імені ГО “Центр допомоги армії, ветеранам та їхнім родинам” нагородила бійців ДУК “Правий сектор” медаллю Богдана Хмельницького. А потім учасники свята поклали квіти до пам’ятників козакам Небесної сотні, комбатові-49 Олегові Куцину і кобзареві Тарасові Силенку.
Під час святкового концерту лідерові гурту “Тінь Сонця”, військовослужбовцю Сергієві Василюку було вручено Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського. У дипломі лауреата зазначено, що премію присуджено “за створення і популяризацію української рок-музики, сповненої національної ідентичності, героїки та генетичної пам’яті, за створення циклу пісень, які вже понад два десятиліття виховують українську молодь та сприяють плеканню національної гідності, зокрема таких творів: «Вишневий садок», «Ніколи не плач», «Народна війна», «Громом і вогнем», «Останні ночі без тебе», «Осокори», «У цьому полі, синьому, як льон» (на слова Василя Стуса), «Новий світанок» (на слова Юрія Руфа), «За Вкраїну-неньку» (на слова Василя Ковтуна), «Козача могила» (спільно з Костянтином Науменком), «Дикі гуси» та інші, за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, утвердження національних цінностей у житті українського народу та з нагоди 40-річчя”.
Диплом урочисто вручив Роман Коваль. Сергій Василюк подякував “чудовій родині Історичного клубу «Холодний Яр»  за довіру, любов та підтримку”.
Під час Літературно-музичної сцени (ведучі Василь Ковтун та Андрій Купчин) співали Сергій Василюк, Світлана Мирвода, Руслана Лоцман (зі своїми дітьми), Анатолій Сухий, тріо “Жоржини”, Олексій Бик, Святослав Силенко, Володимир Самайда, Ліза Чухліб, Дмитро Скрипа, Михайлик Крохмаль і тріо бандуристок “Жадана”.
Читали власні вірші Мальва Кржанівська, Юлія Кашпуренко, Валентина Коваленко і Василь Ковтун.
Василь Панченко декламував поезію Тараса Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не Украйні моє дружнє Посланіє”. Промовляли Лариса Ніцой і Євген Букет. Роман Коваль представив свою нову книгу “Шляхетні серця” – про Юрія Руфа, Олега Собченка, Юліана Матвійчука і Дениса Антіпова.
ГО “Центр допомоги армії, ветеранам та їхнім родинам” демонстрував виставки національно-патріотичних сувенірів, ляльок-мотанок, артефактів війни, маскувальних виробів, презентував турелі для автоматичної стрільби на відстані, демонстрував розбирання та складання АК74, організував тир, пригощав козацьким кулешем, борщем і варениками.
Організатор свята героїв – Історичний клуб “Холодний Яр”, співорганізатори: Черкаська районна військова адміністрація (Валерія Бандурко), Музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір” (Леся Островська), Національний природний парк “Холодний Яр” (Богдан Легоняк), Видавництво Марка Мельника, Благодійний фонд “Glory UA” (Максим Коляденко), Історико-культурний заповідник “Чигирин” (Василь Полтавець), Академія патрульної поліції (Максим Лободзінський), “Туристичний рух Чигиринщини”, ГО “Центр допомоги армії, ветеранам та їхнім родинам” (Оксана Циганок). Інформаційні спонсори: “Незборима нація”, “Шлях перемоги”, “Слово Просвіти”, “Прочерк”, ТРК “Ільдана”.

“Тепер я можу говорити з войовничими предками на рівних”, – сказав колись Олег Куцин, організатор і перший командир 49-го ОСБат ЗСУ “Карпатська Січ”. Тепер так можуть сказати і його побратими, які зійшлися в Холодному Яру на Меморіалі козакам-добровольцям, – Олег Собченко, Юрій Руф, Юліан Матвійчук, Денис Антіпов, “Да Вінчі”, “Хаммер”, Андрій Жованик і Георгій Тарасенко.
Ми радіємо, що гідно вшанували борців за волю України.

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлинах – вояки “Карпатської Січі”, члени оргкомітету (зліва направо) Люба Криворот, Лариса Ніцой, Богдан Легоняк, Марко Мельник, Леся Островська, Роман Коваль, Оксана Герасимюк; Поліна і Марко покладають квіти від колективу Кременчуцького національного університету. Холодний Яр, Покрова 2023 р.



У нас є могили наших предків!

Уранці 3 травня 1924 р. в Києві, у садибі Володимира Шемета, було знайдено тіло Миколи Міхновського. Величезне, майже двометрове, з неприродньо зігнутою шиєю та схиленою головою, тіло важко висіло на гілці старої яблуні, ледь не торкаючись ногами української землі… Покійника першим побачив малий Ждан Шемет, який вибіг у садок на руханку.
Син члена Центральної Ради Ждан Шемет разом з матір’ю Вірою Андріївною доглядали за могилкою до висилки у Сибір у 1941 році.
1964 року, після реабілітації, Ждану Володимировичу дозволили повернутися до Києва. І він знову взявся оберігати могилку найбільшого друга свого батька. Але на початку 1960-х у цьому секторі почалися нові поховання. І на місці могили Міхновського були поховані інші люди…
Напередодні своєї смерті (у 2007 р.) Ждан Шемет показав місце поховання Міхновського Романові Ковалю і Леонідові Череватенку та звернув увагу на орієнтири. Роман Коваль не раз водив “до Міхновського” людей, але згодом працівники кладовища змінили ландшафт і не стало орієнтирів, за якими це місце можна було впізнати.
Завдяки світлинам 2007 року, орієнтуючись на сусідні пам’ятники, зафіксовані на фото, членам Історичного клубу “Холодний Яр” Роману Ковалю, Марку Мельнику та Оксані Герасимюк 6 травня ц. р. вдалося віднайти точне місце поховання будівничого Українського держави та українського війська.
Щоб зафіксувати цю святу для нас могилу, ми вирішили поставити меморіальний знак. Проєкт зробив Марко Мельник, ветеран АТО. На зібрані серед однодумців кошти створили меморіальний  знак – за сприяння скульптора Ігоря Семака. Вага пам’ятного знаку 140 кг.
Встановлювали плиту Микола Гребінник, Максим Селюзкін, Марко Мельник та Володимир Левчук – за сприяння Надії Вінник, Віктора Юрковського, Олександра Риженка і Романа Коваля.
На відкритті 2 вересня промовляли співавтори книги “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Юрій Юзич і Роман Коваль, голова ОУН Богдан Червак, письменники Лариса Ніцой і Василь Ковтун, засновник видавництва Markobook Марко Мельник. Співав Святослав Силенко. У почесній варті стояти брати Карпенки – пластуни 37-го куреня ім. Миколи Міхновського, сини козака Історичного клубу “Холодний Яр” Владислава Карпенка.
На вшануванні було трохи більше 30 осіб. Віримо, що це місце стане місце тихого паломництва. Для цього і подаємо геолокацію: maps.app.goo.gl/L3S1k6tx3BGkBfWq7
Хто не вміє користуватися геолокацією, пояснимо ще так: йти треба по центральній алеї Байкового кладовища, проминаючи жовту церкву. Піднявшись на взгірок, метрів 600 від церкви, повертаємо на роздоріжжі праворуч і проходимо 15 метрів. Третя стежка наліво (орієнтир сухе дерево), пройти ще 40 метрів. І ви зможете покласти квіти до могили засновника Української держави Миколи Міхновського.
Подяка жертводавцям і тим, хто взяв участь в історичній події – відновлення могили дорогої нам людини.
Слава Миколі Міхновському!

Історичний клуб “Холодний Яр”



І посміхнуться ненароджені

Підрив ворогом Каховської гідроелектростанції несподівано актуалізував мою, написану чверть століття тому, новелу про віру старших людей, що “рано чи пізно гниле море відступить”. І вони повернуться на землі, де жили їхні предки.

 

Колись на сакральних берегах Дніпра, енергетичного хребта України, лежало козацьке село Вереміївка – одне з осердь українства та українського духу. Дніпровські береги – місце формування української цивілізації. Саме звідси ми починалися, саме тут зароджувався егрегор українського народу. Тут – наша праколиска. Тут – поклади нашої сили і духу. Тут упродовж віків запліднювалася наша слава.
Переконаний, що затоплення прадавніх берегів Дніпра низкою водосховищ-морів мало зовсім інші мотивації, ніж виголошувалися. Нібито керувалися бажанням напоїти Україну дніпровою водою, насправді хотіли втопити...
Після воєн на винищення, насильних переселень у сибіри та апокаліптичних голодоморів Україна продовжувала жити. Тому втоплення центру української цивілізації, нашої праколиски мало вигляд останнього акту української трагедії...
А ми ще дивуємося низькій енергетиці українців останніх поколінь, які втратили здатність до конкуренції.
А де ж їй взятися, коли ми відірвані від прадавнього джерела енергії нашої нації?!
Так і бачу за спиною інженерів зловісного проєкту хитрий писок підступного історичного ворога. Ворога внутрішнього, який з давніх-давен плекає мрію зайняти наші землі і побудувати на них Новий Єрусалим...
Нині на дні Київського моря, Канівського, Каховського та Кременчуцького водосховищ – тисячі прадавніх городищ та козацьких сіл, які, за планами претендентів на наші землі, вже не вилонять захисників українського буття.
А скіфські кургани? А козацькі могили? Де вони? Як все ж поговорити з ними, як послухати їхню тиху сповідь і пісню про переможні походи.
Побувавши на Великодні свята 2000 р. в новій Вереміївці, звернув увагу, що всіх, хто народився у старій Вереміївці, втопленій у рік мого народження, тягне туди як магнітом. Вереміячка Ганна Григорівна Бреус, махнувши рукою в бік Кременчуцького моря, так і сказала: “Всіх туди тягне”.
Цей інстинктивний зв’язок зі святощами дає надію і вселяє оптимізм.
Усі, з ким я говорив, висловлювали переконання, що рано чи пізно гниле море відступить.
Підступні маги окультизму наших історичних ворогів обов’язково рватимуть на собі волосся, а люди повернуться на сакральні схили Дніпра-Борисфену. І стануть козаками.
І знову постануть козацькі села, напоєні енергетикою бурхливого Дніпра.
І заговорять могили отаманів та гетьманів, і всміхнуться ненароджені.
Пасіонарні ж покоління живих знову засіватимуть зорями небо.
І ми усвідомимо нарешті Чумацький Шлях як шлях українців у небо – нашу Прабатьківщину.

Роман КОВАЛЬ
Вереміївка – Київ, 2000 р.



“Нездоланка”

9 жовтня виповнюється 60 років українському письменникові Павлові Вольвачу. Вітаючи ювіляра, бажаємо йому довгого творчого життя в Самостійній Україні. Публікуємо цей есей, який демонструє небуденний стиль та силу слова Павла Вольвача.

Давно я в нього не був. Навіть сплутав будинки, вони поряд стоять, схожі. Хоч змінилося в цих чоколівських дворах, де й я жив свого часу, не так і багато. Цікавий період був, до речі. Київ, куди щойно перебрався, манив незвіданостями. А ще ряхтів агітаційними плакатами – наближалися президентські вибори. Назар тоді очолював одну з радикальних партій і видавав газету “Нездоланна нація”. У штабі я зупинився жити на початках. Газету читав здавна. Хоч і малотиражна, доходила в регіони, і пам’ятаю, як дражливила запорізького колегу-­репортера. “Апять ти с етім баєвим лістком! – кривив губу Тьома Хрєбєтніков. – Што там пішет ваша «нєздаланка»?”
“Нездоланка” писала різне. Переважно доводила автохтонам цінність власної держави. Ще дохідливо роз’яснювала справжню сутність північно-східних сусідів. Зрозуміло, це багатьом не подобалося, і редактор, тобто Назар, мав чимало клопотів і кримінальних справ. А ще репутацію “шаблезубого екстреміста”. Та й як інакше, якщо світлоликі люди торочать про демократичну дружню Росію і про таку ж Україну, у якій кожному росіянину буде краще, ніж у Москві чи Урюпінську, а хтось обстоює гасло “Київ проти Москви”. Якось такий транспарант під час мітингу підняли хлопці на даху будинку біля Софійської площі, так поет Павличко трохи з трибуни не впав. Прозаїка Яворівського теж хилитнуло.
Та багато було різного. Назар блискав окулярами, ворушив вусами і продовжував своє. А ще, відійшовши від партійних справ, занурився в дослідження Визвольних змагань, зокрема повстанського руху в Холодному Яру. Про ту місцину і що там колись діялося, він знав практично все. Кожну грудку землі, здається, перетер у пучках. “Якби не Назар, то Холодний Яр залишився б лісовим масивом. А тепер це меморіально-історичне місце”, – хтось добре сказав. Я додав би: “місце сили”. Не один Назар до того причетний, зрозуміло, але він доклався чи не найбільше. Та й багатьох підштовхнув до нарощування кілець холодноярської енергії. Пам’ятаю, як стояла там черга за автографами до автора роману “Чорний Ворон” – звивиста, переважно юна. Відчув: щось зросло та зрушилося. Щось не вловлене аналітичними центрами й радарами супутників спостереження. Але незникоме.
Сам Назар написав понад сім десятків книжок. Усе про те ж. Оно вони, на полицях. Крім книжок, додалося й портретів. І не лише часів проминулих. Он портрет його друга Олега, він часто бував у штабі. І книжка ж про нього. Комбат “Карпатської Січі” Олег Куцин-“Кум” по-геройському загинув в обороні Харківщини. А недавно постав горельєфом у Холодному Яру. Й Андрій Жованик-“Татарин”, командир роти ДУК ПС, теж. Це він, до речі, підіймав отой транспарант на дахах біля Софійського. “Київ проти Москви”. Так було, так є. Газета також продовжує виходити.
А з Назаром домовилися про інтерв’ю. Якщо візьме редакція. Минулого разу не взяли. В інформпросторі, як завше, миготять інші. Знявши вчорашній грим, кричать “йбнрусня!” і клацають шаблеподібними іклами. Накладними.

Павло ВОЛЬВАЧ, письменник
Gazeta.ua/ 25.08.2023



У Горішніх Плавнях звеличують ката Будьонного

4 вересня, як повідомила офіційна ФБ-сторінка комунального музею м. Горішніх Плавнів, відбулося урочисте зібрання біля пам’ятного знака під назвою “Бронепоїзд «Маршал Будьонний»”. Квіти до обеліска екіпажу російського бронепотяга поклали представники Дмитрівського старостату Горішнеплавнівської міської громади, учні та вчителі. “Перед присутніми виступили староста села Віктор Брижань та керівник Дмитрівського відділу краєзнавчого музею міста Горішні Плавні Оксана Прибутько”, – читаємо на ФБ-сторінці музею.
Названі особи напевно знають, що Семен Будьонний – учасник встановлення російської влади в України, учасник боїв проти Армії УНР, командувач Першої кінної армії, яка спалила сотні українських сіл, отже, вшановують російських окупантів свідомо.
Водночас міський голова Горішніх Плавнів Биков проігнорував ініціативу представника УІНП в Полтавській області Олега Пустовгара вшанувати в назвах вулиць та меморіальною дошкою пам’ять Івана Кобилка – видатного уродженця громади, організатора Вільного козацтва і Корпусу залізничної охорони УНР, політв’язня польських, російських і німецьких тюрем. Биков досі не виконав розпорядження голови Полтавської ОВА Дмитра Луніна про демонтаж знаків у формі монументальних стел “Комсомольськ”, які й досі стовбичать на в’їздах у місто.
І от нове свідчення – публічної антидержавної діяльності.
Пам’ятний знак “Бронепоїзд «Маршал Будьонний»” є символом російського мілітаризму, символом поневолення України. Покладати до нього квіти – це те саме, що публічно вшанувати в України вагнерівців та інших російських окупантів.
Хто зупинить діяльність сепаратистів, які не приховують свої “’цінності”, свою позицію?

За матеріалами Полтавського офісу УІНП



Радіємо!

31 серпня 2023 р. в місті Валках на Харківщині перейменовано низку вулиць. Тепер у Валках є вулиці Незалежності та Михайла Несольоного (герой війни, проходив службу з 2015 року, загинув у перший день повномасштабного вторгнення).
Депутати позитивно відреагували також на подання Історичного клубу “Холодний Яр” від 2 жовтня 2022 р., тож у м. Валках тепер є вулиці генерала Михайла Пересади-Суходольського, Михайла Поготовка (льотчик, підполковник Армії УНР), отамана Івана Перлика (командир 1-ї Сірої дивізії, отаман повстанського загону на Полтавщині), сотника Олександра Гончара (старшина Харківського слобідського полку, випускник Української господарської академії в Подєбрадах), сотника Петра Дахневського (сотник 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР, навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах).
Подяка за співучасть Владиславу Руденку та Марії Тахтауловій!
Радіємо!

Роман КОВАЛЬ
На світлині – сотник Петро Дахневський.



“Найдорожча реліквія”

“Я була на презентації Вашої книги «Героїзм і трагедія Холодного Яру» в приміщенні Тернопільської телерадіокомпанії, – написала до редакції газети “Незборима нація” Неоніла Дригуш із Тернополя [йдеться про презентацію в жовтні 1996 р., у якій узяли участь Галина Яблонська, Віктор Лісовол, Гурам Петріашвілі і Роман Коваль]. – Та зустріч справила на мене дуже сильне враження. Йшла додому мов на крилах летіла – таке було сильне емоційне піднесення. Книгу «Героїзм і трагедія Холодного Яру» бережу мов найдорожчу реліквію.
Коли минулого року мала кілька годин історії України в одному з навчальних закладів Тернополя, читала уривки з Вашої книги, розповідала про повстанський рух 20 – 30-х років, про героїчну загибель отаманів-холодноярців. Якби Ви бачили, яке сильне враження це справило на молодь! Адже ми не знали, що на Східній Україні у 20-ті роки був такий сильний повстанський рух [книгу створив колектив авторів – Г. Гребенюк, А. Демартино, Р. Коваль, В. Коротенко. В. Ластовський, С. Лук’яненко – за заг. ред. Р. Коваля].
Після зустрічі в Тернополі уважно стежу за Вашою діяльністю (наскільки це можливо із Західної України). Бачила Ваш виступ у програмі «5 на 5». Ви вийшли з того двобою переможцем. Після цього двобою Ви здобули дуже багато прихильників на Західній Україні (йдеться про передачу на каналі «1 + 1», який тоді належав українофобу Роднянському, на службі в нього були В’ячеслав Піховшек і Микола Вересень, які були привселюдно розгромлені. – Ред.)”.

Неоніла ДРИГУШ
Дж.: Незборима нація (Київ). – 1998. – Ч. 7 – 8 (138 – 139). – Квітень. – С. 4.



“Золото, а не дитина”

У моєму радянському дитинстві, неправильно привітавшись із перехожим, можна було нарватись на серйозні неприємності. Бувало, чалапаєш собі помаленьку зі школи, портфель по землі волочиш, милуєшся колгоспною буколікою, а тут якась бабця, спираючись на ціпок, назустріч в кальошах шняпає. Ти чемненько так: “Добрий день, цьоцю!”, але в цьоці чогось різко падає клямка і вона визвірюється:
– А би тебе шляк трафив! Ну, а тебе тато з мамов не навчили, шо тра’ людьом казати, нє? “Славайсу!” тра’ казати!!! Ану кажи, чий ти! Вже кажи!
Задихаючись від несправедливості й образи, відбігаю про всяк випадок на пару кроків і з безпечної відстані сміливо:
– А ви хто така, шоби я вам казов, як я сє називаю? Участковий? Пішли в сраку, бабо!
Стара від такої зухвалості ціпеніє, а потім:
– А ти ж, байструку! Чекай, чекай, я розкажу твоєму татови, як ти зо старшими говориш!
 Ухиляюсь від палюги, яку та відьмисько пожбурила в мене, і, супроводжуваний прокльонами, втікаю геть, навмисно минаючи свою хату. Додому повертаюсь по Бечковій вулиці, через колгоспну ферму та городи, аби про всяк випадок “замести сліди”.
Через пару днів, затискаючи в кулаку аж цілих п’ятдесят копійок, – баба Михайліна розщедрилася, – підскоком біжу за цукерками в магазин до Юзя Пенделюка.
– Славайсу, Люба Андреєвна! – ввічливо вітаюся я з пенсіонеркою, колишньою вчителькою математики, яка, спершись на паркан, втикає на перехожих. Вона, ніби її хтось вдарив під дих, різко вдихає повітря і, сплеснувши руками:
– Миросю, ти ж жовтеня!!! Хто тебе так навчив вітатися? Хто твоя вчителька?
– Марчучка Марія Михайлівна, – ледь чутно бурмочу я.
– Не Марчучка, а Марчук, от побачу Марію Михайлівну або Миколу Лєонтійовича і розкажу їм, що ти витворяєш!
Уся радість із мене моментально вивітрюється, мені вже не хочеться ніяких цукерків, і я, понуривши голову, чвалаю додому.
Десь зо тиждень кожного ранку чекаю, коли мене витягне до дошки наша вчителька, аби спсячити перед всім класом, та смикаюсь від кожного стуку у двері – то, певно, за мною прийшли до директора в кабінет забрати на моралі.
“Ну і шо мені робити, як дізнатися, як з ким вітатися?” – ламав я собі голову.
Ту дилему простим лайфхаком вирішила бабина колєжанка цьотка Ґенька Лівінська.
– Як хтось у будний день йде в куфайці і кірзаках, – порадила вона, – то кажи їм “славайсу”, а як у пальтови і мештах – то “добрий день”.
– А в літі? – резонно спитав я. – В літі ж ніхто в пальтах і куфайках не ходить.
– А в літі, – підняла палець розумниця тітка, – як баба закручена в хустці, – то “славайсу”, а як простоволоса і з причосков, то “добрий день”!
Взявши на озброєння ті поради, я став “золото, а не дитина, таке вже чемне, завжди сє вітає, а не пре, як єнші дітиска, шо ні “славайсу”, ні “серу мамі твої” не скажут!

Мирон ДРАПАК
Світлина зі сторінки Мирослава Дочинця.



Мелетій Федорович Семенюк

(12.09.1923, с. Борочиче, Волинь – 7.10.2004, с. Борочиче)

 

12 вересня виповнилося 100 років від дня народження Мелетія Семенюка, борця за Україну нашої мрії. З цієї нагоди публікую моє давнє вітання – ще живому панові Мелетію.

Вічному повстанцю Мелетію Семенюку виповнилося 80 років. Ця дата заскочила мене несподівано, хоч і знав, що йому вже за 70. Невже?!! Невже цьому молодцюватому козакові, енергійнішому та моторнішому за більшість членів українських молодіжних організацій, 80 років?!
“Там, де з’являється Мелетій, – слушно зазначає Марія Базелюк, – відразу нуртує життя, пульсують енергія і життєлюбство, відступають байдужість, фарисейство й олжа. Його легко уявити в Середньовіччі – княжим дружинником чи воєводою, що відчайдушно рубає ординців... у козацьку добу – звитяжцем-козаком під Пляшевою... в часи УНР – студентом, що пішов під Крути захищати честь нації”.
Про життєвий шлях Мелетія Семенюка можна написати багатотомну епопею. І це буде захопливе читання! На прикладі життєвого подвигу Мелетія Семенюка можна виховати нових героїв. Адже пан Мелетій – командир сотні групи “Турів” відтинку “Лиман” Української повстанської армії, а потім багатолітній політкаторжанин, а тепер голова Братства воїнів УПА Волинського краю.
Знаюсь із ним від весни – літа 1990 року, коли разом починали творити Українську республіканську партію... Пригадую вересень 1990 року, перше вшанування воїнів УПА, які прийняли бій із німцями в Новому Загорові на Волині. Це пан Мелетій подвиг нас усіх приїхати з Наддніпрянщини та вшанувати героїв, це він був першим організатором – тепер вже традиційних – вшанувань...
Дружбою з паном Мелетієм пишаюся. Після Зеновія Красівського це друга найдорожча мені серед бандерівців людина...
Коли бачиш пана Мелетія чи чуєш його трохи хрипкий голос командира, то перше почуття, яке виникає, – радість. Навіть коли він когось шпетить за неоковирність чи безініціативність, ти смієшся і втішаєшся, – адже пан Мелетій підштовхує інших до дії.
Мелетій Семенюк – живий герой, до якого можна доторкнутися, якого можна обійняти і відчути його товариські обійми чи міцну, завзяту правицю. Цей вічно жадібний до чину козак щедро дарує своїм друзям і приятелям радість буття, радість буття в боротьбі за Україну. І випромінює на всі боки завзяття та непокірливість. Поки молодь сучасна розмірковує про свій майбутній чин, пан Мелетій героїть...
Я захоплюсь ним і безмежно радію, що в нашій расі є такі пасіонарні особистості, як Мелетій Семенюк. І дякую долі, що й на мене впали сонячні промені цього великого українця. І схиляю голову за ті його неймовірно довгі та тяжкі 64 роки боротьби за Україну. За Україну нашої мрії.
Волинським козакам слава!

Роман КОВАЛЬ
На світлині – Мелетій Семенюк (у центрі). Старий Загорів, Волинь, вересень 1990 р.



До 80-річчя вшанування пам’яті загиблих героїв у Бірках

На Зіньківщині на початку 1920-х вів боротьбу з московсько-більшовицькими окупантами Максим Мандик, уродженець Бірківської волості (загинув наприкінці літа 1922 р.).
Нещодавно, переглядаючи українську газету “Нова Україна”, що виходила в Полтаві в період німецької окупації, у номері за 13 серпня 1943 р. натрапив на замітку В. Будянського “На могилах борців”, у якій ішлося про вшанування пам’яті загиблих мандиківців.
“Недавно передові люди села Бірок, з допомогою шефа Зіньківського району, вшанували пам’ять тих, що загинули в боротьбі з большевиками 1920 та 1942 року. 27 червня до села прибули панотці українських церков м. Зінькова та Л. Будищ і разом з бірківським панотцем відправили панахиди на могилах кращих синів українського народу – Андрія Момота, Івана Геруса, Калиниченка та Стороженка, похованих у різних кінцях села. Останні два загинули в 1942 році, знищуючи рештки большевицької банди.
Під час панахиди панотці звернулися зі словом до вірних. Згадуючи боротьбу українського народу протягом багатьох сторіч проти ненависної Москви, турків, татар, поляків і останнім часом проти большевиків, вони закликали до об’єднання, до віри, до боротьби із зрадою в своєму середовищі, до змагання за краще майбутнє свого народу.
На панахиду зібралось багато селян, що прийшли вшанувати своїх борців. Перед багатьма присутніми постали картини тієї жорстокої боротьби, що точилась проти большевицьких окупантів на початку революції і проти окремих совєтських банд після приходу німецького війська.
Був кінець травня 1920 року. Ліс, що зветься Дубиною, темною смугою простягся від Бірок до Романівки, до Лютеньки, до Гадяча й далі, даючи притулок для повстанців. Тут росли надії нових січовиків, тут складались пляни їхньої боротьби.
Одного дня до села прибув посилений загін червоних: ескадрон кавалерії та дві чоти піхоти. Поставивши коней на подвір’ї та в клуні, вони отаборились у великому цегляному будинку в центрі села...
Довідавшись про це від своєї розвідки, курінний отаман Бірківського загону повстанців Мандик наказав вночі напасти на ворога. Він розділив свій загін надвоє і повів до села. Одна група пробиралась непомітно городами в напрямку церкви, щоб, почавши бій, привернути до себе увагу ворога; друга – обійшовши з протилежного боку, з лугу від річки, мала вдарити в тил. Дійшовши до призначеного місця, повстанці посилають свого гінця Івана Геруса до першого загону, щоб повідомити про готовність до бою.
Темної ночі не проглянеш. Він ішов помацки, але пробиравсь не городами, як йому радили, а вулицею. Не дійшовши метрів 200 до церкви, Герус зустрівся з розвідкою червоних і в короткій боротьбі загинув від їхніх шабель.
Зв’язківець не повернувся, і повстанці, не дочекавшись його, перші відкрили кулеметний і рушничний вогонь по клуні й будинку, де розташувались большевики. Від церкви озвався й собі кулемет першого загону. Червоні заметушились, пробуючи оборонятись. Тим часом поранені коні на подвір’ї і в клуні підняли жахливе іржання і тупотняву. Це збільшило паніку серед ворожого табору. Лишаючи по дорозі поранених і забитих, червоні до ранку втекли із села.
Це лише один з багатьох епізодів боротьби бірківських повстанців проти своїх гнобителів. Понад 400 чоловік пішло тоді із села в повстанці, щоб захистити свій край. Де вони тепер? Одні сконали в большевицьких катівнях, інші – в нерівному бою. Лише одиниці дожили до сьогодні. З того часу минуло 23 роки, та імена тих, що віддали своє життя за Україну, за свій народ, не стерлися в пам’яті односельчан – їх ще довго згадуватимуть майбутні покоління”.
Автор зазначав, що “на панахиду зібралось багато селян”. Шкода, що немає фото з тих вшанувань. Але про ній перебіг та масштаби ми можемо мати уяву, зокрема, з фото, зроблених влітку 1942 року нашим земляком Юрієм Горлісом-Горським під час вшанування пам’яті та панахиди на могилі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака в с. Мельниках на Черкащині.
Згадані в замітці Калиниченко та Стороженко – представники Української поліції Зіньківського району з Бірок, які загинули під час бою з московсько-більшовицькими партизанами наприкінці березня 1942 року. Серед тих, хто загинув разом із ними, був і молодий український поліцейський Порфирій Пшенишний із сусідньої Романівки. Повідомляючи в рубриці “Вони полягли за Батьківщину” про його похорон, українська газета “Життя Зіньківщини” за 4 квітня 1942 р. наприкінці зазначала, зокрема, про такий цікавий факт: ”Над його гробом стоїть міцьний, як і сам покійник, дубовий хрест та вітер гойдає полотнище жовто-блакитного прапора – символа боротьби за вільну Україну”.
Козакам слава!

Віктор МІЩАНИН, кандидат історичних наук
Полтавщина



Хорунжий з Курщини спочиває в Галичині

Коли їхав повз цвинтар у Струсеві, зупинився, щоб оглянути тутешні поховання. Крім польських могил, тут можна знайти також поховання вояків Армії УНР з 1920 року. Зокрема й вихідця з Курської губернії – українця Данила Холошина. З таким написом: “Тут почиває великий лицар хорунжий Холошин Данило Трохимів з Курської губернії, Новоскольського повіту, село Слобода, положивший свою голову 17 вересня 1920 р. поблизу села Великі Сади за щастя і волю українського народу. Небіжчик мав 21 рок від роду. Спи, мій друже, твоя слава, твоя праця не вмре не загине. Від друга та кінної гайдамацької сотні”.
Данило був бойовим старшиною 2-го кінного Уманського запорозького полку. Його поховано з військовими почестями. На початку 1990-х сюди, на сільський цвинтар Струсова, що біля Тернополя, приїздила його родина з Нового Осколу Курської області. Місцеві дядьки переповідають, що Холошини надзвичайно пишалися “славним рубакою”.
Село Сади, яке боронив від російських більшовиків Данило Холошин, сьогодні є передмістям Теребовлі. Колишній Новооскольський повіт – це тепер Білгородщина, мала батьківщина багатьох поколінь українців…

Юрій ВОЙЦИЦЬКИЙ



“Гради” і лелека

Сюрреалістична картина: їдемо до своїх вогневих і бачимо, як наш “Град” відправляє російським тарганам пекельні подарунки... І в цей же час назустріч, прямісінько над нами, летить лелека... Спокійно так летить, велично. Ніби це місце і не прострілюється ракетами, КАБами, 203- і 152-міліметровими снарядами вже понад півтора року...
Лелека спокійний як удав. Інколи такими ж здаються жителі сусіднього Оріхова, які неспішно проїжджають на своїх велосипедах, ризикуючи щомиті потрапити під удар колишньої “другої армії світу”. Їх у зруйнованому місті залишилося зовсім мало, однак вони є. І кожен з них у чомусь схожий на Будду, у своїй неспішній смиренності в цьому місті, яке зруйнувала війна.
Далі – наші бійці. Вони круті. Найкрутіші чоловіки і жінки країни, а може, й усього світу... Саме вони сьогодні протистоять Злу – не тому, міфічному злу з Біблії чи Корану, а справжньому, тому, яке можна “пощупати”, відчути. Тому, яке розстрілювало чоловіків у Бучі та багатьох інших містах і селищах України, Сирії, Чечні... Яке ґвалтувало жінок і дітей. Яке скидало багатотонні авіабомби на драмтеатр у Маріуполі та цивільні лікарні в Алеппо.
Сьогодні наші хлопці та дівчата мінусують це Зло, зменшуючи у світі його наявність. Часто ціною свого здоров’я чи життя, проходячи крізь біль, утрати, сумніви і страх, але не зупиняючись на шляху до своєї мети.
Ми переможемо – я бачив це сьогодні в багатьох очах. Очах колишніх комбайнерів і програмістів, водіїв і менеджерів, продавців і підприємців, які нині стали воїнами, що чавлять це огидне тарганяче стадо, що прийшло на нашу землю... Воїнами, яких поважає весь світ.
А я... просто радий бути причетним до цього історичного моменту. І дуже дякую усім, хто наближає перемогу, на фронті чи в тилу, живучи цією метою.

Володимир МІЛЯНЧУК



Друг “Сокира” пішов за батьком

11 вересня 2023 р. біля Бахмута загинув член ОУН друг “Сокира” – Роберт Покотило, син очільника збройного підпілля ОУН на Київщині в 2-й половині 1940-х Володимира Покотила; онук учасника Визвольних змагань 1917 – 1920-х рр. Кіндрата Покотила. З 2000-х я товаришував з Робертом і його батьком – Володимиром Кіндратовичем (він упокоївся 7 вересня 2013 р., 10 років тому).
Роберт Покотило в боротьбі – з кінця 1980-х. Боєць УНСО, брав участь у всіх націозахисних акціях, які тоді відбувалися: “потяг дружби”, штурм Києво-Печерської лаври, похорон Патріарха Володимира – та в інших важливих подіях.
Наприкінці 2018 року вийшла автобіографічна книга Володимира Покотила “Лицарі золотого тризуба”, де він описав своє життя і шлях боротьби за Вільну Україну, на який він став чи не з п’ятнадцяти років.
Роберт активно допомагав батькові в роботі над книгою і у виданні. Пишаюся, що я теж був причетний до її появи – першу презентацію ми робили 1 січня 2019 р., на день народження Степана Бандери, в офісі КУН на Антоновича...
З перших днів повномасштабного вторгнення друг “Сокира“ долучився до оборони Києва в складі добробату ОУН.
У лютому 2023 р. разом з побратимами-оунівцями вступив до сформованого в Запоріжжі 415-го Окремого стрілецького батальйону. І мужньо боронив нашу землю...
Світла пам’ять другові “Сокирі”!

Євген БУКЕТ
На світлині – Роберт Покотило, Тарас Силенко і Володимир Покотило.



Борис Борисович Айзенберг

 (28.08.1974 – 13.07.2023)

Біля населеного пункту Курдюмівки в бою загинув командир стрілецької роти капітан Борис Айзенберг. Двічі контужений, поранений у ногу, він не залишив товаришів і загинув у бою, керуючи не тільки своєю а й ще декількома  ротами, де загинули офіцери…
24 лютого 2022 р., у перший день повномасштабного вторгнення, Борис Айзенберг добровільно вступив до лав ЗСУ, воював у складі 28-ї ОМБр Лицарів Зимового походу. Звільняв Миколаївщину і Херсонщину. Нагороджений відзнакою “За мужність та відвагу” та медаллю “Хрест свободи” Православної церкви України. Після успішного виконання завдань на південному напрямку Бориса направили на пекельну Бахмутщину.
Архітектор за фахом, він уміло організував створення фортифікаційних оборонних споруд, що дало змогу бійцям понад 7 місяців утримувати фронт під селищем Курдюмівкою.
Борис завжди був поряд з побратимами. Не раз особисто вивозив поранених та полеглих бійців з поля бою, власноруч врятував понад 20 товаришів з-під артилерійського обстрілу. У день загибелі Борис витягнув з-під щільного вогню важкопораненого, надав йому першу медичну допомогу – ціною власного життя.
Його знала чи не вся Одеса. Відкритий, чесний і надійний товариш, із великим та палким серцем, гарний сім’янин, патріот своєї Батьківщини. У парках Одеси ростуть дерева, подаровані ним рідному місту. 
Його знали не тільки в Одесі, а й у багатьох містах України та поза нею. Знали як власника одного з найкращих одеських розплідників рослин та спеціаліста з ландшафтного дизайну, знали як архітектора і художника.
Попри хвороби, Борис став на захист України. Інакше вчинити не міг. Для нього слова з гімну “душу й тіло ми положим за нашу свободу” були не просто красивими словами, вони стали керівництвом до дії.
У жовтні в Одесі відбудеться виставка його картин під назвою “Бахмут очима митця”. На жаль, без нього.
Борис залишив у горі батьків, дружину і доньку, які буквально осиротіли.
Борис – справжній герой, який заслуговує на найвищу державну нагороду – звання Героя України (посмертно), про що подано відповідну петицію.
Героям слава!

Сергій ГРИЩЕНКО



Чорт і москаль. Урок для дітей, військовослужбовців і поліцейських

Хто скаже, до кого краще ставилися українці: до москаля чи до чорта?
Давайте заглянемо до фольклорної скарбнички нашого народу.
Ось кілька прикладів з книжки Матвія Номиса “Українські приказки, прислівья и таке інше”:
“Бреше як москаль”.
“Москаль тоді правду скаже, як чорт молицця стане”.
“На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав”.
“Москаль ликом чваницця й кожному під ніс з ним пхається”.
“Хоч добрий чоловік, а москаль”.
“Тату, лізе чорт у хату. Дарма, аби не москаль”.
“З москалем бувай, а камінь в пазусі тримай”.
“Хоч убий москаля, то він зуби вискаля”.
“Хоч би москаль з неба – вірити йому не треба”.
“Не великий москаль, та страшний”.

Цю правду знають тепер мільйони українців.
А яке уявлення мали наші прабатьки про чортів?..
“В уяві українця, – писав видатний етнограф Степан Килимник, – чорт, це сміхотворець, з яким можна й у карти грати, і за стіл сісти, і обдурити його, посміятися з нього, пожартувати”.
Микола Гоголь саме таким вивів чорта – веселим шалапутом, який залюбки спілкується з людьми, допомагає розширювати їм межі своєї свідомості. У книжці “Прислів’я і приказки” (упорядник Михайло Пазяк) я прочитав всі приказки про чортів – а їх у книзі було сто сорок три. І відкрив для себе, що український народ цілком доброзичливо ставився до чортів, принаймні, з гумором, без ненависті.
Ось кілька приказок:
Не бійся чорта, але злого чоловіка.
Великої кривди і чорт не робить.
Взяв чорт колиску, хай бере й Івася.
Всюди коло церкви чорт каплицю ставить.
І чортові треба часом свічку запалити.
Нам хоч чорт, аби яйця ніс.
Де чорт нічого не втне, туди бабу пошле.
Від чорта відхрещуся, а від тебе, [жінко], ні.

Не такий страшний чорт, як його малюють.

Тож до кого краще ставився український народ: до москаля чи до чорта?..
Кому яка приказка найбільше сподобалася?

Підготував Роман КОВАЛЬ



Неможливе не значить недосяжне

  1. Перед сильними не плазуй, перед слабкими не бундючся, будь сповнений стриманої гідності.
  2. Ніколи не втрачай можливості розширити коло своїх знань, а також – поглибити їх.
  3. Не втрачай можливості зробити неможливе. Неможливе не значить недосяжне.
  4. Скажи істину – і тебе не зрозуміють, покажи своє справжнє обличчя – і тебе не впізнають.
  5. Будь правдивим із самим собою – і не треба буде брехати іншим. Брехня починається із самообману.
  6. Сумніватись у всьому, бо живемо в сумнівному світі. Не сумніватись лише в необхідності сумнівів.
  7. Не вірте монстрам, особливо прекрасним. Прекрасні монстри найнебезпечніші.
  8. Зачаруйте світ своєю силою – і світ схилиться перед нею.
  9. Не плутай термінове з важливим, а вигідне зі справжнім.
  10. Не бійся ризикнути, бійся втратити шанс. Втрачений шанс не повернути.
  11. Стримуй свої поривання, щоби примножити сили. Стримана сила може стати могуттю.
  12. Не сотвори собі кумира з химери.
  13. Роби таємниці джерелом своєї сили.
  14. Шануй доблесть наших предків, але хоч іноді бери приклад із них.
  15. Посмертні слова – це лише квіти на могилі.
  16. Надмірно хвалять померлих, щоби вколоти живих.
  17. Якщо не знаєш, що сказати, говори правду або помовч.
  18. Відмовся від непотрібного і скорись перед неминучим.
  19. Будь вільною людиною, не будь рабом закону. Вільний – сам собі закон.
  20. Частіше слухай своє тіло, і чини як воно захотіло. У тіла своя мудрість.
  21. Дай людям можливість битися за справедливість і вони за тобою підуть у пекло бою.
  22. Не потурай своєму досвіду, досвід надає перевагу знайомим дорогам, а до істини часом ідуть бездоріжжям.
  23. Не вживай поганого, не зловживай гарним. Останнє – навіть небезпечніше.
  24. Мрій! Людина, що не вміє мріяти, приречена на жалюгідне життя.
  25. Любіть Бога, починаючи з Його творінь.

Андрій КОВАЛЬ, історик



Геть Пушкіна!

У Лубнах прибрали Олександра Пушкіна. На виконання Закону “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії” та з ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті.
“Депушкінізація Полтавщини завершується. Це  остання споруда звеличення Пушкіна у Полтавській області. Подібні демонтовано у Кременчуці, селі Біленченківці Гадяцької громади та в обласному центрі. Попереду – перейменування вулиці Пушкіна у Полтаві та ще 17 громадах області. Донедавна на Полтавщині налічувалося 120 об’єктів топонімії, пов’язаних з ім’ям трубадура російської імперії Пушкіна.
У часи СРСР російські ідеологи нахабно маркували Лубни як “пушкінське місто”. Так сталося тому, що в Лубнах провела дитинство та юність російська дворянка Анна Керн – одна з багатьох коханок Пушкіна.
Ідеологія російського імперського шовінізму пронизує твори Пушкіна. У поемі “Полтава” він виявляє вороже ставлення до гетьмана Івана Мазепи. Придушення визвольних устремлінь польського народу Пушкін оспівав у вірші “Бородинская годовщина”. Брав участь у війнах Росії проти народів Кавказу. Ці факти на основі листування поета з російськими душогубцями Єрмоловим і Паскевичем дослідила професорка Єва Томпсон у книзі “Трубадури імперії”.
Пушкін прославляв загарбання Кавказу Росією та російського генерала Петра Котляревського, який очолював російські війська. А вірш “Клеветникам России”  використовує армія РФ для виправдання війни проти України. Про це розповів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.

Полтавський офіс УІНП



Станіслав Оберківський

Козак Армії УНР Станіслав Оберківський воював у складі 1-го кінного полку Чорних запорожців. Закатований російськими окупантами у Вінниці в березні 1919 року.
Фото зберіг та опублікував його командир – старшина Армії УНР, уродженець Іркутська Людвіг Сідлецький (“Сава Крилач”).
Вічна слава!



Мало бомбили?

Коли ми повернулася додому в Кривий Ріг, друзі запросили її на прогулянку, де першим питанням було: “А чєво ето ти на украінском ґаваріш? Ти что, русофобка?”
Моя дитина повернулася додому в сльозах.

Ірина ГЛУХОВА-ПОЛІЩУК



Київський фотокадр

Київ, цивiльнi люди на парковцi лiкарнi п’ють каву, в небi в кiлькох км вiд них ППО збиває ракету. Видно бiлу густу хмарку пiсля вибуху. Люди починають кволо сперечатися, “кiнжал” це був чи “калiбр”, i продовжують пити каву. Сонечко, тепло, лiто.

Maксим КОЛЕСНІКОВ
З телеграм-каналу



Радість і сум

З ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті 29-та сесія Краснолуцької сільської ради Миргородського району Полтавської області ухвалила  перейменувати у селах громади 22 об’єкти топоніміки, які донедавна звеличували СССР і державу-окупанта Росію.
“Назви російських і радянських топонімів мали на меті пригальмувати розвиток української ідентичності. Російсько-українська війна, розв’язана заради упокорення нашої нації нагадує: тільки раби можуть називати свої вулиці, площі і проспекти іменами та подіями завойовників”, – наголосили у Полтавському офісі УІНП.
Услід за крейсером “Москва” депутати Краснолуцької громади послали назви, що звеличували льотчика Чкалова, військового злочинця Ніколая Ватутіна, учасника військової операції більшовицької Росії з окупації у 1919 – 1920 рр. держави “Бухарський емірат” Павла Корзуна; окупанта із Самари Владіміра Овсяннікова; комсомольця Олега Кошового.
У с. Римарівці прибрали топонімічні імперські маркери, які прославляли російську диверсантку Космодем’янську та звеличеного Сталіним російського біолога з Рязанської губернії Мічуріна, й повернули історичні назви цим вулицям – Залужанська і Загребельська. У селі Сватки з’явилася вулиця Козацька.
Перейменували і вулиці на честь російського космонавта Гагаріна.
Вулицю і провулок Першотравневі у с. Красна Лука перейменовано на честь гранатометника Віталія Потапенка, що поліг на Донеччині в бою за Україну.
Топонімічну мапу с. Бірки очищено від вихідця з Алтайського краю, члена ЦК КПРС й зюганівської КПРФ, радянського космонавта Гєрмана Тітова. З ініціативи Олега Пустовгара у назві цієї вулиці тепер пошановано родину Онацьких: уродженця с. Бірки, українського історика і педагога Дометія Онацького та його сина – борця за незалежність у 20 ст. Євгена Онацького, науковця і журналіста, діяча ОУН.
З ініціативи Олега Пустовгара, в Римарівці вулицю діячки ленінського комсомолу Лялі Убийвовк перейменували на честь вихідця з цього села, письменника і педагога Петра Одарченка.
Стерто з топоніміки с. Римарівка ім’я Антона Макаренка – педагога-сталініста, організатора комуністичної дитячої колонії ім. Горького в с. Ковалівка, очільника комуни імені чекіста Фелікса Дзержинського у с. Новий Харків, начальника відділу сталінських колоній НКВС УРСР (1935 – 1937), керівника колонії НКВС № 5 у Броварах. Натомість з ініціативи Пустовгара увічнено пам’ять священика і настоятеля Свято-Покровського храму Православної Церкви України с. Римарівка о. Леоніда Василенка.
У с. Хитці більше не прославляють трубадура російської імперії Пушкіна, який виправдовував воєнні злочини російської армії, заперечував право українського, польського, народів Балтії на державність, паплюжив гетьмана Івана Мазепу.
На жаль, до проєкту рішення сільради не імена земляків, які виборювали незалежність понад сто років тому. У громаді поки “не доросли” до потреби їх увічнення. Йдеться про уродженців с. Ціпки Павла Чижевського (міністра фінансів УНР) та його синів: Григорія Чижевського – міністра внутрішніх справ УНР; і Миколи Чижевського – науковця-металурга, підполковника артилерії Армії УНР.
Обійшли увагою і Павла Крата – уродженця села Красна Лука, поета, прозаїка, перекладача, журналіста, активіста РУП, політичного, релігійного та громадського діяча. Не вшанували й Юрія Ордановського – уродженця Римарівки, підполковника Армії УНР, командира 2-ої бригади кінної дивізії Армії УНР.
 
Полтавський офіс УІНПв Красній Луці
На світлині – Віталій Потапенко, іменем якого названо вулицю



ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля у Приватбанку 5169330530013009, а якщо це пожертва, то на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5457 0822 9818 9726.
Як перешлете кошти, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки.  Ось ціни без вартості пересилки:

“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
“Побратима мого зачепила куля вражая” Романа Коваля – 200 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”–  300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 500 грн.

 

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com



Газета "Незборима нація” за жовтень 2023 р. у форматі *.pdf

Газета "Незборима нація” за жовтень 2023 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Петро БРИНЯК – 200 грн
Любомир СВІТЕНКО (Львівщина) – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Володимир ЧЕРНИШ – 1570 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ