Ще 15-літнім юнаком Зеновій “став на прю з чудовиськом сторуким”. Багато лиха зазнав від нього, але не зламався, не змирився.
Красівський казав прямо: “Мій ворог – Росія, яка своєю потугою заполонила нас, розтлила. Примусила багатьох забути свою мову, віру, свої святині… Єдиною зброєю поневоленого народу є націоналізм – готовність кожного з нас віддати своє життя за ті ідеали, щоби нашим дітям було легше, щоби ми продовжили своє життя в наступних поколіннях, щоби ми були нескінченні ніколи”.
Героями його поетичної збірки “Невольницькі плачі”, написаної у Владимирському централі, стали ті, що приймають смерть із погордою до ворога. “Поезії ці – не стільки плач, скільки гімн козацькій Україні і заклик битися з ворогом до переможного кінця”, – писав Роман Коваль у передмові до одного з видань.
Присутні на святі пізнали історію написання “Невольницьких плачів”, дізналися як рукопис Святослав Караванський перевіз за кордон…
Закінчилося літературне свято “Молитвою” Зеновія Красівського.

Народе мій, стою перед Тобою,
А серце, як розбитий дзвін,
Гуде скорботою Твоєю і журбою,
І я не підведусь з колін.
До неба Твого підіймаю руки,
Стискаю з болю Твого кулаки:
О Господи!
Приємлю смерть!
Приємлю муки!
Лишень верни розбиті черепки
Твоїх святих! Хай знову бризне кров!
Хай в серці захлинесь обломок сталі!
Впаде на сонну пам’ять хоругов,
Обпльована і втоптана в болото!
Хай блисне! Прогуркоче грім!..

І грім прогуркотів. Знову наша нація піднялася на боротьбу проти “чудовиська сторукого”. Мусимо на цей раз перемогти його, бо на кону доля нашого народу, нашої держави!..
Вийшовши з Народного дому, учасники вечора пам’яті не розійшлись. І полинули над Болеховом повстанські пісні, пісні наших предтеч.
Слава борцям за волю України!

Лариса ДОБРОХВАЛ

На світлині
Олена Антонів і Зеновій Красівський. 1980-ті рр.

31 жовтня у фойє Миргородського художньо-промислового коледжу відкрито меморіальну дошку видатному скульптору Михайлові Гаврилку. Участь взяли її творці – скульптори зі Львова Віктор Курило і Василь Ярич, автор книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Роман Коваль (Київ), народні художники України Михайло Риндзак (Львів) та Феодосій Гуменюк (Київ), народний депутат України Юрій Бублик (Полтава), директор коледжу Світлана Кікто, журналістка з Полтави Людмила Кучеренко, голова Миргородської районної ради Анатолій Карбан, секретар Миргородської міської ради Костянтин Кірпосенко, Рунівщинський сільський голова Володимир Сухаренко і художник Львівського національного академічного театру опери та балету Петрунеля Хміль. Звучала бандура Тараса Силенка. Роман Коваль звернувся до керівництва району і міста вшанувати Михайла Гаврилка, перейменувавши одну з вулиць, які носять ім’я комуністичних діячів, на вулицю імені видатного скульптора.

На світлині – найкращі миргородські козачки під надійною охороною Романа Коваля, Анатолія Карбана і Тараса Силенка. Миргород, 31 жовтня 2014 р.

“Добрі новини”

Командир 5-го Окремого батальйону Українського корпусу “Правий сектор” “Чорний”, командир розвідувальної групи “Швед” та начмед Яна Зінкевич нагороджені відзнакою Міністерства оборони “За воїнську звитягу”.
“Чорний” з літа командував нашими бійцями в Пісках і в аеропорту. Його люблять за відчайдушну сміливість і незмінне почуття гумору. “Швед” – легенда всього Східного фронту. Таких досягнень, як у нього, у питанні знищення живої сили противника немає, мабуть, у жодного вояка. А Яна вивезла з поля бою 128 поранених.
Про це повідомила Олена Білозерська.

Добровольці б’ють гвардійців

12 листопада бійці добровольчого батальйону “Азов”  накрили позиції 439-ї реактивної бригади під Докучаєвськом. Ліквідовано дивізіон. На його озброєнні були чотири 300-мм реактивні системи залпового вогню “Смерч”. Втрати до 170 осіб.
Офіційне місце базування 439-ї гвардійської реактивної артилерійської Перекопської ордена Кутузова бригади – Астраханська область.

Зимова повінь дезертирства

З настанням холодів у бандформуваннях т. зв. ДНР стають масовим явищем дезертирство і самовільний відступ із передової. Про це повідомив Дмитро Тимчук.
Найбільше тікають із-під Донецька і Горлівки, Тельманового та Новоазовська.
Керівництво “ДНР” погрожує жорстокою розправою.

Лекція українських артилеристів

Банда Гіві, яка вже який тиждень штурмує Донецький аеропорт, у районів гаражів збудувала собі бомбосховище. Та невдало! Лекція наших артилеристів була красномовна:
Після відповіді наших артилеристів: загинуло 20 бандитів, понад 30 поранено, близько півсотні лишилися під завалами.

Кінець “русского міра”

25 листопада група українських розвідників у запіллі російських терористів виявила блокпост, який охороняли російські “казакі”. Вони були п’яні й “обкурені”.
Поки командир розвідників відволікав “атамана” розмовою, наші  вояки непомітно відкрили склад озброєння та боєприпасів й забрали військову здобич. На прощання хлопці, відкрили вогонь з усіх наявних стволів. Дідько охоче забрав москалів у пекло.

Нехай батько бере із сина приклад

Хоч батько 22 річного Сергія Галяна є підполковником російської армії, а Сергій у складі 95-ї аеромобільної бригади впродовж 10 днів захищав Донецький аеропорт.
Слава герою!

Віктор БИЛИНА

1 листопада 2014 р. на старому цвинтарі м. Боярки Київської області вшановано могили Січових стрільців – покладено квіти, проведено панахиду священниками УПК Київського патріархату, а кобзар Тарас Силенко проспівав “Ой у лузі червона калина”, яку підхопила чисельна громада.
Одразу після вшанувань Січових стрільців, на приміщенні Боярського міського будинку культури було відкрито й освячено меморіальну дошку на честь будаївського отамана Марка Шляхового-”Кармелюка” (скульптор Олександр Михайлицький).
Це ім’я повернув українському народові Роман Коваль, який ще 15 років тому видав його “Спогади повстанця” (з допомогою історика Віктора Пилипенка), а згодом перевидав у книжці “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х рр.” (видавець Ростислав Мартинюк).
Участь у відкритті меморіальної дошки взяли онук і правнук Марка Шляхового – Микола і Володимир Шляхові та члени їхньої родини.
Завешила вшанування презентація спогадів сотника Бориса Монкевича “Похід Болбочана на Крим” (упорядник Роман Коваль) та 3-го, розширеного видання історичного нарису Романа Коваля “Отаман Зелений”, де вміщено розвідку про Марка Шляхового, який воював у Дніпровськиій повстанській дивізії отамана Зеленого.
У цей вечір співали визначні українські співці – кобзарі Тараса Силенка і Тарас Компаніченко та лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк. Були й також журналіст Ростислав Мартинюк, журналіст 5-го каналу Інна Неродик та багатолітній член Історичного клубу “Холодний Яр”, професор Павло Вакулюк, автор перших публікацій, які розвінчували “боярські міфи” Ніколая Островського.
Міський голова Тарас Добрівський вручив грамоти-подяки Андрієві Ковальову, Тарасові Компаніченку, Романові Ковалю та меценатам, завдяки яким було створено меморіальну дошку. Подію висвітлював телевізійний канал “1+1”.
Організатори урочистостей – журналіст Андрій Ковальов, Благодійна ініціатива “Героїка” та Історичний клуб “Холодний Яр”.

“Лікар УПА, український історіософ Юрій Липа свого часу написав: “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, одні живуть – могили вірних Батьківщини”, – такими словами розпочав вшанування ведучий меморіального мітингу Роман Коваль. – Колись цю пісню-гімн у Щербанівці співали Панас Пустовий з товариством, давайте тепер заспіваємо повстанцям, які спочивають на цьому кладовищі”.
Гімн України у виконанні кобзаря Тараса Силенка підхопили всі присутні. А було їх близько ста осіб – з Києва, Обухова, Кагарлика, Українки, Трипілля, Витачева, Халеп’я, Стайок, Червоної Мотовилівки і, звичайно ж, Щербанівки.
Серед гостей були вояк “Айдару” Сергій Мілевський, який перебуває на лікуванні після поранення; голова Обухівської районної державної адміністрації Сергій Неділько, сільський голова Щербанівки Наталія Опанасюк, заступник директора Трипільської школи Катерина Буремко, сільський голова Трипілля Анатолій Дігтяр, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, директор Обухівського районного краєзнавчого музею Юрій Домотенко, редактор газети “Обухівський край” Олександр Артюшенко, поетеси Антоніна Литвин, Тетяна Лемешко, дитяча письменниця з Обухова Наталка Любиченко, автор меморіальної дошки Михайло Горловий, рідні Панаса Пустового та письменника Григорія Косинки, якого Москва розстріляла 15 грудня 1934 року.
Співали старовинні українські пісні Степан і Софійка Андрущенки з гурту Музею Івана Гончара (Київ). У цей день над Щербанівкою летіла і визвольна пісня  “Ой у лузі Червона калина”.
Квіти лягли й до меморіалу козакам і старшинам Щербанівської сотні Дніпровської повстанської дивізії (автор Михайло Горловий). Під час хвилини мовчання учасники вшанувань вклонилися козакам різних епох, які полягли в обороні нашої землі, в тому числі й на Донбасі.
Біля меморіалу школярі Трипільської школи з допомогою козацтва київських сіл висадили дубовий гай.
Риску урочистостям підвів Роман Коваль: “Член Історичного клубу “Холодний Яр” Петро Билина, який зараз перебуває у складі Національної гвардії на Луганщині, сказав мені, що головний його висновок перебування там – головна наша битва на фронті культурному, якщо переможемо на ньому, то й такого ніколи не буде, як тепер на Донбасі”.
Вічна слава борцям за волю України!
Пам’ятаймо героїв Визвольних змагань!
Подію, організатором якого став Історичний клуб “Холодний Яр”, висвітлював телевізійний канал “1+1”.

Михайло Гаврилко. Для когось це ім’я залишається порожнім звуком, для когось – стало сенсом життя. Для когось Він – один з багатьох, для когось – кращий із кращих. Хтось прийде до Його пам’ятника у Болехові й побачить перед собою мертву бронзу, а хтось – заквітчає Його калиною та живими квітами – зі словом Тараса Шевченка на устах. А я прийду до Михайла Гаврилка з вдячністю у серці, щоб прочитати у його очах гордість за свій народ. А для мене Він – лицар волі, котрий повернувся із забуття у вічність. Його доля ніколи не перестане хвилювати мою душу. Його шевченкіана неповторна, бо в найменшу плакетку, в найменший медальйон Він вкладав глибоку любов і віру у те, що “слово Шевченка-пророка паде, як стріла Божого грому”.
Ще 2011 року відбулася презентація книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” в моєму місті. Згодом з’явилася ідея поставити пам’ятник митцю у Болехові. І протягом цих трьох років думка про майбутній пам’ятник Гаврилку не покидала мене. Багато людей загорілося цією ідеєю і постановило собі, що зроблять усе для її реалізації.
Тоді мені було дванадцять. Як сьогодні пам’ятаю свою першу декламацію вірша Гаврилка на сцені Народного дому, знайомство з Романом Ковалем. Тоді я ще не зовсім усвідомлювала, що Михайло стане для мене кимось більшим, ніж січовим стрільцем, скульптором, поетом. Я безмежно вдячна Роману Ковалеві за те, що відкрив світу Гаврилка.
Хотілося, щоб січовий стрілець швидше повернувся у Болехів. До Кобринської. На свою другу батьківщину.
І раптом радісна звістка: 7 вересня відбудеться відкриття такого довгоочікуваного пам’ятника.
П’ятого вересня, у день свого народження Гаврилко вже був у Болехові.
А сьомого вересня з гронами калини, із синьо-жовтими прапорцями люди поспішали до музею Наталії Кобринської. Наче живий, Михайло дивився в душу. У моїй голові промайнула одна-єдина думка: “Здійснилося”. На очі навернулися сльози. Адже недарма було докладено стільки зусиль, старань, щоб Гаврилко повернувся, як символ воскресіння України. Повернувся, щоб закликати до боротьби, як і 100 років тому.
Ідіть до Михайла Гаврилка. Із щирим серцем. З чистими помислами. Пізнавайте Його глибше. Бо історія Його життя – це історія життя українського народу.

Вікторія ЛАТИК, учениця 8А класу Болехівської ЗОШ
Місто Болехів Івано-Франківської обл.

Від редакції
12 вересня Міжнародний благодійний фонд “Смолоскип” за сприяння Союзу українок України нагородив дипломанта Міжнародного конкурсу “Мій рідний край” Вікторію Латик, автора пошуково-дослідницької роботи “Михайло Гаврилко – творець першої шевченкіани”, стипендією на 2014 – 2015 навчальний рік.

На світлині
Роман Коваль, благодійник Ігор Сметанський і автор пам’ятника Василь Ярич. Болехів, 7 вересня 2014 р.

Московські злочини

Білик Я. Політичний словник. – Xарків, 1925.
Булда С. Словник будівельної термінології. – Х., 1930.
Василенко П., Шелудько І. Словник гірничої термінології. – X., 1931.
Веретка С. Практичний російсько-український правничий словник. – Х., 1926.
Вовчанецький В. Словник ботанічної термінології. – X., 1932.
Галин М. Російсько-український медичний словник. – Київ, 1928.
Горецький П. Словник термінів педагогіки, психології. – К.,1928.
Дарморос М., Дарморос Л. Словник технічної термінології. – К., 1926.
Діденко О. Російсько-український словник математичної термінології. – Запоріжжя, 1926.
Дорошенко М. та ін. Словник ділової мови. – Х., 1930.
Дубровський В. Російсько-український технічний словник. – К., 1926.
Жигадло М. Російсько-український словник ремісничих професій, підприємств. – X., 1929.
Журківський В. Російсько-український транспортовий словник. – Х., 1926.
Зенкевич С. Словник хемічної номенклятури (неорганічна хемія). – К., 1928.
Калинович Ф. Астрономічна термінологія і номенклатура. – К., 1930.
Калинович Ф. Словник математичної термінології. – К., 1926.
Калинович Ф. Термінологія теоретичної механіки. – К., 1926.
Кисільов В. Медичний російсько-український словник. – О., 1928.
Корчак-Чепурківський О. Номенклятура хвороб. – К., 1927.
Крамаревський В. та ін. Словник медичної термінології. – Х., 1931.
Кривченко Г. Словник економічної термінології. – К., 1930.
Кримський А. Російсько-український словник правничої мови. – К., 1926.
Курило О. Словник хемічної термінології. – К., 1928.
Лінкевич Є. та ін. Російсько-український словник ділової мови. – Х., 1926.
Лоханько Ф. Словник технічної номенклятури (мануфактурний). – К., 1928.
Носов А. Словник термінів антропогеографії. – К., 1931.
Орловський В. Російсько-український словник банкового діловодства. – Х., 1925.
Осипів М. Російсько-український словник потрібних у діловодстві слів. – Х., 1926.
Паночіні С. Словник біологічної термінології. – X., 1931.
Підмогильний В. Фразеологія ділової мови. – К., 1927.
Полонський X. Словник природничої термінології. – К., 1928.
Сабалдир П. Словник сільськогосподарської термінології. – X., 1931.
Свободин М. Правничий словник. – К., 1924.
Секунда Т. Українська технічна термінологія. – К., 1919.
Тимченко Є. Історичний словник української мови. – Х., 1932.
Трихвилів Ю. Словник технічної термінології (мірництво). – К., 1930.
Туркало К. Словник технічної термінології (комунальне господарство). – К., 1928.
Тутковський П. Словник геологічної термінології. – К., 1923.
Фаворський В. Словник механічної термінології (силові). – К., 1929.
Фаворський В. Словник транспортової термінології. – К., 1932.
Фаворський В. Словник фізичної термінології. – К., 1932.
Цешківський Ф., Черняхівський О. Анатомічні назви. – К., 1925.
Шарлемань М. Словник зоологічної номенклатури (птахи). – К., 1927.
Шарлемань М., Татарко К. Словник зоологічної номенклатури (хребетні тварини). – К., 1927.
Шелудько І. Радіословник. – К., 1929.
Шелудько І. Словник виробничої термінології. – X., 1931.
Шелудько І. Словник хемічної термінології (електротехнічний). – К., 1928.
Шелудько І., Садовський Т. Словник технічної термінології. – К., 1928.
Щеголів І. Словник ентомологічної номенклатури. – К., 1918.
Щеголів І. Словник зоологічної номенклатури (безхребетні тварини). – К., 1928.
Якубський С., Якубський О. Російсько-український словник військової термінології. – Х., 1928.
Якубський С, Якубський О. Російсько-український словник для військових. – Х., 1924.
Яната О., Осадча Н. Словник ботанічної номенклатури. – К., 1928.

Також москвини знищили перші три томи багатотомних словників, які вже вийшли у світ:
Кримський А., Єфремов С. Російсько-український словник. – К., 1928;
Єфремов С., Ніковський А. Словник української мови. – К., 1928.
Готові до друку рукописи четвертого і дальших томів москвини конфіскували і вивезли до Московщини (мабуть, знищили там).

Павло ШТЕПА
Українець і москвин. Дві протилежності. (Додаток І. – С. 640 – 641).

31 жовтня в Лубенській музичній школі презентовано спогади випускника Лубенської чоловічої гімназії, члена Революційної української партії Павла Крата “Крізь павутиння змосковщення”. У книжці 12 розділів присвячено Лубнам кінця 1890-х рр. та початку ХХ ст., тож ця книга викликала чималий інтерес у лубенської інтелігенції.
У презентації взяли участь гості з Києва – автор-упорядник Роман Коваль, кобзар Тарас Силенко, народний депутат України від ВО “Свобода” Юрій Бублик та лубенська інтелігенція – члени Національної спілки письменників України Олександр Міщенко, Раїса Плотнікова, Наталія Баклай, Олексій Неживий, Олександр Печора (голова Лубенської організації Товариства “Просвіта”), поет Анатолій Устименко, інші достойники. Захоплено розповідала про книжку директор Лубенського краєзнавчого музею Тамара Дяченко, лубенські письменники декламували уривки зі спогадів Павла Крата, а завідувач денного відділення Лубенського лісотехнічного технікуму Сергій Омельченко нагадав, що першим директором і творцем цього закладу був батько Павла Крата – Георгій Крат, і у спогадах висвітлено становлення цієї школи.
Роман Коваль, звертаючись до журналіста Олександра Сиченка, сина письменника Володимира Малика, розповів як у дитинстві захоплювався творами його батька. “Книжки “Посол Урус-шайтана” та “Фірман султана” стали для мене формотворчими, – признався Роман Коваль. – Саме завдяки Володимиру Малику я ще у дитинстві став козакофілом”.
Упродовж вечора звучали бандури Тараса Силенка і Віталія Мороза та баян восьмикласника Тимофія Іллюхіна. А чоловічий ансамбль при Лубенському районному будинку культури (художній керівник Віктор Гриша) виконав стрілецьку пісню “Повіяв вітер степовий”.
Організували змістовний вечір голова Лубенського медіа-клубу Володимир Безчасний та Андрій Трегуб.

Віктор БИЛИНА

Багато втрат має “Правий сектор”. Бо весь час на передовій. Особливо сумно, коли гине молодь. В осінній кампанії загинуло четверо хлопців, яким не виповнилося 20 років: 22 вересня у смт Піски росіяни вбили Стефана Стефурака (“Друга 24-го”), 19 років; 3 жовтня, обороняючи Донецький аеропорт, загинув 19-літній Святослав Горбенко (“Скельд”); 6 листопада покинув білий світ Сергій Табала (“Сєвєр”, Сергій Руденко), а 9 листопада став останнім днем для Олександра Райхерта, 1996 р. нар., з Херсона (“Чорний”). Загинув він у смт Піски. Його ж дівчина продовжує боротьбу в Добровольчому українському корпусі “Правий сектор”.
Сергій Табала родом із Сум. Батько помер, мати живе в Дніпропетровську. Хлопця виховувала бабуся Людмила й тітка Ольга. Мешкали в одній квартирі, Сергій ділив кімнату із двоюрідними братами Станіславом і Олексієм. Навчався в училищі на кухаря.
Товариш дитинства Валентин Березос розповів: “Ми з 7 років дружили. Пам’ятаю, вийшов я з іграшками в двір. Мене оточили багато хлопців. А Сергій підійшов і каже: вони всі з тобою хочуть дружити через іграшки, а я дружитиму просто так. До восьмого класу були нерозлучні. Він з дитинства любив усе українське. Ми гралися в козаків і гетьманів. 22 червня посварилися, бо я не схотів їхати з ним на війну”.
Розповідає побратим Денис Титарчук: “Під час Майдану ми жили разом у Будинку профспілок на п’ятому поверсі, брали участь у протистояннях із міліцією й тітушками. У грудні вступили до “Правого сектора”. Сергій був під кулями снайперів на Інститутській. Разом повернулися в Суми. Він був головою організації, я – його заступник. У липні він поїхав до тренувального табору. Сказав, що на три дні, а повернувся аж у жовтні. Розповідав, що був у Пісках, у Донецькому аеропорту. Біля нього розірвалася граната, осколками розсікло руки й груди. Він пару днів полікувався. Тоді поїхав на марш УПА в Київ 14 жовтня”.
Сергій зі школи цікавився історією, особливо боротьбою українського народу за свою свободу. І передбачав війну з Росією. 1 листопада на сторінці в соцмережі “ВКонтакте” Сєвєр написав: “Я воюю за мою Батьківщину, друзів, за посмішку тієї, чий голос підтримує мене на цьому шляху”.
6 листопада протитанковий снаряд пробив дві стінки й вибухнув біля Сергія. Він загинув одразу.
10 листопада віддати шану Сергієві Табалі прийшли близько двох тисяч людей, серед них – керівники міста та області. На головній площі Сум – море квітів і сліз. В останню путь звитяжця проводжали оплесками й вигуками “Слава Україні! Героям слава!”, “Україна понад усе!”, “Герої не вмирають!”.
Поховали Сергія Табалу 10 листопада на Алеї почесних громадян Центрального кладовища м. Суми.
16 грудня Сергієві виповнилось би 19 років.
Своїй коханій напередодні смерті він казав: “Жінко, я не можу померти, поки не побачу нашої дитини?!”

Олена ЛУЦЕНКО

8 жовтня о 17.20, неподалік  с. Піски, під час мінометного обстрілу загинув кулеметник полку “Дніпро-1” Іван Курята. Його товариш написав: “Кілька днів тому він врятував мені життя. Ми жартували, сміялись. Ми не збиралися помирати, адже ж – “перемир’я”. Його було 41. Жити б і жити!”
Іван був товариським, доброзичливим, завжди привітним і усміхненим, щирим.
Народився він 17 лютого 1973 р. у с. Семенівці Криничанського району Дніпропетровської області. В зоні АТО перебував із травня. Весь час – на передовій, брався за виконання найскладніших бойових завдань. Відважний, цілеспрямований, він вірив, що в єднанні можна досягти поставленої мети. Був переконаний, що немає таких перепон, які не подолав би наш народ.
У вересні Іван прийшов у відпустку. Рідні вмовляли більше не їхати на війну, а він: “Я цього зробити не можу. Україну треба захищати далі”.
11 жовтня героя поховали в рідному селі. У скорботній процесії взяли участь сотні земляків. Приспущені державні стяги із чорними стрічками, похоронний марш у виконанні духового оркестру, численні вінки і квіти…  Чоловіки і жінки не стримували сліз.
Усі мешканці Семенівки і Криничанського району висловлюють щирі співчуття татові Євгенові та всій родині. Залишив Іван у скорботі двох дітей – 6-річну Дашу і 14-річного Женю.
Вічна пам’ять!

Людмила ЗАБОРА

21 листопада поблизу Горлівки Донецької області під час виконання бойового завдання був смертельно поранений Микола Томак, доброволець 34-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області.
Микола з Новоархангельського району, 1982 р. нар., член ВО “Свобода”.
Військова спеціальність – мотострілок, посада – заступник командира взводу.
Залишив у журбі мати і сестру.
Поховали козака в його рідному селі Торговиці.
Вічна слава!

Він вступив до Пласту в 14 років. Під час першого табору “Січ” священик запитав: “Може є нехрещені?”
Хрестили його прямо на таборі...
Юнакував у підготовчому курені ім. Ярослава Мудрого в станиці Черкаси. Затятий пластун – так характеризує його хресний батько. Через рік пластування, 8 липня 2006 р., склав пластову присягу, здобувши ступінь “учасника”. У тому ж році пройшов табір військового пластування “Легіон” (у Чорному лісі на Прикарпатті). Таборування вплинуло на рішення стати професійним військовим.
У 2008 – 2012 рр. навчався в Академії сухопутних військ у Львові, на факультеті розвідки. Навчаючись, приїжджав до Черкас у відпустки, щоб організувати пластові мандрівки і табори в Холодному Яру.
Вищу військову освіту здобув з відзнакою, відтак обрав 3-й полк спецпризначення в Кіровограді. Служив командиром групи спеціального призначення, яку організував, використовуючи пластові навички. Зацікавив весь батальйон скелелазінням. Організував із друзями в частині скельну стінку.
Завжди пишався, що є вихованцем Пласту, із гордістю носив пластову кофтинку (худі). У листопаді 2012 р. вступив до старшого пластунства, у квітні 2013-го пройшов крайовий вишкіл виховників юнацтва (ч. 131). А через місць одружився із пластункою Марією Сергеєвою, зв’язкою юнацького куреня. Шлюб брали в пластових одностроях.
З березня цього року він у числі перших – на бойових завданнях. Уся країна пам’ятає кадри розбитої техніки російських найманців під Донецьким аеропортом у травні 2014 р., рефрижератор до Росії із написом “200”... Цю перемогу здобула група Євгена. У червні він отримав звання старшого лейтенанта спецназу. Організовував оборону аеропорту.
4 липня 2014 р. йому виповнилося 23 роки. А 14 вересня дістав осколкове поранення в скроню, помер по дорозі в лікарню.
Спи спокійно Євгене, твої мрії втілять тисячі вихованців Пласту, про яких ти так дбав і для яких став назавжди взірцем героя.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Євгена Подолянчука 6 жовтня нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Пласт звернувся до Президента України з поданням присвоїти Євгенові Подолянчуку звання Героя України. Міністерство молоді підтримало ініціативу.
Про дружину і старшу сестру, батьків ми подбаємо.
Правда, юнацтво?
СКОБ! Слава Україні!

Юрій ЮЗИЧ

Дядя Вася. Василь Андріюк. “Німець”. Герой України. Айдарівець. Майданівець. Мій близький друг і майданівський батько.
Ще й досі не вірю, що він загинув. Так і чекатиму його повернення зі Сходу. Він же мені обіцяв. Ми ще маємо станцювати, святкуючи перемогу.
Дядя Вася – видатна людина. Йому завжди 18 років. Він високий, блакитноокий гуцул. Нас він завжди називав “молодежь” і завжди мав щось, аби нас пригостити....
До людей, особливо до молоді, ставився з неймовірною любов’ю. Називав мене донею. Завжди заспокоїть, вислухає, підтримає. Хоча я йому не рідна, і навіть не землячка. Просто є такі люди – з великим серцем, і їхньої любові вистачає на всіх, кому щастить бути поруч.
Пам’ятаю, на Майдані грав гурт “Лимончики”. Ми ходили їх слухати, і дядя Вася танцював так, що молодь не годна була з ним зрівнятися. Я завжди буду пам’ятати його саме таким – веселим, жартівливим, світлим.
Дядя Вася – оптиміст. Оптиміст через те, що завжди вірив в силу добра, так як вірив в Україну, в Майдан, в краще в людях. Він не сумнівався, що ми всі скоро зустрінемося гуляти і святкувати перемогу.
У дяді Васі залишилися дружина, доросла донька та 4-х річний син Андрійко, яких він обожнював і багато про них розповідав.
Не знаю що ще сказати, лишилося багато спогадів, але все це зараз сплуталося і не хочеться вірити, що це – минуле. Але коли думаю про дядю Васю, бачу і відчуваю велике і тепле світло.
Дуже важко зібрати думки докупи, і ще важче повірити.
Герої не вмирають!

Дар’я ЦИМБАЛЮК

Василь Здирко-“Хмара” з батальйону “Січ” віз гуманітарну допомогу на блокпост біля с. Піски і потрапив під обстріл бойовиків. Те, що поранений, помітив не відразу. Добрався до блокпосту, де, на щастя, був лікар з полку “Дніпро”, який надав допомогу. Але була значна втрата крові... Декілька раз Василя намагалися вивезти, але потрапляли під обстріл і повертались. І все ж, ризикуючи життями, прорвалися. Василеві вже зробили операцію, але є загроза втрати руки. Прошу допомогти йому. Надсилаючи кошти, пишіть, хто та яку суму надіслав, щоб я могла звітувати перед рідними Василя. ПриватБанк, 5168 7556 0069 8605, отримувач Ірина Володимирівна Цвіла.
21-літній уродженець м. Димитрова Юрій Яковенко дістав важке поранення на передовій, у с. Піски. У нього перебито тазостегнову кістку, ушкоджено м’язи. Нині лікується у Дніпропетровську. Йому треба знову вчитися ходити. Хто має змогу, допоможіть. ПриваБанк: 5168 7572 8171 3570, отримувач Юрій Яковенко.

Холод броні й тепло сердець

Сашко Бабченко – розвідник 92-ї Окремої механізованої бригади. Потрапив під мінометний обстріл у Луганській області під Щастям. Олександра вразила самовідданість, з якою побратими прикривали його, важкопораненого, своїми тілами. Останнє, що пам’ятає – холод броні, на яку його поклали, аби транспортувати до лікарні. Далі – два дні коми і клінічна смерть. На щастя, вижив. 
Зараз Сашко у Київському військовому госпіталі. У нього ампутовано ліву ногу. Сім’ї необхідні кошти для лікування та протезування в Німеччині.
Реквізити для допомоги: ПриватБанк 5168 7572 7230 9230 Куценко (Бабченко) Ганна Володимирівна або Карта Банк “Фінанси і Кредит” №2625 1279 8809 8000 1.

Сергій МЕЛЬНИЧУК, Сергій ГРИШИН

Допоможемо “Айдару”

Євген Лозівський служив у штурмовій роті “Захід” батальйону “Айдар”, у підрозділі “Золи”, в підрозділі, який був у найважчих операціях батальйону. Підрозділ завжди був попереду, тому і втратив більше половини свого складу.
Рота отримала поповнення, командує нею зараз Віталій Горець, побратим і земляк Лозівського. А Євген після поранення перебуває на лікуванні. “І мені соромно, – пише він, – що я зараз не з хлопцями, але я в такому стані, що там не потрібен”.
Навіть у шпиталі Євген прагне допомогти хлопцям. Його непокоїть, що з’явилася проблема, якої раніше не було. В телефонній розмові ротний повідомив Євгена, що немає навіть макаронів та м’ятних консервів, тільки рибні. Не вистачає бушлатів і берців. Євген Лозівський пропонує надсилати кошти його сестрі (всі кошти підуть штурмовикам “Айдару”). Картка ПриватБанку: 4149 4378 4769 8071, Юлія Манник (Городничук). Р/р у ПриватБанку 29244825509100, МФО 305299, ЄДРПОУ 14360570.

Харків’янин Гєнка “Вуйко”

Фото за два дні перед тим, як він героїчно загинув під Луганським аеропортом, прикриваючи відхід пораненого побратима. “Типовий петлюрівець, антибольшевик і патріот. Приклад для наслідування. Люблячий чоловік і батько двох дівчат”, – так написав про нього товариш. Вічна пам’ять!
На жаль, автор не вказав, де “Вуйко” – ліворуч чи праворуч.

Віктор БИЛИНА

На світлині Віктора Билини
Зліва направо організатор зустріч Віктор Фалько (заступник директора педагогічного коледжу), кобзар Тарас Силенко, Борис Дегтярьов і Роман Коваль. Ржищів, 25 листопада 2014 р.

Дивився 2-гу частину фільму “Світлі дороги Рената Польового” на вебсайті каналу “Культура”. Це справжній шедевр і величезний внесок у боротьбу проти москалів та їхніх прихвоснів, які намагаються знищити пам’ять про історію та велике минуле української боротьби проти російської окупації і колонізації.

Роман ПРОХОДА, інженер, Колорадо, США

Пане Романе, уклін Вам за Ваш нелегкий труд у створенні “Івана Ремболовича”! Читав її по 5 – 10 сторінок на день, насолоджуючись, немов старим вином! Скільки роздумів породила ця книжка, скільки аналогій і скільки суму! Так, саме суму, бо нічого в Україні не помінялося у колах так званої еліти. Дякую, дякую і ще раз дякую! Тут, у Канаді, для мене це було ковтком повітря.

Анатолій ВОРОБЙОВ

“Факт”

Якось один із постояльців підійшов до сина господаря Люсика1, який у черговий раз старанно латав шини на велосипеді.
Німець, постоявши трохи поруч, несподівано сказав:
– Я тобі подарую нові шини.
Пообіцяв і зник.
Минуло два місяці. Ми вже й забули про цю історію. Ну, мало що хто пообіцяє.
І от цей офіцер знову з’явився у Корсуні. Зайшовши на наше подвір’я, покликав Люсика. І протягнув йому згорток.
Шини! Новенькі!
Поки Люсик і всі ми дивилися великими очима на нові шини, німець почав вибачатися перед нашою мамою, яка вийшла на ґанок, що з таким запізненням виконав свою обіцянку.
Виявляється, його відіслали у двомісячне відрядження на Північний Кавказ. І оце тільки зараз він повернувся.
– Ну, і ну, – сказала мама, розповідаючи ввечері історію батькові, – цей факт увійде в історію.

Зі слів Віри Георгіївни ТКАЧЕНКО
записав Роман КОВАЛЬ

1. Справжнє прізвище Люсика – Олег Георгійович Ткаченко (13.10.1927 – 10.12.2000)