Сьогодні я перед Шевченком. Бо знаю, що Він – Пророк, знаю, що Його “Кобзар” – нетлінна книжка. Я знаю, що Тарас із Чернечої гори бачить усю Україну. Він вдивляється у душі тих, що вбивають Його синів на сході, катують їх, проливають ріки крові.
Сьогодні є тільки Україна, Шевченко та Молитва.
Сьогодні Він стає ближчим.
Сьогодні я можу гордо сказати, що я – Українка.
Історія моєї Батьківщини окроплена кров’ю та слізьми, причащена муками та вічною боротьбою. Обпльована, втоптана в болото, вона знову піднімається з колін, щоб засвідчити про свою нескореність, про те, що тепер уже назавжди поверне свою незалежність.
Ще змалку у мене любов до України, до її традицій, історії, безкраїх степів та ревучого Дніпра. Я народилася, виросла і живу на цій землі. Я – її невід’ємна частка. Я – її майбутнє. У мені тече українська кров, кров Шевченка.
Разом з Україною я переживаю біль та радощі, разом з Україною я помираю та воскресаю. Моє серце б’ється в унісон з її серцем. Моя душа плаче та сміється разом з її душею. Тут “виросли мої крила”. І я ніколи не посмію плюндрувати це високе звання – Українка.
Я вірю в Україну, в її світле майбутнє. Я відчуваю, що ця віра надає снаги народу, який йде вперед.
Я чую, що Україна звертається до народу, як мати. Вона піднімає очі до неба і палко молиться. Та голос її твердий, грізний, сповнений рішучості. Вона голубить своїх синів, наставляючи на вірний шлях.
Я чую тебе, Україно!
Я чую.
Сьогодні я складаю свою молитву, свою клятву, своє прохання, свій заклик Тарасові. Я звертаюся до Нього як до Батька нашого народу устами тисяч українців. Я запитую, прошу, переконую.
и сумно тобі, Тарасе? Чи боляче? Чи щемить у тебе серце? А, може, гордістю пройнялося? Це ж підвівся Твій народ, розірвав пута, щоб виконати Твій Заповіт.
Чуєш, Тарасе? Це пісня в небі. Це грімке “Слава Україні!”.
Бачиш, Тарасе? Це воскресає у віках Україна.
Дивися, Тарасе, дивись!
Це ми, Твої діти, об’єдналися. Ми – українці. Ми – народ. І ми справді пишаємося цим.
Нам уже не соромно перед Тобою, бо совість наша чиста.
Ми вже не ховаємо очі. Ми впевнено дивимося в майбутнє.
Тарасе, прийми мою Молитву. Допоможи своєму народові зробити цей останній крок.
Ніхто не сміє пригноблювати українців, зазіхати на нашу свободу. Бо ми – нескорена нація, Шевченкові нащадки. Бо ми не здамося.
Вони хочуть убити любов, яку ми успадкували від Тебе. Вони не розуміють, що Ти безсмертний і любов Твоя безсмертна.
Їм усе мало. Ще не наситилися нашим горем. Називають нас бандерівцями. А ми просто вдячні їм. За те, що цими словами додають нам сили до боротьби.
Вони зривають із нас вишиту сорочку, втоптують у багнюку ягідки калини, спалюють синьо-жовтий стяг в надії знищити нашу націю. То нехай вирвуть наші серця! Хай вицідять із наших жил українську кров! Але й тоді спокою їм не буде. Кара не забариться. Захлинуться вони у крові, а всі вчинені злочини повернуться їм у стократ більшою бідою.
А ми живемо, Тарасе. Ми дихаємо на повні легені чистим українським повітрям, яке ніхто ніколи не зможе у нас відібрати. Ми дихаємо! Бачиш, дихаємо.
І що вони вдіють?
Вони безсилі, Тарасе, безсилі.
Вони не усвідомлюють, наскільки страшним може бути Твій гнів. Твої вірші – величезна сила. Кожен має сам прийти до Твоєї істини.
І я йду. Малими, але впевненими кроками.
І я йду не сама. Зі мною йде Україна.
Вікторія ЛАТИК,
учениця 8-А класу Болехівської ЗОШ І №2
Від редактора
Для Михайла Гаврилка, Вікторіє, ти є найбільшою винагородою за стражденне життя. Я радий, що пов’язав твоє життя з цим козацьким ідеалом чистоти, простоти, шляхетності й лицарськості. Нехай його дух, його палка любов до Шевченкової України допомагає тобі гідно прожити життя на добро нашої Вітчизни.
Вір і дій!
Нехай ці сім літер стануть тихим гаслом твого життя.
Якщо в поколінні, яке йде нам на зміну, є такі як ти, Вікторіє, значить можна бути спокійним за долю нашої Батьківщини.
|
