З Мирославом Симчичем я познайомився в середині 1990-х років на Конференції українських націоналістів у Запоріжжі, де він тоді мешкав. Потім було кілька коротких зустрічей у Києві та виступ пана Мирослава у листопаді 2001 року на вечорі пам’яті героїв Базару, який організував Історичний клуб “Холодний Яр”.
Запальний то був виступ!
Чітка, впевнена мова, голос твердий, молодечий, хребет прямий, обличчя відкрите, думка ясна, логічна, справедлива. Ще б чуба запорозького, і був би кошовий з далекого минулого!
– Хужого чоловіка за москаля у світі нема, – казав вояк. – Раніше я думав, що серед них, як і серед інших народів, є люди хороші і погані, але як потрапив серед них на довгі роки, то побачив, що помилявся.
Це вже Мирослав Симчич сказав іншим разом – під час нашого спілкування в його родинному селі Березові Вижньому.
Взнавши, що пан Мирослав ще в 1930-х роках виховувався на книзі Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, я вирішив запросити його на Холодноярщину.
І ось у травні 2008 р., на 86 році життя, Мирослав Симчич уперше ступив на святу холодноярську землю. Пройшов стежками своїх улюблених героїв – Василя Чучупаки, Андрія Чорноти, Чорного Ворона, Пилипа Хмари, Юрія Горліса-Горського... Побував на Мліївській гайдамацькій січі отамана Голого, де вшанував трьох орловецьких дівчат, зарубаних 1920 року будьонівцями.
Вклонився дубові Максима Залізняка, пригорнувся до нього. 1200 років! Навіть 85-літній Мирослав Симчич виглядав біля нього хлопчиком!
Мотрин монастир, Гайдамацький став, де в різні віки козацтво освячували свою зброю… В центрі с. Мельники квіти лягли до пам’ятника героям Холодного Яру. А в Медведівці, де почалася Коліївщина, Мирослав Симчич поклав квіти до пам’ятника Максимові Залізняку.
Наступного дня на хуторі Кресельці ми відвідали місце останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. У Мельниках на цвинтарі вшанували молитвою та букетами бузку могили Василя Чучупака, його матері Оксани та закатованих козаків.
Вклонився сотенний і гетьманові нашому Максимові Залізнякові біля його пам’ятника у його родинних Івцівцях (скульптурний образ створив Іван Гончар).
У Суботові сотенний помолився у церкві Богдановій, пройшовся замчищем гетьмана Хмельницького, поспілкувався з молоддю, яка відчула святість моменту – адже перед нею стояв чоловік, який здобув з півсотні перемог над ворогом лютим, зажерливим, московським.
Побував ветеран Визвольної боротьби і в Чигирині. Відвідав Богданову гору, форт Дорошенка та пам’ятник Богданові Хмельницькому. А у Цвітній (родинне село отамана Чорноліського полку Пилипа Хмари) сотенний УПА поклав квіти до пам’ятника отаманові Хмарі, поспілкувався з його двоюрідним племінником Юрком Хмарою.
У Цибулеві Знам’янського району Кіровоградської області Мирослав Симчич вшанував гайдамацького ватажка XVII ст. Марка Мамая, а також Євгенію й Миколку Бондаренків – дружину та сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка, закатованих більшовиками. Вгамував спрагу із 300-літньої гайдамацької криниці, з якої пили воду козаки Кібця-Бондаренка, Пилипа Хмари та інших отаманів, може й Горлісові-Горському вона надала сил.
Останнім пунктом нашої подорожі було село Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області. В урочищі Чорний Ворон, вклонившись братській могилі козаків загону Чорного Ворона, Мирослав Симчич прочитав молитву.

Враження від поїздки у всіх було світле. Старий вояк не раз повторював, що чекав від цієї подорожі багато, але дійсність перевершила сподівання. “Тут не тільки є могили наших героїв, але й люди, які за ними доглядають”, – радів він.
Мене ж вразив сам пан Мирослав. Попри неймовірно тяжке життя (6 років збройної боротьби та 32,5 роки московських тюрем і таборів), він залишився доброю, чуйною, делікатною і скромною людиною.
Я радий, що він здійснив поїздку на святі місця, поїздку, яка наповнила хоробре серце великого воїна тихою радістю і теплим світлом.
За півтора місяці вже Мирослав Симчич приймав мене на рідному Прикарпатті…
1 липня 2008 р., забравши його з коломийської лікарні, ми стареньким “Фольцвагеном-Джетта” вирушили в с. Рушір – на місце бойової слави сотенного “Кривоноса”. Страшні вибоїни вправно оминав Любомир Хамуляк, праворуч од нього розповідав про свій “коронний” бій пан Мирослав, а на задньому сидінні я і Роман Пастух слухали й нотували.
За даними московських спецслужб, сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” у 40 боях здобував перемоги над військами НКВД і лише у двох противники розходилися, хоч і не мирно, але не здобувши успіху.
– Насправді тих боїв і перемог було більше, – додає з легкою усмішкою Мирослав Симчич.
У бою під селом Рушір, що неподалік Космача, його сотня (212 – 220 стрільців) 15 січня 1945 р. розбила батальйон 256-го конвойного полку НКВД. Загинув у тому бою і командир підполковник Олексій Дергачов (часом його називають генералом).
– Скільки ж ви поклали там москалів? – запитав я.
– Та рахувати не було часу. До того ж я був поранений розривною кулею у праву руку. Лише прикинув, що загиблих було близько двох сотень. Так і написав у звіті. Вже 1968 року, на дослідстві, дізнався, що москалі перехопили моє донесення.
– Ти нє 200 чєлавєк у нас убіл, – шипів слідчий, – только на полє боя паґібло 375 челавєк. І 50 ещьо у госпіталях паґіблі ат ран...
У кабінеті слідчого зустрівся арештант Симчич із сином та дружиною підполковника Дергачова. Слідчий запропонував їм “пасматрєть в ґлаза” тому, хто відіслав до дідька “іхнєґо атца і мужа”. На питання каґебіста, якої кари заслуговує підсудний, вдова ката одповіла рішуче:
– Только висшая мєра, только висшая...

Роман КОВАЛЬ
Київ

На світлині
Мирослава Симчича вітають ліцеїсти Одеси. У центрі Мирослав Симчич і Олександр Навроцький, обидва члени Історичного клубу “Холодний Яр”.

1 січня 1894 р. народився Євген Онацький, член Центральної Ради та ОУН, історик.
1 січня 1895 р. народився Гнат Западнюк, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
1 січня 1904 р. народився бандурист Євген Адамцевич.
1 січня 1909 р. народився Степан Бандера.
1 січня 1926 р. народився бандурист Олексій Нирко.
1 січня 1979 р. помер майор УПА Микола Савченко (Петро Миколенко-“Байда”, “377”), командир підрозділу ВО “Маківка”, сотні “Східняки”, заступник командира 26-го (Лемківського) ТВ “Лемко” та командир Перемиського куреня УПА, заступник шефа Місії УПА за кордоном.
2 січня 1875 р. народився Юрій Коллард, співзасновник РУП.
3 січня 1921 р. загинув чорноліський отаман Микола Кібець-Бондаренко.
3 січня 1944 р. народився Петро Хмарук, багаторічний в’язень сумління.
3 січня 1950 р. народилася поетеса Леся Силенко, мати бандуриста Тараса Силенка.
3 січня 1951 р. помер Юрій Коллард, співзасновник Революційної української партії, автор спогадів.
4 січня 1891 р. народився Іван Литвиненко, командир 1-ї Запорозької дивізії, полковник Армії УНР.
5 січня 1919 р. загинув Свирид Сотниченко, кубанський бандурист, член Кубанської ради.
5 січня 1923 р. народився сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс”.
6 січня 1834 р. народився поет Степан Руданський.
6 січня 1846 р. Тарас Шевченко написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир Сосюра.
6 січня 1982 р. помер бандурист Василь Ємець, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився Микола Аркас автор “Історії України-Русі”.
7 січня 1947 р. помер Ілько Гаврилюк, сотник УГА, письменник, педагог.
8 січня 1878 р. народився Володимир Старосольський, перший голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і Союзу визволення України.
8 січня 1935 р. народився поет Василь Симоненко.
10 січня 1875 р. народився Кость Блоха, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії, повстанський отаман (псевдо Здобудь-Воля).
11 січня 1597 р. народився Петро Могила, український культурно-освітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман Сушко, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1975 р. помер Роман Дашкевич, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
12 січня 1991 р. померла поетеса Леся Силенко, мати кобзаря Тараса Силенка.
13 січня 1877 р. народився Левко Мацієвич, громадський діяч і науковець.
13 січня 1893 р. народився Павло Гарячий, сотник Армії УНР.
14 січня 1882 р. народився Іван Огієнко, науковець і релігійний діяч.
14 січня 1898 р. народився Юрій Горліс-Горський, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел Кримський, видатний мовознавець.
15 січня 1890 р. народився Антон Гребенник (отаман Чорна Хмара).
15 січня 1970 р. помер Олександр Шаруда, бунчужний Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана.
16 січня 2001 р. помер бандурист Микола Будник.
18 січня 1957 р. помер археолог та етнолог Вадим Щербаківський.
20 січня 1897 р. народився Євген Маланюк.
20 січня 1912 р. народився Григорій Гайдей-“Лев”, районний провідник ОУН Заставнівщини на Буковині.
21 січня 1803 р. помер останній гетьман України Кирило Розумовський.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до УНР.
21 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації спалив себе Олекса Гірник.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність УНР.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт злуки всіх українських земель в одну державу.
23 січня 1667 р. Польща і Москва, підписавши Андрусівський договор, поділили Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. москалі вбили композитора Миколу Леонтовича.
23 січня 1947 р. загинув Микола Арсенич, референт СБ Проводу ОУН, лицар Золотого хреста заслуги.25 січня 1942 р. на російській каторзі загинув Агатангел Кримський.25 січня 1967 р. помер бандурист Семен Власко.26 січня 1892 р. народився Григорій Яковенко, член Холодноярського повстанкому.27 січня 1839 р. народився Павло Чубинський, автор слів українського гімну “Ще не вмерла Україна”. 27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса Шевченка. 27 січня 1981 р. помер Лавро Кемпе, козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор.
28 січня 1897 р. народився Іван Ремболович, підполковник Армії УНР, сотник дивізії СС “Галичина”.
28 січня 1918 р. загинув від московської кулі командувач 1-ї Української дивізії і 1-го Українського корпусу Яків Гандзюк.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
29 січня 1900 р. створено Революційну українську партію.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та російським військом Михайла Муравйова.
30 січня 1895 р. народився Петро Дяченко, генерал-хорунжий Армії УНР.
30 січня 1962 р. помер чотар УСС, верховний отаман Україн­ського Пласту (1924 – 1934) Северин Левицький.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан Хмельницький.
31 січня 1918 р. помер Іван Пулюй, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса Гасин-“Лицар”, шеф Головного штабу УПА.

Передплачуй “Незбориму націю”!

Її редактором є Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про  Визвольну боротьбу, які видає  Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 17.34 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

“Шлях перемоги”
Передплатний індекс 30504.
“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

“Літературна Україна”
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

“Невідома війна. Незакінчена війна”
На сайті з’явилися нові розділи:
 http://unknownwar.info/-_1080/

“Меморіал. Пам’ятники, пам’ятні знаки і місця”. Тут подано фотографії та інформацію про могили вояків Армії УНР і повстанських отаманів. Є посилання на інші ресурси з цієї тематики в Інтернеті, де йдеться про поховання українських вояків у Польщі, Чехії та США.
 http://unknownwar.info/-_1015/

“Карти”. Читачів зацікавить те, які були відмінності в баченні кордонів України урядовцями УНР та гетьманом Павлом Скоропадським, а також історична назва сусідньої держави на сході.
З огляду на далеко не останню роль єврейської меншини в подіях Української революції подано характер її розселення в України наприкінці ХIХ – початку ХХ ст.
http://unknownwar.info/-_1021/

“Флот. Артилерія. Авіація”
 http://unknownwar.info/-_1016/

Розділ “Відео” містить посилання на відеоматеріали в Інтернеті з тематики Визвольної війни 1917 – 1920х років.

 Серед раніше створених рубрик суттєво доповнено «Хроніку небайдужих»
http://unknownwar.info/-_379/

Свої витоки рід Силенків веде із древнього села Мисайлівка, що на Богуславщині. Тут народилася й Тарасова мати Леся. Крізь ліс, через річку Рось щодня ходила до школи в с. Дибенці. Уроки любила вчити в лісі. Кохалася у квітах. Коли не знала назв, – вигадувала сама. Зростаючи у традиційній українській родині, дівчина перейняла від батьків загострене почуття справедливості.
Стан своєї душі прагнула передати в пісні, малюнку, поезії.

А вітер хмари в скирти звозить,
По небу гуркотять вози.
Це тільки лемент передгроззя,
Земля чекає ще грози…

29 грудня 1972 р. Леся у шлюбі народила сина...
З дитинства Тарасова душа всотувала любов до пісні, до краси оспіваної матір’ю квітучої її Богуславщини.

Де ростуть чорнобривці посеред двору,
Де пахне любисток за тином під хатою,
Де пахне мелісою, де пахне м’ятою.

І Тарасик співав – вдома, в полі, в лісі…
Мама працювала літредактором у видавництві “Музична Україна”, відтак хлопчик зростав у колі творчих людей, спілкування з якими допомогло йому сформуватися українським патріотом. Відіграла важливу роль і хвиля українського національного піднесення на у 1989 – 1991-х роках.
Хлопець ріс без батька. Саме мама його викохала, виняньчила, поставила на тверду стежку.
Вражений “Думою про Марусю Богуславку” у виконанні Миколи Будника Тарас вирішив пов’язати свою долю з бандурою. Спілкування з кобзарями Миколою Будником, Володимиром Горбатюком, Володимиром Кушпетом дало йому надійний орієнтир. Потім була студія при Національній капелі бандуристів.
1991 року Тарас став сиротою. Було йому тоді 18 років.
Цього ж року він вступив до Київського університету культури. Щоб вижити, працював охоронцем. Потім викладав академічну бандуру у Стрітівській кобзарській школі, працював бандуристом у театрі “Берегиня”. Закінчивши університет, Тарас здобув фах фольклориста і викладача народної художньої творчості. Став дійсним членом Всеукраїнської кобзарської спілки, а згодом ще й Історичного клубу “Холодний Яр“.
Кобзарював у містах і селах, виступав на концертах і фестивалях, вшановував полеглих за волю України та їхні могили. Концертував майже в усіх областях України, а також в Австрії, Білорусії, Латвії, Литві, Німеччині, Північній Кореї, Польщі, Румунії, Росії, Словаччині, Франції, Чехії.
Грав кобзаря у художніх фільмах, зокрема в “Чорній Раді”, “Богданові Хмельницькому”, документальних стрічках “Кобзар” і “Вільне козацтво”. За його участю поставлено ювілейну виставу Ніни Матвієнко “Золотий камінь посіємо” та виставу “Обнімімося, брати мої”, присвячену Тарасу Шевченку, і створену Володимиром Вовкуном композицію “Чорна рілля ізорана” до річниці Голодомору 1933 року.

Тарас уникає пісень широкого вжитку. В його репертуарі понад півтори сотні історичних пісень, дум, балад, романсів на історичну, козацьку, гайдамацьку та обрядову тематику, від Древньої Русі починаючи. Чільне місце посідають пісні про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Максима Залізняка, Івана Сірка, Івана Богуна, Івана Ґонту, Данила Нечая та інші. Ось, наприклад, що він співав на своєму творчому вечорі 2010 року: “Словом о полку Ігоревім”, козацька похідна “Обріс мохом сірий камінь” (сл. Левка Боровиковського), “Пісня про Северина Наливайка” (текст історичний народний під назвою “Ой в городі Могилеві”), пісні на слова Михайла Старицького “Непевність” та Олега Ольжича “Піхотинець”, романс на слова Спиридона Черкасенка. Виконав Тарас і пісні про Визвольні змагання 1917 – 1920-х років, музику до яких створив, а саме: “Пам’яті Василя Чучупака” (з авторською обробкою слів), про вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного (сл. Василя Бойка), “Роковини” на слова гайсинського отамана Ананія Волинця, “Козацьку колискову” на слова члена ОУН Володимира Косовського. А ще в репертуарі Тараса – пісні про отамана Зеленого (на слова Миколи Щербака та Бориса Списаренка, музику до обох створив Тарас Силенко), “Пісня про Марусю Соколовську”…
В Україні є чимало бандуристів, які оспівують подвиг Українських січових стрільців, ОУН та УПА, але лише Тарас Силенко і Тарас Компаніченко активно пропагують пісні про Визвольну війну на Великій Україні в 1917 – 1920-х роках.
Бути кобзарем – це ексклюзивний привілей і велике щастя.  І це щастя постійно з Тарасом!
Дружіть, друже, з бандурою довіку, нехай вона буде вашою вірною дружиною.
Пишіть пісні на славу Україні!
Ростіть малих кобзарів – нехай буде кому продовжувати нашу справу!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

На світлині Віктора Співака Тарас Силенко.

З Галиною Яблонською мене познайомив поет Микола Самійленко у березні 1996 року. Я готував тоді вечір пам’яті Зеновія Красівського і мені потрібні були виконавці сценарного задуму. Пан Микола й запропонував народних артистів України Галину Яблонську, Павла Громовенка та заслужену актрису України Галину Данилову.
Той вечір у Спілці письменників був надзвичайний! Благословив його отець Ігор Онишкевич. Виступали Левко Лук’яненко, Ярослав Дашкевич, Ольга Витвицька, Микола Самійленко, Євген Сверстюк, Анатолій Сопільник, чеченець Максуд Хужбаров, кобзар Віктор Лісовол, бард із Запоріжжя Олександр Черненко… А заступник голови Івано-Франківської обласної адміністрації Микола Кравців привіз із собою велику делегацію земляків із Прикарпаття, серед них і співочі гурти “Галичина” Івано-Франківської філармонії, “Долинські візерунки” та “Байрак”.
Відтоді я часто запрошував Галину Яблонську на вечори Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, яке тоді очолював, зокрема, взяла участь пані Галина у першому вечорі пам’яті холодноярських героїв 11 жовтня у Київському міському будинку вчителя…
На багатьох вечорах Історичного клубу “Холодний Яр” священнодійствувала Галина Яблонська – і в містах, і в селах.
Пригадую поїздку на батьківщину легендарного Пилипа Хмари в село Цвітну з метою його вшанування. Був з нами і кобзар Ярослав Чорногуз.
Почувши від мене, що у Цвітній поширене прізвище “Сіденко”, Галина Гілярівна без вагань приєдналась, бо сподівалася знайти коріння свого роду, адже ніяка вона Яблонська! Батьківське її прізвище Сіденко… Не довелося їй тоді розшукати рідних, бо Сіденкам “совєтська власть” оголосила боротьбу на знищення і від них мало хто залишився, а якщо й врятувався, то втечею з рідного села…

Завершити оці півслова про Галину Яблонську хочу враженнями від автобіографічної вистави “Самітня леді” на малій сцені Драматичного театру ім. Івана Франка, де вона зіграла головну роль. Диво з див! За 10 днів до 85-ліття Галина Сіденко-Яблонська танцює, співає, геніально декламує та ще й кокетує з юнаком, намагаючись затягнути його у свої – геніально розставлені – сіті. Так і в житті у неї не раз бувало – якщо не помиляюсь…
Нагадаю коротко про здобутки української актриси. Її головні ролі у театрі: Софія (“Безталанна” Івана Карпенка-Карого), Маруся (“Маруся Богуславка” Михайла Старицького), Галя (“Назар Стодоля” Тараса Шевченка), Катря (“Не судилось” Михайла Старицького), Катерина (“Фараони”  Олексія Коломійця), Леді Макдуф (“Макбет” Вільяма Шекспіра). Знялась Галина Яблонська і у фільмах – “Веселка” (1960), “Безталанна” (1966), “Не судилось” (1967), “Поступитися місцем” (1970).
А ще вона – талановита поетеса. Як жаль, що Галина Яблонська не видала жодної поетичної збірки! Це велика втрата для нашої культури!
Надзвичайно плідно виявила себе пані Галина і як організатор українського культурного життя, зокрема на посадах президента Міжнародної ліги “Матері і сестри – воякам України” та художнього керівника Героїчного театру “Пам’ять”. Скільки вона провела українських культурних заходів у Збройних Силах України! Напевно, не злічити…
Подвиг Галини Яблонської було відзначено ор­де­нами кня­гині Оль­ги ІІІ та ІІ сту­пенів (2005, 2008), театральною премією родини Амвросія Бучми “Бронек” (2009). 2012 року їй вручено орден Святої Великомучениці Варвари та визнано “Жінкою року” в номінації “Жінка-митець”.
2 січня 2013 р. Галині Яблонській виповниться 85 років.
На жаль, ні Драматичний театр ім. Івана Франка, якому вона віддала десятиліття свого життя, ні держава, якій вона вірно служила понад 20 літ, ні громадськість не планують вшанувати корифея української сцени. Жаль! Адже Галина Яблонська – слава і гордість нашої Вітчизни.
Друзі, у нас є ще час подякувати їй за самозречене служіння українському театрові та Україні!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Галина Яблонська під час презентації книжки “Михайло Гаврилко і стеком, і шаблею”. Київ, Національний музей Тараса Шевченка, 6 липня 2011 р.

“Щоб адекватно висвітлити події 1917 – 1920-х років, необхідно визначитися з термінологією, – почав Роман Коваль, – адже часом люди використовують ті самі слова, але вкладають в них різний зміст, часом і протилежний. Для прикладу термін “отаманщина” багато хто використовує як синонім анархії, хоч академічні словники кажуть інше: отаман, або тюркською “атаман”, означає старший батько, великий батько. І справді в українській традиції отаманом називали найавторитетнішого представника громади – керівника козацького загону чи села.
Не сприяють пізнанню істини і т. зв. московські історики – представники нації-завойовника, які з метою обґрунтувати право російського народу на чужі землі, на чужу історію, вводять в обіг не наукові терміни, а пропагандистські. А оскільки ці поняття пропагує потужний мас-медійний апарат імперії впродовж десятиліть, вони стають звичними, загальноприйнятими, як би правдивими. І українські історики, особливо ті, що отримували освіту в радянських вищих школах, намагаючись відтворити правдиву історію свого народу, не можуть якісно виконати свого завдання, бо перебувають у полоні хибних ідеологем.
Візьмемо термін “колективізація”. Скажіть, що поганого в цьому слові?! Та воно ж позитивне! Московські пропагандисти, застосовують цей евфемізм, щоб приховати злочини Москви. Це ж слово використовують й українські історики, які, здавалося б, прагнуть повернути своєму народові правду. А то ж була не колективізація, а інтегральне пограбування українського села Москвою, безмежне насильство над українським хліборобом! То був заспів Голодомору 1932 – 1933 років. Так і треба писати!
Ось ще приклад: визначення “куркуль”. Саме так Ленін називав українського господаря. Він вважав куркулем “будь-якого селянина, який зібрав хліб власною працею, навіть без застосування найманої праці, але який ховає хліб, перетворюється на експлуататора, кулака, спекулянта”. Ця негативна інтерпретація впроваджувалася на державному рівні, щоб виправдати московський грабунок мільйонів українських господарств. Логіка проста: якщо створено негативний образ людини, то співчуття він у своєму горі вже не знайде. Те саме стосується і нашого народу. Більшовицька Москва наполегливо формувала образ українського народу – як “куркульського”, в якого треба забрати “надлишки” хліба.
Російські більшовики у своїх листівках люто сичали про “жирне” селянство Херсонської губернії. Їх обурювало, що українці жили заможно!
Чому українські історики та краєзнавці бездумно переймають московські пропагандистські кліше?! Ось читаємо в Інтернеті замітку українського автора про станцію Кожанку, що на Київщині: “У 1930 році зі ст. Кожанка та інших здійснювався вивіз заарештованих куркульських сімей, які противилися суцільній колективізації”.
Скажіть, на чиєму боці буде наш юний сучасник, який мало що знає про історію московського завоювання України?  Чи не подумає він десь так: “Ну, оскільки вони зривали колективізацію, то, напевно, правильно їх вивезли”…
Історики, які намагаються висвітлити війну 1917 – 1920-х років, неправомірно використовують і такі московські визначення як “радянська влада” та “диктатура пролетаріату” – попри те, що ніякої радянської влади і диктатури пролетаріату не було.
Пролетаріат було позбавлено прав, як і селянство. Так, він мав певні переваги перед селянством, наприклад, йому давали мізерні “продпайки”, але ж від влади він був відсторонений! Була диктатура більшовицької партії, точніше її верхівки, абсолютну більшість якої складали люди двох національностей – єврейської та російської. Тож, намагаючись відтворити події тієї доби в Україні, і писати треба не про диктатуру пролетаріату чи радянську владу, а про диктатуру чужинців і про боротьбу проти неї.
Вивчаєш чотири томи кримінальної справи на отамана Орлика та його козаків, і бачиш, що на лаві підсудних – самі українці, яких звинувачено в “контрреволюції” та “бандитизмі”, по інший же бік (мова про слідчих, прокурорів, суддів, комісарів, червоних командирів) – в абсолютній більшості росіяни та євреї, – саме вони вирішували жити чи не жити українцям.  Вивчаєш шість томів кримінальної справи на отамана Гайового і бачиш – на лаві підсудних 36 українців, а вирішує їхню долю слідчий Флейшман. І так у всіх справах проти діячів Визвольного руху!
В Україні точилася запекла міжнаціональна боротьба за право володіти цією землею, а московські пропагандисти десятиліттями товкли про класову боротьбу, про громадянську війну. Оце підступне московське визначення – “громадянська війна” – приховує агресію Совнаркому, окупацію російським червоним військом України і боротьбу українців проти окупантів, власне Національно-визвольну боротьбу українського народу.
У жодному російському підручнику нема й слова про Визвольну боротьбу українського народу проти російської окупації, зате в книгах наших дослідників не бракує висловів на кшталт “громадянської війни”, які підважують боротьбу українців за свою державу”.
Далі Роман Коваль представив нові книжки Історичного клубу “Холодний Яр”, а саме: “Тиха війна Рената Польового”, “Отаман Зелений”, “Михайло Гаврилко: і стеком. і шаблею”, “Іван Ремболович” і “Ми ще повернемось!”.
У цей вечір заслужений артист України кобзар Тарас Силенко виконав низку пісень доби Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років, а саме: “Як хлопці у бій виступали”, пісні про отаманів Хмару, Зеленого та Марусю Соколовську.
Науковці щиро дякували членам Історичного клубу “Холодний Яр” Романові Ковалю і Тарасові Силенку за можливість пізнати історію боротьби за Українську державність.
Організував зустріч науковець Іполит Матеюк.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Якби Роман Коваль написав лише одну книжку “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, уже цього було б достатньо, аби вважати його батьком цілої історико-літературної школи. Школи української честі та гідності – тих національних чеснот, які, власне, й стали рушійною силою Визвольної боротьби українців у 1917 – 1920-х роках. Однак Роман Коваль присвятив цьому історичному періоду ще стільки яскравих досліджень, що це дало підставу називати його і людиною-інститутом, й батьком-отаманом визвольної історіографії, і хранителем холодноярського вогню – символу нашої волі ще від Тараса. Ви тільки-но подивіться: щороку маємо три-чотири книжки від Коваля, а в сукупності ці видання творять окремі серії (“Отаманія ХХ століття”, “Українська воєнна мемуаристика”, “Видатні українці”), які становлять поважну бібліотеку Історичного клубу “Холодний Яр”.
Торік цю бібліотеку автор збагатив ще однією книгою-відкриттям – “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Сама назва свідчить, що це є життєпис воїна-митця, та чи багато говорить нам скромне ім’я героя? Більшості з нас – не говорить нічого. Це ім’я, як і тисячі інших, несправедливо забулося-загубилося в атрофованій пам’яті народу, який досі не має офіційного права на свою правдиву історію. Особливо там, де йдеться про борців за його волю. Про героїв, чиї серця горіли Україною. Михайло Гаврилко горів і згорів за Україну у прямому сенсі цього слова.
То хто ж він такий, цей воїн-митець, якому доля вділила 38 років земного шляху (1882 – 1920)? Селянський син із Полтавщини, обдарований хистом художника-скульптора, він упевнено пішов у широкий світ, який на початках ХХ сторіччя вже починав здригатися від глобальних катаклізмів. Діставши серйозну малярську науку від знаменитого Опанаса Сластьона в Миргородській художньо-промисловій школі, нащадок давнього козацького роду Михайло Гаврилко вирушає до Санкт-Петербурга. Тут він навчається в Центральному рисувальному училищі ім. барона Олександра Штігліца, але за вікном уже неспокійний 1905 рік – і Михайло організовує демонстрації та студентський страйк. Замість навчання дістає “вовчий білет”, арешти, поневіряння по в’язницях та конспіративних закутках. 1907 року з “тюрми народів” Михайло емігрує до Австро-Угорщини. Тут йому усміхається “європейська” доля. За підтримки Наталі Кобринської та митрополита Шептицького він здобуває освіту в Імператорській академії мистецтв у Кракові. Там-таки видає і свою єдину збірку віршів “На румовищах” – коштом Костя Паньківського. Але не поезія стала його покликанням. Митець українського “експресивного реалізму” прагне досконалості у скульптурі і їде до Парижа стажуватися у Вільній художній академії “Гранд Шом’єр” Еміля Бурделя на Монпарнасі.

Думаю, що десь зоддалік Михайло там бачив і старенького на той час Родена, перед яким схиляв голову. Думаю, що його, Михайлова, доля могла б скластися зовсім інакше, без тієї Голгофи, яка вже височіла на відстані кількох літ жертовної праці й боротьби. Принаймні він легко міг би стати вільним художником європейського рівня. Про силу його таланту свідчить той факт, що на конкурсах на кращий пам’ятник Тарасові Шевченкові проект Михайла Гаврилка був найкращим. І це при тому, що участь у цьому змаганні брали скульптори з усієї Європи. На думку Юрія Липи, робота Гаврилка була “одним із найбільш монументальних проектів в українському різьбярстві”. Михайло вклав у цей проект усю свою душу – вдихнув у глину живу ідею пробудження України, що “провадить далі свій недокінчений історичний похід у чарівну країну грядущої слави”. Не традиційні кожух і зажуру вкладав скульптор в образ Пророка, ним “убожествленного”, а його рвійне слово, що “паде, як стріла божого грому”, ведучи до бою кращих синів України. Назву проекту Гаврилко теж дав промовисту й однозначну: “Або здобути, або живому не бути”. Своє захоплення динамікою скульптурної композиції висловив і Богдан Лепкий: “…Всі постаті неначе йдуть”. До речі, такого пам’ятника Тарасові, яким замислив і спроектував Михайло Гаврилко, в Україні немає і досі.
Та чи могла ідея революційного українського пробудження припасти до душі членам комітету, серед яких були не лише московські підніжки, але й відверті україножери? Вони не відібрали жодного проекту. Та й взагалі – хіба можна ставити пам’ятник “дерзкому мазепенцу”, лютому ворогові не тільки Росії, а й “всего русскаго”? – обурювалася чорносотенна газета “Киевлянин”.
Пам’ятник Тарасові до його 100-річчя так і не звели, зате полтавський козак зміг оцінити свої сили у “європейському контексті”. Потрапивши до Парижа, цієї світової столиці мистецтва, він міг би пристосуватися до богемного життя і пересидіти лихоліття, передчуття якого вже витало в повітрі. Міг би, якби не був… українцем. Творець Шевченкіани, він уже давно був запалений Тарасовим вогнем боротьби і сам обирав собі долю, а не вона його. Тому й не лукавив – передовсім із собою.
Перша світова війна принесла багато лиха й тривог, проте уярмленим народам вона подала й надію. Україні – також, адже війни руйнують імперії. Повернувшись у Галичину, Михайло Гаврилко стає одним із засновників Спілки визволення України, організатором Українських січових стрільців, а згодом і Сірої дивізії Армії УНР. Він і сам був воїном – чотарем УСС. Та навіть коли поміняв стек на шаблю, у перервах між боями брав до рук олівець або знаходив піддатливу глину. А коли українська армія зазнала краху, Михайло Гаврилко пішов у повстанці. Він повернувся на рідну Полтавщину, бо партизанська боротьба вимагає досконалого знання місцевості, де тобі кожен кущ за брата. І, схоже, узяв собі псевдо “Шевченко”. Так козак Михайло Гаврилко творив уже лісову шевченкіану.  Його останні дні оповиті легендами. Червоні схопили героя в Полтаві. Я бачу гордий погляд цього бранця. Уявляю, скільки ненависті викликало у ворога його мужнє, непроникне обличчя. Вони не розстріляли Михайла, як інших. Вони спалили його живцем у печі локомотива.       

Роман Коваль як письменник-історик завжди був зорієнтований на відомий постулат, що історія світу – це біографії великих людей. Якщо говорити про світ український, то життєпис Михайла Гаврилка є надзвичайно широким відображенням нашої вітчизняної історії. З цього погляду вибір письменником достеменного героя видається напрочуд вдалим. Перед нами не просто яскрава постать могутнього характеру й чину, а виразник цілої епохи, герой, у долі якого переплелися найдраматичніші й найхарактерніші моменти Української революції. Михайло Гаврилко цікавий ще й тим, що він тісно пов’язав своє життя з двома українськими світами, які лежали під Австро-Угорською та Російською імперіями. Між цими світами так чи так завжди вібрувала сила кровного поклику, і Гаврилко став уособленням цього взаємотяжіння, а відтак і передвісником Соборної Української Держави.
Ваги і масштабності книжці додає широке історичне тло, на якому автор розгортає шлях героя. Робить це Роман Коваль, як завжди, з глибоким розумінням історичних обставин, із залученням великого масиву архівних матеріалів, з ретельною скрупульозністю документаліста, який добре знає ціну і значення кожної деталі, відчуває її, сказати б, на нюх. Тут ми знайдемо виразні картини з побуту полонених вояків-українців в австрійських таборах, як-от у Фрайштадті, де панували українська мова, освіта, друкувалися українські часописи, діяли церква, театр, художня майстерня, гуртки художньої самодіяльності, кооперативи, фотомайстерня “Світло”. Саме в австрійському полоні під впливом освічених патріотів тисячі хохлів-малоросів ставали свідомими українцями, які після таборового гарту рвалися до бою за Українську Народну Республіку.
У вирі цих подій тут і там зустрічаємо цілу галерею відомих людей, українських громадських, політичних, військових діячів, митців, письменників, освітян, бандуристів, вояків – яскравих особистостей, котрі творили духовну і збройну потугу українства в час його Великого Пробудження. І в цьому епохальному вирі посів свій власний простір пасіонарний митець Михайло Гаврилко, про якого мріяв написати повість ще Юрій Липа. З огляду на виняткову насиченість Михайлового життя драматичними пригодами, письменник вважав, що такий твір був би цікавішим “за не один західноєвропейський динамічний роман”. Юрій Липа не встиг написати повість про Михайла Гаврилка.
Нині маємо книжку Романа Коваля, котрий не ставив собі завдання написати пригодницьку повість. Вірний своєму жанру, письменник створив масштабне документальне полотно про героя, що у вогненну добу згорів за Україну. Я переконаний, що така книжка про Михайла Гаврилка сьогодні навіть потрібніша, аніж пригодницька. Є речі, про які не варто оповідати на рівні фантазії, поки вони не осмислені документально. Нещодавно один читач звернувся до мене з проханням написати роман у жанрі альтернативної історії про те, як би могли розгорнутися події, якби армія УНР перемогла більшовицьку Росію. Я відповів, що писати такі романи українцям ще рано. Рано тому, що ми досі не опанували своєї правдивої історії. То як же ми можемо писати альтернативну? Альтернативу до чого?
А от на правдиві історичні книжки ми ще довго відчуватимемо спрагу. На такі, які пише Роман Коваль. Останнім часом, дякувати Богу, з’являється дедалі більше творів на історичну тематику, отих, що заповнюють так звані білі плями, але вони не перетинаються з “територією впливу” Коваля. І я знаю, чому. У центрі його болю не події, а людина. Людина, яка рухає історичними подіями, а не навпаки. Таким був і Михайло Гаврилко, котрий і стеком, і шаблею творив історію й славу свого народу. Із глибини історії, із праху цілковитого забуття письменник воскрешає українського героя, щоб поставити його поруч із нами, живими. Для прикладу, для наслідування, для подальшої боротьби. Цього разу Коваль оживив і поставив поруч із нами Михайла Гаврилка. Дивіться, він повернувся!
“Я, син землі, встаю із праху”, – писав Гаврилко-язичник у поетичній збірці “На румовищах”, можливо, знаючи таємничу сентенцію давніх волхвів: “Хто постане із праху землі – той поведе за собою світ”. І якщо український світ хоче йти вперед, то йому тільки залишається правильно обрати своїх поводирів.
Спасибі за гарячу книжку, батьку-отамане! Хочеться вірити, що твій чин оцінить і Шевченківський комітет. Що не кажи, а він же не такий, як отой, що сто років тому оцінював роботи на міжнародному конкурсі на кращий пам’ятник батькові Тарасові.   

Василь ШКЛЯР
Літературна Україна. – 2012. – №48 (5477). – 13 грудня. – С. 10
На світлині Михайло Гаврилко.
Світлину надав Орест Абрагамович.

На зустрічі було представлено цілий ряд цінних історичних видань, які проливають світло на білі плями Визвольних змагань початку минулого століття. Зокрема, це книги Романа Коваля “Іван Ремболович” – про підполковника Армії УНР, сотника дивізії “Галичина”, учасника підпілля ОУН на Прикарпатті у 1944 – 1949 роках; “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – про талановитого українського скульптора, художника, поета, вояка, організатора січового стрілецтва, якого москалі живим спалили у топці паровоза; “Отаман Зелений” – про отамана Дніпровської повстанської дивізії Данила Терпила (Зеленого), його боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках...  Варто відзначити, що книгу Романа Коваля “Михайло Гаврилко…” висунуто на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка. Серед нових видань, презентованих того вечора,  – книга “Ми ще повернемось!” Юрія Горліса-Горського, поручника Армії УНР, ад’ютанта 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру в 1919 – 1920 рр., організатора українського підпілля на Поділлі в 1922 – 1924 рр., політичного в’язня російських тюрем та психіатричних лікарень. “Ми ще повернемось!” – звучить пророче…
“Я прагну, щоб за життя мені вдалося якомога більше повернути у нашу свідомість образів отих шляхетних людей, яких ви бачите на обкладинках наших видань”, – відмітив Роман Коваль, тримаючи в руках книжку “Кармелюки” (про Кармелюцький курінь Армії УНР), яку також було презентовано цього вечора.
Кобзар Тарас Силенко виконав пісні про отаманів Зеленого і Хмару, а також декілька історичних та ліричних маловідомих творів. Чародійні звуки бандури, прекрасний голос кобзаря, слова пісень, що пронизували душу то невимовним плачем, то гордістю за славне минуле України, за те, що є на кого рівнятися сучасній молоді…
Книги Романа Коваля сьогодні є підтвердженням пророцтва Тараса Шевченка: “І повіє новий огонь з Холодного Яру”. Вони є ковтком свіжого повітря для людей, які прагнуть знати правду про нашу героїчну історію, заховану за сімома печатями архівів КҐБ, витравлену голодоморами, війнами, сибірами і численними заборонами, адже сучасна школа (на 22 році незалежності!) майже не виховує патріотів України, бо ж про Січових стрільців, Армії УНР, УПА у підручниках історії є лише декілька рядків, а розділ про героїв Крут  вилучено взагалі…
Для багатьох читачів видання клубу “Холодний Яр” допомагають прозріти, зрозуміти хід історії першої половини ХХ століття. Ось що пише Роман Коваль у передмові до історичного нарису “Іван Ремболович”: “Німці – люди державні, на новобранців вони дивляться як на майбутніх вояків, а не як на гарматне м’ясо. Понад рік німецькі старшини вишколювали вояків дивізії “Галичина”, видали їм наймодернішу зброю. Більшовики ж кидали на фронт беззбройних і необмундированих новобранців уже через тиждень-два після мобілізації. Посилали їх на вірну загибель. Москві ніколи не було шкода українців — мовляв, як німців не здолаємо, то принаймні “українську проблему” вирішимо їхніми кулями та снарядами. І кидали українців, беззбройних, під танки та на німецькі дзоти. Казали: здобудете зброю у бою!”
Нас примушують вивчати історію спотворену, написану на догоду Росії, історію, де оспівані наші поразки, а наші вороги показані героями. Офіційна наука й досі нав’язує нам брехню про три “братні слов’янські народи” і заперечує, що ми – нащадки Трипільської цивілізації… Держава захищає пам’ятники Катерині ІІ і Леніну, у той же час “не помічає” руйнування пам’ятників Тарасові Шевченку та Іванові Франку…
Радісно, що на зустріч з Романом Ковалем і Тарасом Силенком прибуло багато молоді, вчителів не тільки із Борисполя, а й сіл району. Тож варто сподіватися, що посіяне зерно історичної правди, впало у благодатний ґрунт і проросте у душах нинішніх і майбутніх поколінь.

Лариса ГРОМАДСЬКА
м. Бориспіль Київської обл.

На світлині Віктора Співака Роман Коваль.

4 січня 2013 р. виповнюється 115 років від дня народження Юрія Горліса-Горського, письменника, борця за незалежність України. До цієї дати Історичний клуб “Холодний Яр” випустив книжку спогадів “Ми ще повернемось!”. Опубліковано в збірці й згадку Ірини Строцької, дочки Миколи Ліщука, приятеля Юрія Горліса-Горського.
І ось – новий лист від пані Ірини.

Високоповажний пане Романе! Одержала від Вас чудову книжку Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”. Навіть не знаю як маю дякувати Вам за такий дорогоцінний для мого серця подарунок…
Я щиро прагну, щоб такі особистості як Юрій Горліс-Горський реально повернулися до нас та ще й у множині. Тоді б Україна мала б справжніх захисників своєї незалежності.
Під враженням прочитаного починають виринати з минулого забуті миті. Згадалося, як про талановитого письменника мій тато із захопленням повторював: “Та це ж вроджений революціонер!” Мені тоді було 6 чи 7 років, і я не зовсім розуміла, що таке революціонер. Уявляла, що це якась могутня, особлива, позитивна людина, бо у батька, коли він повторював ці слова, загоралися вогники в очах, а в голосі звучали радісні нотки. Коли ж побачила Юрія Горліса-Горського в нашому домі, то здивувалася – так це ж нормальний, симпатичний і скромний чоловік. І чого батько називав його революціонером?!
Уже коли підросла і начиталася книжок, зрозуміла, що батько мав на увазі…
Мені здається, що саме про таких українців, як Горліс-Горський, думав Іван Франко, коли писав:

Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя, волю.

Шкода, що в наш час таких людей обмаль. Але щастя, пане Романе, що є Ви, бо робите велику, добру, корисну і потрібну справу. Дай Боже, Вам, козацького здоров’я і щасливого довголіття.

Ірина СТРОЦЬКА
м. Івано-Франківськ

ЗАПАДНЮК Гнат Павлович (1.01.1895, м-ко Тростянчик, тепер Вінницької обл. – 29.12.1979). Військовий діяч, поет, науковець; козак Армії УНР, завідувач відділу народної освіти Ольгопільського пов. Подільської губ., завідувач кафедри токсикології та кафедри клінічної діагностики, декан ветеринарного факультету Львівського ветеринарного інституту (1946 – 1948), директор Львівського сільськогосподарського інституту (з 1952); доктор ветеринарних наук.
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Лицар Залізного хреста.
Автор стрілецької пісні “То не грім загримів”, присвяченій  “славній Галицькій армії”, та віршів “До брата галичанина”, “Січовим стрільцям”, “Закарпатським русинам-українцям”. Похований у рідному селі Тростянчик.

“Перевернула свідомість”

Книга “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” перевернула мою свідомість й змусила по-новому глянути й оцінити на визвольні потуги нашого народу в 1914 – 1920-х роках. Цей твір повинен бути в кожній шкільній  бібліотеці, саме на ньому має виховуватись наша молодь, а не на псевдодокументальній комуністичній макулатурі.
Під впливом Вашого твору я зв’язався з рунівщинським головою Володимиром Сухаренком та надіслав низку матеріалів для тамтешнього музею Гаврилка. На той рік маю намір з’їздити на батьківщину мистця – хочу вклонитися тій землі, що вилонила такого чудового сина. А ще я написав вірш, який пропоную Вашій увазі (вірш плануємо опублікувати в наступному числі “НН”. – Ред.).
З правдивою повагою і вдячністю за те, що піднімаєте невідомі пласти нашої історії та підносите наших звитяжців.

Іван ЗАХАРЧЕНКО, краєзнавець
Луганська обл.

Українці повинні знати своїх героїв

Безмежно вдячна авторові книжки “Іван Ремболович” за те, що підтримав ідею мого чоловіка Володимира Малкоша, якого, на жаль, уже немає між нами, про повернення імені легендарного старшини Визвольних змагань. Його бойовий шлях Роман Коваль відтворив у надзвичайно цікавій та повчальній праці.
Багато молодих людей, цвіт нашої України, пішли в лави дивізії “Галичина”, в УПА й загинули в боях. Жаль, що в незалежній Україні їхня звитяга не визнана на державному рівні.
Підполковник Іван Ремболович боровся за Україну і переміг. Так, переміг, бо його подвиг назавжди залишиться в пам’яті людей.
На прикладі Івана Ремболовича треба вчитися перемагати себе, отримувати радість від боротьби за кращу долю рідного народу.
Маю надію, що вдячні нащадки ще знімуть фільм про Івана Ремболовича.

Марта МАЛКОШ, колишній політв’язень
Івано-Франківськ

“Читаємо з великим хвилюванням”

Живемо по-старожитньому, на околиці великого міста, яке стає дедалі потворнішим у своєму катеринопоклонстві та “регіоно-бундючності”.
“Незбориму націю” ми з чоловіком передплачуємо, читаємо з великим хвилюванням. Пам’ятаю її ще від початку 1990-х. Спершу вона називалася “Нескореною нацією”, виходила від ДСУ. Вигукнути б: “Чудовий був час!” – та надто гірко пролунав би сьогодні той вигук…
Пригадую телепередачу 1990-х років, де Ви брали участь як співбесідник Миколи Вересня. Хоча Микола Вересень є нашою людиною, тобто справжнім українцем, Ви поруч з ним уже тоді поставали людиною з іншої площини буття: п. Микола – звідти, де цінуються “ефекти й технології”, а Ви – звідси, де точиться послідовна боротьба…
Разом з чоловіком Владиславом зичимо Вам здоров’я й незламності!

Наталка СТАРЮК

Василь Михайлович Левкович-“Вороний” народився 6 лютого 1920 р. у с. Старий Люблинець Любачівського повіту (тепер Польща).
В УПА пройшов шлях від чотового до командира Військової округи “Буг”.
17 грудня 1946 р. чекісти оточили його криївку. Після вибухів у ній його витягли непритомним – Василь Левкович отруївся чадним димом. Командування УПА, вважаючи, що “Вороний” загинув, звання полковника присвоїло йому посмертно.
Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений в тюрмі у Львові “на Лонцького”, а згодом у слідчій в’язниці МҐБ у Києві на вул. Короленка (тепер вул. Володимирська).
22 липня 1947 р. Військовий трибунал військ МҐБ Київської області засудив Василя Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Він повністю відсидів строк покарання. З Дубравного табору вийшов 7 грудня 1971 року.
На волі вимагав перегляду вироку і визнання його військовополоненим, а не злочинцем. До здобуття незалежності України не визнавав себе громадянином СССР. Узяв паспорт уже незалежної України.
Про те, що УГВР удостоїла Василя Левковича-“Вороного” званням Лицаря Золотого хреста бойової заслуги 2-го класу, стало відомо лише в роки незалежності, коли було розсекречено частину архівів СБУ. За всю історію УПА Золотим хрестом нагороджено 72 особи (40 – 1-го класу; 32 – 2-го класу). Більшість із них невідомі, оскільки в наказах про присвоєння нагород зазначалися лише псевдоніми. До того ж для конспірації Золотий хрест не вручався.
Виготовлену коштом меценатів нагороду героєві урочисто вручили 5 березня 2008 р. на сесії Львівської обласної ради. Депутати надали полковникові й фінансову допомогу для придбання квартири у Львові (300000 грн.).
Василь Левкович помер у Львові 13 грудня 2012 р. на 93-му році життя.
Вічна Пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”