 Роман Коваль, Владислав Карпенко та Юрій Юзич підготували до друку книгу “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Пропонуємо читачам “Незборимої нації” один з її розділів
На стіні моєї скромної студентської кімнати висить великий плякат. На ньому, на тлі густо синього неба, золоте сонце, а над його гострими проміннями напис: “Україна є, була і буде!”
Кожного ранку, коли, прокинувшись, гляну на цей плякат, зразу так радісно стає на душі. Хутче, хутче вставати, не гаяти ані хвильки часу, бо роботи ж так багато!
Де поділось розмірене студентське життя: лекції, зачоти, іспити, праця в лябораторії, вечірки, театр. Це все таке нецікаве тепер і зовсім неважне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увійшла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найріжноманітніших доручень і завдань.
Сьогодні особливо багато всяких справ, бо завтра – велика українська маніфестація. Мусимо наявно показати, що ми не є лише жменька інтелігенції, а що з нами ввесь Київ, що Київ – наш. Треба бути на мітингу на Вищих жіночих курсах і говорити про це, ввечері – співанка нашого Студентського хору на заводі Гретера, бо до нас долучається 2 тисячі робітників, а Олександр Антонович Кошиць завтра на поході буде диригувати цим з’єднаним хором. Треба допомогти розписати ноти трьох маршових пісень або хоч слова до них та зробити прапорці на довгих держаках для субдириґентів, а тут ще приобіцяла знайти приміщення якимось людям, що не мають де подітись... Роботи сила!
Ранок 19 березня теплий, але якийсь похмурий, без сонця. Українські організації збираються коло Володимирського Собору. Ще рано, але вже сила народу: прапори, плякати, й все підходять нові й нові. Несподівано із-за рогу виїздять мальовничі постаті верховців у багатих козацьких одягах. Це Микола Садовський зі своїм супроводом і ефектовний полковник з довгими сивими вусами в сірій смушковій шапці, якщо не помиляюсь, Сахно-Устимович. Вони мають їхати на чолі походу. За ними оркестра і хор.
Рушаємо... Якраз, коли повертаємо на Фундуклеївську вулицю, розриваються хмари і яскраве сонце заливає все навкруги: тисячі людей у поході, на пішоходах, у вікнах домів і сотні прапорів, що легко мають на свіжому весняному вітрі. Ось замовкла оркестра. Олександр Кошиць підносить угору прапорець, і в той же мент чути одностайний шелест прапорців у руках субдириґентів, що йдуть на краю кожного 20 ряду хористів. “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить”, – лине вулицями Києва...
Ще так недавно, всього місяць тому, нам не дозволено було на Шевченківському концерті заспівати “Заповіт” і ми мусіли співати його нелегально, зійшовши зі сцени і замішавшись між публікою. Оглядаюсь... Безконечним потоком пливе похід. Кінця краю йому не видно!
Софійський майдан... Дзвони... Духовенство... Богдан... море голів... прапорів... Хтось промовляє. Не все чути, бо вітер відносить слова. “Тут, на цьому святому для кожного українця, дорогому місці присягнімо вірність Україні... і жити, і вмерти... кожної днини... рідною мовою...” Оркестра починає грати гимн, але її зразу покриває спів тисяч людей, що стоять на колінах. Якась незнайома пані припала мені до плеча. Вона сміється, але сльози течуть з її очей.
Крізь юрбу пробивається молодий чорнявий чоловік із досить великим звинутим (згорнутим. – Ред.) прапором у руці. Йому дають дорогу, і він прямує до пам’ятника Богданові. “ Це – Любинський”, – говорить хтось біля мене. Легким, звинним рухом перескакує він через ґрати й починає лізти вгору, чіпляючись за каміння й гілки дикого винограду, що вкриває постамент. Ось він уже на постаменті... Обережно обходить навкруги. Тепер уже на самому пам’ятнику і старається дотягнутись до руки Богдана... Ось, ось зірветься... Усі завмерли... Тиша така, що чути, як цвірінькають горобці на дахах. Хвилина – і в руці великого Гетьмана вже повіває жовто-блакитний прапор, і котиться луною гучне “Слава”… Любинський уже стоїть на постаменті, десятки рук тягнуться йому назустріч і дослівно зносять його на землю.
Софійський майдан – це тільки етап, і знову ось ідемо вулицями Києва зі співом, музикою і морем прапорів. Похід не зменшився, навпаки, тепер увесь Київ іде з нами. Зупиняємось коло [таких] важливих будов, як Дума, Міський театр, музей, університет і багато інших, і на них починають повівати жовто-блакитні прапори. Київ – наш!
Уже зовсім сутеніє, коли ми розходимось. Шкода, що так хутко кінчився цей день!
“Васильєвская ферма”, де я завжди вечеряю, повна людей, і диво дивне – меню написано українською мовою і вся обслуга має жовто-блакитні жетони. Яєшня холоне переді мною, а я сиджу з напівзаплющеними очима і прислухаюсь до розмов навкруги. Лише де-не-де чути російську мову. Ось коло сусіднього столика сідають двоє студентів.
– Ну, что закажем? Сосиски или...
Але другий зараз же його обриває:
– Що з тобою? Забув, що присягав?
– Утомились? – запитує якийсь дуже знайомий голос. Розплющую очі і бачу Олександра Івановича Кандибу (О. Олеся).
– Ні, зовсім не втомилась і їсти не хочу. Я думаю, що сьогодні був найкращий день із цілого мого життя, яке б воно довге не було, – кажу я захоплено.
– Золотий чар відродження країни, – говорить він, лагідно посміхаючись, і вже звичайним голосом додає. – Так, день був чудовий, але я здорово втомився, бо теж проміряв Київ уздовж і впоперек...
Дні летять один за другим, і кожний приносить щось нове і радісне.
Сьогодні поспішаю до [Центральної] Ради вже останній раз, бо ввечері їду додому.
У вестибюлі будинку [Педагогічного] музею на диво тихо й порожньо. За скляною перегородкою з написом “Тут провадиться запис до 1-го пішого Богданівського полку” сидить студент, якого я маю змінити, та, покурюючи цигарку, повільно походжає присадкуватий добродій із сивими вусами – Василь Григорович.
Я ніколи не чула, щоб хтось звертався до нього, називаючи його по прізвищу, не знаю також, яка його роля тут, але він є необхідний атрибут цих, сказати б, “кулуарів” Центральної Ради. Симпатичний, балакучий дідусь, який невтомно виправляє мову своїх численних співрозмовників, незалежно від того, чи це їм подобається, чи ні.
Коли я вже сижу за столиком, Василь Григорович рішучим кроком підходить до мене.
– Хочете записатись до Богданівського полку? – питаю жартівливо, але він суворо зводить брови і ділово запитує:
– Це ви вчора провадили цей запис? А як було прізвище першого, хто записався?
– Ну, Ткаченко, – відповідаю не зовсім упевнено. – Василь, здається, але чому це так важливо?
– Може, й не важливо зараз, але за 50 років, коли ви будете вже сивоволосою бабусею, це все буде дуже важливе, бо це вже буде історія, розумієте, історія...
Але його перериває один з урядовців Центральної Ради, що з нотатником у руках заклопотано підбігає до нас.
– Що це ви тут філософуєте, Василь Григорович?
– Василю Григоровичу! Зовний відмінок.
– Зовний?! – обурюється урядовець. – Це ви так переклали “звательний падеж”?
І між ними починається завзята дискусія, під час якої я встигаю записати одного богданівця і поінформувати якусь пані про те, де можна купити українські букварі й матерію на прапорці.
Махнувши безнадійно рукою, урядовець сердито звертається до мене:
– Чи це ви та панночка, що їде до Житомира?
– Не знаю, чи я та, але їду туди сьогодні увечері...
– Ну, то слухайте. Там завтра розпочинається селянський з’їзд. Найдете, де він, і привітаєте з’їзд з доручення Центральної Ради. Скажете коротенько щось в такому дусі: селяни – головна маса укр.[раїнського] народу. Велика роля їх у майбутньому України: економіка, армія... Ну, та ви самі знаєте, чули вже це, певне, не раз. Друге: там в інформаційному бюрі – Березів. Один. Треба допомогти. Ну, там на місці побачите. Якби мали труднощі, то зверніться по цій адресі...
Заглядаючи до записника, він швидко пише на папері, що лежить на мойому столі, адресу... мого батька.
– Ну, це все! Ні, ось тут... – він кладе переді мною свого записника. – Напишіть ваше ім’я, прізвище і адресу.
Пишу.
– Ну, щасливо! – хапає записника і вже наміряється бігти, але спиняється, дивиться на мою адресу, ляскає себе по лобі, щось вигукує і зникає в юрбі, що вже наповнила вестибюль.
Василь Григорович нахиляється до мене й каже повчально:
– Отак, дитинко, твориться історія...
Він, очевидно, хоче далі розвивати цю тему, але я хутчіше закінчую його речення:
– І коли я буду сивоволосою бабусею, то напишу про це в своїх спогадах і вас там згадаю...
– Незлим, тихим словом, – додає він, і ми обоє сміємось.
І ось через 45 років я пишу цей спогад. Протягом довгого життя розвіявся золотий чар молодечого завзяття, але твердою лишилась віра в те, що Україна була і буде. Тамара ПЕТРІВ
Дж.: Петрів Т. Весна 1917 року у Києві // Бюлетень Союзу Бувших Українських вояків у Канаді (Торонто). – 1962. – Липень – вересень. – Ч. 12. – С. 10 – 12. 
|
