Підрив ворогом Каховської гідроелектростанції несподівано актуалізував мою, написану чверть століття тому, новелу про віру старших людей, що “рано чи пізно гниле море відступить”. І вони повернуться на землі, де жили їхні предки. Колись на сакральних берегах Дніпра, енергетичного хребта України, лежало козацьке село Вереміївка – одне з осердь українства та українського духу. Дніпровські береги – місце формування української цивілізації. Саме звідси ми починалися, саме тут зароджувався егрегор українського народу. Тут – наша праколиска. Тут – поклади нашої сили і духу. Тут упродовж віків запліднювалася наша слава.
Переконаний, що затоплення прадавніх берегів Дніпра низкою водосховищ-морів мало зовсім інші мотивації, ніж виголошувалися. Нібито керувалися бажанням напоїти Україну дніпровою водою, насправді хотіли втопити...
Після воєн на винищення, насильних переселень у сибіри та апокаліптичних голодоморів Україна продовжувала жити. Тому втоплення центру української цивілізації, нашої праколиски мало вигляд останнього акту української трагедії...
А ми ще дивуємося низькій енергетиці українців останніх поколінь, які втратили здатність до конкуренції.
А де ж їй взятися, коли ми відірвані від прадавнього джерела енергії нашої нації?!
Так і бачу за спиною інженерів зловісного проєкту хитрий писок підступного історичного ворога. Ворога внутрішнього, який з давніх-давен плекає мрію зайняти наші землі і побудувати на них Новий Єрусалим...
Нині на дні Київського моря, Канівського, Каховського та Кременчуцького водосховищ – тисячі прадавніх городищ та козацьких сіл, які, за планами претендентів на наші землі, вже не вилонять захисників українського буття.
А скіфські кургани? А козацькі могили? Де вони? Як все ж поговорити з ними, як послухати їхню тиху сповідь і пісню про переможні походи.
Побувавши на Великодні свята 2000 р. в новій Вереміївці, звернув увагу, що всіх, хто народився у старій Вереміївці, втопленій у рік мого народження, тягне туди як магнітом. Вереміячка Ганна Григорівна Бреус, махнувши рукою в бік Кременчуцького моря, так і сказала: “Всіх туди тягне”.
Цей інстинктивний зв’язок зі святощами дає надію і вселяє оптимізм.
Усі, з ким я говорив, висловлювали переконання, що рано чи пізно гниле море відступить.
Підступні маги окультизму наших історичних ворогів обов’язково рватимуть на собі волосся, а люди повернуться на сакральні схили Дніпра-Борисфену. І стануть козаками.
І знову постануть козацькі села, напоєні енергетикою бурхливого Дніпра.
І заговорять могили отаманів та гетьманів, і всміхнуться ненароджені.
Пасіонарні ж покоління живих знову засіватимуть зорями небо.
І ми усвідомимо нарешті Чумацький Шлях як шлях українців у небо – нашу Прабатьківщину. Роман КОВАЛЬ
Вереміївка – Київ, 2000 р. 
|
