На Зіньківщині на початку 1920-х вів боротьбу з московсько-більшовицькими окупантами Максим Мандик, уродженець Бірківської волості (загинув наприкінці літа 1922 р.).
Нещодавно, переглядаючи українську газету “Нова Україна”, що виходила в Полтаві в період німецької окупації, у номері за 13 серпня 1943 р. натрапив на замітку В. Будянського “На могилах борців”, у якій ішлося про вшанування пам’яті загиблих мандиківців.
“Недавно передові люди села Бірок, з допомогою шефа Зіньківського району, вшанували пам’ять тих, що загинули в боротьбі з большевиками 1920 та 1942 року. 27 червня до села прибули панотці українських церков м. Зінькова та Л. Будищ і разом з бірківським панотцем відправили панахиди на могилах кращих синів українського народу – Андрія Момота, Івана Геруса, Калиниченка та Стороженка, похованих у різних кінцях села. Останні два загинули в 1942 році, знищуючи рештки большевицької банди.
Під час панахиди панотці звернулися зі словом до вірних. Згадуючи боротьбу українського народу протягом багатьох сторіч проти ненависної Москви, турків, татар, поляків і останнім часом проти большевиків, вони закликали до об’єднання, до віри, до боротьби із зрадою в своєму середовищі, до змагання за краще майбутнє свого народу.
На панахиду зібралось багато селян, що прийшли вшанувати своїх борців. Перед багатьма присутніми постали картини тієї жорстокої боротьби, що точилась проти большевицьких окупантів на початку революції і проти окремих совєтських банд після приходу німецького війська.
Був кінець травня 1920 року. Ліс, що зветься Дубиною, темною смугою простягся від Бірок до Романівки, до Лютеньки, до Гадяча й далі, даючи притулок для повстанців. Тут росли надії нових січовиків, тут складались пляни їхньої боротьби.
Одного дня до села прибув посилений загін червоних: ескадрон кавалерії та дві чоти піхоти. Поставивши коней на подвір’ї та в клуні, вони отаборились у великому цегляному будинку в центрі села...
Довідавшись про це від своєї розвідки, курінний отаман Бірківського загону повстанців Мандик наказав вночі напасти на ворога. Він розділив свій загін надвоє і повів до села. Одна група пробиралась непомітно городами в напрямку церкви, щоб, почавши бій, привернути до себе увагу ворога; друга – обійшовши з протилежного боку, з лугу від річки, мала вдарити в тил. Дійшовши до призначеного місця, повстанці посилають свого гінця Івана Геруса до першого загону, щоб повідомити про готовність до бою.
Темної ночі не проглянеш. Він ішов помацки, але пробиравсь не городами, як йому радили, а вулицею. Не дійшовши метрів 200 до церкви, Герус зустрівся з розвідкою червоних і в короткій боротьбі загинув від їхніх шабель.
Зв’язківець не повернувся, і повстанці, не дочекавшись його, перші відкрили кулеметний і рушничний вогонь по клуні й будинку, де розташувались большевики. Від церкви озвався й собі кулемет першого загону. Червоні заметушились, пробуючи оборонятись. Тим часом поранені коні на подвір’ї і в клуні підняли жахливе іржання і тупотняву. Це збільшило паніку серед ворожого табору. Лишаючи по дорозі поранених і забитих, червоні до ранку втекли із села.
Це лише один з багатьох епізодів боротьби бірківських повстанців проти своїх гнобителів. Понад 400 чоловік пішло тоді із села в повстанці, щоб захистити свій край. Де вони тепер? Одні сконали в большевицьких катівнях, інші – в нерівному бою. Лише одиниці дожили до сьогодні. З того часу минуло 23 роки, та імена тих, що віддали своє життя за Україну, за свій народ, не стерлися в пам’яті односельчан – їх ще довго згадуватимуть майбутні покоління”.
Автор зазначав, що “на панахиду зібралось багато селян”. Шкода, що немає фото з тих вшанувань. Але про ній перебіг та масштаби ми можемо мати уяву, зокрема, з фото, зроблених влітку 1942 року нашим земляком Юрієм Горлісом-Горським під час вшанування пам’яті та панахиди на могилі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака в с. Мельниках на Черкащині.
Згадані в замітці Калиниченко та Стороженко – представники Української поліції Зіньківського району з Бірок, які загинули під час бою з московсько-більшовицькими партизанами наприкінці березня 1942 року. Серед тих, хто загинув разом із ними, був і молодий український поліцейський Порфирій Пшенишний із сусідньої Романівки. Повідомляючи в рубриці “Вони полягли за Батьківщину” про його похорон, українська газета “Життя Зіньківщини” за 4 квітня 1942 р. наприкінці зазначала, зокрема, про такий цікавий факт: ”Над його гробом стоїть міцьний, як і сам покійник, дубовий хрест та вітер гойдає полотнище жовто-блакитного прапора – символа боротьби за вільну Україну”.
Козакам слава! Віктор МІЩАНИН, кандидат історичних наук
Полтавщина 
|
