 Роман Коваль, Владислав Карпенко та Юрій Юзич підготували до друку книгу “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Поки шукаємо спонсора, пропонуємо читачам “Незборимої нації” один з її розділів Перший бій з большевиками був під селом Яблунове, недалеко Лубень.
Ще вночі наш полк заліг у розстрільній у принагідних ровах і прикриттях на горбках, коло села Яблунове, де, за даними нашої розвідки, скупчилися большевики. Між нами і Яблуновим була невеличка річка, через неї навпроти села – міст. Понад річкою аж до села – сіножать, а біля самого села кілька вітряків.
Коли стало розвиднятися, наша розстрільня піднялася і пішла в наступ. Большевики підпустили нас під не дуже частим обстрілом майже до річки, а тоді відкрили по нас кулеметний вогонь. Особливо докучали нам кулемети, які вони поставили на вітряках, і врешті змусили нас повернутися на висхідні позиції. Вогонь був такий сильний, що ми навіть не могли зібрати на сіножаті наших поранених. Я дістав наказ: вогнем кулеметів змусити замовкнути ворожі кулемети на вітряках. Я сам ліг за один з кулеметів, і вогнем наших п’яти “Максимів” ми поступово змусили замовкнути ворожі кулемети.
Я був так захоплений своєю працею коло кулемета, що нічого не бачив, крім цілі – вітряків. Але в перерві між однією кулеметною стрічкою і другою оглянувся навкруги і побачив, що на сіножать, де лежать наші поранені, заїхала фура. Кіньми правила якась жінка, вбрана у вояцьку шинель. Вона по черзі під’їжджала до поранених, і то під великим вогнем, а тоді допомагала їм залізти на фуру, а то й просто втягала на віз. Ми просто остовпіли. Ми, вояки, лежали за укриттям і вчасно не забрали своїх поранених через великий вогонь, а тепер це робить жінка!
У цей момент із недалекого яру вилетів (дослівно!) командир кінного Гордієнківського полку полк.[овник] Петрів, який пізніше був військовим міністром УНР. За ним два сурмачі просурмили атаку, і весь полк із голими шаблями полетів до мосту, скільки духу у коней було. Хоч ворожий вогонь не затихав, та кіннотчики мало не поодинці перебиралися через міст, а там у розстрільню – та на село. А сурми не вгавали, все сурмили атаку. Большевики почали тікати хто куди, а найбільше на кладовище, ліворуч від села.
Перетягнув і я свого кулемета вперед, до мосту. Наша розстрільня пішла зараз же слідом за гордієнківцями. Я заболотився по самі вуха, бо треба було критися від ворожих куль. Врешті поставив “Максима” коло мосту та як заграв… А був з мене тоді непоганий фахівець, і, може, ще хто живе із мешканців села Яблунове, то згадає, що було на дорозі між селом і кладовищем.
При “роботі” я був поранений у ліву руку, нижче ліктя. Куля не вилетіла з руки, а застрягла у м’язах, біль скажений. Лікаря полкового близько не було, і бунчужний Бородавка вирішив самотужки зарадити справі.
– Підождіть, – сказав він, – зараз зробимо вам операцію, кулю витягнемо, а щоб ви не крутились, то ось покличу Дем’яна та Дейнеку, щоб вас тримали.
Узяв та просто пальцями обох рук і видушив кулю з руки. Боліло здорово, але якось витримав, не крутився, і тримати мене не треба було. А всі потішали:
– Нічого, до весілля заживе! Хіба це тобі вперше!
І дійсно, скоро присохло. Навіть строю не покидав.
Після бою знайшли ту жінку, що під обстрілом збирала поранених на фуру. То була медична сестра нашого полку, прізвища якої не пам’ятаю. Вона була студенткою-медичкою з Києва. Як мені розповіли, під час боїв у Києві вона увесь час була з богданівцями і піклувалася пораненими найбільше там, де через кулі й носа не можна було висунути.
– Дівчино, – казали ми їй, – що ти робиш? Та ж на тебе смерть чигає кожної хвилини…
А вона посміхається:
– В такім випадку і вмерти варто. Відразу б на небо взяли за Україну.
Після бою приїхали до штабу полку кіннотчики з нашої кінної сотні, що були в роз’їзді, і повідомили, що з півночі їде до села якась величенька валка підвод. Роз’їзд намагався з’ясувати, хто їде і чого, може, ворог? Виїхали й ми за село і побачили, що в напрямі до села їде валка, а на чолі її гарцює наш роз’їзд. Як під’їхали, з’ясувалося, що то їдуть господарі з навколишніх сіл і везуть нам харчі. Вони, бач, довідались, що прийшло українське військо, подумали, що, мабуть, вояки струджені й голодні, та вирішили привезти харчів по своїй спроможності.
Чого тільки не привезли! Ковбаси, сало, сир, сметана, молоко, хліб, крупи, і навіть по добрій чарці самогону було для кожного.
Потім таке траплялося не раз. Станемо у якомусь селі на нічліг, а тебе і нагодують, і обперуть, і облатають, на м’якому й чистому спати покладуть, ще й про коня не забудуть. А коли при від’їзді заплатити пропонуєш, то ображаються:
– Ми це вам від щирої душі, хіба ж ми не українці? Степан САМІЙЛЕНКО, підполковник Армії УНР
Дж.: Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. Спогади сотника Армії УНР та його бойових побратимів / Упорядник Р. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – С. 188 – 189. 
|
