 2 лютого 2015 р. на Майдані Незалежності в Києві прощалися з вояками “Айдару” – черкащанином Русланом Бобуровим-“Німцем” і чернігівцем Вадимом Жеребилом-“Діджеєм”. Загинули вони разом – від снарядів ворожого “Урагану” в м. Щасті на Луганщині 31 січня.
У прес-службі “Айдару” так відгукнулися про полеглих: “Вадим був душею компанії і надійним бойовим товаришем, а Русик – легендою батальйону і серцем кожного бою”.
“Серце кожного бою”... Чи існує вища оцінка воїна?!
Улітку 2014 р. айдарівець Євген Городничук поширив в Інтернеті світлину “Німця” в окопі біля двох кулеметів. Замурзаний, світлий і усміхнений, з великими волошковими очима – таким він закарбувався в моєму серці. Хвиля тепла увійшла в мене. От би про нього хтось написав у “Незборимій нації”!
Я звернувся до Євгена Городничука, а Євген спитав “Німця”, чи не заперечуватиме?
– Так я ж Коваля знаю! – була відповідь.
Євген переказав мені це, але я, видно, не дочув, і далі вважав, що наші життєві стежки з Русланом ще не пересіклися.
І ось із Віктором Билиною 2 лютого ми прийшли на Майдан Незалежності.
Перше, на що звернув увагу, це відсутність знайомих облич. Не було офіційних представників ОУН (м), ОУН (б), КУНу, УНСО, ВО “Свободи”, МНК та інших націоналістичних формацій. Не було і їхніх прапорів. Але в цьому я побачив і позитивний момент: отже, національна ідея розпросторилася за межі вузьких партійних середовищ й ідея нації увійшла в нові серця, зокрема й людей російськомовних – частина айдарівців говорила російською.
Поклавши по синьо-жовтому букету в обидві труни, я відійшов, щоб іншим не заважати. І тут до мене наблизився чоловік. Трошки затинаючись, запитав, чи я часом не Роман Коваль… Це був Юрій Гвоздик з Катеринополя, земляк Руслана Бобурова. Юрій у складі чималої делегації (50 осіб!) приїхав з Черкащини гідно провести свого товариша. І Юрій нагадав про мені про зустріч з Русланом у Катеринополі 2009 року. Юрій почав розповідати, а я… несподівано продовжив. Якийсь спалах освітив минуле, і я побачив живого Руслана…
Це було 2009 року на прем’єрі документального фільму “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва”, який ми створили разом з Олександром Домбровським.
Під кінець до мене підійшов виснажений, бідно вбраний чоловік. Таке враження було, що він багато років у бігах, що в нього копійки немає за душею, але він через це не переймається.
– Ви на тих, вбраних у міліцейські мундири, не дуже розраховуйте, – мовив він, показуючи волошковими очима в бік членів Катеринопільського козацького товариства. – Це ряжені.
І несподівано додав:
– У мене є автомат і я готовий будь-якої миті йти в бій за Україну, і, коли треба, загинути.
Він сказав це не криючись, при свідках.
Ого!!!
І я переключився лише на нього.
Руслан був щирий, палкий і категоричний. Надію покладав тільки на збройну боротьбу проти російських окупантів.
– Іншої мови вони не розуміють!
Я побачив перед собою живого повстанця. Саме про таких я і пишу.
Я з охотою подарував йому свою книжку, підписав. Покликав Василя Шкляра:
– Йди сюди, познайомлю тебе із живим повстанцем. Ти пишеш про Чорного Ворона – ось тобі образ, спиши з нього для своєї книжки. Він як з тієї епохи.
Згодом Василь розповідав про своє враження від знайомства. Серед інших деталей, які він емоційно смакував, був старовинний подертий плащ, в який – попри теплу погоду – був вбраний Руслан.
– Наче знає, що цю ніч може доведеться ночувати в лісі, – усміхнувся Шкляр… 
Коли я попросив Русланову доньку Юлю написати про батька, його дитинство, посмішка раптом освітила її обличчя:
– Він з дитинства був закоханий у зброю, все копався в землі, шукав набої, каски…
Тут я і згадав твердження Андрія Кравця про те, що айдарівці казали, що немає зброї, яку б Руслан не міг би вивчити і використати проти ворога на всю її силу. А ще айдарівці казали, що сепаратисти лякали “Німцем”. А Василь Шкляр чув, як земляки з гордістю переказували легенду, мовляв, сепари за Русланову голову обіцяли чи то мільйон доларів, чи то мільйон гривень. А сам Руслан, як і раніше, не мав і копійки в кишені! Коли друзі дивувалися, він відповідав:
– А навіщо воякові гроші?
І усмішка спалахувала на його виснаженому лиці.
Її відгомін я і побачив на обличчі єдиної Русланової дочки Юлі в день прощання з її батьком – вільним козаком з Катеринополя. І коли мене сумніви беруть похмурі,
І я знов почуваюсь не в сих і не в тих,
Заглядаючи в очі його волошкові,
Я знаходжу там спокій, як на ликах святих. Так написав про “Німця” його товариш.
Вічна слава Русланові Бобурову і його полеглим побратимам!
Смерть російським окупантам! Роман КОВАЛЬ
P.S. В Інтернеті побачив відео, записане з Русланом незадовго до смерті. Виявилося, що він визволяв міста Щастя, Металіст, зачищав Трьохізбенку, бився за Красний Яр, взяв участь у кулеметній дуелі у Хрящеватому, вибивав москалів із Лутугіного, Георгіївки, ходив у караули. І ні разу “Машка” його не підвела. Так він називав свій кулемет. Ось фрагменти його розповіді: “Це не свадьба, а війна. Людей багато полягло за Хрящевату… “Айдар” займав села, а потім передав позиції військовим, а сам йшов далі… Їхній кулеметник нанюхав мене. Але “Машка” ніколи не підводила мене… Але як швидко кінчаються набої! Жалко, що стільки людей положили за визволення землі, а потім віддали”. Вічна пам’ять! |
