 9 – 17 жовтня 2015 р. ми з Віктором Моренцем презентували свої нові книжки в Мюнхені, Празі та Будапешті, зокрема і спільну – “Подєбрадський полк” Армії УНР”, яка вийшла у видавництві “Український пріоритет”. Напередодні поїздки моя невістка запитала, чи матиму я час прогулятися містами. Я відповів: “Якщо час буде, то ми проведемо його на кладовищах біля українських могил та в будинку для старших людей, де нас чекає дочка Івана Полтавця-Остряниці”. Невістка подивилися на мене із жалем… Усе ж першу презентацію провели в Україні – дорогою зупинилися в с. Козьовій Сколівського району Львівської області. Хоч було вже по 19.00, але зо двадцять учнів та викладачів школи ім. Михайла Гаврилка чекали на нас. Це приємно здивувало: значить, у Козьовій ростуть діти, спраглі знань. Зустріч організував Микола Клепуц, давній передплатник газети “Незборима нація”. Після лекції ми відвідали музей Михайла Гаврилка, який пан Микола створив у школі.
Далі шлях лежав через Будапешт на Мюнхен. У столиці Угорщини нас щиро гостив мій давній друг Юрко Кравченко, керівник Державного самоврядування українців Угорщини…
А в Мюнхені в Українській греко-католицькій парафії Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозванного нас уже дожидали добрі сестри Петра, Христофора і Йосафата. Ми жили в готельчику парафії три дні й три ночі. Сестри забезпечили нас харчуванням та допомагали вирішити інші побутові проблеми. Добрі вони! І терплячі. Такі ж і панотці Іван та Володимир.
11 жовтня у неділю по Службі Божій в Українській домівці при парафії ми представили книжки “Сто історій Визвольної війни”, “Похід Болбочана на Крим”, “Невідома спадщина”, “Земля, полита кров’ю”. Затишну атмосферу допоміг створити бандурист з України Данило Носко. Сприяли в організації мюнхенських презентацій Наталка Зубенко і Союз українських студентів у Німеччині, зокрема заступник голови Катерина Проскура і Ольга Коваленко, за що щиро дякуємо.
Під час презентації ми зібрали 100 євро для потреб 4-го зенітно-самохідного артилерійського дивізіону 1121-го навчального зенітно-артилерійського полку. Склали пожертви Вікторія Главацька, Володимир Мельник, Люба Владика, Оля Коваленко, Валентина Науменко, Наталя Зубенко (по 10 Є), Катерина Проскура і Станіслав Чуєнко (по 20 Є). Щира подяка благодійникам!
Цього ж дня Наталка Зубенко, українська козачка зі Словаччини, яка вже 40 років мешкає в Мюнхені, провела нас до українських могил на Вальдфрідгоф (Лісове кладовище). На Старому і Новому цвинтарях ми вшанували могили героя нашої книжки “Подєбрадський полк” Армії УНР – сотника Армії УНР і поручника дивізії “Галичина” Леоніда Василіва, старшини УГА професора Михайла Проця, сотенного УСС професора Сократа Іваницького, командира куреня “Роланд” Євгена Рена-Побігущого, найуспішнішого воїна дивізії “Галичина” Володимира Козака, інженера Ігоря Зубенка, Степана Бандери, Ярослава Стецька, автора “Декалогу ОУН” Степана Ленкавського та інших діячів Визвольного руху.
На деяких могилах уже приклеєно тривожну записку: “Просимо негайно зголоситися до адміністрації похоронного бюра”, тобто термін оренди землі скінчився й поховання можуть ліквідувати.
На другий день о 14.00 ми прибули до п. Гелени Остряниці. Домовитися про зустріч було непросто: в неї був досвід спілкування із журналістами, негативно налаштованими до її батька, мабуть, вона подумала, що й ми такі.
Спочатку “наша людина в Мюнхені” пані Наталя Зубенко мала розмову з онуком Івана Полтавця-Остряниці Стефаном, але він виявив нехіть, зустрічі не бажав, не хотів сказати, де похований його дід. Як виявилося, на це були причини – родинний конфлікт за місце спільного поховання, через який прізвища Генерального писаря Української Держави на могилі не зазначено. Спочиває Іван Полтавець-Остряниця на Північному кладовищі поруч з українською “Рідною школою” та будинком для старших людей, де перебуває його дочка. Умови її побуту дуже добрі. Віктор Моренець переконаний, що ця харитативна установа значно краща, ніж урядова лікарня у Феофанії в Києві. І справді, широкі, чисті та світлі коридори, свіже повітря, тиша, увага персоналу, на 1-му поверсі – кафе для зустрічей, ліфт як у дорогих готелях, зразковий загальний туалет на першому поверсі – чистий до блиску і без неприємних запахів.
Пані Гелена живе в окремій кімнаті на одному з поверхів – з меблями, портретами та книжками зі своєї квартири, з усіма вигодами та великими вікнами, через які видно красивий парк.
Звичайно, ми порушили її тихе життя…
Гадаю, що її серце відкрили 10 світлин, у тому числі й родинних, які я їй показав. Більшість із них вона побачила вперше, деякі мала. Її обличчя осяяла сумна усмішка: так, це я в дитинстві, так, це моя мама, так, це мій батько, як давно це було!.. Після втечі з Києва у грудні 1918 р. Полтавець-Остряниця оселився у Відні. Найважчий момент у житті – прощання з конем. Полтавець застрелив його, бо страшенно любив свого друга і не хотів, щоби хтось інший заволодів ним…
4 вересня 1920 р. в Берліні українські старшини постановили відновити Українське козацтво на чужині. На чолі організації став Іван Полтавець-Остряниця. У березні 1921 р. штаб розмістився у Мюнхені. З метою налагодити стосунки з воюючою Україною Полтавець вирушив на Чигиринщину, до Холодного Яру.
Про зустріч із ним розповів у спогадах чекіст Петро Пташинський: “Знаменские леса с Холодным Яром оседлали атаманы Заболотный, Чучупака, Полтавец-Остряница... В июне 1921 года [чекистам] Чекаленку, Кошелеву и мне при помощи подразделений 25-й стрелковой дивизии предстояло осуществить операцию по ликвидации бандитизма в Холодном Яру и атаманов Чучупаки, Заболотного, Полтавца-Остряницы, Ивана Гребенюка”.
Пташинський детально описав переговори з Чучупакою та Полтавцем-Остряницею, які відбулися в одному зі схронів Холодного Яру. Полтавець справив на чекіста найгірше враження, бо той украй вороже поставився до самої ідеї переговорів з ворогом, а Пташинського весь час прагнув підпоїти, а тоді ліквідувати. Чекіст вважав Полтавця “лютим ворогом бідноти, потомственним куркулем”. Ця зустріч відбулася в липні…
Уже за рік він став батьком…
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився 1921 року в Мюнхені в російсько-німецькому клубі, куди його ледь не силою затягнув товариш. Його майбутня дружина – Гелене Шмідт – теж не бажала йти в той день до клубу. Але друзі їх переконали...
Невдовзі вони побралися. Вінчання відбулося в Сальватор-кірхе на Сальватор-плаці.
Я перефотографував світлину 1921 року, де на човні сидять одягнені в костюми Полтавець-Остряниця і його товариш та Гелене Шмідт у крислатому чорному капелюшку. У той момент вона уже була вагітною. Про це сказала її дочка.
Гелене Шмідт народилася 2 липня 1902 р., а її донечка – 31 липня 1922 року. Мамі було тоді 19, татові – 31… Хоч батько з народження був Полтавець, але дружині й дочці дав і “доточене”, насправді родинне, прізвище – Остряниця. Повне ім’я дочки – Helena Poltavetz von Ostranitza.
Батько називав її Льолею, але німцям важко вимовити оте м’яке “Льоля”, тож дочка отамана каже: “Лола”. Надалі так і називатиму її.
Через одруження з чужинцем Гелене Шмідт втратила німецьке громадянство, яке так до кінця життя і не змогла відновити. До весілля Іван Полтавець-Остряниця мав паспорт Української держави. І Гелене отримала український паспорт – на початку 1920-х ще діяли дипломатичні установи УНР. Згодом обоє мали нансенівські паспорти.
Української мови Полтавець-Остряниця дочку не вчив, але роз’яснив, що Україна і Росія – це різні країни, різні народи. Звичайно, намагався прищепити дитині любов до своєї Батьківщини: на деяких світлинах Лола в українському строї. В ньому вона виконувала й танці. Ці світлини я також перефотографував.
Пані Гелена сказала, що батько так і не навчився добре говорити німецькою.
У Мюнхені Іван Полтавець регулярно відвідував кінно-спортивний клуб. Я перефотографував світлину, де він сидить на расовому вороному коні.
Пані Гелена розповіла, що у німців є традиція карнавалів – від 11 листопада до Різдва. Її батько на карнавали одягав фрак. Одного разу зголив вуса й обрив наголо голову. “Мама була вкрай невдоволена, – пані Гелена щиро, як дитина, засміялася. – Іншого разу, – знову по-дитячому засміялася вона, – вже був “убитий” батько – він ніде не міг знайти легких чобіток і мусив іти на карнавал у важких німецьких чоботах”.
Я зачитав пані Гелені словесний портрет її батька, який залишив нам Вартоломій Євтимович: “Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою “під гичку” чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста”. І запитав, чи впізнає вона свого батька.
– Так! – відповіла вона.
Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця “ніби зіскочив із старого портрета” і був “класичним взірцем українського мужеського типу”.
– Всі захоплювалися батьком, – підтвердила пані Гелена.
Але не гестапівці…
Про це свідчить і два обшуки в його квартирі. Гестапівці забрали кілька родинних фотоальбомів, у тому числі й Лолин, про що не раз із жалем згадувала її мати. Вона зверталася до гестапо, щоб їй повернули світлини дочки, але суворі хлопці назустріч не пішли. Забрали і зошит зі спогадами батька. Інший зшиток друзі переховали у Швейцарії, але італійські комуністи викрали його. Друкував він його на друкарській машинці з українським шрифтом. Це добре запам’ятала мала Лола.
Віктор Моренець висловив думку, що італійці, які складали меншину у Швейцарії, реквізували рукопис на замовлення московських спецслужб, які активно полювали за діячами української військово-політичної еміграції…
На стіні кімнати висіла картина, яку намалював, як сказала пані Гелена, друг батька “кавказець” Халіл Бек. На ній зображено весільний кавказький танок молодого і молодої. Вона сказала, що цей художник виконав і портрет її батька. Подарувала його своєму синові Стефану. На прохання пані Гелени ми зняли картину, і вона дістала з її задньої частини сховані світлину художника та коротку його біографію німецькою мовою, написану її мамою. Я також сфотографував їх.
Завдяки спогадам Гетьмана України Павла Скоропадського я знав, що Іван Полтавець “чудово говорив і володів пером і дуже добре малював”, тож запитав про долю його картин та малюнків. На жаль, його картини і малюнки згоріли під час попадання в їхній мюнхенський будинок бомби. – Особливо гарно мій батько малював коней…
Залишився лише український пейзаж, виконаний олією. Картина зберігається у Стефана Остряниці, онука отамана.
Після того як союзники розбомбили Мюнхен, родина перебралася в місто Ленгріс.
– Де працював батько?
– Ніде. За німецькими законами він не мав права на працю. По війні не знав, як утримати родину… – розповідала дочка. – Скільки мама не намагалася відновити німецьке громадянство, постійно діставала відмову. Мої батьки не отримували пенсії в Німеччині, бо за тодішніми законами вони не були німцями. Ми всі змушені були продовжувати дозвіл на побут у Німеччині.
І Лола, хоч й народилася в Німеччині, не мала права на німецьке громадянство, лише 1993 року завдяки протекції керівника фірми, на якій працювала, вона нарешті здобула німецьке громадянство.
– Я змушена була багато працювати і вечорами у приватних людей, щоби допомогти батькам... Моя мати померла у 1976 році. Я працювала в баварському містечку Авґзбурзі у Fuggerei – це старовинна на весь світ відома мануфактура, яка ткала найрізноманітніші полотна. Її керівник і полагодив з урядом мою проблему. 
Пані Гелена була до нас привітна і сердечна. А починалося все досить гостро…
За кілька днів перед зустріччю вона в телефонній розмові висловила невдоволення, що пані Зубенко “переслідує її сина”. Насправді Наталя Зубенко намагалася організувати нам зустріч з онуком Полтавця-Остряниці, але пан Стефан не дуже її хотів, бо давно стояв осторонь життя української громади. А пані Наталя наполягала.
Стефан Остряниця народився 1950 року. Дід назвав його на честь свого предка – гетьмана Степана Остряниці. Малий до 7 років розмовляв українською мовою, до 1957 року, коли помер дідусь…
Наталя Зубенко стверджувала, що пані Гелена говорила з нею суворо, різко, ультимативно – “як генерал”. Вимагала “припинити переслідування її сина”, але наприкінці злагіднила тон, залишила свої координати і виявила бажання, щоб ми прийшли до неї. Відтак, стоячи перед дверми її кімнати в харитативній установі, ми не знали, як складеться наша зустріч. А вона була просто чудовою. Тільки задля неї варто було їхати до Мюнхена!
Я намагався вести розмову, але наш перекладач весь час перебирала ініціативу на себе, часом і слово вставити було важко. Моренець сидів осторонь і намагався конспектувати розмову та враження. Ось його оцінка дочки Полтавця-Остряниці: “Спину тримає прямо. Мова чітка. Ввічлива. Відчувається порода. Обличчя чисте. Видно, що стежить за собою. Немає старечого запаху. Гарно збереглося волосся. Рухається швидко. Легко встає з крісла і сідає. Доброзичлива. Розмовляє, усміхаючись. Знає слово “черкеска”. Очі уважні. Красиво жестикулює. Трохи покручені пальці (мабуть, ревматоїдний артрит)”. На них і я звернув увагу, коли цілував їй руку…
Пані Гелена показала товстеньку книгу Герди Вальтер, у якій є розділ про Івана Полтавця-Остряницю. Я цей розділ перефотографував. Тепер шукатиму перекладача. Повна назва книжки – “До іншого берега. Від марксизму до християнства” (видавництво Дер Лойхтер)…
Прощаючись, я навмисно залишив на старовинному бюро світлини, які привіз з України. Ми з пані Наталкою і Віктором Моренцем уже стояли в коридорі, збираючись іти. Несподівано вийшла пані Гелена. Вона протягнула мені світлини:
– Ось, ви забули…
– Та це я для вас залишив. 
Пані Гелена усміхнулася. Звичайно, вона хотіла, щоб світлини залишилися в неї, але ж я не сказав, що їх дарую. Пані Гелена не могла взяти чужого, навіть якщо це образи дорогих їй людей. Ця деталь засвідчує її шляхетність – вона ж гетьманського роду!
Побували ми й на Північному кладовищі, де поховано Івана Полтавця-Остряницю…
Увечері 12 жовтня в Українському вільному університеті я прочитав лекцію “Подєбрадський полк” Армії УНР”, а Віктор Моренець доповнив її демонстрацією унікальних світлин і документів, які стосувалися історії Української господарської академії та Українського вільного університету, й змістовними коментарями. Все це викликало зацікавлення в науковців, зокрема ректора УВУ Ярослави Мельник і канцлера Андрія Довгалюка. Ми закликали науковців УВУ до співпраці в питанні опрацювання спільної спадщини: архівів УВУ, УГА та Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі – трьох вищих українських наукових закладів, які діяли у міжвоєнний період у ЧСР.
13 жовтня, подякувавши щиро панотцям та сестрам Української греко-католицької парафії Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозванного, обдарували їх українськими книжками. Отцеві Іванові, зокрема, я подарував книжку Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”, звернувши увагу на два спогади про Фінляндію 1939 – 1940 років. Панотець Іван раз на три місяці служить у Фінляндії для місцевих українців, тож я висловив бажання, щоб він ознайомив зі спогадами своїх парафіян у Фінляндії. Якби ж хтось із них переклав їх на фінську! Хочу, щоб фіни не випустили зі своєї пам’яті людину, яка допомагала відстояти їм незалежність та оспівала фінський народ і його боротьбу.
Далі ми вирушили в Чехію, в рідне нам місто Подєбради.
Далі буде. Роман КОВАЛЬ
Київ – Будапешт – Мюнхен |
