У бібліотеці Історичного клубу “Холодний Яр” в серії “Отаманія ХХ ст.” вийшла книжка Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни. Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії” (Київ, “Наш формат”, 2015). Це книжка про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані. Про спробу наших дідів і прадідів здійснити гасло Миколи Міхновського “Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями.
Епіграфом до видання Роман Коваль узяв слова козака Богданівського полку Валентина Сім’янціва: “Почеснішого нема на світі, як бути вояком і виборювати свою Батьківщину”. Книжка заснована на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків. Науковий редактор Віктор Моренець, рецензенти – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк і кандидат філософських наук Тарас Беднарчик. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення у вищих та середніх навчальних закладах України.
Нагадуємо, що в серії “Отаманія ХХ ст.” вийшли у світ вийшли світ книжки Романа Коваля “Отаман Орлик”, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, “Отаман Зелений”, “Іван Ремболович”, спогади Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемося!” та вояцькі спогади ”Медвинське повстання”.
Подаємо уривок із передмови до цієї книжки Романа Коваля:
“Російська інтервенція 2014 року протверезила багатьох. Мільйони українців побачили справжнє лице народу, який століттями, з параноїдальною наполегливістю, намагався представити себе братом, та ще й дбайливим, сонячно-щедрим.
Те, що нині коять росіяни на моєму рідному Донбасі, нагадує “подвиги” їхніх дідів і прадідів в Україні в 1917 – 1920-х роках. Це війна на знищення, спустошення, упокорення. Нещадна і безоглядна.
Перед тим як “визволити” вільні народи, Москва прагне спровокувати в їхніх державах нестабільність, колотнечу, громадянський конфлікт.
Кремль завжди політику кривавих завоювань представляв як акт гуманітарної допомоги…
Нині на передовій, у запеклих боях, твориться українська військова каста. І вона, як і за Богдана Хмельницького, має бажання опанувати державу, бо ж хто, як не бойові полковники і комбати, знають, як зробити нашу державу могутньою, як втілити мрію багатьох поколінь козацтва!..
Украй важливо й те, що ми відмовляємося від російських свят. Не можна ж бути вільним, спільно святкуючи з поневолювачем його перемоги!
Спершу ми відмовилися від 7 листопада, тепер – від 23 лютого, дасть Бог, відмовимося і від “праздніка пабєди”.
Тепер у нас свої свята: 22 січня – День Соборності, 24 серпня – День Незалежності, 14 жовтня – День українського козацтва, День захисника Вітчизни.
Перед тобою, дорогий друже, лежить книжка про те, як наші діди-прадіди творили ці свята українського духу, як проливали кров в обороні незалежності й соборності, як захищали рідну землю століття тому.
“На Луганщині не завжди голосували за комуністів”
Це могилка окупанта М. Позднякова, забитого “бєлобандітамі” у 1922 році. З якоїсь причини прихильника совєтської влади не поховали на сільському кладовищі, а закопали там, де він зустрів свою смерть. За совєтів її доглядали піонери. Тепер вона занедбана, а стежки до неї вже давно позаростали.
Ця могилка засвідчує, що на Луганщині не завжди голосували за комуністів. Раніше їх тут просто вбивали.
Петро БИЛИНА, доброволець
Село Біла Гора, поблизу Лисичанська |
