У моєму радянському дитинстві, неправильно привітавшись із перехожим, можна було нарватись на серйозні неприємності. Бувало, чалапаєш собі помаленьку зі школи, портфель по землі волочиш, милуєшся колгоспною буколікою, а тут якась бабця, спираючись на ціпок, назустріч в кальошах шняпає. Ти чемненько так: “Добрий день, цьоцю!”, але в цьоці чогось різко падає клямка і вона визвірюється:
– А би тебе шляк трафив! Ну, а тебе тато з мамов не навчили, шо тра’ людьом казати, нє? “Славайсу!” тра’ казати!!! Ану кажи, чий ти! Вже кажи!
Задихаючись від несправедливості й образи, відбігаю про всяк випадок на пару кроків і з безпечної відстані сміливо:
– А ви хто така, шоби я вам казов, як я сє називаю? Участковий? Пішли в сраку, бабо!
Стара від такої зухвалості ціпеніє, а потім:
– А ти ж, байструку! Чекай, чекай, я розкажу твоєму татови, як ти зо старшими говориш!
Ухиляюсь від палюги, яку та відьмисько пожбурила в мене, і, супроводжуваний прокльонами, втікаю геть, навмисно минаючи свою хату. Додому повертаюсь по Бечковій вулиці, через колгоспну ферму та городи, аби про всяк випадок “замести сліди”.
Через пару днів, затискаючи в кулаку аж цілих п’ятдесят копійок, – баба Михайліна розщедрилася, – підскоком біжу за цукерками в магазин до Юзя Пенделюка.
– Славайсу, Люба Андреєвна! – ввічливо вітаюся я з пенсіонеркою, колишньою вчителькою математики, яка, спершись на паркан, втикає на перехожих. Вона, ніби її хтось вдарив під дих, різко вдихає повітря і, сплеснувши руками:
– Миросю, ти ж жовтеня!!! Хто тебе так навчив вітатися? Хто твоя вчителька?
– Марчучка Марія Михайлівна, – ледь чутно бурмочу я.
– Не Марчучка, а Марчук, от побачу Марію Михайлівну або Миколу Лєонтійовича і розкажу їм, що ти витворяєш!
Уся радість із мене моментально вивітрюється, мені вже не хочеться ніяких цукерків, і я, понуривши голову, чвалаю додому.
Десь зо тиждень кожного ранку чекаю, коли мене витягне до дошки наша вчителька, аби спсячити перед всім класом, та смикаюсь від кожного стуку у двері – то, певно, за мною прийшли до директора в кабінет забрати на моралі.
“Ну і шо мені робити, як дізнатися, як з ким вітатися?” – ламав я собі голову.
Ту дилему простим лайфхаком вирішила бабина колєжанка цьотка Ґенька Лівінська.
– Як хтось у будний день йде в куфайці і кірзаках, – порадила вона, – то кажи їм “славайсу”, а як у пальтови і мештах – то “добрий день”.
– А в літі? – резонно спитав я. – В літі ж ніхто в пальтах і куфайках не ходить.
– А в літі, – підняла палець розумниця тітка, – як баба закручена в хустці, – то “славайсу”, а як простоволоса і з причосков, то “добрий день”!
Взявши на озброєння ті поради, я став “золото, а не дитина, таке вже чемне, завжди сє вітає, а не пре, як єнші дітиска, шо ні “славайсу”, ні “серу мамі твої” не скажут!
Мирон ДРАПАК
Світлина зі сторінки Мирослава Дочинця. |
