2 лютого 2015 р. на Майдані Незалежності в Києві прощалися з вояками “Айдару” – черкащанином Русланом Бобуровим-“Німцем” і чернігівцем Вадимом Жеребилом-“Діджеєм”. Загинули вони разом – від снарядів ворожого “Урагану” в м. Щасті на Луганщині 31 січня.
У прес-службі “Айдару” так відгукнулися про полеглих: “Вадим був душею компанії і надійним бойовим товаришем, а Русик – легендою батальйону і серцем кожного бою”.
“Серце кожного бою”... Чи існує вища оцінка воїна?!
Улітку 2014 р. айдарівець Євген Городничук поширив в Інтернеті світлину “Німця” в окопі біля двох кулеметів. Замурзаний, світлий і усміхнений, з великими волошковими очима – таким він закарбувався в моєму серці. Хвиля тепла увійшла в мене. От би про нього хтось написав у “Незборимій нації”!
Я звернувся до Євгена Городничука, а Євген спитав “Німця”, чи не заперечуватиме?
– Так я ж Коваля знаю! – була відповідь.
Євген переказав мені це, але я, видно, не дочув, і далі вважав, що наші життєві стежки з Русланом ще не пересіклися.
І ось із Віктором Билиною 2 лютого ми прийшли на Майдан Незалежності.
Перше, на що звернув увагу, це відсутність знайомих облич. Не було офіційних представників ОУН (м), ОУН (б), КУНу, УНСО, ВО “Свободи”, МНК та інших націоналістичних формацій. Не було і їхніх прапорів. Але в цьому я побачив і позитивний момент: отже, національна ідея розпросторилася за межі вузьких партійних середовищ й ідея нації увійшла в нові серця, зокрема й людей російськомовних – частина айдарівців говорила російською.
Поклавши по синьо-жовтому букету в обидві труни, я відійшов, щоб іншим не заважати. І тут до мене наблизився чоловік. Трошки затинаючись, запитав, чи я часом не Роман Коваль… Це був Юрій Гвоздик з Катеринополя, земляк Руслана Бобурова. Юрій у складі чималої делегації (50 осіб!) приїхав з Черкащини гідно провести свого товариша. І Юрій нагадав про мені про зустріч з Русланом у Катеринополі 2009 року. Юрій почав розповідати, а я… несподівано продовжив. Якийсь спалах освітив минуле, і я побачив живого Руслана…
Це було 2009 року на прем’єрі документального фільму “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва”, який ми створили разом з Олександром Домбровським.
Під кінець до мене підійшов виснажений, бідно вбраний чоловік. Таке враження було, що він багато років у бігах, що в нього копійки немає за душею, але він через це не переймається.
– Ви на тих, вбраних у міліцейські мундири, не дуже розраховуйте, – мовив він, показуючи волошковими очима в бік членів Катеринопільського козацького товариства. – Це ряжені.
І несподівано додав:
– У мене є автомат і я готовий будь-якої миті йти в бій за Україну, і, коли треба, загинути.
Він сказав це не криючись, при свідках.
Ого!!!
І я переключився лише на нього.
Руслан був щирий, палкий і категоричний. Надію покладав тільки на збройну боротьбу проти російських окупантів.
– Іншої мови вони не розуміють!
Я побачив перед собою живого повстанця. Саме про таких я і пишу.
Я з охотою подарував йому свою книжку, підписав. Покликав Василя Шкляра:
– Йди сюди, познайомлю тебе із живим повстанцем. Ти пишеш про Чорного Ворона – ось тобі образ, спиши з нього для своєї книжки. Він як з тієї епохи.
Згодом Василь розповідав про своє враження від знайомства. Серед інших деталей, які він емоційно смакував, був старовинний подертий плащ, в який – попри теплу погоду – був вбраний Руслан.
– Наче знає, що цю ніч може доведеться ночувати в лісі, – усміхнувся Шкляр…

Коли я попросив Русланову доньку Юлю написати про батька, його дитинство, посмішка раптом освітила її обличчя:
– Він з дитинства був закоханий у зброю, все копався в землі, шукав набої, каски…
Тут я і згадав твердження Андрія Кравця про те, що айдарівці казали, що немає зброї, яку б Руслан не міг би вивчити і використати проти ворога на всю її силу. А ще айдарівці казали, що сепаратисти лякали “Німцем”. А Василь Шкляр чув, як земляки з гордістю переказували легенду, мовляв, сепари за Русланову голову обіцяли чи то мільйон доларів, чи то мільйон гривень. А сам Руслан, як і раніше, не мав і копійки в кишені! Коли друзі дивувалися, він відповідав:
– А навіщо воякові гроші?
І усмішка спалахувала на його виснаженому лиці.
Її відгомін я і побачив на обличчі єдиної Русланової дочки Юлі в день прощання з її батьком – вільним козаком з Катеринополя.

І коли мене сумніви беруть похмурі,
І я знов почуваюсь не в сих і не в тих, 
Заглядаючи в очі його волошкові,
Я знаходжу там спокій, як на ликах святих.

Так написав про “Німця” його товариш.
Вічна слава Русланові Бобурову і його полеглим побратимам!
Смерть російським окупантам!

Роман КОВАЛЬ

P.S. В Інтернеті побачив відео, записане з Русланом незадовго до смерті. Виявилося, що він визволяв міста Щастя, Металіст, зачищав Трьохізбенку, бився за Красний Яр, взяв участь у кулеметній дуелі у Хрящеватому, вибивав москалів із Лутугіного, Георгіївки, ходив у караули. І ні разу “Машка” його не підвела. Так він називав свій кулемет. Ось фрагменти його розповіді: “Це не свадьба, а війна. Людей багато полягло за Хрящевату… “Айдар” займав села, а потім передав позиції військовим, а сам йшов далі… Їхній кулеметник нанюхав мене. Але “Машка” ніколи не підводила мене… Але як швидко кінчаються набої! Жалко, що стільки людей положили за визволення землі, а потім віддали”. Вічна пам’ять!

Цього року виповнюється 95 років від дня загибелі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, а також 95 років створення Холодноярської бригади і Степової дивізії – легендарних добровольчих формацій, які взяли участь у всеукраїнському повстанні проти російських окупантів навесні, влітку й восени 1920-го.
Історичний клуб “Холодний Яр”, полк “Азов” та ДУК “Правий сектор”, ініціатори цьогорічних меморіальних заходів у Холодному Яру, закликають усі вояцькі формації та всі патріотичні середовища вшанувати полеглих у Визвольній боротьбі за Українську державність у 1917 – 1920-х та 2014 – 2015 роках під час Всеукраїнської холодноярської прощі.
Заплановано вшанування могил героїв, освячення зброї на берегах Гайдамацького ставу, урочисте прийняття добровольців до лав добровольчих полків і батальйонів, проведення Фестивалів вояцької пісні та документального кіно про Визвольну війну 2014 – 2015 років та інші заходи.

Президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман КОВАЛЬ
Командир полку “Азов” Андрій БІЛЕЦЬКИЙ
Командир ДУК “Правий сектор” Дмитро ЯРОШ

Контактні телефони: 066-270-20-98, 099-133-46-65, 067-111-32-42, 066-709-83-16,
067-726-30-36, 066-211-41-85, (044)-242-47-38.
Адреси для листування: koval_r@voliacable.com
kovalroman1@gmail.com

У бібліотеці Історичного клубу “Холодний Яр” в серії “Отаманія ХХ ст.” вийшла книжка Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни. Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії” (Київ, “Наш формат”, 2015). Це книжка про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані. Про спробу наших дідів і прадідів здійснити гасло Миколи Міхновського “Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями.
Епіграфом до видання Роман Коваль узяв слова козака Богданівського полку Валентина Сім’янціва: “Почеснішого нема на світі, як бути вояком і виборювати свою Батьківщину”. Книжка заснована на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків. Науковий редактор Віктор Моренець, рецензенти – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк і кандидат філософських наук Тарас Беднарчик. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення у вищих та середніх навчальних закладах України.
Нагадуємо, що в серії “Отаманія ХХ ст.” вийшли у світ вийшли світ книжки Романа Коваля “Отаман Орлик”, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, “Отаман Зелений”, “Іван Ремболович”, спогади Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемося!” та вояцькі спогади ”Медвинське повстання”.
Подаємо уривок із передмови до цієї книжки Романа Коваля:
“Російська інтервенція 2014 року протверезила багатьох. Мільйони українців побачили справжнє лице народу, який століттями, з параноїдальною наполегливістю, намагався представити себе братом, та ще й дбайливим, сонячно-щедрим.
Те, що нині коять росіяни на моєму рідному Донбасі, нагадує “подвиги” їхніх дідів і прадідів в Україні в 1917 – 1920-х роках. Це війна на знищення, спустошення, упокорення. Нещадна і безоглядна.
Перед тим як “визволити” вільні народи, Москва прагне спровокувати в їхніх державах нестабільність, колотнечу, громадянський конфлікт.
Кремль завжди політику кривавих завоювань представляв як акт гуманітарної допомоги…
Нині на передовій, у запеклих боях, твориться українська військова каста. І вона, як і за Богдана Хмельницького, має бажання опанувати державу, бо ж хто, як не бойові полковники і комбати, знають, як зробити нашу державу могутньою, як втілити мрію багатьох поколінь козацтва!..
Украй важливо й те, що ми відмовляємося від російських свят. Не можна ж бути вільним, спільно святкуючи з поневолювачем його перемоги!
Спершу ми відмовилися від 7 листопада, тепер – від 23 лютого, дасть Бог, відмовимося і від “праздніка пабєди”.
Тепер у нас свої свята: 22 січня – День Соборності, 24 серпня – День Незалежності, 14 жовтня – День українського козацтва, День захисника Вітчизни.
Перед тобою, дорогий друже, лежить книжка про те, як наші діди-прадіди творили ці свята українського духу, як проливали кров в обороні незалежності й соборності, як захищали рідну землю століття тому.

“На Луганщині не завжди голосували за комуністів”

Це могилка окупанта М. Позднякова, забитого “бєлобандітамі” у 1922 році. З якоїсь причини прихильника совєтської влади не поховали на сільському кладовищі, а закопали там, де він зустрів свою смерть. За совєтів її доглядали піонери. Тепер вона занедбана, а стежки до неї вже давно позаростали.
Ця могилка засвідчує, що на Луганщині не завжди голосували за комуністів. Раніше їх тут просто вбивали.

Петро БИЛИНА, доброволець
Село Біла Гора, поблизу Лисичанська

Хто хоч раз призадумався над ролею ближчого оточення начальника більшої військової частини чи армії, той зрозуміє його радість, коли йому пощастить здобути для свого оточення шляхотну постать довіре­ного старшини, і який великий його біль, коли смерть, що не оминає й штабних схоронищ, таку постать від­риває від його боку.
Не всі розуміють завдання тих двох-трьох стар­шин – часто зовсім молодих, – які мають нагоду бачити свого шефа “і в чорному, і в білому”, мусять зносити його нерви, примхи, та які мусять стати на височині вимог і вміти пристосуватись у всьому до постаті, способу думання свого команданта.
У споминах одного зі старшин Головної кватири французького маршала Жорфа, обов’язком якого було складати пресові звідомлення, знаходимо дуже влучно схоплені малюнки на оцю тему. У своїй праці “Укра­їнсько-польська війна” я писав, скільки турбот мені коштувало формування штабу взагалі, а зокрема мого ближчого оточення. Moї побажання були аж занадто скромні; не ходило мені ані про штаб-старшину для доручень, а тим більше про генерала, – хотілося б мати бодай одного молодого старшину, що свої інте­реси сполучив би на час із моїми, – зрозумів би той невимовний тягар, який лежить на раменах коменданта армії, зрозумів би ту, – якої не можна ні з чим порівняти, – відповідальність за перебіг подій, й віддав би всього себе йому – не з мотивів відслужництва, бо­рони Боже, а з інших, вищих, шляхетних.
Багато є молодих старшин – і добрих, і хоробрих, але здібних виконувати належно службу старшини для доручень – мало, дуже мало.
Не пам’ятаю точної дати. Знаю тільки, що це було вже по кульмінаційних подіях на галицько-поль­ському фронті, бо ми ще посідали свої найбільші територіальні осягнення. Тоді начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбу­тнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сі­рими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. Мені чомусь зда­валося навіть, що Кочержука я десь уже й перед тим бачив. Рапорт... два-три більше з формальности постав­лені службові запити... і справа вирішена. Не знаю, що подумав собі Кочержук і які в нього остали вражіння від нашої першої зустрічі – в мене були вони приємні.
Перші дні контакту з Кочержуком не лишили в моїй пам’яті майже ніяких слідів, бо тоді, як знаємо, було багато іншого, що носило характер фатальности, перед чим зовсім губилися справи персональні. Картина тодішніх весняних подій загальновідома – під натиском противників обидві Українські армії (те було на початку квітня) збилися на невеличкому просторі кількох десятків кільометрів здовж доліш­нього бігу Збруча.
У своїх спогадах подав я, серед яких саме обста­вин розпочалася 7-го травня наша “друга офензива”, – як група генерала (тоді полковника) Вольфа знову відібрала була Чортків… далі наступ… пізніше – моя димісія.
Ці всі події були надто сильні, затягували у свою орбіту все наше персональне, фізичне й духове життя, і я зовсім не пам’ятаю, чи навіть був тоді при мені четар Кочержук. Але його постать – мов жива виринає вже по моїй демісії. Кочержук переживав її куди тяжче за мене. Він усе кудись бігав, про щось клопотався, завжди приходив з купою всіляких відо­мостей про те, що діялося в армії.
Іноді я бачив, як він, увесь червоний, очевидно від внутрішнього хвилювання, приходив засмучений додому, і тоді від нього тяжко було щось видобути…
Так минали тижні, сірі, бідні на вражіння, – контраст надто сильний, убивчий. Від ріжних предложень, що їх робили мені у той час, я відмовлявся – вони не відповідали моїм інтенціям, і цей стан “безробітного” генерала найбільше відбивався на моїм оточенні, яке тоді звелося на четаря Кочержука та стрільця-джуру. Я відчував, що вони вже почали негодувати на адресу моєї незговорливчости. Але все має свій кінець.
Моє призначення спочатку чільною особою де­лєгації для переговорів з денікінцями, а трохи пізні­ше згодом на Запоріжжя – уводять і мене, й Кочержука знов у заворіт нових подій, які швидко зату­шовують минуле. Події знову несуться, як у калейдоскопі. Але я вже не самий – біля мене група вірних, відданих до самозабуття людей; поруч з Кочержуком стає друга постать – сотн. Миколаєнко, потім стар­шина конвою. Де кінчався я, де починалися вони – було вже сказати тяжко: мої успіхи стають їхніми, а негоди пе­реживаємо разом.
Мій четар у цій групі близьких мені людей, а може, й на все Запоріжжя, був один Галичанин поміж наддніпрянцями, але дуже швидко знайшов свою по­зицію. Був як у себе. Властиво в той час і повстав мій майбутній так званий “Конвой Коменданта Армії”.
Не буду пригадувати всіх тих обставин, за яких почався Зимовий похід Армії УНР – вони записані теж і в моїй праці, що виходить за тим самим заголовком. Там саме я на свойому місці докладно зазначив, що ввесь штаб моєї Запорізької групи був на зал.[ізничній] станції X захоплений Поляками, через що я був позбавлений і апарату команди, і навіть найпотрібніших річей – ситуація не до завидування.
І ось, коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця, – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше.
Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами. Сотник Миколаєнко, четар Кочержук, джура та візник з возом і парою ко­ней – властиво й започаткували нову штабову організацію.
Нема сумніву, що Кочержук мав усі формальні підстави залишитися при захопленому поляками шта­бі Запорожців – однак бачимо, що він уважав за свій обов’язок зробити спробу й видістатись із поло­ну та відшукати свого командира. Це йому пощасти­ло, але заплатив він за це надто дорого – він пере­студився.
Час був такий, що властиво здорових тоді між нами й не було, – безпереривні марші серед крайнє неприязних атмосферичних обставин були нестерпні. Зверха – мокро, сніг, під ногами – глибоке Волин­ське болото, в якому глибоко сідали коні, люде, а вози аж по саму вісь. Найсильніші натури не встою­вали. Наш табор нагадував собою скорше мішанину тіней, а не справжнє військо. Чуйність у такому по­ложенні якось притуплюється, кожний потопає в са­мому собі. Тому хоробу Кочержука завважили пізно, а сам він, певно, соромливо “бадьорився”, як казали козаки. Одне, що ми могли в тому випадку зробити, – це лишити його тимчасом у якогось панотця.
Умовити Кочержука залишитись не було таке легке діло. Ввесь уже в гарячці – він усе доводив, що це, мовляв, перейде, що він добре загорнеться ковдрою, вилежиться на мойому возі... все буде га­разд. Я тут, як на добре, й батюшці, й матушці, в яких я ночував, він дуже подобався й вони обіцяли за ним добре доглядати.
Довелося непросто, [мусив] дати йому приказ. Я бачив, як мій гострий і безапеляційний наказ його і сконфу­зив, і одночасно обезкуражив. Він йому підчинився, але з докором в очах. При ньому залишили козака для догляду та в нагороду панотцеві за турботи – мішок цукру.
Кольона потягнулася дальше... Коли ми в бе­резні з Полтавщини знову вертали на Уманьщину, а звід там на Гайворонщину, й коли до нас багато прилучалося видужалих-відсталих, – повернувся до нас і козак, що його були залишили з Кочержуком.
– Я де ж четар? – питаю.
Сумна була відповідь.

Як тільки останні вози нашої кольони покину­ли місце постою, четар Кочержук не міг собі знайти місця – він усе доводив панотцеві, що мусить обов’язково їхати, бо, мовляв, ніхто, крім нього, не зуміє так докладно виконувати приписані йому функції, зрештою ж, можуть надійти й поляки. Кордон не був так далеко. Розпалений мозок Кочержука малював йому картину дальшого польського наступу на Україну. Ні резони пан-отця, ні благання попаді не мали на нього впливу. Він хвилювався й казав, що коли не буде возу, то він піде пішки, а кольну все ж дожене. Зрештою всі разом – і джура, і пан-отець – заспокоювали його, запевнювали, що тут йому буде добре, ніхто його в них не знайде, що піде він у них за їх сина, а там, глянь, надійде й весна, прийдуть знову козаки, й він прилучиться знову до них… Все було даремно. Джура мусів піти на село й дістати якогось воза, бо все добре пішло вже з армією. Дуже нерадо загорнули господарі старшину в ковдри, обв’язали соломою – бо було люто. Прив’язали до возу мішок з цукром і виправили з добрим словом у дорогу.
Недовга була ця подорож. Четар усе підганяв візника, намовляв його дігнати кольону, але нас відділяв уже південний шлях. Заморена коняка… бездоріжжя... Кочержук сердився на все і вся. Тим часом помалу став тратити свідомість, джура зрозумів, що старшина дуже хорий.
Близько було невеличке село з маленькою церковцею. Куди з хорим, як не до панотця? І знову візок опинився на подвір’ї священика. Бідненька ще була парафія. Панотець прийняв...
Джура був добрий козак. І не міг спокійно оповідати, як молодий, сильний організм боровся з лютою конечністю. Хвилі свідомости рідко западали. Ввесь час у передсмертельному вогні Кочержук боровся з ворогами України, переплітаючи образи теперішности з минулим Італійського фронту, про ­який так часто й радо мені оповідав.
Коли надходили світлі проблески, джуру закидував хорий питаннями: де армія, що чути про генерала, де деникінці, поляки. Джура не міг задовольнити усіх його запитань. Вже знервований Кочержук знову тратив притомність і уявляв сам собі фантастичні відповіді. Часом схоплювався, кидався одягатись. Тяжко було знову покласти його до ліжка.
Двадцять день, двадцять довгих день ішла страшна боротьба... Прокинувся він якось, і це було востаннє. Проблесками останньої свідомости четар Кочержук наказав джурі, щоб той його перебрав у чисту сорочку, та щоб він витав усіх нас, бо ми йому такі близькі, як і його рідний дядько з Надвірної, дуже поважаний у Галичині гімназіяльний професор.
З тяжким серцем вислухали ми трагічне оповідання. Сумно було, дуже сумно, але – це була жертва на вівтар високої національної ідеї.
Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу.
У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували “Залізний Хрест”, то не забули й четаря Кочержука з Надвірної...
Кінчу тим, з чого й почав. Щасливий той начальник, який має навколо себе відповідне оточення.

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО,
генерал-поручник Армії УНР
Париж
Неділя. – 1931. – Ч. 22 (142). – 21 червня. – С. 14.
Особливості мови в основному збережено.
Публікація Юрка Юзича.

“Коли за 250 років від Богдана Україна воскресла знов, то не може вона вмерти ніколи”. Цю думку невідомого старшини Окремого козацького чорноморського коша Віктор Моренець узяв за епіграф до своєї нової книжки.
У збірці відомого дослідника опубліковано спогади, статті та щоденники старшин Армії УНР, що народилися у місті Прилука та в Прилуцькому повіті Полтавської губернії (нині – місто Прилуки та Прилуцький район Чернігівської області), та “Щоденник отамана Окремого козацького чорноморського кошу”.
До книжки увійшли також кілька віршів Миколи Міхновського зі збірочки “Лірика” (надав Роман Коваль), стаття про останнього прем’єр-міністра УНР в екзилі Івана Самійленка, підбірка листівок Визвольної війни 1917 – 1920- рр., світлини козаків та старшин української армії, які публікуються вперше.
“Невідома спадщина” – результат багаторічної праці в архівах та бібліотеках України члена Історичного клубу “Холодний Яр” Віктора Моренця.
Поспішайте придбати унікальну книжку, тим більше, що її наклад лише 500 примірників. Телефони автора – 098-45-89-787, 050-95-80-685.

Депутати Хмельницької міської ради ухвалили рішення про перейменування низки вулиць. Так, у Хмельницькому з’явилася вулиця Січових Стрільців. Відповідно до ухваленого рішення в Хмельницькому вулиці, провулки та проїзди змінили назви: вулиця Гайдара на вулицю Якова Гальчевського; провулок Гайдара на провулок Якова Гальчевського; проїзд Гайдара на проїзд Якова Гальчевського; вулиця Димитрова на вулицю Миколи Трублаїні; провулок Димитрова на провулок Миколи Трублаїні; проїзд Димитрова на проїзд Миколи Трублаїні; вулиця Комунарів на вулицю Героїв Крут; провулок Комунарів на провулок Героїв Крут; проїзд Комунарів на проїзд Героїв Крут; вулиця Примакова на вулицю Староміську; провулок Примакова на провулок Староміський; вулиця Фурманова на вулицю Катерини Рубчакової; провулок Фурманова на провулок Катерини Рубчакової; провулок Піонерського на провулок Малиновий; провулок Свердлова на провулок Калиновий.

Оце трофей!

Оксана ГОРОБІЄВСЬКА,
волонтер

10 лютого розпочалася наступальна операція полку особливого призначення “Азов”. У цей день звільнено Павлопіль, Комінтернове, Лебединське, Бердянське і Широкине. Лінія фронту віддалася на 20 км на схід від Маріуполя.
11 лютого знищено ворожий блокпост біля Саханки. Мешканці Маріуполя урочисто зустріли азовців, які повернулися з передової.
12 лютого – важкі бої у напрямку Широкине – Саханка. Ворог за підтримки артилерії і танків спробував контратакувати. За день знищено ворожу гаубицю і близько 20 терористів.
13 лютого – танковий бій у районі населеного пункту Саханка. Близько 16.00 розпочались артилерійські дуелі.
14 лютого о 5.00 ранку терористи розпочали наступ за підтримки танків і важкої артилерії. О 12.37 українська артилерія завдала точного удару по скупченню ворожої техніки і живої сили на підступах до с. Широкине. Знищено ворожий танк і “Урал” з боєкомплектом. Втрати терористів – до півсотні вбитими. О 16.00 артилерія завдала влучного удару по бронетехніці противника, а о 23.00 знищила ворожий склад боєприпасів у районі Широкине – Безіменне. Опівночі Андрій Білецький оголосив про призупинення наступальної операції у зв’язку з перемир’ям.
15 лютого терористи здійснили спробу прориву. Завдяки густому туману в Широкине зайшло чотири танки і жива сила противника, працювала артилерія та міномети. Азовці відбили атаку. Розпочалося позиційне протистояння.
Підсумком операції було знищено близько сотні бойовиків та з десять одиниць бронетехніки. Втрати азовців: десятеро загиблих та близько 50-ти поранених.
Ось імена героїв, що віддали життя за свободу та незалежність України:
Дмитро Володимирович Коряк-“Брат” (25.04.1989 – 11.02.2015).
Ігор Іванович Гольченко-“Ернесто” (16.10.1996 – 14.02.2015).
Роман Олександрович Черненко-“Бенч” (25.05.1995 – 14.02.2015).
Володимир Олександрович Радіонов-“Чемпіон” (7.11.1988 – 14.02.2015).
Михайло Вікторович Чеботарьов-“Чавур” (29.07.1987 – 15.02.2015).
Антон Юрійович Грицай-“Сіф” (7.05.1987– 15.02.2015).
В’ячеслав Юрійович Кирилов-“Козак” (19.12.1984 – 15.02.2015).
Микола Дмитрович Троїцький-“Акела” (19.10.1965 – 15.02.2015).
Олександр Сергійович Кутазакій -“Кутуз” (26.12.1986 – 15.02. 2015).
Сергій Сергійович Амброс (16.05.1990 – 18.02.2015).
Ворог дорого заплатить за ваші так рано обірвані молоді життя. Україна буде такою, якою ви її хотіли бачити – вільною, соборною та непереможною!

20 січня у Донецькому аеропорту загинув Ігор Зінич-“Псих”, 1989 р. нар., лікар, 80-та аеромобільна бригада. До останньої хвилини рятував товаришів, зокрема 19 січня в терміналі вийняв осколки з голови Ігоря Гуля, чим врятував йому життя.

22 січня під Горлівкою загинув старший лейтенант 17-го Окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади Андрій Миколайович Ільїн, 1985 р. нар., зі Світловодська. Похований 10 лютого у Світловодську.

29 січня у бою під Дебальцевим загинув Іван Ступак-“Мажор”, 1977 р. нар., капітан 25-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь”, герой військового циклу матеріалів KV “Щоденник солдата”. Він спонукав людей до добрих справ. На фронт пішов в липні добровільно. 29 січня поранений, але продовжував тримати оборону. Загинув від пострілу снайпера. Залишив у скорботі дружину і двох неповнолітніх дітей. Похований на військовому кладовищі м. Фастів. Картка ПриватБанку 5168742300688805, Людмила Ступак (дружина).

1 лютого загинув доброволець батальйону “Донбас” із м. Суми Андрій Реута-“Медок”, людина широкої души і доброго серця.

6 лютого біля Дебальцевого загинув 24-літній Олександр Орляк з Тернопільщини. Артилерист 128-ї гірсько-піхотної бригади.

6 лютого загинули Анатолій Володимирович Слонський, 1975 р. нар., з Уманщини; Віталій Миколайович Вергай, 1969 р. нар., з Черкас; Василь Антонович Ткаченко з Городищини. Проти ночі на 8 лютого загинув 24-річний жашківчанин Віталій Кравченко. 

18 лютого під с. Широкиним загинув Сергій Сергійович Амброс (16.05.1990), черкаський ультрас, молодший лейтенант полку “Азов”. Картка ПриватБанка 4405 8823 0062 3968, Сергій Васильович Амброс (батько).

Громадянин Росії, етнічний німець Кирило Гейнц до батальйону “Свята Марія” вступив у вересні. 10 лютого “Німець” заводив першу розвідгрупу Нацгвардії до Павлополя. Цей день став останнім у його житті. Його запам’ятали як доброго друга й відважного бійця. 12 лютого з Кирилом Гейцем попрощалися на Софійській площі, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, звідки він вирушив воювати за Україну. Поховали героя на Софіївсько-Борщагівському кладовищі.

Аллу Хоцянівську вразив своєю щирістю, вірністю, справжністю Ігор Гольченко-“Ернест”. Він поклав свою голову за Україну в бою під с. Широкиним. “Він один із безстрашних азовців. Розповідав як змінились його цінності. Ультрас, який пішов на фронт, казав, що футбол для нього вже не цікавий. Мовляв, це минуле. “Зараз головне – Україна, допомога людям”. Згадував маму. Постійно жартував. Був вимазаний у багнюці після бою, а коли ми фотографувалися, зняв шолом і взявся поправляти волосся – щоб гарно виглядати. У нього така гарна посмішка! Йому було 19-ть...”, – написала журналіст Алла Хоцянівська.

26 січня в Донецькому аеропорту загинув 30-річний прапорщик Житомирської 95-ї десантної бригади Михайло Рачок, 1984 р. нар., із с. Лозової Хмільницького району – добрий душею та серцем козак.
Михайло навчався в Житомирському військовому інституті ім. Корольова, здобув вищу освіту у Хмельницькому інституті економіки і підприємництва. Пройшов Слов’янськ та Іловайський котел. Тричі приїжджав додому у короткі відпустки, але про війну взагалі нічого не казав. Лише мріяв, як повернеться до мирного життя, допомагатиме батькові, бабусі. Згодом ми дізнались, що у Михайла були чотири бойові медалі.
У Слов’янську він познайомився і потоваришував з родинами українських патріотів. Вони завжди допомагали десантникам. Питали чи не треба щось. А Михайло скромно відмовлявся. Дізнавшись про його загибель, ці люди приїхали за тисячу кілометрів на похорон.
– Вислів “ніхто, крім нас” саме про Мішу, – коротко сказали на прощанні з побратимом легендарні кіборги з 95-ї.
По суворих обличчях вигартуваних зі сталі текли сльози.
– Міша загинув поблизу села Спартак біля шахти – укріплення бандитів. Ми наступали, а він забирав з поля бою поранених. Але наш бронетранспортер із 11 бійцями потрапив під мінометний обстріл. Міша та ще четверо хлопців загинули від прямого влучання. Ми таки взяли ту шахту.
Анатолій Мазур згадує, що напередодні останнього бою, 25 січня, Михайло Рачок зателефонував улюбленій бабусі. Запевняв, що все гаразд, а попереду бойове завдання. Вже наступного дня його телефон замовк. Навіки.
Рідна Лозова зустрічала героя навколішки. Старі та малі стали на коліна перед жалобною процесією людського моря. Краяв сотні людських душ та сердець дзвін старої дерев’яної церкви св. Антонія під час панахиди.
Михайла Рачка поховали у центрі села поруч з монументом землякам, які загинули на фронтах 2-ї Світової війни. Такий був останній заповіт Героя з Лозової та бажання його батьків.

Анатолій МЕЛЬНИК

Кіборг №1 Андрій “Рахман” із-під завалів терміналу Донецького аеропорту витягнув із два десятки поранених товаришів. А на зворотному шляху потрапив під обстріл, дістав зо двадцять поранень, опіки, контузію, проникаюче поранення в око, переломи рук. Лікується у Дніпропетровську. Залишається бадьорим, веселим і рішучим. Допоможемо йому! Філія АТ “Укрексімбанк” в м. Житомирі, Україна, м. Житомир, вул. Перемоги, 23, р/р 2600 401 521 8698 призначення платежу “Рахман”, МФО 311324 ГО “Бойове братерство ветеранів АТО”, код 39572250 або картка ПриватБанку 5168 7423 4943 7693, Валерій Логінов, призначення “Рахман”.

Дістав серйозне поранення Андрій Абдулін із м. Копичинці Гусятинського району. Старший лейтенант 30-ї Новоград-Волинської танкової бригади, поїхав у зону АТО ще навесні. За весь час нікому не повідомляв, де перебуває, нічого не просив, тому волонтери не привозили йому жодного разу передач.
Йому відірвало руку і стопу. Реквізити для перерахунку допомоги мамі Андрія: Ганна Казимирівна Абдуліна, рахунок 26253000009556, МФО 338545, ОКПО 2349918926, призначення платежу: “благодійна допомога”. Або у відділеннях Ощадбанку номер картки: 5104 7700 0788 4713, термін дії: 10/15.

3 лютого дістав тяжкі тілесні ушкодження боєць Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ” друг “Полтава”. Картка ПриватБанку 5168 7423 1775 5217, отримувач Олег Іванович Куцин.

Двадцятичотирирічному десантникові, командиру відділення 95-ої Житомирської аеромобільної бригади Дмитрові Писанці, з м. Конотопа Сумської області, зробили шосту операцію. Картка Приватбанку 4149 4978 0332 7289, Дмитро Сергійович Писанка.

10 лютого під час наступу на позиції сепаратистів між Широкіним і Саханкою поранили полтавського свободівця, бійця полку “Азов” Сергія Химича. У нього осколкове поранення ноги та розрив зв’язок. Картка ПриватБанка 4149 4978 1452 8065, Сергій Химич.

Михайло Михайлович Берега, військовослужбовець із Кіровоградщини, 1992 р. нар., дістав важкі поранення під Дебальцевим: пошкоджено 10-й хребець і спинний мозок, скалки в черевній порожнині, поранено руку. Картка Приватбанку 4149 4978 1682 9602, Михайло Михайлович Берега, телефон брата Ігоря 095-42-82-615.

Олексій Соколовський, 1978 р. н., мобілізований. 17 січня дістав осколкові поранення обох ніг (права гомілка розтрощена), вогнепальне поранення в живіт. ПриватБанк 5168 7420 1274 9341, Надія Соколовська (мама).

Максим Денисов народився в Києві 1978 року. В зоні бойових дій – з липня 2014 року. Служив у 95-й бригаді, 9-й роті, 3-му взводі, 1-му відділенні.
Утримував Донецький аеропорт із листопада. Поранення дістав 6 грудня в новому терміналі під час ротації. Новоприбулих знайомили з позиціями аеропорту, коли почався круговий обстріл їхнього місця знаходження. Зі слів Максима Денисова, стріляли сепари, найманці-чеченці, російський спецназ. Він пригадує вибухи, полум’я, пожежу та сильне задимлення. Відстрілювалися, скільки було сил і боєприпасів.
Максим прикрив собою командира, а сам дістав кульове поранення щелепи, мінно-вибухову травму, втратив ліве око, пошкоджені пальці руки, контузія 2 ступеня.
До госпіталю його не могли доправити добу… Нині в нього – втрата короткотермінової пам’яті, дезорієнтація у просторі, важкий глибокий невроз. Сняться жахи, він схоплюється й готовий бігти в атаку щохвилинно. Невимовно тужить за загиблими, особливо тими, які намагалися винести його з усіяного тілами товаришів терміналу й самі загинули.
Максим постійно рветься в бій, постійно говорить про своїх загиблих і поранених друзів. Він хоче зібрати кошти, щоб викупити свого друга з полону, якщо цього не вдасться зробити офіційним переговорникам.
Картка Укрсиббанка 5169 3048 0474 7758, Максим Денисов.

Ірина СОЛОШЕНКО,
волонтер

27 січня українці Волині прощалися з 26-річним військовослужбовцем В’ячеславом Мельником-“Анчоусом” із с. Білокриниці Кременецького району Тернопільської області.
Ще у м. Дубно Рівненської області попрощатися з козаком вийшли кілька сотень волинян. Вони вистроїлися в колони не тільки у центрі міста, а й уздовж дороги на колись волинське місто Кременець, куди на вічний спочинок везли тіло героя, земляка Байди-Вишневецького. Люди зі свічками, лампадками, українськими прапорами з чорними стрічками зустріли загиблого і в Кременці, де в Соборі Преображення Господнього відбулося прощання. 
В’ячеслав брав участь в обороні Донецького аеропорту у складі 80-ї Львівської бригади (3-й батальйон, Окремий зенітно-артилерійський підрозділ). Востаннє батько зв’язувався з ним 19 січня. Більше звісток від В’ячеслава не було. Останній раз, коли брат Олександр зателефонував на його номер, слухавку підняли.
Брат зрадів:
– Славчик, Славчик!..
І почув кацапською:
– Нє звані больше, нєт тваєво Славчіка. Я єво убіл!
Це був Ґіві, отой зловісний виродок…
А Сашко йому:
– Гіві, не вмирай, я по тебе приїду.
У Славка залишилося двоє дітей: старшому – 7 років, молодшому – 4.
Картка ПриватБанку 4149 4978 2571 0710, Іванна Іванівна Яконович, 095-92-66-638.
Допоможемо!

Проти нас – сильний і підлий ворог, який довго готувався до агресії. Ми виявилися не готові до протистояння з ним. І навіть за чотири місяці “перемир’я” нічого не зробили для зміцнення власної оборони.
Ця війна не може бути війною генералів і політиків. Свою війну вони вже програли. Ця війна – війна озброєного народу. Тут, на фронті, повно зброї і рішучості. Нам потрібні чоловіки, воїни, добровольці. Потрібен кожен, для кого Україна і її воля – реальні речі, за які варто помирати.

Андрій БІЛЕЦЬКИЙ,
командир полку “Азов”,
народний депутат України

Боєць “Мирний” в оточенні під Іловайськом, після кількох днів боїв, коли шансів уже не було, коли більшість наших солдатів загинуло або було деморалізоване, взяв в одну руку пістолет, в іншу – український прапор, і пішов на російські танки.
Він вижив, не зламався,
Він виніс весь тягар полону, не зламався, вижив і повернувся до своїх батьків у рідний Кривий Ріг.

Василь САВЧУР

Пропав безвісти

Зник десантник Володимир Петрович Бузенко, 1988 р. нар., з Чернівецької області. Востаннє виходив на зв’язок 19 січня, сказав, що перебуває в аеропорту Донецька. Якщо володієте інформацією, зателефонуйте його сестрі: 063-36-00-911, (044) 417-41-18.

Смерть зрадника

29 січня о 6.00 в м. Новоазовську біля свого будинку партизани загону “Тіні” з гранатомета ліквідували зрадника – начальника поліції т. зв. ДНР в Новоазовському районі О. Моргуна, колишнього начальника УВД м. Маріуполя.

Олександр ГЛАДКИЙ

А діточки всі маленькі

Є у Дергачах (Харківська область), волонтер Аня. Вона у вільний час шиє форму військовим, робить іншу роботу. А після того біжить додому, де на неї чекають четверо маленьких дітей. Їхній батько Юрій з весни – на фронті. Як багатодітний батько він міг не йти воювати, але пішов добровольцем. Він увесь час на передовій, пережив бої під Іловайськом і Вуглегірськом. Попри поранення і контузії, залишається на фронті.
Утримувати самій чотирьох дітей важко. Аня не жаліється, але від допомоги не відмовиться: Укрсиббанк, 4073643004048329, Аня Аленіна.

Етнічна солідарність

5 лютого, надвечір, на блокпосту, мені випало перевірити пасажирів місцевої маршрутки. Село маленьке, людей їздить мало. Після нічного алярму я не мав жодних сил, тож зайшовши до газельки, не став перевіряти паспорти, а створив недоумкувату морду і удавано-cуворо запитав: "Москалі є?" Пасажири засміялися. У їхніх очах я побачив етнічну солідарність зі мною. Вони вважали себе ближчими до мене як до москалів. Це було очевидно.

Петро БИЛИНА
Луганщина

Російські танки не пройшли, але..

Олександра Михайловича Шевцова з Тального мобілізували до війська 10 квітня 2014 року. Служив у 128-й гірськострілецькій бригаді. Захищав Луганський аеропорт, був поранений. У лікарні сумував за побратимами, відтак знову поїхав на Донбас.
– Бою і стрілянини спочатку всі дуже бояться, – розповідав журналістові. – Дуже. Але коли починаєш стріляти, виділяється такий адреналін, що страх минає. Закінчиться бій, повертається ще більший страх. Думаєш: як я це все робив і не боявся?! В тилу дратують феєрверки. Не можу уявити, як хтось святкує і веселиться, коли на фронті гинуть хлопці. Ми тепер змінилися. Раніше українцям тикали в обличчя кличкою “бандерівець”. Тепер я пишаюся цим. Так, я бандерівець і захисник своєї землі!
Загинув Сашко 24 січня на території Донецької області, стримуючи атаку танків.
Ціною свого життя він зупинив російські танки.

Привітали зі святом російської армії

23 лютого під Дебальцевим неідентифікований підрозділ Збройних сил України несподівано прорвав лінію оточення і вийшов у район залізничного вокзалу. Окупанти втратили 12 вбитими і 11 пораненими, всі – військовослужбовці 346-го ОБРСН Південного округу РФ із Кабардино-Балкарії. В боях на інших ділянках фронту віддало чортові душу ще 17 “відпускників”, а 47 поранено. Втратили рашисти і чотири одиниці техніки.

Олег ЯРЧУК

Прихильників терористичних “республік” в Україні не люблять. Так, у Рівному нещодавно побили чоловіка, який усією “душею” вболівав за т. зв. ДНР, дістаючи пенсію від “хунти”.
Палкому “республіканцеві”, який взявся намалювати на стіні “ДНР, ми з вами”, юні патріоти зламали ніс у двох місцях. Коли на місце бійки прибула міліція й дізналася причини інциденту, замість захистити постраждалого, добряче йому всипала.
На цьому пригоди “республіканця” не скінчились. У травмпункті він щиро оповів причину своїх нещасть, чим і спровокував доброго травматолога, який, не довго думаючи, приєднався до флешмобу “лупцюй терориста”.

Сьогодні я перед Шевченком. Бо знаю, що Він – Пророк, знаю, що Його “Кобзар” – нетлінна книжка. Я знаю, що Тарас із Чернечої гори бачить усю Україну. Він вдивляється у душі тих, що вбивають Його синів на сході, катують їх, проливають ріки крові.
Сьогодні є тільки Україна, Шевченко та Молитва.
Сьогодні Він стає ближчим.
Сьогодні я можу гордо сказати, що я – Українка.
Історія моєї Батьківщини окроплена кров’ю та слізьми, причащена муками та вічною боротьбою. Обпльована, втоптана в болото, вона знову піднімається з колін, щоб засвідчити про свою нескореність, про те, що тепер уже назавжди поверне свою незалежність.
Ще змалку у мене любов до України, до її традицій, історії, безкраїх степів та ревучого Дніпра. Я народилася, виросла і живу на цій землі. Я – її невід’ємна частка. Я – її майбутнє. У мені тече українська кров, кров Шевченка.
Разом з Україною я переживаю біль та радощі, разом з Україною я помираю та воскресаю. Моє серце б’ється в унісон з її серцем. Моя душа плаче та сміється разом з її душею. Тут “виросли мої крила”. І я ніколи не посмію плюндрувати це високе звання – Українка.
Я вірю в Україну, в її світле майбутнє. Я відчуваю, що ця віра надає снаги народу, який йде вперед.
Я чую, що Україна звертається до народу, як мати. Вона піднімає очі до неба і палко молиться. Та голос її твердий, грізний, сповнений рішучості. Вона голубить своїх синів, наставляючи на вірний шлях.
Я чую тебе, Україно!
Я чую.
Сьогодні я складаю свою молитву, свою клятву, своє прохання, свій заклик Тарасові. Я звертаюся до Нього як до Батька нашого народу устами тисяч українців. Я запитую, прошу, переконую.
 и сумно тобі, Тарасе? Чи боляче? Чи щемить у тебе серце? А, може, гордістю пройнялося? Це ж підвівся Твій народ, розірвав пута, щоб виконати Твій Заповіт.
Чуєш, Тарасе? Це пісня в небі. Це грімке “Слава Україні!”.
Бачиш, Тарасе? Це воскресає у віках Україна.
Дивися, Тарасе, дивись!
Це ми, Твої діти, об’єдналися. Ми – українці. Ми – народ. І ми справді пишаємося цим.
Нам уже не соромно перед Тобою, бо совість наша чиста.
Ми вже не ховаємо очі. Ми впевнено дивимося в майбутнє.
Тарасе, прийми мою Молитву. Допоможи своєму народові зробити цей останній крок.
Ніхто не сміє пригноблювати українців, зазіхати на нашу свободу. Бо ми – нескорена нація, Шевченкові нащадки. Бо ми не здамося.
Вони хочуть убити любов, яку ми успадкували від Тебе. Вони не розуміють, що Ти безсмертний і любов Твоя безсмертна.
Їм усе мало. Ще не наситилися нашим горем. Називають нас бандерівцями. А ми просто вдячні їм. За те, що цими словами додають нам сили до боротьби.
Вони зривають із нас вишиту сорочку, втоптують у багнюку ягідки калини, спалюють синьо-жовтий стяг в надії знищити нашу націю. То нехай вирвуть наші серця! Хай вицідять із наших жил українську кров! Але й тоді спокою їм не буде. Кара не забариться. Захлинуться вони у крові, а всі вчинені злочини повернуться їм у стократ більшою бідою.
А ми живемо, Тарасе. Ми дихаємо на повні легені чистим українським повітрям, яке ніхто ніколи не зможе у нас відібрати. Ми дихаємо! Бачиш, дихаємо.
І що вони вдіють?
Вони безсилі, Тарасе, безсилі.
Вони не усвідомлюють, наскільки страшним може бути Твій гнів. Твої вірші – величезна сила. Кожен має сам прийти до Твоєї істини.
І я йду. Малими, але впевненими кроками.
І я йду не сама. Зі мною йде Україна.

Вікторія ЛАТИК,
учениця 8-А класу Болехівської ЗОШ І №2

Від редактора
Для Михайла Гаврилка, Вікторіє, ти є найбільшою винагородою за стражденне життя. Я радий, що пов’язав твоє життя з цим козацьким ідеалом чистоти, простоти, шляхетності й лицарськості. Нехай його дух, його палка любов до Шевченкової України допомагає тобі гідно прожити життя на добро нашої Вітчизни.
Вір і дій!
Нехай ці сім літер стануть тихим гаслом твого життя.
Якщо в поколінні, яке йде нам на зміну, є такі як ти, Вікторіє, значить можна бути спокійним за долю нашої Батьківщини.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 175 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 55 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 50 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 45 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” – 45 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 44 грн.
“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 30 грн.
Ціни вказано станом на березень 2015 р.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7) – 75 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 71 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 66 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Роман Коваль, “Таємниця отамана Зеленого”. Історична повість. Літературно-художнє видання для дітей (Київ, 2008; 72 сторінок великого формату (84х108/16), ілюстрована, тверда повноколірна палітурка) – 65 грн. У книзі йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних московських окупантів.

Роман Коваль, “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Медобори”, 2013. – 128 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 59 грн. Це видання розповість про вшанування холодноярських героїв, яке відбулося 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині – батьківщині Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та Василя Чучупака. У фотоальбомі вміщено 325 кольорових світлин, які зафіксували найяскравіші моменти вшанувань.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 81 грн./ У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Юрій Горліс-Горський. “Холодний Яр: спомини осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 512 с. іл., тверда повноколірна обкладинка). – 80 грн.
Про боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!”. У новому, 17-му, виданні вперше опубліковано всі відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в Україні, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. Події ілюструють 177 фотографій, з них низка досі невідомих. Всього у книзі 512 сторінок. Палітурка повнокольорова, тверда. Редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль.

Роман Коваль, “Чорний Ворон: п’ять біографій” (Київ – Кам’янець-Подільський, “Медобори-2006”, 2013; 96 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольоровий фотододаток) – 42 грн. Це книжка про отаманів, які мали одне повстанське псевдо – Чорний Ворон. Боролися вони в добу Української Народної Республіки. Події відбуваються на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Хмельницької і Черкаської областей України, в Польщі та Чехословацькій Республіці.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 200 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 140 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 65 грн.

Книги і аудіодиски можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/