У жовтні 2015 р. у серії “Видатні українці” вийшло нове видання Історичного клубу “Холодний Яр” – Подєбрадський полк” Армії УНР. Автори – Роман Коваль і Віктор Моренець – вже презентували його в Мюнхені, Празі, Будапешті та у школі ім. Михайла Гаврилка в с. Козьовій на Львівщині

У першому томі енциклопедії вміщено 400 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.
Випускники академії стали не тільки спеціалістами, а й “інженерами-суспільниками”, тобто фахівцями-патріотами, які несли українське світло на Пряшівщину, Лемківщину, Карпатську Україну, Волинь, Галичину. Вони гідно тримали марку українського інженера у Франції, Бельгії, ЧСР, Польщі, Німеччині, Африці, Китаї, США, Канаді, Південній Америці та Австралії.

Повна назва і параметри 1-го тому енциклопедії:
Коваль Р., Моренець В. “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 1. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”).
Рецензент – кандидат історичних наук Кость Завальнюк.
Наукові редактори – Тарас Беднарчик та Юрій Юзич.

Випускник подєбрадської академії Євген Маланюк назвав її “Національною політехнікою”,  “лабораторією, де культивувався тип новітнього українця”.

Презентація видання відбудеться 12 листопада о 19.00 в актовій залі Інституту українознавства (вул. Ісаакяна, 18), що неподалік Охмадіта. Участь візьмуть автори Роман Коваль і Віктор Моренець, директор Інституту українознавства Богдан Галайко, 1-й заступник Національної спілки письменників України Володимир Шовкошитний, науковий редактор видання Юрій Юзич, кобзар Тарас Силенко та інші видатні особистості.

Понад дві сотні людей прийшли вклонитися Іванові Омелянюку, борцю проти польської та російської окупації, серед них брат Іван, сестри Марія та Анастасія, племінник Григорій. Молебень відслужили священики УПЦ КП та УГКЦ Ковельського і Старовижівського районів, а кобзар Тарас Силенко заспівав повстанську пісню “Осінні квіти відійшли, зморожені вітрами”…
Потім ведуча урочистостей Галина Голубович запросила до слова Романа Коваля. “Яка важлива сьогодні подія! – сказав він. – По 74 роках ми згадуємо “незлим тихим словом” людину, яка загинула через свою любов до України. Значить, ми пам’ятаємо… І поспішаємо сюди, в невідому досі Підсинівку, з різних усюд, щоб вклонитися йому. Саме таке було заповітне бажання десятків тисяч борців за волю України, – щоб колись і про них згадали, про їхню добровільну жертву. Сьогодні нас єднає радість причетності до відновлення справедливості до одного з вірних синів нашої Вітчизни”.
Найбільше запам’ятала старшого брата сестра Марія, 1929 р. нар. Ось її спогад: “У нас був найстарший брат Іван, дуже гарний і добрий хлопець. Міцно любив він Україну. У 20-річному віці вчився в Мільцях, у вечірній школі. Це було приблизно в 1940 році. З вчителем Богуславським, якого прислали на роботу з Ковеля, вони читали багато українських книг, “Кобзаря”, влаштовували в хатах вистави. Але комуністи тоді забороняли читати українське. Енкаведисти приїхали, коли ми спали, зробили обшук і знайшли “Кобзаря”. Зв’язали Іванові руки і повели до підводи. Повезли в Ковельську тюрму… Мати просила про побачення із сином. Коли в камеру одчинили двері, їй сказали: “Дивись, он твій син”. Там лежав страшно побитий чоловік. Мама благала: “Покажіть мені мого сина, бо то не мій син”. А покалічений озвався: “Мамо, то я, ваш Іван”. Мати сплеснула руками і зомліла. Більше вона сина не бачила”…
Полеглого вшанували учасники українсько-російської війни та волонтери. На меморіальному мітингу промовляли також заступник голови Волинської обласної державної адміністрації Сергій Кошарук, голова Ковельської районної ради Ігор Верчук, голова Старовижівської районної ради Василь Романюк, заступник голови Старовижівської районної держадміністрації Петро Філюк, сільський голова Підсинівки Марія Тищук, заслужений учитель Україна Леся Ковальчук, керівник Волинського відділення “Правого сектора” Сергій Дружинович, голова ГО “Старовижівщина” Ярослав Бащук  та інші.
Виконали пісні вокальний квартет “Акорд” Волинської обласної філармонії, народний аматорський ансамбль “Жайвір” зі Старої Вижівки, жіночий хор Ковельської організації Союзу українок, ансамблі “Промінь” і “Обрій”. Вразив чудовим співом повстанських пісень й імпровізований хор священників.
Подію висвітлили 5 канал, ковельське та луцьке телебачення.
Вічна пам’ять борцям за волю України!

На світлині – Анастасія Рубчук, Марія Бондар та Іван Омелянюк прийшли до свого старшого брата Івана. Село Підсинівка Волинської обл., 3 жовтня 2015 р.

У Кабінеті міністрів створено музей “Історія урядів України”. Приміщення виділили на першому поверсі Будинку уряду, знайшли і гроші, щоб меблі закупити та інше. На стінах висять портрети “визначних особистостей України” та їхні “досягнення”. Це Кучма, Пустовойтенко, Янукович, Азаров... Тобто вся та “гоп-компанія”, яка розпинала Україну. Вже і школярів водять.
Ганнуся Мантрова-Біляєва так відгукнулася на цю подію: “Це жах! Це країна абсурдів? Чому про це не говорять, не засуджують? Чому вчителі не саботують такі екскурсії? Чому журналісти не пишуть про це? Чому не розслідують, хто фінансував це божевілля? Ця ситуація має набути розголосу”.
Поетичну риску підвів Валентин Бендюг:

В Фейсбуці пишуть: “Революція!”
Та хай про це балака світ,
Не вірю я!
Не бачу шибениць, –
А значить, революції нема!

Усе ж першу презентацію провели в Україні – дорогою зупинилися в с. Козьовій Сколівського району Львівської області. Хоч було вже по 19.00, але зо двадцять учнів та викладачів школи ім. Михайла Гаврилка чекали на нас. Це приємно здивувало: значить, у Козьовій ростуть діти, спраглі знань. Зустріч організував Микола Клепуц, давній передплатник газети “Незборима нація”. Після лекції ми відвідали музей Михайла Гаврилка, який пан Микола створив у школі.
Далі шлях лежав через Будапешт на Мюнхен. У столиці Угорщини нас щиро гостив мій давній друг Юрко Кравченко, керівник Державного самоврядування українців Угорщини…
А в Мюнхені в Українській греко-католицькій парафії Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозванного нас уже дожидали добрі сестри Петра, Христофора і Йосафата. Ми жили в готельчику парафії три дні й три ночі. Сестри забезпечили нас харчуванням та допомагали вирішити інші побутові проблеми. Добрі вони! І терплячі. Такі ж і панотці Іван та Володимир.
11 жовтня у неділю по Службі Божій в Українській домівці при парафії ми представили книжки “Сто історій Визвольної війни”, “Похід Болбочана на Крим”, “Невідома спадщина”, “Земля, полита кров’ю”. Затишну атмосферу допоміг створити бандурист з України Данило Носко. Сприяли в організації мюнхенських презентацій Наталка Зубенко і Союз українських студентів у Німеччині, зокрема заступник голови Катерина Проскура і Ольга Коваленко, за що щиро дякуємо.
Під час презентації ми зібрали 100 євро для потреб 4-го зенітно-самохідного артилерійського дивізіону 1121-го навчального зенітно-артилерійського полку. Склали пожертви Вікторія Главацька, Володимир Мельник, Люба Владика, Оля Коваленко, Валентина Науменко, Наталя Зубенко (по 10 Є), Катерина Проскура і Станіслав Чуєнко (по 20 Є). Щира подяка благодійникам!
Цього ж дня Наталка Зубенко, українська козачка зі Словаччини, яка вже 40 років мешкає в Мюнхені, провела нас до українських могил на Вальдфрідгоф (Лісове кладовище). На Старому і Новому цвинтарях ми вшанували могили героя нашої книжки “Подєбрадський полк” Армії УНР – сотника Армії УНР і поручника дивізії “Галичина” Леоніда Василіва, старшини УГА професора Михайла Проця, сотенного УСС професора Сократа Іваницького, командира куреня “Роланд” Євгена Рена-Побігущого, найуспішнішого воїна дивізії “Галичина” Володимира Козака, інженера Ігоря Зубенка, Степана Бандери, Ярослава Стецька, автора “Декалогу ОУН” Степана Ленкавського  та інших діячів Визвольного руху.
На деяких могилах уже приклеєно тривожну записку: “Просимо негайно зголоситися до адміністрації похоронного бюра”, тобто термін оренди землі скінчився й поховання можуть ліквідувати.
На другий день о 14.00 ми прибули до п. Гелени Остряниці. Домовитися про зустріч було непросто: в неї був досвід спілкування із журналістами, негативно налаштованими до її батька, мабуть, вона подумала, що й ми такі.
Спочатку “наша людина в Мюнхені” пані Наталя Зубенко мала розмову з онуком Івана Полтавця-Остряниці Стефаном, але він виявив нехіть, зустрічі не бажав, не хотів сказати, де похований його дід. Як виявилося, на це були причини – родинний конфлікт за місце спільного поховання, через який прізвища Генерального писаря Української Держави на могилі не зазначено. Спочиває Іван Полтавець-Остряниця на Північному кладовищі поруч з українською “Рідною школою” та будинком для старших людей, де перебуває його дочка. Умови її побуту дуже добрі. Віктор Моренець переконаний, що ця харитативна установа значно краща, ніж урядова лікарня у Феофанії в Києві. І справді, широкі, чисті та світлі коридори, свіже повітря, тиша, увага персоналу, на 1-му поверсі – кафе для зустрічей, ліфт як у дорогих готелях, зразковий загальний туалет на першому поверсі – чистий до блиску і без неприємних запахів.
Пані Гелена живе в окремій кімнаті на одному з поверхів – з меблями, портретами та книжками зі своєї квартири, з усіма вигодами та великими вікнами, через які видно красивий парк.
Звичайно, ми порушили її тихе життя…
Гадаю, що її серце відкрили 10 світлин, у тому числі й родинних, які я їй показав. Більшість із них вона побачила вперше, деякі мала. Її обличчя осяяла сумна усмішка: так, це я в дитинстві, так, це моя мама, так, це мій батько, як давно це було!..

Після втечі з Києва у грудні 1918 р. Полтавець-Остряниця оселився у Відні. Найважчий момент у житті – прощання з конем. Полтавець застрелив його, бо страшенно любив свого друга і не хотів, щоби хтось інший заволодів ним…
4 вересня 1920 р. в Берліні українські старшини постановили відновити Українське козацтво на чужині. На чолі організації став Іван Полтавець-Остряниця. У березні 1921 р. штаб розмістився у Мюнхені. З метою налагодити стосунки з воюючою Україною Полтавець вирушив на Чигиринщину, до Холодного Яру.
Про зустріч із ним розповів у спогадах чекіст Петро Пташинський: “Знаменские леса с Холодным Яром оседлали атаманы Заболотный, Чучупака, Полтавец-Остряница... В июне 1921 года [чекистам] Чекаленку, Кошелеву и мне при помощи подразделений 25-й стрелковой дивизии предстояло осуществить операцию по ликвидации бандитизма в Холодном Яру и атаманов Чучупаки, Заболотного, Полтавца-Остряницы, Ивана Гребенюка”.
Пташинський детально описав переговори з Чучупакою та Полтавцем-Остряницею, які відбулися в одному зі схронів Холодного Яру. Полтавець справив на чекіста найгірше враження, бо той украй вороже поставився до самої ідеї переговорів з ворогом, а Пташинського весь час прагнув підпоїти, а тоді ліквідувати. Чекіст вважав Полтавця “лютим ворогом бідноти, потомственним куркулем”. Ця зустріч відбулася в липні…
Уже за рік він став батьком…
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився 1921 року в Мюнхені в російсько-німецькому клубі, куди його ледь не силою затягнув товариш. Його майбутня дружина – Гелене Шмідт – теж не бажала йти в той день до клубу. Але друзі їх переконали...
Невдовзі вони побралися. Вінчання відбулося в Сальватор-кірхе на Сальватор-плаці.
Я перефотографував світлину 1921 року, де на човні сидять одягнені в костюми Полтавець-Остряниця і його товариш та Гелене Шмідт у крислатому чорному капелюшку. У той момент вона уже була вагітною. Про це сказала її дочка.
Гелене Шмідт народилася 2 липня 1902 р., а її донечка – 31 липня 1922 року. Мамі було тоді 19, татові – 31… Хоч батько з народження був Полтавець, але дружині й дочці дав і “доточене”, насправді родинне, прізвище – Остряниця. Повне ім’я дочки – Helena Poltavetz von Ostranitza.
Батько називав її Льолею, але німцям важко вимовити оте м’яке “Льоля”, тож дочка отамана каже: “Лола”. Надалі так і називатиму її.
Через одруження з чужинцем Гелене Шмідт втратила німецьке громадянство, яке так до кінця життя і не змогла відновити. До весілля Іван Полтавець-Остряниця мав паспорт Української держави. І Гелене отримала український паспорт – на початку 1920-х ще діяли дипломатичні установи УНР. Згодом обоє мали нансенівські паспорти.
Української мови Полтавець-Остряниця дочку не вчив, але роз’яснив, що Україна і Росія – це різні країни, різні народи. Звичайно, намагався прищепити дитині любов до своєї Батьківщини: на деяких світлинах Лола в українському строї. В ньому вона виконувала й танці. Ці світлини я також перефотографував.
Пані Гелена сказала, що батько так і не навчився добре говорити німецькою.
У Мюнхені Іван Полтавець регулярно відвідував кінно-спортивний клуб. Я перефотографував світлину, де він сидить на расовому вороному коні.
Пані Гелена розповіла, що у німців є традиція карнавалів – від 11 листопада до Різдва. Її батько на карнавали одягав фрак. Одного разу зголив вуса й обрив наголо голову. “Мама була вкрай невдоволена, – пані Гелена щиро, як дитина, засміялася. – Іншого разу, – знову по-дитячому засміялася вона, – вже був “убитий” батько – він ніде не міг знайти легких чобіток і мусив іти на карнавал у важких німецьких чоботах”.
Я зачитав пані Гелені словесний портрет її батька, який залишив нам Вартоломій Євтимович: “Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою “під гичку” чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста”. І запитав, чи впізнає вона свого батька.
– Так! – відповіла вона.
Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця “ніби зіскочив із старого портрета” і був “класичним взірцем українського мужеського типу”.
– Всі захоплювалися батьком, – підтвердила пані Гелена.
Але не гестапівці…
Про це свідчить і два обшуки в його квартирі. Гестапівці забрали кілька родинних фотоальбомів, у тому числі й Лолин, про що не раз із жалем згадувала її мати. Вона зверталася до гестапо, щоб їй повернули світлини дочки, але суворі хлопці назустріч не пішли. Забрали і зошит зі спогадами батька. Інший зшиток друзі переховали у Швейцарії, але італійські комуністи викрали його. Друкував він його на друкарській машинці з українським шрифтом. Це добре запам’ятала мала Лола.
Віктор Моренець висловив думку, що італійці, які складали меншину у Швейцарії, реквізували рукопис на замовлення московських спецслужб, які активно полювали за діячами української військово-політичної еміграції…
На стіні кімнати висіла картина, яку намалював, як сказала пані Гелена, друг батька “кавказець” Халіл Бек. На ній зображено весільний кавказький танок молодого і молодої. Вона сказала, що цей художник виконав і портрет її батька. Подарувала його своєму синові Стефану. На прохання пані Гелени ми зняли картину, і вона дістала з її задньої частини сховані світлину художника та коротку його біографію німецькою мовою, написану її мамою. Я також сфотографував їх.
Завдяки спогадам Гетьмана України Павла Скоропадського я знав, що Іван Полтавець “чудово говорив і володів пером і дуже добре малював”, тож запитав про долю його картин та малюнків. На жаль, його картини і малюнки згоріли під час попадання в їхній мюнхенський будинок бомби. – Особливо гарно мій батько малював коней…
Залишився лише український пейзаж, виконаний олією. Картина зберігається у Стефана Остряниці, онука отамана.
Після того як союзники розбомбили Мюнхен, родина перебралася в місто Ленгріс.
– Де працював батько?
– Ніде. За німецькими законами він не мав права на працю. По війні не знав, як утримати родину… – розповідала дочка. – Скільки мама не намагалася відновити німецьке громадянство, постійно діставала відмову. Мої батьки не отримували пенсії в Німеччині, бо за тодішніми законами вони не були німцями. Ми всі змушені були продовжувати дозвіл на побут у Німеччині.
І Лола, хоч й народилася в Німеччині, не мала права на німецьке громадянство, лише 1993 року завдяки протекції керівника фірми, на якій працювала, вона нарешті здобула німецьке громадянство.
– Я змушена була багато працювати і вечорами у приватних людей, щоби допомогти батькам... Моя мати померла у 1976 році. Я працювала в баварському містечку Авґзбурзі у Fuggerei – це старовинна на весь світ відома мануфактура, яка ткала найрізноманітніші полотна. Її керівник і полагодив з урядом мою проблему.

Пані Гелена була до нас привітна і сердечна. А починалося все досить гостро…
За кілька днів перед зустріччю вона в телефонній розмові висловила невдоволення, що пані Зубенко “переслідує її сина”. Насправді Наталя Зубенко намагалася організувати нам зустріч з онуком Полтавця-Остряниці, але пан Стефан не дуже її хотів, бо давно стояв осторонь життя української громади. А пані Наталя наполягала.
Стефан Остряниця народився 1950 року. Дід назвав його на честь свого предка – гетьмана Степана Остряниці. Малий до 7 років розмовляв українською мовою, до 1957 року, коли помер дідусь…
Наталя Зубенко стверджувала, що пані Гелена говорила з нею суворо, різко, ультимативно – “як генерал”. Вимагала “припинити переслідування її сина”, але наприкінці злагіднила тон, залишила свої координати і виявила бажання, щоб ми прийшли до неї. Відтак, стоячи перед дверми її кімнати в харитативній установі, ми не знали, як складеться наша зустріч. А вона була просто чудовою. Тільки задля неї варто було їхати до Мюнхена!
Я намагався вести розмову, але наш перекладач весь час перебирала ініціативу на себе, часом і слово вставити було важко. Моренець сидів осторонь і намагався конспектувати розмову та враження. Ось його оцінка дочки Полтавця-Остряниці: “Спину тримає прямо. Мова чітка. Ввічлива. Відчувається порода. Обличчя чисте. Видно, що стежить за собою. Немає старечого запаху. Гарно збереглося волосся. Рухається швидко. Легко встає з крісла і сідає. Доброзичлива. Розмовляє, усміхаючись. Знає слово “черкеска”. Очі уважні. Красиво жестикулює. Трохи покручені пальці (мабуть, ревматоїдний артрит)”. На них і я звернув увагу, коли цілував їй руку…
Пані Гелена показала товстеньку книгу Герди Вальтер, у якій є розділ про Івана Полтавця-Остряницю. Я цей розділ перефотографував. Тепер шукатиму перекладача. Повна назва книжки – “До іншого берега. Від марксизму до християнства” (видавництво Дер Лойхтер)…
Прощаючись, я навмисно залишив на старовинному бюро світлини, які привіз з України. Ми з пані Наталкою і Віктором Моренцем уже стояли в коридорі, збираючись іти. Несподівано вийшла пані Гелена. Вона протягнула мені світлини:
– Ось, ви забули…
 – Та це я для вас залишив.

Пані Гелена усміхнулася. Звичайно, вона хотіла, щоб світлини залишилися в неї, але ж я не сказав, що їх дарую. Пані Гелена не могла взяти чужого, навіть якщо це образи дорогих їй людей. Ця деталь засвідчує її шляхетність – вона ж гетьманського роду!
Побували ми й на Північному кладовищі, де поховано Івана Полтавця-Остряницю…
Увечері 12 жовтня в Українському вільному університеті я прочитав лекцію “Подєбрадський полк” Армії УНР”, а Віктор Моренець доповнив її демонстрацією унікальних світлин і документів, які стосувалися історії Української господарської академії та Українського вільного університету, й змістовними коментарями. Все це викликало зацікавлення в науковців, зокрема ректора УВУ Ярослави Мельник і канцлера Андрія Довгалюка. Ми закликали науковців УВУ до співпраці в питанні опрацювання спільної спадщини: архівів УВУ, УГА та Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі – трьох вищих українських наукових закладів, які діяли у міжвоєнний період у ЧСР.
13 жовтня, подякувавши щиро панотцям та сестрам Української греко-католицької парафії Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозванного, обдарували їх українськими книжками. Отцеві Іванові, зокрема, я подарував книжку Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”, звернувши увагу на два спогади про Фінляндію 1939 – 1940 років. Панотець Іван раз на три місяці служить у Фінляндії для місцевих українців, тож я висловив бажання, щоб він ознайомив зі спогадами своїх парафіян у Фінляндії. Якби ж хтось із них переклав їх на фінську! Хочу, щоб фіни не випустили зі своєї пам’яті людину, яка допомагала відстояти їм незалежність та оспівала фінський народ і його боротьбу.
 Далі ми вирушили в Чехію, в рідне нам місто Подєбради.

Далі буде.

Роман КОВАЛЬ
Київ – Будапешт – Мюнхен

“Канада ніколи не визнає анексію українських територій, – запевнив канадський прем’єр Стівен Харпер. – Канада постійно відстоюватиме на міжнародній арені невизнання незаконної анексії українських територій Росією”.

Обама підписав розпорядження про передачу Україні оборонного озброєння.

6 жовтня Верховна Рада України дозволила іноземцям та особам без громадянства проходити службу у Збройних силах України. Для них також передбачено встановлення військових звань та соціальний захист.

Проти ночі 6 жовтня неподалік с. Чонгар Херсонської області вибухом пошкоджено бетонну опору високовольтної лінії, через яку йшлося постачання електроенергії до Криму.

У Дрездені на демонстрацію противників ісламізації Німеччини вийшли від до 19 тисяч людей. Організатор – рух PEGIDA (“Патріоти Європи проти ісламізації Заходу”) .

Віктор Янукович особисто віддавав наказ про застосування зброї проти “євромайданівців”. Про це в ефірі 5 каналу заявив прокурор Генеральної прокуратури України Владислав Куценко.

США передали для України радіопередавачі для мовлення на окуповані райони Донецької області.

27 жовтня в Києві біля пам’ятника Лесеві Курбасу, що на перетині вулиць Прорізної і Пушкінської, відправлено панахиду по жертвах Соловецького етапу, розстріляного 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії, – 1111 в’язнів, серед них 290 українців.

У Києві на 66-му році життя відійшла на Луки Сварожі поетеса Ольга Страшенко…
Я познайомився з нею 1982 року, коли працював дільничним лікарем у поліклініці на Мишоловці. В ті роки вона завідувала бібліотекою ім. Юрія Смолича на Набережно-Корчуватівський. Прийшла до мене як пацієнт, але, почувши українську мову, почала читати вірші. Читала на вухо, щоб не почули хворі, які в коридорі чекали своєї черги. Бо ті вірші були про Україну, вільну державу, її діячів та оборонців…
Відтоді ми й потоваришували. Вона активно брала участь у презентаціях моїх книжок, під їхнім враженням писала вірші про героїв Визвольних змагань. Ось назви деяких з них: “Міхновський”, “Збройний виступ у Києві в липні 1917 року”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті, ліпив погруддя курінного Василя Дідушка”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник з Кубані Василь Прохода”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”. “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Грішний полководець (Юрко Тютюнник)”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Різдво 1922-го (над книгою Романа Коваля “Отаман Орлик”)”, “Повстання  у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Хай ця чаша мене не мине!..” (Іван Ремболович)”, “Бандура Михайла Теліги”…
Ольга брала участь у вшануваннях борців за волю Україну на Холодноярщині. Один з віршів присвятила “Хліборобам-повстанцям села Соснівки”, яких зарубали червоні кіннотники післяжнивної пори 1922 року. Прочитала його на відкритті пам’ятника в с. Соснівці 28 квітня 2012 року.
Ольга була весела, життєрадісна, усміхнена, часто заливалася сміхом. Намагалася про людей говорити тільки добре, не пліткувала. Такою її знали всі, зокрема і колеги. Ось що читаємо у некролозі, який написала колега-бібліотекар: “Я ніколи не бачила її в зажурі чи клопотах. Завжди у гарному гуморі, яскравому одязі, обов’язковим у якому був національний елемент: квітчаста  хустка на плечах, низка намиста чи вишиванка”.
Були у нас і спільні друзі: Павло Громовенко, Ренат Польовий, Віктор Лісовол, Володимир Коломієць, Тарас Силенко…
Народилася вона 10 лютого 1950 р. в Києві в сім’ї залізничника. Як поетеса заявила про себе на початку 1990-х, виявила себе і як драматург та прозаїк. У 2005 – 2006 рр. вийшли два томи її історичного роману “Візантійський лукавець”. Відома вона і як перекладач з румунської мови. Написала чудову книжку про кобзаря Віктора Лісовола. Вона спішила сказати про людей добре слово – про Рената Польового, поетесу Світлану Білик, Олеся Бердника, Івана Гончара, Василя Кука, Івана Бровка, Леоніда Череватенка… А завершувалася її досі невидана збірка поезією “Богові Велесу”.
Ольга Страшенко (Лучканина) – член Національної спілки письменників України та Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреат Літературної премії ім. Василя Симоненка.
29 жовтня 2015 р. з нею попрощалися у Спілці письменників і повезли байдужим Києвом на Байкове, до крематорію. Жаль!
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ

21 жовтня 2015 р. неподалік с. Кримського Луганської області на блокпосту зазнав серйозного поранення боєць 24-ї бригади Володимир Бурбелюк із с. Ревівки Кам’янського району Черкаської області. Осколки ворожої міни завдали тяжких поранень обличчя, ока і рук. У шпиталі Харкова лікарі борються за його життя. Для лікування вкрай потрібні кошти.

Геннадій КУЛИКОВСЬКИЙ

Від редакції. На жаль, Г. Куликовський подав тільки картковий рахунок (4576 3500 0053 3559) Володимира Леонідовича Бурбелюка, не зазначивши назву банку.

Маріупольський загін прикордонної охорони отримав від волонтерів “Нашого батальйону” маскувальні сітки для катерів і берегових оборонних споруд. Того ж дня у бронетанковому батальйоні “Холодний Яр”, який входить до полку “Азов”, від імені голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка вручено відзнаки “Холодний Яр”. Її отримали комбат “Душман”, командири взводів “Рамзес” і “Туман”, командир танку “Шира”, механік-водій “Трон” і навідник-оператор “Сват”. Під час боїв у секторі “М” ці козаки методично знищували ворога. Навіть коли запалав їхній танк, у якому перебували “Туман”, “Трон” і “Сват”, хлопці продовжували битися. Хоч командир і механік дістали поранення…
Народний депутат України Олег Петренко вручив комбатові Ігореві Княжанському-“Душману” прапор полку гайдамаків Холодного Яру з написом “Воля України – або смерть!” А малого розміру холодноярські прапори вручив танковим екіпажам. З ними воїни полку “Азов” ітимуть у бій, як колись холодноярські повстанці.

Андрій КРАВЕЦЬ
Черкаси

Кримчанин, інструктор з топографії артдивізіону полку “Азов”, на війну поїхав 7 листопада 2014 року, бо хоче відвоювати Батьківщину і рідний Севастополь.
До війни працював штурманом у торговельному флоті, 3-й помічник капітана. Після війни на Донбасі планує продовжити воювати, щоб повернути Крим. Це мрія, яка переможе.

Коли ми з 93-ю бригадою зайшли в Донецький аеропорт і відбили старий термінал, то побачили у бінокль за метрів 500 – 600 від позиції розіп’яті тіла наших побратимів. Хлопці дивилися в бінокль і впізнавали їх. Називали по іменах: “Он Саня, а он…”
Найжахливіше було те, що ми не могли зняти їх.

Василь КОПИСТКО

Особовий склад 4-го дивізіону 1121-го навчального зенітного ракетно-артилерійського полку щиро дякує фонду Івана Омелянюка “Волинь – Майбутнє України” за фінансову допомогу нашої частини (14000 грн.). На ці кошти для бійців дивізіону придбано 50 пар термобілизни, 50 пар термошкарпеток та 50 пар зимових шапок.
Низький уклін благодійникам!
Слава Україні!

Надія ГАЙДУК,
мати Ілля Гайдука, який загинув за Україну

Київ, 26 жовтня 2015 р., вечір. Закінчилося судове засідання у справі Юрка Сиротюка, яке тривало з 10.10. Суддя Світлана Шапутько, переселенка з Алчевська, – молода симпатична жінка – поводила себе адекватно, чемно, доброзичливо, говорила літературною українською мовою. І міліція була ввічливою. Відтак напруги в залі не виникало, ніхто не кричав “Ганьба!” непривітному прокуророві Шимоновичу, який продовжував наполягати на продовженні тримання Юрка під вартою.
У залі суду очікували на вирок Юркова мати, його сестра, сини Святослав і Ромчик, Настя Сніжна, яка чи не найбільше серед нас опікується долями в’язнів сумління, вояк “Айдару” “Гриць”, якому в четвер зробили в Києві чергову операцію, голова КУНу Степан Брацюнь, народний депутат Андрій Іллєнко, директор Інституту українознавста Богдан Галайко, благодійник Марко Супрун, Ростислав Мартинюк, Ігор Мірошниченко, Михайло Ратушний, Олег Тягнибок, Андрій Мохник, Олександр Аронець… Зал був повний. 8 телекамер висвітлювали подію.
Виступ Сиротюка був блискучий. Юркова, його адвокатів і тих, хто хотів взяти його на поруки, логіка була залізна, суддя сприймала її, тож, коли вона пішла в нарадчу кімнату, я поїхав додому в переконанні, що Юрка звільнять. Та й вибори закінчилися – влада свого досягла: Сиротюк (а він – 1-й номер у списку ВО “Свобода” до Київради) під час виборчих перегонів не мав  можливості популяризувати свою політсилу.
Правда, підточувала погана думка: якою б гарною людиною не була суддя, вона залежна й судитиме так як “підкажуть” їй на Банковій. Тим більше, що вона переселенка, їй треба облаштовуватися на новому місці, думати про житло, яке не здобудеш у конфронтації з владою…
Я зателефонував Степанові Брацюню. Він сказав, що коли суддя зайшла в зал судових засідань для оголошення вироку, вона була схвильована. У Брацюня склалося враження, що в нарадчу кімнату їй зателефонували “з печерських пагорбів”… І суддя залишила Юрка в тюрмі. Для всіх це був шок.
Я й раніше бачив як президент Порошенко, побиваючи суддів за співпрацю з Януковичем, підпорядковує їх собі, своїй волі. Й ось – новий приклад…
Не здивуюся, якщо побутові умови Світлани Шапутько невдовзі поліпшають. Процес інтеграції судді у систему, творцем якої є П. Порошенко, співфундатор антиукраїнської партії регіонів, таке враження, почався.
Я весь час спостерігав за поведінкою Юркових синів, які зі своїм батьком могли спілкуватися лише через ґрати. Хлопці – серйозні, не бешкетувати, не билися. Поводилися майже як дорослі. А Святослав ще й записував батькову промову на диктофон. Цей день вони запам’ятають на все життя. Шкодую, що я у своїй промові під час судового засідання забув сказати, що на Холодноярщині у 1920-х рр. діяв повстанський загін Сини ображених батьків. Все може повторитися...
20 квітня 2013 р., в с. Івківці Чигиринського району, біля погруддя Максима Залізняка Юрій Сиротюк сказав: “Коли на нас із неба дивляться порубані, посаджені на палі, з випеченою шкірою, відрізаними вухами й носами, але непереможені козаки – багато говорити не варто. Тут, біля символічної могили Максима Залізняка, ми повинні відмовитися від слів “компроміс”, “толерантність” і “злагода” – як свого часу відмовилися від цих слів гайдамаки батька Максима. Досить вибачатися за подвиги наших дідів! Досить укладати меморандуми та універсали з ворогами!”
Юрій Сиротюк вірний проголошеним принципам й у в’язниці. В своїй промові в судовому засідання він гостро критикував антинаціональний режим, хоч знав, що це погано позначиться на його долі.
Юрій Сиротюк уже давно здобув повагу в усіх українських середовищах – і серед вояків “Правого сектора”, “Азова”, “Січі”, “Карпатської Січі”, і серед активістів українських політичних партій і громадських організацій. Усі знають, що це людина честі й громадянської відваги. Його принциповість і готовність завжди прийти на допомогу відомі всім.
В українських сил, партійних і позапартійних, уже є кандидат у президенти України на майбутніх виборах, навколо якого можуть об’єднатися (якщо не будуть дурні) всі патріотичні сили, й наша нещасна Батьківщина нарешті отримає шанс здобути не нудотно-шоколадного олігарха з диктаторськими замірами, а президента з психологією козака – оборонця Батьківщини.
Боротьба за Україну продовжується!

Роман КОВАЛЬ

Прес-служба Благодійного фонду Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна”

Роман Коваль, Віктор Моренець

ЦДАВОВУ. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 882. – Арк. 12.
Світлина з оригіналу. Публікується вперше

Із Сашком Капіносом ми познайомилися 2009 року на одному з Маршів УПА...
Сашко прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського і, кажучи поетично, “жив у іншому вимірі після прочитаного”. Він їздив до Холодного Яру і “ходив сторінками цієї книги”. Він жив Холодним Яром і всією Національно-визвольною війною того часу! Знаю, що мав Ваші, пане Романе, книги і, власне, на них і на історії того часу виховувався. Він кардинально змінив зовнішність – вистриг оселедець і відростив вуса. Сашко був сильною і вольовою людиною. Він виділявся з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися. Він притягував до себе якоюсь енергетикою. Сашко цитував на пам’ять цілі рядки, розділи з “Холодного Яру”.
На цвинтарі в Дунаєві він поставив пам’ятник воїнові УПА, викарбувавши оті слова з “Холодного Яру”, правда, скоротивши їх: “Як я помру, то мою кров…”
Сашко захоплювався музикою і танцями, був начитаний. Відроджував традиції села і Кременеччини. З ним було цікаво. Про нього всі відгукувалися якнайкраще…
Торік на День незалежності за сприяння народного депутата України Михайла Головка в селі відкрили пам’ятник Сашкові Капіносу.
Вічна слава!

Микола КОВАЛЬЧУК

19 жовтня 1947 р. розпочалася масштабна депортаційна операція з виселення українців у віддалені райони СССР під назвою операція “Запад”.
Всього за декілька днів з 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах було вивезено 77 тис. 791 особу (26 тис. 332 сім’ї). Виселяли передусім членів родин учасників українського підпільного руху та членів УПА, а також заможних селян.

Благодійний фонд Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна” передплатив на 2-ге півріччя 2015 р. для шкіл, ліцеїв та коледжів Одеси, Запоріжжя, Харкова, Харківської, Запорізької, Одеської областей і міста Маріуполя 1722 примірників газети “Незборима нація”.
Закінчується півріччя, але з цих навчальних закладів не надійшло ні подяки, ні навіть відгуку.
Якщо бібліотеки цих установ хочуть, щоб передплата була продовжена на 2016 р., просимо повідомити.
А читачів нашої газети просимо передплачувати “НН” для бібліотек і шкіл міст та сіл, де вони народилися.

Редакція “НН”

У Севастополі зменшено фінансування дитячих садочків. Якщо раніше дітям давали по 10 грамів масла, то зараз 7. Замість півсклянки соку, тепер дають удвічі менше. Да й то не кожний день. На кордоні з Кримом російські “поґранічнікі” відбирають ковбасу. Тільки копчену або сирокопчену. Вареної не беруть. У однієї жінки відібрали запечене м’ясо. Голодні, мабуть.

Оксана РУМЯНЦЕВА
Севастополь

Просимо жертвувати на пам’ятник полковникові Петрові Болбочану, визволителю Криму

Газета за листопад 2015 р. у форматі *.pdf