Край із такою миролюбною назвою, але з такою войовничою історією. Тепер до цієї славетної історії завдяки книзі “Житомирщина в боротьбі” повертаються і займають почесне місце герої Визвольної війни 1917 – 1920-х років. Книга розповідає про спротив окупантам, наші перемоги, самоорганізацію українців та культурно-просвітницьку працю. Чи не про кожен куточок Житомирщини розповідається в цій книзі.
Організатор Житомирської юнацької школи Всеволод Петрів, оповідаючи про набір до школи в січні – лютому 1919 р., писав, що “Звягельський повіт дав найшвидше і найбільше своїх найкращих синів. Пізніше примашерували Радомишльські, Чуднівські, Янушпільські, Романівські й инші…” Недовго довелося юнакам ЖЮШ навчатися, обставини змусили їх здобувати знання на полі бою, обороняючи та визволяючи Житомир та його околиці.
Книжка буде цікава і галичанам, батьки й діди яких визволяли Житомирщину влітку 1919 року. Поручник 1-го куреня 7-ї Львівської бригади Петро Мигович, згадуючи про перебування Галицької армії на Коростишівщині, писав, що селянство “було до війська лучше настроєне, тим більше до нашого, що в селян нічого не забірало даром. Сільські хлопці тих околиць держали навіть службу на полевих сторожах, щоби тим помочи та дати спромогу випочати (відпочити. – Ред.) нашим стрільцям. Розуміється, що службу повнили добре. А вже незвичайні прислуги віддали вони нам у розвідній службі. Про кожний рух ворога повідомляли нас докладно й негайно. А які раді були нами, нехай – як найліпший доказ – послужить слідуюча подія: в Старосільцях, де кватирувала одна сотня з четою скорострілів, сільське парубоцтво зложило 3 пуди збіжжа та продало його на видатки гощення нашого стрілецтва”. Дні, проведені на Коростишівщині, “осталися довго в пам’яти нашого стрілецтва. Часто згадували тамошнє населення, його доброту та щирість”.
А майор чеської армії, учасник українського підпілля, ось що сказав отаманові Петру Филоненку: “Пане! Я не міг собі уявити, щоб темне, пригнічене, яким я уважав його, ваше поліське населення могло так ненавидіти і свідомо боротися зі своїм ворогом – московськими наїзниками, що, віками пануючи над цим населенням, не викорінили в нього патріотичного почуття і відданності своїй Батьківщині”.
Масові розстріли вояків Армії УНР у м-ку Базарі в листопаді 1921 р. стали трагедією для народу. Сотник Микола Битинський писав, що “місце кровавої розправи густо було оточено кордоном червоноармійців, які безоглядно відганяли розворушені маси народу, що на чутку про події в Базарі стягалися з ближчих і дальших сел та хуторів. Базарські околиці були також густо обсаджені червоним військом, яке пильнувало, аби не вибухло яких заворушень”.
Попри поразку УПА Юрка Тютюнника в листопаді 1921 р., вже 1 травня 1922 р. було засновано Волинську повстанську армію. Житомирщина продовжувала боротьбу.
І тепер, у нинішній українсько-російській війні, народжені на Житомирщині вояки хоробро б’ються за Україну: 219 синів поклала Житомирщина на олтар Батьківщини (дані на липень 2019 р., сумне 3-тє місце). Серед полеглих і 23-річна медсестра Сабіна Галицька та Артем Абрамович, який пішов на таран ворожого танка біля смт Никифорового Донецької області в гарячому 2014-му.
У ЗСУ з’явилася гарна традиція надавати імена українських героїв військовим частинам. Запекло воюють за Україну 26-та Окрема артилерійська бригада ім. генерала-хорунжого Романа Дашкевича (базується в Бердичеві) та 30-та Окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького (місце приписки – Новоград-Волинський). Було б справедливо, щоб 39-та бригада тактичної авіації була названа ім’ям підполковника Володимира Байвенка (командира кадрового Республіканського авіаційного дивізіону Армії УНР), 61-ша Окрема піхотна єгерська бригада освятила свої знамена іменем легендарного Петра Филоненка, а на прапорі Житомирського прикордонного загону, що охороняє кордон України в Овруцькому, Олевському, Народицькому районах Житомирщини та в Іванківському і Поліському районах Київщини, засвітилося ім’я полковника Армії УНР Федора Артеменка (отамана Орлика).
Читайте книгу “Житомирщина в боротьбі”, читайте інші книги Історичного клубу “Холодний Яр”, пізнавайте героїчну історію нашого народу. Козакам слава!

Владислав КАРПЕНКО

У виданні 512 сторінок. Ціна 270 грн. (без вартості пересилки. Замовляти можна на сайті Історичного клубу “Холодний Яр”: https://otamania.in.ua або на сторінках автора у ФБ: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval, також за адресою: kovalroman1@gmail.com  Замовляйте книгу для себе, своїх друзів та рідних!
На світлинах – Владислав Карпенко, Роман Коваль та Юрій Юзич, які разом творили цю книгу.

У травні 1920 р. на Катеринославщині Кость Пестушко створив Степову дивізію. “За нетривалий період, – писали чекісти, – загін Степового виріс до 20000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипеди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві автоколони…”Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была “Самостійна Украіна”.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл – Верблюжки, Варварівки, Водяної і Петрової. Повстання, яке вибухнуло у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губернської ЧК.
У бою багато що залежить від командира, від його особистих якостей. “Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... – писав Федір Пестушко (Юрко Степовий). – З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-землякові справжнього командира, батька і товариша”.
Успішно воювати з ворогом допомагала й чітка структура повстанської організації: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний шпиталь, господарчі частини. Блакитний і голова повстанського комітету Наливайко ввели сувору відповідальність за окремі випадки бандитизму.
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру. 24 вересня 1920 р. пополудні Медведівку заполонили колони степовиків. Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
Степовикам Січеславщини слава!

Роман КОВАЛЬ
Дмитро Бур’ян, “Отаман Степовий-Блакитний”.

9 вересня 2016 р. в м. Маріїнці Донецької області загинув Євген Бурба, вояк 46-го Окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”. І згадав я Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР, який за свідченням чорношличника Валентина Сім’янціва, водив свою со­тню в атаку “легко, гарно, як на параді, бравурно”.
18 травня 1920 р. під час розвідки терену і ворожих позицій на околиці с. Кетроси Гриць Бурба потрапив під кулеметний обстріл. “Сипали-кропили густенько... – згадував Сім’янців. – Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка… Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися на бік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба скотився на поле... Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога… Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей... Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх…”
Чорні запорожці ніколи не залишали тіла своїх побратимів на полі бою. І на цей раз командир полку Чорних запорожців Петра Дяченко вирішив забрати тіло “старого Болбочанівця” Бурби. “І тут розігралася сцена, достойна безсмертної «Іліади» Гомера”, – згадував сотник Борис Монкевич.
Петро Дяченко повів полк в атаку, “одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити”. Ще два рази полк на чолі з полковником Дяченком кидався в атаку, “але тіла не вдалося взяти”.
Третю спробу полковник Дяченко здійснив уже лише з ординарцями, але біля самого тіла був поранений бунчужний Анатоль Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати отаманові тіло Бурби. “Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам, – згадував командир чорношличників. – Там же була поранена у груди моя кобила Марусина. Шалені атаки скінчились… Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам”.
І знову слово Валентинові Сім’янціву: “У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють. Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам сві­доцтва свого нелюдського вчинку з мертвим”.
Сотенного Бурбу досі не вшановано – в с. Довжку на Ямпільщині (так тепер називаються Кетроси) немає ні вулиці його імені, ні меморіального знаку.
Його духовний нащадок, а може й родич, Євген Володимирович Бурба народився 16 листопада 1975 р. у Німеччині. Потім жив у Житомирі та Києві, звідки його у травні 2015-го мобілізували. Служив у роті охорони польового штабу у Кримському, потім у Мар’їнці.
Ян Осока у замітці про його загибель писав: “Про Євгена Бурбу відгукуються як про дуже гарну людину. Він завжди готовий був прийти на допомогу. І завжди, навіть у складних обставинах, випромінював позитивний настрій. «Якщо треба, я зроблю, без питань», – такий був принцип його життя”.
Євген Бурба-“Скорпіон” загинув о 9.40 під час розширення взводного опорного пункту, підірвавшись на осколковій загороджувальній міні.
У смутку залишив мати й сестру.
Слава героям України!

Роман КОВАЛЬ

У переддень поминальних днів на центральному кладовищі Звенигородки, де в березні 1921 р. було потайки поховано отамана Семена Гризла, встановлено велику меморіальну дошку. Ініціатором та спонсором став добродій Юрій Лисогор. Місцеві можновладці не один рік обіцяли вшанувати пам’ять Звенигородського кошового Вільного козацтва Семена Гризла. Бачачи, що справа не рушиться з місця, Юрій Лисогор узяв ініціативу у свої руки.
Його фірма зараз є підрядником із впорядкування міста. Впорядковуючи огорожу місцевого цвинтаря, він встановив меморіальну дошку. Здійснив це власним коштом.
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро дякує Юрію Лисогору.
Друзі, беріть приклад, – вшановуйте діячів рідного краю!
Слава вільним козакам Звенигородщини!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На стіні моєї скромної студентської кімнати висить великий плякат. На ньому, на тлі густо синього неба, золоте сонце, а над його гострими проміннями напис: “Україна є, була і буде!”
Кожного ранку, коли, прокинувшись, гляну на цей плякат, зразу так радісно стає на душі. Хутче, хутче вставати, не гаяти ані хвильки часу, бо роботи ж так багато!
Де поділось розмірене студентське життя: лекції, зачоти, іспити, праця в лябораторії, вечірки, театр. Це все таке нецікаве тепер і зовсім неважне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увійшла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найріжноманітніших доручень і завдань.
Сьогодні особливо багато всяких справ, бо завтра – велика українська маніфестація. Мусимо наявно показати, що ми не є лише жменька інтелігенції, а що з нами ввесь Київ, що Київ – наш. Треба бути на мітингу на Вищих жіночих курсах і говорити про це, ввечері – співанка нашого Студентського хору на заводі Гретера, бо до нас долучається 2 тисячі робітників, а Олександр Антонович Кошиць завтра на поході буде диригувати цим з’єднаним хором. Треба допомогти розписати ноти трьох маршових пісень або хоч слова до них та зробити прапорці на довгих держаках для субдириґентів, а тут ще приобіцяла знайти приміщення якимось людям, що не мають де подітись... Роботи сила!
Ранок 19 березня теплий, але якийсь похмурий, без сонця. Українські організації збираються коло Володимирського Собору. Ще рано, але вже сила народу: прапори, плякати, й все підходять нові й нові. Несподівано із-за рогу виїздять мальовничі постаті верховців у багатих козацьких одягах. Це Микола Садовський зі своїм супроводом і ефектовний полковник з довгими сивими вусами в сірій смушковій шапці, якщо не помиляюсь, Сахно-Устимович. Вони мають їхати на чолі походу. За ни­ми оркестра і хор.
Рушаємо... Якраз, коли повертаємо на Фундуклеївську вулицю, розриваються хмари і яскраве сонце заливає все навкруги: тисячі людей у поході, на пішоходах, у вікнах домів і сотні прапорів, що легко мають на свіжому весняному вітрі. Ось замовкла оркестра. Олександр Кошиць підносить угору прапорець, і в той же мент чути одностайний шелест прапорців у руках субдириґентів, що йдуть на краю кожного 20 ряду хористів. “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить”, – лине вулицями Києва...
Ще так недавно, всього місяць тому, нам не дозволено було на Шевченківському концерті заспівати “Заповіт” і ми мусіли співати його нелегально, зійшовши зі сцени і замішавшись між публікою. Оглядаюсь... Безконечним потоком пливе похід. Кінця краю йому не видно!
Софійський майдан... Дзвони... Духовенство... Богдан... море голів... прапорів... Хтось промовляє. Не все чути, бо вітер відносить слова. “Тут, на цьому святому для кожного українця, дорогому місці присягнімо вірність Україні... і жити, і вмерти... кожної днини... рідною мовою...” Оркестра починає грати гимн, але її зразу покриває спів тисяч людей, що стоять на колінах. Якась незнайома пані припала мені до плеча. Вона сміється, але сльози течуть з її очей.
Крізь юрбу пробивається молодий чорнявий чоловік із досить великим звинутим (згорнутим. – Ред.) прапором у руці. Йому дають дорогу, і він прямує до пам’ятника Богданові. “ Це – Любинський”, – говорить хтось біля мене. Легким, звинним рухом перескакує він через ґрати й починає лізти вгору, чіпляючись за каміння й гілки дикого винограду, що вкриває постамент. Ось він уже на постаменті... Обережно обходить навкруги. Тепер уже на самому пам’ятнику і старається дотягнутись до руки Богдана... Ось, ось зірветься... Усі завмерли... Тиша така, що чути, як цвірінькають горобці на дахах. Хвилина – і в руці великого Гетьмана вже повіває жовто-блакитний прапор, і котиться луною гучне “Слава”… Любинський уже стоїть на постаменті, десятки рук тягнуться йому назустріч і дослівно зносять його на землю.
Софійський майдан – це тільки етап, і знову ось ідемо вулицями Києва зі співом, музикою і морем прапорів. Похід не зменшився, навпаки, тепер увесь Київ іде з нами. Зупиняємось коло [таких] важливих будов, як Дума, Міський театр, музей, університет і багато інших, і на них починають повівати жовто-блакитні прапори. Київ – наш!
Уже зовсім сутеніє, коли ми розходимось. Шкода, що так хутко кінчився цей день!
“Васильєвская ферма”, де я завжди вечеряю, повна людей, і диво дивне – меню написано українською мовою і вся обслуга має жовто-блакитні жетони. Яєшня холоне переді мною, а я сиджу з напівзаплющеними очима і прислухаюсь до розмов навкруги. Лише де-не-де чути російську мову. Ось коло сусіднього столика сідають двоє студентів.
– Ну, что закажем? Сосиски или...
Але другий зараз же його обриває:
– Що з тобою? Забув, що присягав?
– Утомились? – запитує якийсь дуже знайомий голос. Розплющую очі і бачу Олександра Івановича Кандибу (О. Олеся).
– Ні, зовсім не втомилась і їсти не хочу. Я думаю, що сьогодні був найкращий день із цілого мого життя, яке б воно довге не було, – кажу я захоплено.
– Золотий чар відродження країни, – говорить він, лагідно посміхаючись, і вже звичайним голосом додає. – Так, день був чудовий, але я здорово втомився, бо теж проміряв Київ уздовж і впоперек...
Дні летять один за другим, і кожний приносить щось нове і радісне.
Сьогодні поспішаю до [Центральної] Ради вже останній раз, бо ввечері їду додому.
У вестибюлі будинку [Педагогічного] музею на диво тихо й порожньо. За скляною перегородкою з написом “Тут провадиться запис до 1-го пішого Богданівського полку” сидить студент, якого я маю змінити, та, покурюючи цигарку, повільно походжає присадкуватий добродій із сивими вусами – Василь Григорович.
Я ніколи не чула, щоб хтось звертався до нього, називаючи його по прізвищу, не знаю також, яка його роля тут, але він є необхідний атрибут цих, сказати б, “кулуарів” Центральної Ради. Симпатичний, балакучий дідусь, який невтомно виправляє мову своїх численних співрозмовників, незалежно від того, чи це їм подобається, чи ні.
Коли я вже сижу за столиком, Василь Григорович рішучим кроком підходить до мене.
– Хочете записатись до Богданівського полку? – питаю жартівливо, але він суворо зводить брови і ділово запитує:
– Це ви вчора провадили цей запис? А як було прізвище першого, хто записався?
– Ну, Ткаченко, – відповідаю не зовсім упевнено. – Василь, здається, але чому це так важливо?
– Може, й не важливо зараз, але за 50 років, коли ви будете вже сивоволосою бабусею, це все буде дуже важливе, бо це вже буде історія, розумієте, історія...
Але його перериває один з урядовців Центральної Ради, що з нотатником у руках заклопотано підбігає до нас.
– Що це ви тут філософуєте, Василь Григорович?
– Василю Григоровичу! Зовний відмінок.
– Зовний?! – обурюється урядовець. – Це ви так переклали “звательний падеж”?
І між ними починається завзята дискусія, під час якої я встигаю записати одного богданівця і поінформувати якусь пані про те, де можна купити українські букварі й матерію на прапорці.
Махнувши безнадійно рукою, урядовець сердито звертається до мене:
– Чи це ви та панночка, що їде до Житомира?
– Не знаю, чи я та, але їду туди сьогодні увечері...
– Ну, то слухайте. Там завтра розпочинається селянський з’їзд. Найдете, де він, і привітаєте з’їзд з доручення Центральної Ради. Скажете коротенько щось в такому дусі: селяни – головна маса укр.[раїнського] народу. Велика роля їх у майбутньому України: економіка, армія... Ну, та ви самі знаєте, чули вже це, певне, не раз. Друге: там в інформаційному бюрі – Березів. Один. Треба допомогти. Ну, там на місці побачите. Якби мали труднощі, то зверніться по цій адресі...
Заглядаючи до записника, він швидко пише на папері, що лежить на мойому столі, адресу... мого батька.
– Ну, це все! Ні, ось тут... – він кладе переді мною свого записника. – Напишіть ваше ім’я, прізвище і адресу.
Пишу.
– Ну, щасливо! – хапає записника і вже наміряється бігти, але спиняється, дивиться на мою адресу, ляскає себе по лобі, щось вигукує і зникає в юрбі, що вже наповнила вестибюль.
Василь Григорович нахиляється до мене й каже повчально:
– Отак, дитинко, твориться історія...
Він, очевидно, хоче далі розвивати цю тему, але я хутчіше закінчую його речення:
– І коли я буду сивоволосою бабусею, то напишу про це в своїх спогадах і вас там згадаю...
– Незлим, тихим словом, – додає він, і ми обоє сміємось.
І ось через 45 років я пишу цей спогад. Протягом довгого життя розвіявся золотий чар молодечого завзяття, але твердою лишилась віра в те, що Україна була і буде.

Тамара ПЕТРІВ
Дж.: Петрів Т. Весна 1917 року у Києві // Бюлетень Союзу Бувших Українських вояків у Канаді (Торонто). – 1962. – Липень – вересень. – Ч. 12. – С. 10 – 12.

ДОБРОГАЄВ Леонід Костянтинович (12.05.1900, с. Голінка Конотопського пов. Чернігівської губ., тепер Бахмацького р-ну Чернігівської обл. – після 5.06.1922). Військовий, повстанець.
Народився в сім’ї священика Михайлівської церкви с. Голінки о. Костянтина Доброгаєва. “Служив у гетьманських військах і брав участь в придушенні большевиків” (літо 1918). Внаслідок окупації Чернігівщини Красною армією виїхав на 2 місяці до Києва. Повернувшись до Ніжина, закінчив гімназію (1919). Три місяці воював у складі загону отамана Ангела. Коли денікінці відступили, разом з ними “евакуювався і попав у Африку”. З табору біженців у Тунісі звернувся до ректорату УГА з проханням прийняти його студентом (06.1922), утім, очевидно, дістав відмову.

ФЕДОТЄВ (ФЕДОТ’ЄВ, ФЕДОТІВ, ФЕДОТІЄВ) Петро (3.05.1898, Херсон – після 1925). Хорунжий 3-ї Залізної гарм. бригади 3-ї Залізної дивізії.
Сотник 3-ї Залізної дивізії Іван Зубенко писав: “20 липня 1920 р. на фронті біля сел Сидорово (Сидорів. – Ред.) – Васильків на Збручі ворог повів наступ. Прорвавши фронт, він розпорошив нашу піхоту і вже сунув свої лави на 1 батерію 7 гарм. куріня, що стояла на цьому участку... На жаль, зв’язок батерії з обсерваційним пунктом увірвався – вона лишилася без керовництва... Вогонь припинився... Ворог вже недалеко; з близької віддалі обстрілює батерію. Але тут раптом керування нею обняв чотовий Федот’єв Петро...
– Картечі… Перша – вогонь!.. Друга!..
Завила картеч. Здрігнули ворожі лави й подалися назад... Тим часом заспокоїлися і впорядкувалися їздові та інша обслуга батерії. Подали передки – загуркотіли гармати й без перешкод відійшли назад. А тут вже й піхота наша веде контрнаступ. Через деякий час ворога збито... Все на своїх місцях.. І гармати також, але в кожного, починаючи з командіра батерії, в голові маячила думка: чи так же воно було б, коли б не мужність і стійкість чот. Федот’єва?..”

СЕРДЮК Данило Дмитрович (9.12.1898, с. Бреусівка, тепер Козельщинського р-ну Полтавської обл. – 6.05.1971, м. Трентон, шт. Нью-Джерсі, США). Військовий, освітній і пластовий діяч, просвітянин, інженер-агроном (21.05.1927); лектор-бібліотекар та інструктор позашкільної освіти культурно-освітнього відділу Кобеляцької земської упр. (до 08.1919); звання – хорунжий артилерії Армії УНР, поручник (на еміграції).

СОЛОВЕЙ Дмитро Никифорович (14.05.1889, м. Коростишів, тепер Житомирської обл. – після 5.07.1924). Військовий, звання – поручник 125-го Курського полку рос. армії, сотник Армії УНР. Нагороджений орденами Св. Станіслава II ст., Святого Станіслава III ст., Св. Анни III-й ст. (всі 1916). У жовтні 1916 р. скерований до штабу Півд.-Зах. фронту.
Не плутати з Дмитром Федоровичем Солов’єм, дійсним членом  УВАН у США.

СІМОН (СИМОН) Федір (Хведір) (21.05.1895, м-ко Меджибіж, тепер Хмельницької обл. – 1931, м. Братислава, Словаччина). Військовий, інженер-гідротехнік (9.03.1929); звання – прапорщик рос. армії, хорунжий 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ

Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3
Хто хоче придбати цей том, або всі три томи, читайте оголошення на 4-й сторінці.
Т. 1. – А – К. 376 с. (300 грн.).
Т 2. – К – Р. 376 с. (150 грн.).
Т. 3. – Р – Я. 504 с. (300 грн).
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький і Владислав Карпенко.

В один із травневих днів 1918 року в Олександрівську (тепер Запоріжжя) була скликана спільна вечеря Українських січових стрільців та запорожців Петра Болбочана. Були запрошені й старшини полку ім. Костя Гордієнка. Командир гордієнківців Всеволод Петрів дозволив і козацтву прогулятися в саду, щоб ближче познайомитися із січовими стрільцями.
Перед вечерею в саду вже прогулювалася юрба чубатих, і між ними архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний) і бельгійський патер Бон, нерозлучний супутник архикнязя.
Василь Вишиваний перший підійшов до гайдамаків.
– Теж простий який, – дивувалися вони, – простіший за першого майже Республіканця (козака Республіканського, тобто 2-го Запорозького полку).
– Й гарно по-українськи балака! Не від того, щоби й Центральну Раду та її універзали визнати.
Почалася вечеря. На неї допускали лише старшин. Рядові гайдамаки скупчилися на веранді та заглядали у вікна. Командант 2-го Запорозького полку намагався виперти їх. Звернувши увагу на конфлікт, що розгорався на веранді, архикнязь вступився за гайдамаків, кажучи, що вони є рівними громадяни держави, тому мають право брати в цій вечері поруч зі старшинами, а не тільки дивитися з веранди.
Ще більше здивувалися гайдамаки, коли Василь Вишиваний після тосту, яким вітав Запорожжя, повернувся до гайдамацького столу і вигукнув:
– Гайдамацтву слава!
Та й перехилив “добру таки чарку”.
– Здоров був, Вишиваний! – гукнули у відповідь гайдамаки.
– Це вже нечемно, – невдоволено нахилився Болбочан до Петріва.
– Але справді по-запорозьки, – відповів той.
Враження на гайдамаків полку ім. Костя Гордієнка Василь Вишиваний справив велике. У полку почали поширюватись балачки, що добре було б “охрестити хлопця на нашу віру, бо хоч він і королівського роду, але може вийти із нього путящий гайдамака”.

Дж.: Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 546 – 547.

Ми святкували з дружиною її день народження. Я на той час був командиром мінометної батареї. І тут телефонує командир бригади полковник Грищенко. “Оскільки перший і другий батальйони виїхали на виконання бойового завдання, ви з майором Штефаном формуєте третій батальйон!”
Не вистачало офіцерів, і мене одразу відрядили в розвідувальну роту. Ротою командував Дмитро Гопанчак, хоча формально ми були командирами взводів. Я став розвідником-артилеристом і виконував завдання на ГАЗ-66. 9 травня для нас був надзвичайний день. Ми заскочили на БТР і поїхали на Маріуполь. Потім Гопанчак сказав, що буде йти з посади, бо вступає до академії. Ну і командир розвідки повідомив: “Все, ти командир роти. Залишаються формальності”.
Першим серйозним завданням було розв’язання ситуації в Амвросіївці. Мені надійшла команда від полковника Грищенка розібратися в ній. В Амвросіївці заблокували батальйон, не пам’ятаю який, і нам потрібно було забезпечити йому прохід. Ми “бетеерами” розсували на “Хресті” цивільні машини. Це перше таке неординарне завдання.
Я за освітою ракетник, мав обслуговувати зброю стратегічного значення. Комбата тоді в колоні не було. Серед натовпу, який блокував рух нашому батальйону, переважали жінки з дітьми й чоловіки не зовсім слов’янської зовнішності – вірмени, греки… Не наш брат, одним словом. Біля гусениць БМП стояли жінки, за ними – чоловіки, а за тими –заслон із легковиків.
Я виїхав на цей блокпост через поле. Перше, що зробив, – скинув у кювет кілька машин. З дороги злетіли “Нива”, якийсь джип, ще машина. Тоді водієм у мене був Андрій Степанець. А БТР – машина неповоротка. Поки розвернувся – розштовхав усе. І весь натовп, який блокував батальйон, розвернувся і пішов на мене. У цій ситуації я дав команду на відкриття вогню. Кулеметник дав кілька черг у небо. Люди почали розбігатися… Пам’ятаю точно, що в колоні тоді був Руслан Григор, бо ми з ним ще поговорили, коли батальйон почав рух. І Руслан Сулименко…
Ще ми шукали “гради”. Перший раз ми на них напоролися, коли йшли на ГАЗ-66 із зенітною установкою. Патрулювали переважно вночі. Супровід і вогневу підтримку забезпечував БТР. Уздовж державного кордону шукали, де установки залпового реактивного вогню БМ-21 переходять кордон і починають стріляти…
Однієї ночі патрулювали дорогою від Маріуполя в бік Тельманового і далі на Побєду. Дорога йде паралельно кордону десь кілометрів зо два. У ГАЗі несподівано пробилося колесо. Стали в балочці. Виставили охорону, сиділи в траві, скажу чесно, навіть вогонь розпалили, щоб чай якийсь заварити. Аж тут прибігає боєць і каже: “Там пі…ць!” Усі повибігали подивитися. Я теж вискочив і бачу купу техніки в посадці... Яке прийняти рішення? Даю наказ: “До бою!” І ми відкрили вогонь по “градах”.
Я не чекав, що біля батареї БМів буде батальйон охорони. Нас почали розстрілювати… “Гради” відкрили вогонь, але ворожі артилеристи не встигли зробити поправки в розрахунках чи до ладу прицілитися. Вони били по КСП бригади в Сонцевому. Ми “піймали” перший обстріл “градами” Сонцевого. І в цей момент мене набирає телефоном Грищенко і каже: “Ти про…ав «гради»!” А мені в цей момент реально потрібна допомога. По нас вели вогонь “бетеери” росіян з 30-міліметрових гармат. Охорона “градів” притиснула нас до річки, яка була позаду дороги…
Ми зачаїлися. Техніку кинули, зайшли у воду (нас було 28 бійців) і під берег лягли. Я вирішив відкривати вогонь в останню чергу. Росіян було до двохсот. По Сонцевому стріляло 18 “градів”. Грубо кажучи, на стрільбу виїхав дивізіон. До п’ятисот осіб ворога проводили цю операцію. Тобто вступати з ними в бій після того, як ми обстріляли “гради”, було б самогубством. Радіозв’язку з командуванням не було. Телефон я загубив ще під час розмови з Грищенком. Ми атакували росіян десь від третьої до четвертої ранку. Коли почало світати й ніч стала сірою, ближче до п’ятої, ворог почав прочісувати дорогу. Тоді я відчув, яке ж холодне було тоді літо і яка холодна була вода, у якій ми лежали вже годину. Ворожі групи перебували від нас у восьмистах метрах. І ще мені в ту ніч запам’ятався місяць. Він був повний і світив як прожектор. Ніби й далеко, а видно було все – людей, пересування техніки. Невдовзі “гради” зачохлилися і відійшли. Я наказав перепливати річку й піднятися на висоту на протилежному березі. Там ми змогли вийти на зв’язок із прикордонниками.
Які були втрати тієї ночі? Знищили наш ГАЗ. БТР підбили, проте він залишився “живий”, але росіяни забрали з нього все, що могли зняти. Може, вони й хотіли завести машину, але вона просто так не заводилася, та й коли здавали заднім ходом, то БТР потрапив у яму і трохи ліг на бік. Через це його й кинули.
Якої ворогові завдали шкоди? Коли ми вийшли на поле, побачили згорілу машину БМ. Досі пишаюся! Ми під’їхали вантажівкою ГАЗ-66 заднім ходом, зі спущеним колесом, і два короби “ЗеУшки” розрядили в “град”. Туди ж стріляв і БТР. Я сказав оператору зенітної установки і навіднику БТР: “Ви два герої. Ви обидва молодці!” Я б обом дав орден “За мужність”. Коли в нас полетіли у відповідь снаряди із 30-міліметрових гармат, то ми бігли звідти, як кури, по-іншому і не скажеш. Я не чекав у відповідь такого вогню, тим паче такого концентрованого. Там були не “шлапаки”, це точно.
З прикордонниками оглянули підбиту машину “граду”.
Новини по телебаченню розповідали, що з “градів” та інших артсистем стріляють курсанти артилерійських училищ РФ. Так і було. Біля обгорілого “граду” лежало два трупи російських курсантів з військовими квитками ростовського училища (зараз філіал Військової академії Ракетних військ стратегічного призначення ім. Петра Великого). Цих ми реально “поклали”. Тіла забрали прикордонники, бо Андрій Миколайович Грищенко сказав, що вони нам не потрібні, нехай ними займаються відповідні органи.
І наступної ночі ми виставили там “секрет”. Він спостерігав, як ворог зайшов на нашу територію і витягнув свою підбиту бойову машину. На той момент ми не розуміли, що нам потрібно було зберегти ту машину як доказ агресії Російської Федерації. І росіяни витягли спалений “град” на свою територію. Тут я усвідомив, що кордону, по суті, у нас немає, навіть стовпчики не вкопані. Цей бій з ворогом я програв, але зробив для себе висновок – перемога прийде, якщо будеш зухвалий і сильний.
Супроводжувати ми й колони з припасами для батальйонів, що пішли вздовж кордону. Везли боєприпаси, паливо, все, що потрібно було нашій піхоті. Крім того, один зі взводів нашої роти охороняв переправу в Кожевні. Там командував Дмитро Грибовський, реально людина-легенда. Щоденно відбивав по дві танкові атаки. Він їх відганяв від Кожевні БМП. А з Дмитрівки Кожевню прикривав Ющенко. Дмитру Ющенку теж дісталося...
Супроводжуючи колони, потрапляли в засідки, під обстріл артилерії. Довелося приймати неординарні рішення. Ми відмовилися їздити асфальтом. Дмитро Литвин водив колони так. “Де ми зараз, тут? – запитував. – А колону потрібно довести в Краснопартизанськ? Ага, це тут на карті? Добре, дайте лінійку”. Знаєте, для чого потрібна була лінійка? Він просто проводив лінію і по цій лінії вів колони…
Грищенко дав наказ діяти зухвало – їхати через поля. Одного разу мене за це покарав ворог. Ми іноді повторювалися. Нас вирахували, і росіяни встановили на дорозі фугас. Наш БТР підірвався на протитанковій міні. Під час підриву на міні БТР краще за БМП. Екіпаж “бетера”, 11 осіб, залишився живим. Його хотіла прикрити БМП, почала об’їжджати й теж наїхала на міну. За декілька хвилин троє бійців стало “вантажем 200”. “Беха” горіла, боєприпаси детонували, а всередині машини горів екіпаж. Дістати ми їх не могли. Мої підлеглі не мали сил слухати їхні крики і хотіли добити хлопців, але вибух позбавив одних гріха, а інших мук.
На переправі загинуло 17 танкістів і коригувальників. Але це не розвідників…
Продукти на переправі ми просто скидали з БТР не зупиняючись. Хто зупинявся – того знищували… Останні каравани ми завели перед оточенням…
Розвідники почали витягувати людей з позицій. Витягували ми і хлопців з переправи біля Кожевні, де наші підрозділи потрапили в оточення, зокрема батарею Ющенка. Було завдання витягувати бійців 79-ї бригади, забрати з Іловайська якогось офіцера пораненого, коли місто вже було майже не нашим. Я вивіз його на автомобілі “швидкої допомоги”. Вже тоді ми Іловайськ не контролювали. Втримати його шансів не було. Вже тоді в оточення в “Південному котлі” потрапили підрозділи кількох бригад. Іловайськ – це трагедія, але не така масштабна в порівнянні з оточенням біля східного кордону…
Тоді Войтенко прийняв рішення про вихід у Росію… Я сьогодні командую цим легендарним батальйоном. У мене служать солдати і офіцери, які виходили на територію ворожої країни. Чи правильне він прийняв рішення?
Ми не можемо його судити… Войтенко врятував людей, які досі воюють… і воюють достойно: Дмитро Домарев, який вигукнув тоді, у Росії, “Слава Україні!”, Руслан Сулименко, який питав, куди вони йдуть, а йому казали, що потім розкажуть…
Був такий момент… У ЛАЗ попали з ПТУРа. Як люди залишилися живі, ніхто не знає. У начальника стройової служби сталася істерика… Він вчепився в мене зі спини, а я йому: “Відпусти!” А він тримає, і я нічого не можу зробити. Я бронежилет відстебнув, його відкинув, бронік там і залишився.
Ми вивели всі автобуси та “буханки”. Я наказав шикувати всіх у селі й перевіряти. Не вистачало шість бійців. Почали їх шукати в полях соняшнику. Ви можете собі уявити, як їхати на БТРі соняшниковим полем? Ми давили соняшники, бо вбитих чи поранених, але мусили забрати. Чотирьох знайшли, а двох ні. І коли ми вже розвертали БТР, побачили, як один із вояків перетягував свого товариша в зарості. Він боявся, що соняшником їздять росіяни. Бойова машина просто вперлася в них. Я спускаюся з БТР і бачу, що в бійця немає частини ноги. Куля вибила кістку.
Я зняв портупею, яку мені подарував батько. Це була його афганська портупея. Ножем пробив ще кілька отворів у ременях, затягнув і зупинив кровотечу. Ми поклали його позаду на БТР, і я йому весь час казав: “Спробуй тепер здохнути! Я тебе і на тому світі дістану. Мені портупею батя подарував, і ти мусиш її повернути!” Далі – евакуація в Сонцевому, виклик “вертушки” і доправлення пораненого в госпіталь. І можете собі уявити, що через три роки в спільній компанії я побачив цього бійця. Він провів багато часу за кордоном, йому встановили імплантанти. І, сидячи навпроти мене за столом, він згадував і плакав: “А я вас, здається, знаю!” Тепер батьківська портупея знову в мене…
2014-й – по-справжньому страшний і кривавий рік. Такого спекотного в бойовому плані літа я після того й не пам’ятаю. Серед літа, щоб попити, потрібно було докладати неймовірні, іноді героїчні зусилля. Тоді ж поотруювали всі колодязі по лінії розмежування. Незрозуміло, де чиї війська, хто куди їде, хто навпроти тебе. Бувало таке, що ледь не вступили в бій з 79-ю, 95-ю бригадами…
Якось накрили автоколону росіян у лісосмузі, де вони розбили табір. Ми засікли рух автомобілів у балці й відкрили вогонь з мінометів на просіювання, а потім зачистили зелений масив вогнем з гармат БМП. Після цього в полон не було кого брати. Хто не загинув від вогню ЗСУ, був убитий під час детонації боєприпасів у машинах. Усі покійники були вдягнені в форму армії Росії, але всі були без документів та знаків розпізнавання. Коли догоріли ворожі машини, перестали рватися боєприпаси, ми заїхали в лісосмугу. Оцінили знищене угруповання в роту. Потім полковник Андрій Грищенко віддав наказ: “Не везіть цю мерзоту (трупи) на КПП, продовжуйте виконувати завдання!” Ми так і робили…
Сьогодні багато хто сидить удома і думає, що перемир’я з Росією призведе до чогось гарного. Нічого доброго з цього не вийде, Росія як обманювала, так і обманюватиме. Її цікавить шматок континенту, де розташована Україна. Кожного століття в нас забирають шматочок України. Коли в Золотому відбувалося розведення, було боляче, але я впевнений, що цю землю ми повернемо. Це кажу і своїм офіцерам.
Найстрашніше те, що в армію повертаються ті старші “полководці”, які у 2014 році злякалися. Ми втратили Муженка. Людину, яка вміла воювати і приймати неординарні рішення.
Скільки ще зможу бути на цій війні? Та скільки ноги носять!

Розмову вели Тетяна ВИГОВСЬКА та Костянтин КЛИМЧУК, “Час змін”
Подається зі скороченнями.

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.
Приват Банк 5168 7453 2126 4670 (Тетяна Климчук).
Проєкт реалізовується на волонтерських засадах. Пожертви будуть використані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, у яку ввійде і ця стаття.
Напишемо “Літопис новітньої історії 72-ї ОМБр” разом!
 Телефони для довідок: 097-931-66-47 (Костянтин Климчук), 063-782-10-10 (Тетяна Виговська).

На світлинах – майор Віктор Скатерной на презентації книжки “Чорні перемагають”. Київ, “Остання барикада”, 17 березня 2017 р.

Стоїмо в лісі як застава. Перед очима розляга­ється чотирекутна площа засіяна озименою, в сере­дині глибока котловина, в якій примостилось містечко Міньківці. Сьогодня треба його взяти, і ми возь­мем, бо щастя посміхається нам, воно манить нас вперед, хоть і щиро окропили своєю кровію цей чотирекутник, алеж до вечера ми будем тут панами.
Яка радість, де-хто з нас здибає тут своїх рідних, а може загине на межі свого поля... А ми все таки підем дальше – туди до Дніпра...
Залягли на краю ліса і ждем. Йде жвава артиле­рійська перестрілка. Ворожі набої скажено рвуться пе­ред нами, хотять загородити дорогу, але ми пройдем крізь залізо, бо ми теж викувані із криці. Коло нас наблюдатель з № батериї молоденький хорунжий, чу­ти передає команду “мірник 140, трубка батерия во­гонь”! За хвилю чути глухий постріл з кількох гар­мат, над головами пролітають набої, як раз влучають куди треба. “От так, добре, оце їм гостинець“, чути зо всіх боків. У всїх бадьорий настрій, всі тілько ждем рішучого менту.
Направо вже заторохтів кулемет, піддають руш­ниці. Скоро черга за нами. Де які стрільці повила­зили з рова і по далекому мірникові ловлять “на муш­ку“  вже тікаючого ворога.
На хвилю все затихло. З боку ворога чути гармідер, по дорозі на Ново-Ушицю піднялась курява, то ворожа батерия знялась і тікає. Далеко в тилу ворога чути перестрілку. Фроловці (3-й кінний полк Армії УНР на чолі з М. Фроловим. – Ред.) там...
З Богом вперед. Знялись і спускаємся в долину, чути рідку стрілянину, іноді “шальна“ завізжить жалібно і летить на старі наші позіції, козаки провожають її жартами. Спустились в містечко, скрізь по вулиці жвавий рух. Селяне повиходили з хат здибати своє військо. Всі раді, радість видно на обличах, в ру­хах, скрізь...
“Прийшли наші війська”... Яка радість – не “Петлюровці”, ніхто другий, а Наша Українська армія... Дальше, дальше, там ще нас ждуть поневолені люде, зруйновані села.

П. ЗАГОРУЙКО
Дж.: Загоруйко П. Старі картини (З мого денника) // За Україну (Каліш). – 1921. – Листопад. – Ч. 6 – 7. – С. 20 – 21.
Публікація Юрія Юзича.
Особливості правопису збережено.

Перший бій з большевиками був під селом Яблунове, недалеко Лубень.
Ще вночі наш полк заліг у розстрільній у принагідних ровах і прикриттях на горбках, коло села Яблунове, де, за даними нашої розвідки, скупчилися большевики. Між нами і Яблуновим була невеличка річка, через неї навпроти села – міст. Понад річкою аж до села – сіножать, а біля самого села кілька вітряків.
Коли стало розвиднятися, наша розстрільня піднялася і пішла в наступ. Большевики підпустили нас під не дуже частим обстрілом майже до річки, а тоді відкрили по нас кулеметний вогонь. Особливо докучали нам кулемети, які вони поставили на вітряках, і врешті змусили нас повернутися на висхідні позиції. Вогонь був такий сильний, що ми навіть не могли зібрати на сіножаті наших поранених. Я дістав наказ: вогнем кулеметів змусити замовкнути ворожі кулемети на вітряках. Я сам ліг за один з кулеметів, і вогнем наших п’яти “Максимів” ми поступово змусили замовкнути ворожі кулемети.
Я був так захоплений своєю працею коло кулемета, що нічого не бачив, крім цілі – вітряків. Але в перерві між однією кулеметною стрічкою і другою оглянувся навкруги і побачив, що на сіножать, де лежать наші поранені, заїхала фура. Кіньми правила якась жінка, вбрана у вояцьку шинель. Вона по черзі під’їжджала до поранених, і то під великим вогнем, а тоді допомагала їм залізти на фуру, а то й просто втягала на віз. Ми просто остовпіли. Ми, вояки, лежали за укриттям і вчасно не забрали своїх поранених через великий вогонь, а тепер це робить жінка!
У цей момент із недалекого яру вилетів (дослівно!) командир кінного Гордієнківського полку полк.[овник] Петрів, який пізніше був військовим міністром УНР. За ним два сурмачі просурмили атаку, і весь полк із голими шаблями полетів до мосту, скільки духу у коней було. Хоч ворожий вогонь не затихав, та кіннотчики мало не поодинці перебиралися через міст, а там у розстрільню – та на село. А сурми не вгавали, все сурмили атаку. Большевики почали тікати хто куди, а найбільше на кладовище, ліворуч від села.
Перетягнув і я свого кулемета вперед, до мосту. Наша розстрільня пішла зараз же слідом за гордієнківцями. Я заболотився по самі вуха, бо треба було критися від ворожих куль. Врешті поставив “Максима” коло мосту та як заграв… А був з мене тоді непоганий фахівець, і, може, ще хто живе із мешканців села Яблунове, то згадає, що було на дорозі між селом і кладовищем.
При “роботі” я був поранений у ліву руку, нижче ліктя. Куля не вилетіла з руки, а застрягла у м’язах, біль скажений. Лікаря полкового близько не було, і бунчужний Бородавка вирішив самотужки зарадити справі.
– Підождіть, – сказав він, – зараз зробимо вам операцію, кулю витягнемо, а щоб ви не крутились, то ось покличу Дем’яна та Дейнеку, щоб вас тримали.
Узяв та просто пальцями обох рук і видушив кулю з руки. Боліло здорово, але якось витримав, не крутився, і тримати мене не треба було. А всі потішали:
– Нічого, до весілля заживе! Хіба це тобі вперше!
І дійсно, скоро присохло. Навіть строю не покидав.
Після бою знайшли ту жінку, що під обстрілом збирала поранених на фуру. То була медична сестра нашого полку, прізвища якої не пам’ятаю. Вона була студенткою-медичкою з Києва. Як мені розповіли, під час боїв у Києві вона увесь час була з богданівцями і піклувалася пораненими найбільше там, де через кулі й носа не можна було висунути.
– Дівчино, – казали ми їй, – що ти робиш? Та ж на тебе смерть чигає кожної хвилини…
А вона посміхається:
– В такім випадку і вмерти варто. Відразу б на небо взяли за Україну.
Після бою приїхали до штабу полку кіннотчики з нашої кінної сотні, що були в роз’їзді, і повідомили, що з півночі їде до села якась величенька валка підвод. Роз’їзд намагався з’ясувати, хто їде і чого, може, ворог? Виїхали й ми за село і побачили, що в напрямі до села їде валка, а на чолі її гарцює наш роз’їзд. Як під’їхали, з’ясувалося, що то їдуть господарі з навколишніх сіл і везуть нам харчі. Вони, бач, довідались, що прийшло українське військо, подумали, що, мабуть, вояки струджені й голодні, та вирішили привезти харчів по своїй спроможності.
Чого тільки не привезли! Ковбаси, сало, сир, сметана, молоко, хліб, крупи, і навіть по добрій чарці самогону було для кожного.
Потім таке траплялося не раз. Станемо у якомусь селі на нічліг, а тебе і нагодують, і обперуть, і облатають, на м’якому й чистому спати покладуть, ще й про коня не забудуть. А коли при від’їзді заплатити пропонуєш, то ображаються:
– Ми це вам від щирої душі, хіба ж ми не українці?

Степан САМІЙЛЕНКО, підполковник Армії УНР
Дж.: Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. Спогади сотника Армії УНР та його бойових побратимів / Упорядник Р. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – С. 188 – 189.

У маєтку бабусі колись бувало багато гостей. Між ними був офіцер Терського козачого війська. Він носив черкеску з кинджалом. Спочатку він відмовився від верхової їзди, але потім привіз своє козацьке сідло. Виявився хорошим наїзником.
– Чому ж ви раніше не хотіли їздити?
– Не хотів сідати в цивільне сідло.
Це “гражданское” було вимовлено з таким презирством, хоч це було гарне англійське сідло.
– Дикун, напіврозбійник,– говорили чоловіки, зрозуміло, позаочі.
– Лицар без страху і докору, – стверджували дами.
– Джигіт, – казали конюхи, і їхня думка була для мене вирішальною, оскільки мені було всього сім років.
Він зауважив моє обожнювання.
– Покажіть ваш кинджал, – попросив я.
Мене попередили не говорити, що кинджал мені подобається, тому що за кавказьким звичаєм він повинен буде мені його подарувати. Красива традиція, яка загубилася, тому що люди нею зловживали.
Дорослим він говорив:
– Це не іграшка і не забава, а зброя. Оголювати її можна лише для удару.
Люди поспішно відходили.
А мені він посміхнувся, витягнув кинджал з піхов і сказав:
– Подивися гарненько. Ти нечасто побачиш подібний клинок. Це Кара-Табан, старий і рідкісний клинок.
Сталь була темна, немов у хвилях.
– Де ви його купили?
Він блиснув очима і вклав кинджал у піхви.
– Я не вірменин, щоб купувати зброю.
Я зрозумів, що бовкнув щось нетактовне, і почервонів. Він це помітив, взяв мене за руки і сказав:
– Запам’ятай на все життя: зброю не купують, а дістають.
– Як?
– Отримують у спадок, у подарунок, крадуть, беруть у ворога в бою, але ніколи не купують. Це було б ганьбою.
– А хіба красти не соромно?
– Ні. Вкрасти коня, зброю або жінку не ганебно. Навпаки... але ти дуже малий ще. Іди гратись і дай мені спокій, – він встав, щоб піти.
– А коня, як дістати коня?
Він знову сів.
– Коня?.. Його можна отримати від батька в подарунок. Можна навіть купити. Так, купити... Як купують дружину. Трапляється таке часто. Але його і крадуть або обмінюють. За гарного коня можна віддати справжній перський килим або навіть пристойну шашку. Але найкращий спосіб дістати коня – це, звичайно, взяти його в бою... Я взяв одного кабардинського жеребця, красеня, каракового (гнідого. – Ред.). Звали його Шайтан, він ним і був. Коли я на нього сідав, відчував, що крила виростають...
Він замовк, занурився у спогади, впершись очима в горизонт.
– А що ж із ним сталось? Він у вас ще?
Джигіт не ворухнувся. Я думав, що він мене не чув. Але, помовчавши, з поглядом, утопленим у просторі, він знехотя зронив:
– Немає його в мене... Я його обміняв.
– На що? – здивувався я.
– На жінку.
Козак встав і пішов. Раптом повернувся, взяв мене за руки і сказав, обпікаючи очима:
– Якщо тобі коли-небудь доведеться вибирати між жінкою і конем, – візьми коня.
Він пішов, залишивши мене як зачарованого.
Я ні словом не обмовився батькам про цю розмову. Інстинктом зрозумів, що це важлива розмова, яку запам’ятаю на все життя.
Під час “громадянської” війни, у Ніжині, ввечері, я приїхав на побачення на своїй дивовижній вороній Дурі (кобилі).
Утрьох слухаємо солов’їв. Вона, Дура і я. Вона наблизила свої очі, в яких відбивалися зірки, до моїх.
– Якщо ви мене любите, віддайте мені Дуру.
Вона знала, що я Дуру люблю. Я здригнувся.
– Ви мовчите?
Я мовчав, думаючи про козачого терського офіцера...
Погладив Дуру і подумав: “Не бійся, Дуро, ні за які пряники тебе не віддам”.

Сергій МАМОНТОВ, “Походи і коні”

Коли до влади [у Могилів-Подільському] приходили знову більшовики, у місті пописувалася звихненожорстока ж-дівочка Фаня. Вона то щезала десь, то з’являлася знову, викли­каючи жах і загальну ненависть. Улюбленим зайнят­тям Фані були арешти й виконання смертних вироків. Оповідали, що вона звичайно сідала верхи на стілець обличчям до спинки й наказувала помічникам пропи­хати засудженого під стілець. Коли голова смертника появлялася з-під сидження стільця, Фаня пускала кулю просто в потилицю.
Я бачила цю несамовиту жінку особисто. Раз я бу­ла у своєї приятельки – дочки лікаря Козіна – укра­їнця грецького походження. Під час нашої розмови двері без ніякого попередження відчинилися і в них з’явилася Фаня. Маленька, чорненька, вбрана в чорну шкіряну куртку, з кулеметними стрічками, перехре­щеними на грудях і з парабелюмом у руці. Очі – якісь мишачі, злющі, колючі.
Не тратячи зайвих слів, Фаня підійшла до Козіна й коротко наказала:
– Ідьом!
Лікар мовчки звівся з місця і пішов за нею. Біль­ше не вернувся.
Бачила я Фаню ще раз, але про це буде мова піз­ніше. Та мені оповідали, що якось то при черговому відступі більшовиків зненавиджену всіма Фаню таки впіймали і навіть не розстріляли, а попросту розтоло­чили ногами, так що від несамовитої чекістки залишилася кривава маса і тоненький зелений шалик, який Фаня носила на шиї.

Тетяна МИХАЙЛІВСЬКА-ЦИМБАЛ
Дж.: Тетяна Михайлівська-Цимбал. З військового гнізда (спогади). – Буенос-Айрес: в-во Юліяна Середяка, 1977. – С. 94 – 95.

1. Дуже важко зробити щось тоді, коли не хочеш.
2. Брехня сміється, а правда плаче.
3. Розпука – останній келих самоотрути.
4. Брешуть ті, що говорять, брешуть і ті, що мовчать.
5. Батьки дітям все прощають, а діти батькам – ні.
6. Плакати вдвох веселіше.
7. Краще ревнощі, ніж байдужість.
8. Щастя, як лік, любить приходити запізно і з умовою “якби”.
9. Найправдивіші історики – сини поневолених народів.
10. Живе той, хто не здається.

Сільвестр БАРИК
Київ, 1969 – 1970 рр.

“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 270 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 250 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 100 грн.
“Отаман Зелений” – 100 грн.
“Отаман Орлик” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 70 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 75 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля та Віктора Моренця (т. 1) – 300 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 3) – 300 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 450 грн.

Ціни вказано станом на травень 2020 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 275 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 1. – 325 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.